Дорогі брати і сестри! Цього року обходимо сумну дату – 70-річчя депортації українців з їхніх споконвічних етнічних територій. Що таке депортація? Латинське слово departatio означає «вигнання», «заслання», «примусове виселення (переміщення) особи або групи людей, яке здійснює державна влада».
15 лютого 1951 р. у Москві була укладена «Угода між СРСР і ПНР від 15 лютого 1951 р. про обмін ділянками державних територій». Згідно із угодою, обмін мав відбутися ділянками державних територій площею по 480 квадратних кілометрів. Ініціативу щодо обміну подала ПНР. Метою Польщі було отримати нафтопромисли Нижньо-Устрицького району, в обмін на які Радянський Союз отримав «зручне залізничне сполучення». Хоча в істориків існує також думка, що неофіційним ініціатором був Радянський Союз, який відігравав провідну роль у прийнятті більшості рішень у соціалістичних країнах. Угода ґрунтувалася за принципом «кілометр на кілометр», в результаті чого Польща отримує територію у Дрогобицькій області, передаючи Радянському Союзу ділянку у Люблінському воєводстві. Розташована на тих територіях нерухома власність передавалася безплатно й у справному стані, а її вартість компенсації не підлягала. Кожна сторона могла вивозити своє рухоме майно, резервне і невстановлене обладнання.
26 травня цю умову ратифікував Сейм Польської Республіки, 28 травня її підписав президент Польщі Болеслав Берет, а 31 травня – Верховна Рада СРСР.
5 червня у Варшаві відбувся обмін ратифі- каційними грамотами.
23–25 червня на засіданні уповноважених Радянської та Польської сторін були затверджені інструкції з передачі і прийому майна на обмінюваних між Союзом РСР і ПР ділянках державних територій.
Передана Польщі територія здавна належала до етнічних земель бойків. Депортації зазнали жителі міста Нижні Устрики – адміністративного центру району, а також сіл: Бандрів, Береги, Долішні, Гошів, Гошівчик, Дашівка, Лобізва, Лодина, Мочари, Панищів, Поляна, Росохате, Рябе, Рівня, Середнє Мале, Скородне, Смільник, Соколе, Соколова Воля, Солина, Стерв’яжек (Стряжики), Телешниця-Ошварова (Ошарова) та Телешниця-Сянна (Сянна), Устянове, Хміль, Хревть, Чорна, Шевченкове (Лютовіска), Ясень і хуторів Буковина, Видрине, Воля, Дверничок, Жолобок, Задвір’я, Замлиння, Кадовбище, Кривка, Лази, Лівобрат, Нагірний, Райське, Росолин, Сикавець, Скіркове, Творильний, Устріки, Ялове Нижньо-Устрицького району та сіл Коростенко, Смільниця, Ліскувате і Стебник Хирівського району, сіл Міхньовець (Михновець), Ліпє (Лип’є) і Бистре Стрілківського району. Також були депортовані жителі сіл Журавин (Журавка) Нижньо-Устрицького району та Нанове Хирівського району, які потрапляли у прикордонну смугу.
Сім’ї селян були відправлені у колгоспи Первомайського, Березівського, Цебриківського, Роздільнянського, Кривоозерського, Троїцького і Врадіївського районів Одеської області, Артемівського, Тельманівського, Краснолиманського, Волноваського, Будьонівського і Олександрівського районів Сталінської області, Нововоронцовського і Бериславського районів Херсонської області, Жовтневого, Варварівського, Снігурівського і Баштанського районів Миколаївської області.
Усього з 41 села і міста Устрики-Долішні Дрогобицької області у 1951 р. 32 066 осіб були переселені до південних областей УРСР – Донецької, Миколаївської, Одеської та Херсонської. Зокрема, у 25 селах Донецької області було розселено 10 037 бойків, у 20 селах Одеської – 10 283, у 5 селах Херсонської – 5 059, у 10 селах Миколаївської – понад 6 000.
