... І у Святій Католицькій Вірі утверди

Молитва на вервиці – це одне з набоженств Католицької Церкви, яке є свідченням особливого почитания Пресвятої Богородиці. Молячись на вервиці у різних наміреннях, ми випрошуємо у Матері Божої потрібні ласки для себе, рідних чи цілого народу.

Коли у греко-католицьких церквах оголосили, що 7 жовтня 2018 р. вулицями м. Львова буде проводитись загальноміська спільна молитва на Вервиці – сумніву не було, що потрібно йти. Тисячі львів’ян прийшли до церкви Св. Архистратига Михаїла, де розпочиналась молитовна хода. У молитві на вервиці взяли участь єпископи та численне духовенство УГКЦ. Насправді для мене це було дуже зворушливо, оскільки в сучасному світі молитва з вервицею у руках, на жаль, є мало поширеною серед молодого покоління.

І ось розпочалась молитва словами «Символу Віри» – і на моє велике здивування, при промовлянні слів молитви «...І в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця і Сина ісходить...», були пропущені слова «...і Сина». Тобто Символ Віри, в якому не визнається походження Святого Духа від Отця і Сина, а тільки від Отця – це догма православної, а не католицької віри. І на довершення того, що ми повинні утверджуватись не в католицькій вірі, було промовлено на третьому малому зернятку вервиці – «Слава Духові Святому, що нас просвітив і у святій православній вірі утвердив...» Після цих слів мені стало надзвичайно боляче за нашу багатостраждальну Українську Греко-Католицьку Церкву. Невже переслідування, муки і терпіння, які довелось перенести в радянські часи греко-католицьким єпископам, священикам та вірним за з’єднання з Католицькою Церквою, забуті сучасним духовенством?

...У 1958 році мого дідуся Василя викликали на допит у райвідділ міліції МВС СРСР, бо міліція отримала інформацію, що у нас був греко-католицький священик, який відправляв Службу Божу і уділяв св. Тайну Хрещення. Дідуся допитували три доби, але він не зізнався і не видав священика. Після допитів його відпустили, бо мав багатодітну сім’ю і старенького батька. Після цього випадку вони були більш обережні – священик приходив рідше і в темну пору доби. Незважаючи на те, що всі наражались на небезпеку – ні священик, ні мої рідні навіть думки не мали відмовлятися від приналежності до Унійної Церкви. Впродовж усього часу панування комуністичного режиму і переслідування УГКЦ моя родина шукала греко-католицьких священиків, щоб мати можливість висповідатись і прийняти Святі Тайни. Своє перше Св. Причастя у 1985 році я прийняла також у підпільного священика – о. Байрака, який проживав у м. Львові по вул. Чкалова (зараз – вул. Туган-Барановського). Пам’ятаю, що о. Байрак був надзвичайно добрим і побожним священиком. Він, незважаючи на переслідування та погрози з боку радянської влади, невтомно провадив душпастирську працю...

У нинішній час, коли УГКЦ не переслідується і з’єднана з Вселенською Апостольською Церквою, нам відкрито і в досить специфічний спосіб пропонується відкинути догмат Святої Католицької Церкви і тим самим утвердитись у православ’ї.

Надіюсь і вірю, що молитвами Святого Священномученика Йосафата, який віддав своє життя за єдність з Католицькою Церквою, духовенство та вірні УГКЦ не тільки не відійдуть від догм католицької віри, а й будуть утверджуватись самі та вести всіх християн до з’єднання з Апостольським Римським Престолом.

 

Ірина СТАРКО

м. Львів