Погляд із глибини і … віра

Вище каплички стрімко вгору в’ється дорога… Гора! Надто гарна назва для горбка, який постає на дорозі двом поважним жінкам. Щоб добратися наверх, їм треба вибратися на один горбок, потім ще стрімкіший – другий, потім ще менший… Нарешті вони виберуться на пряму дорогу, щоб за півтора кілометра вийти на шлях до якоїсь маршрутки. Жінки поволі сходять на горбочок. Одна з них важкохвора. І хоча впевнена, що її підвезуть, однак не хоче залишати свою теж немолоду, але збідовану роками й важкою працею коліжанку… Дорога йде ліском, який покриває схили горбів. А чому, власне, коліжанку, а не співвіруючу або, як це дуже гарно кажуть єговісти – сестру? У нашій католицькій вірі теж є таке звертання, але ми, християни, чомусь соромимося так називати одна одну. Навіть маючи перед собою гарний приклад наших духовних отців, які до нас так і звертаються: «Дорогі брати і сестри!»
    …Та продовжуємо відстежувати шлях наших побожних жіночок. Бог добрий, тож із Божою поміччю вони поволімпіднімаються дорогою. Позаду почувсямгул автомобіля – це везуть на автобусну зупинку отця, який відправляв Божественну Літургію… Отець молодий, але вже певний своєї значущості. Він зручно розсівся на передньому сидінні поряд з водієм і навіть не звертає уваги на старих жінок. Ну певно ж, буде він звертати на них увагу. Одна ніяк не може всунутися всередину автомобіля на друге сидіння, бо в неї болять спина і нога. Навіть у церкві не могла довго піднятися з колін. Друга ж мовчки намагається всунути на заднє сидіння свій «післяопераційний» живіт. Однак то не клопоти панотця. Він тихенько й дещо роздратовано намагається нав’язати водієві розмову на політичну тему, доки ті пані стараються запхнути свої зболені старечі тіла в авто. Чесно кажучи, вони навіть не сподівалися їхати, гадаючи, що панотець візьме з
собою чоловіка, який йому прислуговував під час Служби Божої, тож для на них двох в автомобілі місця не буде. Але так вийшло, що одна пані, яка би могла їхати, лишилася, тож їм пощастило – підвезли їх. Але ліпше би йшли пішки. Відверто неприязне ставлення водія (навіть словом не обмовився: чи то сідайте, чи то прошу-перепрошую, для вас двох ще місця вистарчить…) і відверте ігнорування отця привели до того, що дві жінки, пригнічені неприязною атмосферою в автомобілі, ледь дочекалися, поки їх висадили десь неподалік зупинки. А перед тим отець мав гарну проповідь про жертовність заради Бога в житті християнина…
   Дуже люблю проповіді наших традиційних отців. Виважені, продумані, вони вражають своєю усвідомленістю, поважною наукою, прикладами, які змушують нас, вірних, задумуватися над буденністю та непростим нашим життям, але однак і дають наснагу до життя за Божими Законами, пробуджують бажання наблизитися та доторкнутися до меж Вічності без важких гріхів. Адже віруючих можна й відвадити від Церкви, особливо коли вони вдумливі і не просто ходять до храму, а усвідомлено й заглиблено приносять безкровну Жертву разом з Ісусом Христом за себе та весь грішний люд.
   Зрозуміло, що віруючі звертають увагу на все: на побожність отців, на їхню скромну чи, навпаки, нескромну поведінку, на їхні руки при читанні всім миром «Вірую…» Вони зауважують, чи вистарчить витримки священнослужителеві не відмахнутися від оси чи овода, витримати паузу, коли тебе нестерпно пече промінчик сонця через вітражне вікно. Про себе віруючі зазвичай у той час не думають: їм усе дозволено – вони не священики…
   А ми грішні, ой, які грішні! Мали би скласти руки перед Розп’яттям Ісуса Христа й не зводити з нього погляду, пам’ятаючи, що той наш погляд може бути останнім. Все в руках Божих! Мусимо про це пам’ятати і тоді, коли лягаємо спати, і вдень – коли приступаємо до роботи. Пригадую, як один з наших отців присвятив помочі Божій цілу проповідь. Вона мене настільки вразила, що вже ось минуло чимало часу, а я все згадую її й керуюся нею у своєму житті. Зокрема, отець нагадав приказку «Без Бога – ні до порога!» і наказував просити помочі у Бога при кожній потребі. Хіба то так важко сказати: «Господи, допоможи!» !? А ми переважно собі думаємо: «Та шо там робити? Я собі сама чи сам дам раду! Шо там ще Господа по дурницях турбувати!» А як багато важить така поміч! Навіть у дрібницях згадуймо Господа у своїх молитвах та просімо у нього допомоги. Я вдячна отцеві за такі проповіді. Вони дуже повчальні, бо змушують нас застановлятися над суєтністю життя й просити Бога, щоб дав нам зрозуміти мету свого життя – йти до Бога! Гадаю, що священик той себе пізнає… Ще раз дякую за науку, отче!
    Знову й знову думи облягають мою й так важку голову. А може, не варто про це писати? Може, хай сам кожен за себе відповідає? Може, то зовсім не гріх! А сама ти така вся пухнаста та біла… А як же ж тоді з заповіддю «Гріх – мовчати на гріх»?!
   Згадую маму і покійну бабуню, які вірили, що тільки праведні священики допоможуть всім дістатися до Царства Небесного. Чому ж та старовинна віра стала такою поверхневою для нас – їхніх дітей та внуків? Чому ми, їхні нащадки, неспроможні передати цю тверду віру нашим дітям і онукам? Мабуть, ми мало молимося, а якщо й
молимося, то нещиро…
   Якось прослухала проповідь одного з отців про милосердя. Задумалася: а як я можу прислужитися потребуючим чи немічним, коли сама безпомічна? І тут мене Бог не опустив. Бо дав зрозуміти, що поміч – то не тільки матеріальні речі. Поміч може бути моральна, поміч може бути порадою, зрештою – просто подати шматок хліба. Хіба цього мало в наш час? Наш зубожілий народ потребує найменшого, і це не завжди одіж. Коли їду в трамваї чи автобусі і бачу сліпого чи хворого, пораненого чи інваліда, який просить допомоги, завжди думаю: «Боже, коли ж він назбирає на той буханець хліба, коли йому дають по гривні!» В якій же то людина має перебувати нужді, щоб принизитися до того, аби жебрати! Тому роблю завжди так: краще дам буханець хліба (сама якось обійдуся, а чоловік же голодний), ніж маю дати копійки, аби ся рахувало, бо за них нічого зараз не купить. Проповіді наших отців дуже повчальні, в них багато паралелей та аналогій з біблійними часами, багато життєвих прикладів. Однак, аби з них щось скористати для своєї душі, людина мусить підготовити себе побожно вислухати таку проповідь, бути уважною і терпеливою. Мусимо вірити, що тільки з Божою поміччю можна доступитися Царства Небесного, бути корисними тут, на землі, своїм братам та сестрам. Хай усім нам допомагає в цьому наш Милосердний Господь!

Леся РУДЮК,
вірна Святої Унійної Традиції УГКЦ
(м. Львів-Сихів