На Миколаївщині депортоване населення було розселено у 10 населених пунктах на північному заході та південному сході області. У смт Криве Озеро було переселено жителів сіл Скородне та Лютовища Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області, села Бистре й Лип’я розселили в сусідньому Врадіївському районі, у селах Новопавлівка та Іванівка. Крім того, частину переселенців було спрямовано у села Пересадівка, Калинівка, Михайло-Ларине, Воскресенське Жовтневого району. Най- більша кількість нащадків депортованого населення мешкає зараз у Кривому Озері, де вони компактно проживають у одному з районів селища.
Сім’ї робітників і службовців, які складали незначну частину населення, були переведені на інші підприємства переважно Дрогобицької області. Це були здебільшого працівники нафтовидобувних галузей, залізничники і службовці соціальної сфери.
СРСР отримав «ділянку території в Люблінському воєводстві в трикутнику між річками Буг, Солокія і Гучва, на південь від Грубешова і на схід від Томашова Любельського». Там розташовувалися такі населені пункти: Варяж, Белз, Кристинопіль, Угнів, Безеїв, Боратин, Бояничі, Вербєж (Вербове), Войславичі, Ворохта, Городиловичі, Добрячин, Жабче- Муроване (Муроване), Жужеляни, Заболоття, Забужжя, Завишень, Конотопи, Корк, Корчів, Корчмин, Лешків, Любов (Лубнівка), Мошків (Гута), Меновичі (Ниновичі), Опільсько, Острів, Печигори, Пісочне, Піддубне, Перемисловичі, Русин, Савчин, Себечів, Стаївка, Теляж, Тудорковичі, Тушків, Угринів, Ульвовок, Хатовичі, Цеблів, Шмітків. На територіях 4 гмін (Кристинопіль, Белз, Хоробрів, і Угнів), які повністю перейшли до СРСР, і з гміни (Варяж, Довгобичів та Тарношин), які перейшли частково, мешкало 14 тисяч осіб. Населення цієї території було виселено углиб Польської республіки, а також на територію переданої Польщі ділянки Дрогобицької області.
Моя розповідь піде про родину Бабець із села Бистре. Село Бистре було засноване в ХVІ ст. як королівське село на волоському праві в рамках політики заселення регіону, що її провадила Бона, отримавши Самбірську економію в посаг. Разом з 9-ма іншими селами волоського права Бистрий належав до так званої Липецької країни. До 1918 р. Село перебувало у складі Австро-Угорської імперії. У міжвоєнний період тут діяли три водні млини і нафтова копальня. Також мешкав каменяр, який витесав чимало навколишніх надгробків і придорожніх хрестів. У 1921 р. в Бистрому було 92 будинки і 469 мешканців (451 – греко-католик, 8 римо-католиків, 10 юдеїв). У міжвоєнний період це село входило до гміни Ломна Турківського повіту Львівського воєводства, а з 1944 по 1951 рр. належало до Стрілківського району Дрогобицької області УРСР. У 1951 р. після обміну територіями з села насильно переселено 98 сімей (490 осіб) у села Новопавлівка та Іванівка, зокрема в колгосп ім. Карла Маркса Врадіївського району (тепер Миколаївської області).
У селі перша церква була збудована близько 1607 р., а друга – в 1681 р. На місці старої неіснуючої церкви в центрі села побудували в 1902 р. греко-католицьку парафіяльну церкву Архистратига Михаїла. Храм збудований в народному українському стилі за проектом львівського архітектора Василя Нагірного. Після 1951 р. ця споруда не використовувалася і зазнала часткового руйнування. Як згадує Анна Бабець (Семчук, 1935 р. н.), мешканці села були надзвичайно співучими, в церкві було три дяки, люди часто ходили на прощі до Матері Божої Пацлавської на Кальварію, діти, які залишалися вдома, очікували повернення своїх батьків, бо вони приносили з відпусту якісь солодощі або забавки.
