Дорогі брати і сестри! За півтора року пандемії ми з вами пережили два Великих пости і два Великодня. Звичайно, вони були різними: якщо в 2020 році через запровадження надзвичайно суворого карантину вірні практично брали участь у Богослужіннях онлайн, то в 2021 році настали певні послаблення. Від багатьох духовних осіб доводилося чути велику стурбованість і тривогу, що вірні, мовляв, не повернуться до храмів, бо звикнуть брати участь у Богослужіннях, оглядаючи телебачення чи слухаючи радіо або Інтернет. Деякі духовні особи навіть «нападали» на вірних під час проповідей кажучи: нема чого боятися, ідіть у храми на Богослужіння, нічого з вами не станеться. Зі свого боку, я старався стримуватися, розуміючи стан, у якому перебували вірні, і зважаючи на загальну ситуацію, яка панувала загалом у світі і в нас, в Україні. Кожна держава і Церква в тій чи іншій країні видавали свої поради, пропозиції чи навіть накази: як мають поводитися їхні громадяни в різних сферах життя, в тому числі й при відвідуванні Богослужінь. Ситуації були різні – доходило до страйків, маніфестацій, протестів, обурень, бійок і скандалів. Кожна група людей мала свої «пропозиції і рецепти», як найкраще вийти з цієї складної ситуації.
Людина є людиною, і в голові не раз роїлися різні думки, позитивні і негативні, була тривога і неспокій, переживання за спільноту, вірних і, звичайно, щодо того, як буде надалі – чи вірні покинуть храми, перейшовши на слухання Богослужінь в онлайн, чи залишаться в святинях, як сприйме цю ситуацію молоде покоління, діти і молодь. Ніхто не міг до кінця спрогнозувати ситуації з поверненням вірних до храмів. Я всетаки схилявся до думки, що люди, котрі виховані в християнському дусі й звикли ходити в неділю і свята на Богослужіння, не зможуть у час пандемії їх знехтувати, відійти від храму Господнього, хоча в житті бувають різні ситуації – хто його знає…
Тому перед початком Святого Великого посту вирішив порадитися зі священиками і сестрами-монахинями щодо того, аби відправляти Хресну дорогу щодня і транслювати цю побожну практику на сайті нашого Братства. Мені відповіли, що це було б добре. Само собою це не зобов’язувало ні самих священиків, ні сестер-монахинь чи вірних щодня молитися Хресну дорогу – тоді це була лише пропозиція. Хоча знаю багато вірних і духовних осіб, які стараються в час посту щоденно відправляти це покутне набоженство. І все ж був дуже приємно здивований, зауваживши, що в звичайні дні кількість підключень до сайту нараховувалася від 1000 до 1500 вірних: хтось слухав сам, в іншій сім’ї брало участь 2, 3 чи 4 особи, хтось ще підключав своїх рідних, які не мають Інтернету, до телефону – тож думаю, що в цьому нашому Богослужінні брало участь від 3 до 5 тисяч осіб. Якщо б на кожній нашій парафії відправляли щоденно Хресну дорогу – то навряд чи стільки людей узяло б у ній участь. Ми пам’ятали, що переживаємо час Святого Великого посту, тому набоженство Хресної дороги додавало нам сил, наснаги, духовної потіхи і підтримки в ці неспокійні тривожні часи. Можливо, були і є такі вірні, які зламалися, розчарувалися, знеохотилися через інфекцію, важке перенесення хвороби, смерть рідних, втрату праці, нездійснення особистих мрій, що буває і за звичайного перебігу життя.
Свята Велика Страсна П’ятниця, виставлення Божого гробу і плащаниці. Скільки прийде вірних до плащаниці, чи буде кому адорувати біля Божого гробу впродовж ночі… Тому 10 років любив вечірньої пори навідуватися до храмів, молитися біля плащаниці, подивитися, як та чи інша святиня прикрашена, як вірні беруть участь у цей великий і спасенний для всіх християн день. Останніми роками волів молитися у своєму храмі, тому що львівські церкви з від 23:00 цього вечора вже переважно зачинені. І ось ми, п’ятеро священиків, вирушили близько 23:00 відвідати львівські храми. Почали від храму Пресвятого Ісусового Серця на Кам’янці, потім навідалися до церкви Святого Андрія Апостола на Варшавській, у центрі міста ступили до святині Преображення Господнього, гарнізонного храму Святих Апостолів Петра і Павла, собору Пресвятої Євхаристії. Повернулися в Рясне близько другої ночі, а вірні все ще йшли до Божого гробу… Молодь і вірні грілися біля вогню, бо було трохи прохолодно. Всі перелічені храми, які ми відвідали, були відчинені і в деяких перебувало досить багато людей, хоч була північ. Побачили немало молодих людей, які, можливо, були зовнішньо не відповідно одягнені, можливо, не вміли чи не знали, як правильно себе повести біля плащаниці, проте вони прийшли, хоча могли в цей час спати, сидіти в барах, біля комп’ютера чи екранів телевізора. Деякі з них у глибокій задумі молилися, розважали, про щось просили… Я був приємно духовно здивований і дуже радий, що львівські храми, які в минулому так швидко зачинялися вночі Святої Великої П’ятниці, цього року були відчинені: в них молилися вірні, а в одному були навіть і священики. У нас на Рясному ввечері люди стояли до плащаниці до третьої години ночі. Пропонував їм: хто з дітьми чи кому холодно – можете прийти помолитися внизу перед човном, поклонитися і йти додому, але всі стояли й чекали своєї черги... Зауважив багато молодих людей, у тому числі й чоловіків, які молилися на вервиці, мали в руках листки з молитвою перед плащаницею. Розпитував наших священиків, чи по всіх наших святинях було так багато людей о вечірній порі. Казали, що так, багато людей ще приступало до Святої Сповіді. Це був видимий знак того, що людина «скучала» за храмом, за молитвою, Святими Тайнами, що людська душа прагне Бога, шукає за Ним, їй сумно без Нього. Як навчає нас щодо цього Слово Боже: «Усьому час-пора і на все слушна хвилина під небом: час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати. Час убивати й час лікувати, час руйнувати і час будувати. Час плакати і час сміятись. Час сумувати і час танцювати. Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати. Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати. Час роздирати і час ізшивати, час мовчати і час говорити. Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир» (Проп. 3, 1–8). Час нинішнього Святого Великого посту, а особливо Страсного Великого тижня і Святої Великої П’ятниці, показав, що сьогодні втомлена людина та й взагалі втомлене людство потребують духовного миру і спокою, підтримки Всемогутнього Бога і Його щедрого Батьківського благословення.
