Світлій пам’яті отця Євстахія Галаника
Радянська влада, окупувавши Україну після ІІ Світової війни, принесла велике горе й страждання аж до 1989 р. Влада більшовиків-атеїстів старалася найперше боротися проти Бога, Церкви, національної, державної і культурної спадщини минулих поколінь.
Відтак стали переписувати історію народу, перекручуючи історичні факти – все подавалося в світлі комуністичної безбожної ідеї. Великої руїни зазнала Греко-Католицька Церква, зліквідована й заборонена в Радянській Україні як буржуазний, націоналістичний елемент. Як знаємо, після псевдособору 1946 року священики мали переписатися і увійти в лоно РПЦ: хто цього не вчинив, той був арештований, вивезений в Сибір, переслідуваний. З історії, а також із розповідей рідних і близьких знаємо, як відбувався той перехід на православ’я. Багато священиків перебувало під пильним «прицілом» КДБ і РПЦ: за ними стежили, контролювали, як вони відправляють Богослужіння (згідно з уставом РПЦ чи дотримуючись уніятських звичаїв, традицій і рубрик, за кого моляться в час відправи). Деяким священнослужителям «повезло»: вони під примусом КДБ підписалися на православ’я, проте в своєму серці й душі залишалися вірними Святій Католицькій вірі. Були й такі, що мали сміливість не згадувати московського Патріарха, а явно згадували Папу Римського. Часом священик тихенько й скоренько собі під носом щось пробурмотів, коли мав згадувати церковну ієрархію, так що люди нічого не зрозуміли, кого він згадував. А як вірні? Після окупації України більшовиками в країні почався червоний терор: страх перед засланням у Сибір, насильство, доноси один на одного, сфабриковані справи – це все настільки тримало людей в панічному страху, що вони тільки й думали, як би пережити той час. Люди в Галичині були серцем і душею духовно прив’язані до храму Господнього, не уявляли собі життя без нього. Не всі вірні відразу зорієнтувалися, що насправді відбувалося після 1946 р., коли ліквідували УГКЦ.
Сім’я Галаників була глибоковіруючою. Варто кілька слів сказати про батьків покійного о. Євстахія. Його батько Григорій Галаник народився в с. Устя 4 лютого 1909 року Божого. Мати Анна Михайляк народилася там же 1 січня 1907 року Божого. У свої 9 років Григорій став круглим сиротою, тому під свою опіку його взяв Микола Михайляк – майбутній тесть. Коли Григорієві виповнилося 18 років, у 1927 р. Він оженився на Анні Михайляк. У них народилося 12 дітей, троє з яких померли маленькими. Залишилося дев’ятеро, шестеро синів і три доньки: Петро – 1928 р. н., Микола – 1931, Розалія – 1934, Євстахій – 1936, Ірина – 1940, Богдан – 1944 р., Володимир – 1947 р.,
Анна – 1949 р., Зиновій – 1951 р. Сім’я була релігійною, тож і всі діти були виховані в християнському дусі. Впродовж усього свого життя вони брали активну участь у житті своєї парафії Святого Микити. Батько Григорій дякував у церкві, а мама Анна як сестриця дбала про чистоту і порядок у домі Божому. Крім того, провадила домашнє господарство, а також займалася вихованням дітей. Батько Григорій дякував, а також і заробляв своєю працею на прожиття своєї великої родини. В тяжкі голодні часи вмів заробити на хліб для своєї сім’ї, щоб ніхто не був голодний. По наших селах у Галичині перед ІІ Світовою війною в храмах було по декілька дяків: українські села були дуже співучі, й часто осередком цього співу був храм. Співати в церковному хорі було великою честю, таку людину поважали в селі і вона мала мати добру опінію, хоча між людьми трапляється по-різному. Часто дяківство передавалося від батька до сина, а потім до онуків. В с. Устя було троє дяків: Іван Галан, Іван Залуга і Григорій Галаник. Коли їхній храм Божий після 1946 р. комуністична влада закрила, вірні самі збиралися на Богослужіння, яке провадили дяки. Як це виглядало? В деяких селах до закритої церкви приносили радіо, і вірні в неділю слухали разом у храмі Божому Святу Божественну Літургію, яка транслювалася з Ватикану. В інших закритих храмах люди збиралися у призначений час, співали побожні пісні, а відтак розпочиналася Свята Літургія. Дяки співали «Амінь» замість Великої єктенії, 12 разів «Господи, помилуй», «Тебі, Господи», «Амінь» і перший антифон. Тобто слова священика пропускали, а співали все, що мав співати хор або дяки під час Служби Божої. В кого збереглися молитовники, то давали дітям, щоб вони слідкували за Святою Літургією, і так навчали їх церковного співу. В храмах до ІІ Світової війни ніхто не мовчав, вся церква співала, навіть світські люди знали напам’ять церковну службу, тобто тропарі, кондаки. Це сьогодні більшість стоїть у храмі так, якби набрали в рот води, й вуст своїх не відкриють. Дуже шкода, але така реальність сьогодення. Тішимося, що Богослужіння відправляється національною мовою. І все ми нібито «розуміємо», але нічого не знаємо – ось у чому парадокс.
