«До Тебе лину я душею»

   Пригадуєте народну приказку: «Немає нічого злого, що б не вийшло на добре»? Нібито не так давно здавалося: «Як таке може бути? Лихо є лихом, горе є горем, біда бідою – спробуй усе те пережити. Хіба щось подібне може принести добро і користь для людини?» Виявляється, може. Ось такий казус: тебе спіткала болюча втрата близької людини, ти зазнав потрясіння від чиєїсь несподіваної зради чи сам, не бажаючи того, мало не зганьбився – ти переживаєш це всім серцем, тобі світ немилий. Однак згодом усвідомлюєш, що воно тебе не вбило, не зламало – навпаки, зробило сильнішим або навіть ще й, дякувати Богу, мудрішим. Ти починаєш замислюватися, заглиблюватися в суть життя, в ціну правди. І тоді тих, кого втратив, і те, що втратив, і навіть себе самого – раптом починаєш розуміти й оцінювати по-іншому. І буває, що сам цілком міняєшся. Втратив когось чи щось найдорожче – знайшов себе… Тобі мовби відкриваються очі, й ти переконуєшся, що всяке випробування Господь посилає людині для її ж блага, для дорослішання її душі, для самоутвердження. Він мовби простягає тобі руку й каже: «Іди за Мною!»

   Ось і я останнім часом все частіше думаю: а може, все-таки цей ковідний карантин певною мірою пішов мені на користь? І не тільки тому, що з’явилося більше можливості для усамітнення, самозосередженості та молитви й що тепер онлайн трансляції Служб Божих із нашої традиційної парафії слухають також і мої сусіди за стіною, які при цьому не нарікають, а питають: «Ой, а хто то там у Вас так гарно співає весь час?» Скільки катехизмових наук, розважань, скільки нових і старих пісень, незавершених духовних розмов! На все це колись мені, грішній, майже завжди бракувало часу. А тепер – слава Богу! Тож за все-за все треба дякувати насамперед Йому… І, звичайно, нашим традиційним священикам Братства Святого Священномученика Йосафата і традиційним сестрам-монахиням ЧСВВ Провінції Божого Милосердя... Усім їм – тим , хто постійно й жертовно дбає й піклується про наші стомлені душі, нашу духовну поживу та наснагу духу.

  …А ще й тому, що ти відтепер по-новому почав цінувати те, що було вчора – таке нібито звичайне, буденне і незначне. Бо всезагальний стрес, струсонувши й тобою, нібито якось поміняв місцями твої цінності. Тепер ти, скажімо, майже щодня примушуєш себе висувати носа на вулицю хоча б на годинку-півтори. Відтак мандруєш у радіусі двох-трьох кілометрів і крок за кроком вивчаєш свій район, де мешкаєш уже не один десяток років. І тобі несподівано відкривається щось незвичайне. Ти раптом розумієш, що це, можливо, один з найкращих районів у твоєму місті. Справді: через дорогу мальовничі Вульки, правіше від них, трохи далі – початок Горіхового гаю, буквально поруч із твоїм будинком спорткомплекс «Медик», за ним Ботанічний сад Лісотехнічного університету, Піскові озера, зелені стадіони… Суцільна паркова зона, якої, хвала Богу, ще не доруйнували. Одне слово, несподівано відкриваєш для себе такі закутки, такі вулички, про існування яких раніше навіть не здогадувався. Адже тобі було завжди ніколи, тебе елементарно поглинали примітивні буденні справи, про які тепер не хочеться й згадувати…

  Ось так мандруючи, відкрила для себе в «радіусі» своїх прогулянок понад 15 фігур Матері Божої: на фасадах старих і оновлених польських віллочок, на австрійських і сучасних будинках, над брамами під’їздів і на перехрестях вулиць… Усі вони такі різні: класичні й модернізовані, естетичні й не зовсім, канонічні католицькі й дещо справо-славізовані… Біля кожної з них обов’язково хочеться зупинитися, затриматися, щоб не просто помилуватися, а й поговорити, перепросити, вклонитися, порадитися, подякувати. Зі мною постійно моя нерозлучна й вірна духовна посестра й помічниця в натхненній молитві – улюблена вервичка з Люрда. З нею рахуємо кожен свій крок, присвячений Їй – нашій дорогій і незрадній Матері Марії.