Упродовж віків Господь нагадує людині, захищає людину, щоб вона не втратила своїх духовних орієнтирів у земному житті, щоб не дала себе звести злому духові й не забула про своє духовне призначення на цій долині сліз. Ще в Старому Завіті Бог промовив до ізраїльського народу: «Всі заповіді, що їх заповідаю тобі сьогодні, виконуйте пильно, щоб ви були живі й розросталися та щоб увійшли й зайняли землю, про яку Господь клявся вашим батькам. Спогадай увесь той шлях, що ним водив тебе Господь, Бог твій, за цих сорок років у пустині, щоб упокорити тебе, щоб випробувати тебе, щоб довідатися, що в твоєму серці, чи додержуватимеш заповіді його, чи ні. Він упокоряв тебе, морив тебе голодом та годував манною, про яку не знав ні ти, ні твої батьки: щоб ти пізнав, що не тільки хлібом живе людина, але всім, що виходить з уст
Господніх, може жити людина» (Втор. 8, 1–3). Господь неустанно дбав про людину, годував її манною з неба, благословляв її матеріальний добробут, але разом з тим Він нагадує їй: пам’ятай, що «не тільки хлібом живе людина, але всім, що виходить з уст Господніх... Ісус Христос повторює ці слова під час свого перебування в пустелі протягом 40 днів і ночей, коли Його спокушав диявол, намовляючи, щоб Він перетворив каміння на хліб, адже був голодний, на що наш Спаситель відповів: «Написано: Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» (Мт. 4, 4). Цим Христос-Спаситель дає нам зрозуміти, усвідомити, що можна бути ситим, мати добру професію і достаток, посідати відповідний авторитет у суспільстві чи навіть бути при владі, жити в теплі й комфорті, а навіть посідати набагато більше того, що необхідно для твого життя, і все одно почуватися дуже нещасливим. Вдумуючись у цей біблійний фразеологізм «Не хлібом єдиним живе людина», кожен має розуміти, а особливо ми, християни, що окрім хліба (під цим словом розуміємо всі фізіологічно необхідні речі для нашого існування), є щось таке важливе, таке дорогоцінне, прекрасне, найдорожче і наймиліше, без чого життя людини не може бути повним і щасливим. Це духовні цінності, духовні потреби людини, які може задовольнити Свята Мати-Церква, яка любить своїх дітей і дбає про духовну поживу для них. «Не хлібом єдиним живе людина» – це одна з найважливіших моральних засад християнства. Не можуть суспільство, держава і народ бути щасливими й осягнути гідного розвитку, якщо будуть дбати виключно про матеріальний прогрес і забезпечення. Матеріальні речі можуть бути тільки помічниками для духовного зростання, а не самою ціллю духовного життя і щастя.
У час святкування Воскресіння нашого Спасителя Ісуса Христа ми бачили, як люди повертаються до храмів, хоча, можливо, не так швидко й численно, як би хотілося, але певний позитивний крок у цьому явно спостерігався. Бачили також багато людей на цвинтарі – вони хотіли виконати свій християнський обов’язок щодо своїх померлих, помолитися за вічний спокій їхніх душ. На зібранні Фанного братства в Рясному дівчата запитали мене, чи поїдемо на відпуст Господнього Вознесіння в Янів. Я, своєю чергою, запитав їх, чи вони дуже бажають цього. Всі голосно відповіли: «Так!» Ми не запрошували Братств з інших парафій, бо ще не було загального дозволу державної влади, тому вагалися в цьому питанні, хоча думаю, що діти вже скучили за нашими відпустовими Богослужіннями. Попри те, що під час відпусту в Янові падав дощ і було досить прохолодно, як на літо, але мені після всього подзвонили парафіяни з Прилбич і сказали: «Ми дуже раді і щасливі, що взяли участь у відпустовій Святій Літургії, бо вже скучили за публічними Богослужіннями. Ніхто не звертав уваги ні на дощ, ні на холод, ми тішилися, що бачили один одного – наших священиків, сестер-монахинь… Хай уже швидше настане той час, щоб ми могли повернутися до того життя, яке було перед пандемією». Нам, священикам, також не просто було пережити цей час: пусті храми, людське страждання, болі, тривога, смуток, похорони вірних, яких забрав коронавірус… Але священик мав дати приклад покори і смирення, віри, надії і любові, закликати людей уповати на Господа Бога, а також дотримуватися приписів і постанов держави і Церкви. Ми також сумували й переживали разом з вами, але поряд з тим також усі молилися й вірили в Божу опіку і захист. Тому й надалі молімося всі разом. «Моліться без перерви», як писав святий Апостол Павло до солунян. Молімся і просімо Боже Провидіння: «Боже, відверни від нас ту страшну кару!»
