Він навчав нас правди й любові. Світлій пам’яті о. Євстахія Галаника

Світлій пам’яті отця Євстахія Галаника

   …Років 10 тому ми поверталися з прощі в Рокитному. Доходили вже до автобусної

зупинки. Всі були втомлені, але щасливі. А отець Євстахій наш прямо аж сяяв від щастя. Буяла зелень, раділо сонце, захлиналися від співу пташки... Було так чисто й легко на душі, що зовсім не хотілося вертатися до Львова. І тоді отець Євстахій став розказувати... Його розповідь я зафіксувала собі тоді ж, згадка про це в моїй книжці «Тому що була п’ятниця…» (2012): «Надзвичайно дотепно, образно і влучно висловився про прикмети правдивої віри один традиційний греко-католицький священик. Отця Євстахія попросили висповідати тяжкохворого у віддаленому селі. Прислали авто, бо отець мав уже десь під 80 років. Їдуть, дорогою точиться розмова про се, про те. Врешті водій, який був далеким родичем тяжкохворого, запитує: «Прошу отця, розтлумачте хоч Ви мені нарешті, бо я вже геть заплутався. Сьогодні в нас на кожному кроці стільки різних церков – одна правдивіше іншої, не знаєш, до котрої й ступити. Як в усьому цьому розібратися? Чи є між ними все-таки якась суттєва різниця? Нібито ж усі свої, українські, і гріх від них відвертатися…» Отець Євстахій, довго не задумуючись, відповідає: «Тут, прошу пана, ось яка справа: рідна мамка дає своїй дитині молочка, а чужа – дурачка…» Тобто правдива Церква, як єдина і рідна мати, ревно дбає про свої нерозумних дітей і своєю щирою невикривленою наукою, своїми божественними, надприродними ласками, мов за руку, веде їх до спасіння. Ну, а мачуха… Вона ніби також трохи дбає, щось там пильнує, також ніби щось там дає, також розмовляє ніби знайомою мовою, але… Так є: нині людям важко відрізнити справжнього лікаря від шарлатана, а не те що істинну Церкву від модного клона чи клоуна… Тому вони й толерують усе гамузом, усе підряд. Але чи піде це на користь їхній душі?»

   Отак було: отець Євстахій, скаже, як зав’яже, скаже – мовби припечатає. І воно, звичайно, одразу ж врізається в пам’ять. Далі ще дещо з моїх записів (неопублікованих).

  «Сьогодні (8 листопада 2017 р. Б.) під час проповіді о. Євстахій, між іншим, сказав, що правда в нинішньому світі ПРИНИЖЕНА. І це надзвичайно влучно підмічено. Упродовж життя неодноразово доводилося переконуватися й визнавати: правди бояться, тому з нею борються, її відкидають, приховують, замовчують, затоптують, перекручують… Проте в наш час виявилося, що все це зайве: досить її просто принизити і все. Спритники екуменізму розраховують на те, що таким чином потреба у правді відпаде сама собою. Але принижуй не принижуй Бога – Він від того не перестане бути нашим Творцем і Спасителем, і від Нього жодним чином не вдасться втекти. Віднімаючи пам’ять, ухиляючись від правди, оминаючи гострі духовні кути, створюючи фальшиві культи, жонглюючи елементами обрядів і т. д., нинішні затяті популісти духовності підміняють душу народу, позбавляють його майбутнього, прирікають на сліпоту. Якщо й була колись десь, можливо, епоха честі – то тепер все чіткіше бачимо: живемо в епоху змізернілого сумління і невігластва. П’ємо отруту, як бальзам – ось так цей світ нас напуває…»

   «25 лютого 2018 р. Б. Нині у своїй проповіді отець Євстахій назвав сучасну демократію «димократією», тобто напусканням диму в очі, полудою, затуманенням-одурманенням людей, які стають через те очманілими від різних свобод, розгнузданості та брехні. Йшлося про потребу духовних покликань у Церкві – єдиний порятунок людства. А ще при цьому отець наголосив, що пригашення духу покликання з боку рідних (що нерідко трапляється в наших родинах) є великим гріхом, який падає на наш і на всі народи».

   «1 липня 2018 р. Б. Як завжди, прониклива проповідь о. Євстахія в каплиці Непорочного Серця Матері Божої Фатімської з акцентами на сучасних проблемах, з апокаліптичними застереженнями, із закликами «Будьмо напоготові!» Говорив він і про «артистів християнських», тобто про вдаваних, а точніше – про фальшивих віруючих. Закликаючи не боятися жертвувати себе за справу Христову повсюдно і повсякчас, а особливо, як настане час «ікс» і виникне така очевидна неминуча потреба (я тут же подумки уявила собі, як ми обнімаємося з моєю Михайлиною, востаннє заглядаючи одна одній в очі перед тим, як прийняти остаточну Божу волю…), наш духовний батько, найстарший священик Братства, сказав: «Не будьмо тоді дезертирами!».

   Прислухайтеся: він ще й сьогодні звідти, з небесних висот, із кращого світу, нас закликає: «Не будьте дезертирами!» Він навчав нас правди й любові. Вічная пам’ять!

Любов ГОРБЕНКО,

вірна Св. Унійної Традиції УГКЦ