У сусідньому селі Бродки після війни не було дяка, тож вірні приїхали й попросили Григорія Галаника, щоб він приїздив дякувати на їхній парафії, яка на той час функціонувала легально. Григорій тоді був наймолодшим дяком, тому попросили його, бо не так легко було добратися на парафію Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці в с. Бродки. В храмі Богослужіння відправлялося щодня о 9 годині. Щоб дістатися на парафію, треба було вставати щодня о 4-й годині вдосвіта, йти пішки 4,5 км до с. Розвадова, а вже звідти попутнім транспортом добиратися ще 16 км до с. Бродки. Щодня – чи зима, чи літо, осінь чи весна, дощ чи заметіль, хуртовина чи спека – треба було виконувати свій обов’язок: служити Богові й людям. Це було те, що ми називаємо добрим прикладом батька і дідуся. Сьогодні від багатьох безвідповідальних людей деколи юного чи молодого віку чуємо: ця робота мені не підходить, там малий заробіток, там далеко добиратися, там невигідно… Краще бути, мабуть, ледарем, трутнем, жити за рахунок батьків, жінки чи чоловіка, або сидіти на пенсії бабусі, бавитися в різні комп’ютерні ігри, ставити ставки, позичати гроші чи брати в кредити, ніж знайти собі працю і ще іншим допомагати. Такий злий приклад одного з членів сімї негативно впливає на молоде покоління. Підростаючи, діти часто наслідують такий приклад свого родича: для чого працювати, якщо можна прожити й без праці, «сівши на шию» батькам чи іншим родичам. Звичайно, «краща ситуація», коли хтось має родичів за кордоном і час від часу отримує перекази від своїх рідних… Але дяк Григорій Галаник, батько о. Євстахія, роками їздив на Богослужіння, подаючи добрий приклад своїм дітям: людина мусить тяжко працювати, щоб заробляти собі на хліб щоденний. У 70 років Григорій Галаник передав дяківство своєму синові Євстахієві.
Світлої пам’яті отець Євстахій так згадував про свої післявоєнні роки: «Після закінчення семи класів, у 1951 році, я поїхав до Стрия і вступив у ремісниче училище № 1, що по вулиці Болехівській. Після закінчення училища залишився працювати на деревообробному комбінаті у м. Стрию, де пропрацював до січня 1956 року. Паралельно навчався у вечірній школі в десятому класі, якого не закінчив. А не закінчив його тому, що одного разу запізнився на роботу, а сталінський закон був такий: якщо на п’ять хвилин запізнився, то одержував так званий «вовчий білет», через що невільно було ніде працювати. В січні місяці я пішов навчатися на водія, водійські права отримав 12 квітня 1956 року. Влітку пішов працювати металоконструктором на будівництві цементного заводу, де пропрацював до 1957 року, а опісля пішов працювати у гараж на автонавантажувачі, де пропрацював до року часу. 1 квітня 1959 року я отримав нову машину, самоскид, і возив глину на цементний завод у Миколаєві, де пропрацював до 1965 року. У 1965 році перейшов працювати в Миколаївський автопарк на посаду водія автобуса, де пропрацював до листопада 1972 року. З 1972 року по 1977 рік працював водієм автобуса у «цемремонті».
Я був четвертою дитиною в сім’ї, а разом нас було дев’ятеро. Коли мати захворіла, то мені як одному зі старших дітей потрібно було одружитися, щоб мати можливість утримувати менших братів і сестер. Біля мене жила одна сусідка, яку я у 1946 році, у березні місяці відпроваджав на Сибір. У 1961 році, у червні місяці, вона повернулася назад до с. Устя. Це була Сенишин Анна. Після її повернення нам потрібно було розписатися, бо вона приїхала лише у відпуск до своєї тітки й мусіла повертати назад до Сибіру. На початку її не хотіли приписувати на своєму місці, а приписали тоді, коли народилася перша дитина. Шлюб нам уділив отець Богдан Харкавий 29 липня 1961 року».
