Його дорога до вічності. Пам’яті о. Миколи Кушніра

Пам’яті отця Миколи Кушніра

(1941–2021)

 Сім’я Кушнірів поволі стала обживатися на новому місці в селі Перемисловичі Сокальського району на Львівщині. Батьки працювали в колгоспі, вдома провадили невелику господарку. Найважче було восени, коли треба було збирати буряки. Діти допомагали батькам, підкопувати спеціальними лопатками – це була досить важка праця. Ще важче було при збиранні льону. Стебла рослини треба було виривати з землі з корінням. Опісля їх треба було вимочувати та обробляти на тіпальних машинах, щоб отримати волокно. Тоді ще не було спеціальних машин, тому стебла льону м’яли й тіпали за допомогою ручного приладу – терлиці. Отримане волокно треба обробити чесанням: зараз це роблять на чесальних машинах, у старовину – за допомогою чесалок. Отримана сировина називається кужіль, відходами є костриця і клоччя. Всю цю важку працю виконували селяни, в тому числі й діти, які активно допомагали своїм батькам. На той час у селі ще не було світла. Коли провели світло, люди вперше побачили телевізор, який привезли і поставили в одній із будівель колгоспу, куди селяни ходили компаніями дивитися на витвір «новочасної техніки».

До початкової школи у 1-3 класи отець Микола ходив у селі Перемисловичі. Після того треба було продовжувати навчання в с. Цебрівка. За часів радянської влади це село в документах називали «Цебрівка», з 1989 р. йому повернули історичну назву – Цеблів. До школи щодня треба було йти 2 км в один бік. Саме тоді почав формуватися характер, світогляд і духовне покликання хлопця. Важка праця гартувала фізично людське тіло, а молитва, часте відвідування бібліотеки, читання книжок, енциклопедій формували світогляд майбутнього священика. З першого погляду могло видаватися, що отець Миколай – звичайний сільський священик, але насправді, увійшовши у світ його життя, ти починав розуміти, що це був священик з певним «багажем» – життєвим, інтелектуальним і духовним.

 Варто трохи застановитися над історією села Цеблів. Отець Микола не раз «хвалився»: я ходив до школи в село, де народилося згромадження сестер-монахинь Святого Йосифа-Обручника. Справді, цей факт заслуговує на згадку, коли йдеться про це славне село, яке стало колискою нового жіночого згромадження.

 З 1874 до 1918 рр. дочірню парафію Цеблів (згідно з тематизмом – від 1938 р. парафія вже була окремою) обслуговував відомий священик Перемишльської Єпархії о. Кирило Селецький. Тут місцеві дівчата сформували монаший дім. Спочатку вони мали намір увійти до вже існуючого в сусідньому Жужелі (сьогодні с. Жужеляни Сокальського району) монастиря Сестер-Служебниць, заснованого о. Єремією Ломницьким, однак їх там не прийняли. Так 1898 року постало Товариство Святого Йосифа-Обручника (нині – Згромадження Сестер-Йосифіток), котрим до кінця свого життя ревно опікувався о. Кирило Селецький. До речі, будинок цього Згромадження стоїть поблизу церкви.

  До війни станом на 01.01.1939 року в селі проживало 940 мешканців (920 українців-греко-католиків, 15 українців-римо-католиків, 5 поляків). Село славне своїми мешканцями: тут, зокрема, народилася сестра Олімпія Біда (1903–1952) – українська монахиня зі Згромадження Св. Йосифа. Проголошена Папою Йоаном Павлом ІІ блаженною. З цього села походив о. Дам’ян Богун (1910–2008) – священик-василіянин, педагог, історик, архівіст, журналіст; в’язень ГУЛАГу; підпільний протоігумен провінції Найсвятішого Спасителя (1972–1987). Мені пощастило знати його особисто – це був василіянин, про якого можна сказати словами Святого Письма:

«Ось справжній ізраїльтянин, в якому немає лукавства» (Йо. 2, 47). Воістину, як пишуть дослідники Церкви, «це був справжній василіянин, який не зрадив ідеалів Унії і всіх надбань ЧСВВ, починаючи від Святого Йосафата». В цьому селі також помер Кирило Селецький (1835–1918) – відомий священик УГКЦ, засновник перших двох жіночих апостольських монаших згромаджень на Галичині: Згромадження Сестер-Служебниць Пречистої Діви Марії та Згромадження Сестер Святого Йосифа-Обручника Пречистої Діви Марії. Довголітній парох села Жужіль і дочірньої церкви в Цеблові (За кн.: В. Слободян. «Церкви України. Перемиська єпархія». – Львів, 1998).

 Мешканців села Цеблів на сам Великдень почали виселяти на схід УРСР та на Тернопільщину. УПА спалила село, щоб матеріальним добробутом села не скористалися поляки. Всі господарства згоріли, залишилися тільки храм, монастир, школа, молочарня. В 1951 році село знову було приєднане до України, й частина мешканців повернулася до нього. Місцева святиня розташована майже в центрі села, вона стоїть при дорозі, на підвищенні. Велике церковне подвір’я обгороджене цегляним муром. Церква тризрубна, триверха, до вівтаря гранчастої форми з півночі прибудована ризниця, до якої уздовж північної стіни нави зробили ще прибудову на ширину піддашшя, яке оточує церкву.

  У дитинстві у вільний час отець Микола любив заходити до місцевого дяка на прізвище Іванець: хлопцеві цікаво було спілкуватися з ним на релігійну тематику. Старший поважний пан дяк розказував йому про їхнє сусіднє село Цеблів, про монастир, взагалі про духовне життя, яке процвітало в Галичині перед Другою світовою війною. Ці духовні бесіди відіграли згодом важливу роль у духовному формуванні молодого священика. Отож така прив’язаність майбутнього священика до греко-католицького обряду – це, на мою думку, не випадковість, а добрий духовний фундамент, закладений в дитячій свідомості. На цю духовну свідомість мали вплив: дяк Іванець, Святі Літургії, які транслювалися по радіо Ватикан, а також школа і намолене село Цеблів, у якому витав дух обручниць Христових, сестер-монахинь, які своєю жертвою, посвятою, стражданнями випрошували в Господа Бога покликання до стану священичого і монашого.

   Після закінчення семирічки майбутній отець Микола пішов працювати на цегельню, а згодом на панчішну фабрику в Червонограді, а заодно вступив до вечірньої школи. В дитинстві та юності дуже любив малювати. Зауваживши такі здібності в хлопця, вчителі радили віддати його в художню школу, щоб не занедбати талант. Але Боже Провидіння мало свої плани щодо нього...

(Далі буде)

о. Василь КОВПАК, СБССЙ