Батько Анни Семен (1890 р. н.) був грамотний, виписував часопис «Місіонар». У нього в хаті в неділю чи свята після обіду збиралися сусіди чи знайомі: читали часопис або життя святих. У родині дотримувалися всіх церковних приписів: в неділю і свята всі йшли до церкви на богослужіння, в травні – на маївки до Богородиці, в червні – на молебень до Ісусового Серця, у Великий піст – на Хресну дорогу. Мама Анни Параскевія Бабець (1895 р. н. ) належала до Апостольства молитви. В першу п’ятницю місяця завжди старалася бути на Святій Божественній Літургії, приступати до святої Сповіді і винагороджуючого Святого Причастя. В час війни чи в післявоєнний період, коли не було священика і можливості брати участь у Службі Божій, вірні самі в першу п’ятницю збиралися в храмі, де відправляли молебень до Ісусового Серця, відчитували обов’язкові молитви, а у Великий піст відправляли Хресну дорогу. Сім’я була багатодітною: четверо синів – Іван, Михайло, Йосафат, Василь і донька Анна. Здавалося, були всі умови на той час для щасливого життя на своїй рідній, Богом даній малій батьківщині. В 1941 р. батько разом із синами побудували нову хату (адже лісу не бракувало). Крім того, молоді хлопці були добрими майстрами. У 1951 р. завершили будівництво стайні, була стодола, пивниця. Мали повноцінну гарну господарку: худоба, птиця, кінь – затишне спокійне життя, батьки між собою живуть у мирі й любові, діти слухняні, поважають своїх батьків, немає конфліктів, незгоди. На жаль, як і всю Україну, родину Семена і Параскевії не оминуло більшовицьке «щастя». В Західній Україні почали організовувати колгоспи. Людей, які мали коней, змушували працювати на нову владу.
Восени 1948 р. син Василь возив зібраний урожай до Стрілок. Була сира осіння погода, юнак простудився і важко захворів. Його відвезли в лікарню в Стрілки. Там панував більшовицький терор, були різні лікарі, звучала російська, польська мова. На молодого хлопця дивилися з підозрою як на «бандерівця з лісу». Настрій тоді панував жахливий: українцям мстилися з усіх сторін – комуністи мстилися тому, що не могли навести порядок із «бунтівним народом», який не підкорявся радянській владі, між поляками та українцями тривала взаємна неприязнь, починаючи від часів Першої світової війни. В селі відбувся відпуст на Святого Архистратига Михаїла, на другий день батьки поїхали в Стрілки відвідати сина в лікарні. На жаль, Василя живим уже не застали. Коли його мертве тіло привезли додому, ніхто з людей, які приходили, щоб помолитися за душу покійного, не впізнавав хлопця. Усі казали, що це не він. Важко сказати, чи це хвороба зробила свою справу, що людина за дуже короткий час стала не подібною на себе, чи лікарі «допомогли» йому померти – ця таємниця відома тільки одному Господу Богові.
Пішли перші поголоски про депортацію. Люди не хотіли вірити, що від них хтось може відібрати їхню хату, господарку, майно. Вони тут жили з діда-прадіда, пустивши на цій землі глибоке коріння, тут їхня святиня, дорога для кожного мешканця села, тут цвинтар, де спочивають їхні предки, тут все рідне й миле для серця й душі… Невже вони мають покинути цей мальовничий гірський куточок і їхати десь світ за очі? Не хотіли вірити, не припускали навіть найменшої думки до свого серця… Люди ще не пізнали до кінця, хто такі комуністи, яка це терористична, брехлива влада і що людина для них – це просто біомаса. Для людей, які прожили більшість свого життя в горах, важко було уявити інший спосіб життя. Радянська влада обіцяла, що переселенцям дадуть гарне помешкання, багато поля, на якому вони будуть працювати, що там обжиті прекрасні села, немає проблеми з водою, що на них місцеві мешканці чекають із відкритим серцем і душею, що там набагато цивілізованіший спосіб життя… Гарні обіцянки, таке можливе хіба в мріях – така собі більшовицька фантастика і тільки. Хіба комуністи колись дотримувалися свого слова і своїх обіцянок?
Зелені Свята 1951 року… Не домівки й подвір’я, обмаєні зеленню, не пахуче зілля в руках, яке несуть святити до церкви… Ці свята не для всіх мешканців гір були щасливими й радісними, не було усмішки на обличчі в старших і молоді. Обмаєні товарні вагони, біль стискає серця сотні людей, на очах сльози, крик… До вагонів підходять незнайомі люди, передають хто що має – хліб, продукти… Доля порозкидає їх по різних місцевостях, і вони вже не скоро (а може, й ніколи) не побачать один одного – сусід сусіда, діти батьків, батьки дітей, брат сестру, приятеля, однокласника…