  На перехресті вулиць Антоновича й Васильківського бачимо одразу дві фігури: одна, невеличка, на фасаді досить делікатно відреставрованого польського будинку з червоної цегли, а друга, величніша – вмонтована в новий паркан цієї ж садиби. Ідуть люди, поспішають, минають, часом навіть не поглянуть. Та ось пробігає хлопчина років 9-10: зупинився перед фігурою, затримався на якусь мить, перехрестився, вклонився… Хотілося його наздогнати, підбадьорити, щось тепле сказати. Але не встигла: поки перетнула Антоновича, хлопчина був уже далеко – можливо, поспішав у спортзал чи школу… Однак його постава, його поведінка закарбувалися в моїй пам’яті. Матінко Божа, Ти благословила на добре й світле день цієї дитини в такому черствому й жорстокому світі… Благослови й мене. Благослови всіх, Радосте наша й Потіхо! Дякую Тобі, що саме тепер, у цей час, сповнений всезагальної тривоги й невизначеності, Ти пода- рувала мені переконання, що не все так зле в цьому світі, як ми звикли думати-гадати – мовляв, діти наші нікудишні, молодь наша пропаща і т. д. Ти стукаєш до серця кожного, і рано чи пізно клич Твій хтось таки все одно почує. Дякую Тобі, що Ти прогнала мою безнадію!

  Віддавна дуже люблю фігуру Пречистої на Вульках, хоч туди з моєї Кастелівки треба добряче драпатися крутими сходами на гору. Є там невеличка вуличка, що називається Похила. Вона й справді спадає прямісінько вниз на Героїв Майдану (в мої студентські часи – Ярослава Галана, пізніше Гвардійська), котра прилягає до міського Парку культури ім. Б. Хмельницького. На Похилій на першому поверсі «хрущовки» колись було моє поштове відділення, тож я час від часу навідувалася туди (тепер воно ліквідоване). Буквально навпроти тієї «хрущовки» – стара, ще довоєнна одноповерхова хата (будинком цю споруду назвати можна хіба що з натяжкою) з великим подвір’ям. Справа одразу за брамою – дивовижна рідкісна фігура Матері Божої: непокрита трохи вперед нахилена голова, чорне розпущене волосся, традиційна біло-голуба одежа, розведені руки, під ногами звивається, аж сичить від злості, розтоптаний змій… Вираз обличчя, уст і очей Пречистої Діви Марії помітно відрізняється від тих, що в класичних фігур. Тобто тут зовсім інше лице в Непорочної. І це, мабуть, найголовніше. Як такий скарб (без сумніву, ще з довоєнних часів) міг зберегтися? У радянські часи цю фігуру точно мусили десь переховувати. Причому не день, не два… Але люди зберегли. На обійсті дуже часто можна побачити різні квіти у вазонках, вражають чудові хризантеми, пишні гарбузи – тут майже цілорічно панує чисто сільський колорит. Лише не так давно для захисту від зовнішніх погодних чинників господарі спорудили над фігурою позолочене накриття. Хоча воно все-таки, на жаль (а може, це мені так видається), дещо контрастує з образом Матері Божої. На подвір’я зайти не кожен зважиться, але фігура близько – одразу за огорожею, тому її можна легко роздивитися й тихенько перед нею помолитися. Перехожі часто так і роблять. Часом думаю, що можна було б зайти туди, адже брама переважно не замкнена; поговорити з господарями, розпитати їх про історію фігури, але не насмілююся…

  Аж тут карантин подарував мені нове відкриття, допомігши міцно поріднитися з іще однією неповторною пам’яткою, яка останніми двома роками стала по суті основним духовним орієнтиром і пунктом призначення моїх мало не щоденних прощ. Ви точно не чули про вулицю Сметани у Львові (з наголосом на першому складі, названа так 1946 року на честь чеського композитора Бедржіха Сметани). Цікаво було б дізнатися, як вона називалася за Польщі. Отже, послухайте. Вийти на неї можна вулицею Природною, яка впирається в студентський стадіон Львівського лісотехнічного університету. Сам стадіон лежить, так би мовити, в долині. Справа від нього на крутому схилі – неповторний Ботанічний сад, а зліва, також на крутизні – різноликі оселі вулички Червоної (паралельна Княгині Ольги). Перетнувши уздовж стадіон, опиняєшся на зовсім малесенькій вуличці Сметани, з якої, повернувши круто наліво, сходами можна дістатися тієї ж Княгині Ольги. А якщо підеш праворуч – вийдеш на Генерала Чупринки якраз навпроти Піскових озер. Сметани – вуличка підковообразної форми: з одного боку, загинаючись, вона переходить у вулицю Осипа Маковея, а з другого – в Сарненську. Чоло, так би мовити, цієї «підкови» складають усього чотири будинки, які, подібно як і все навколо в нинішній час, без кінця добудовуються, перебудовуються і т. д. І лише один із них, що на повороті до Сарненської – довоєнний невеличкий затишний будиночок стоїть незворушно й дивиться очима своїх тихих вікон на цей очманілий світ. Живуть у ньому старенькі пан і пані, яким років уже, мабуть, понад 80. При кожній нагоді вітаємося з ними. Вони плекають квіти в себе під вікнами, яблуньку і калину, яка прагне чи то захистити від когось, чи то обійняти своїми гілками Матінку Божу, що стоїть при дорозі. Обидві фігури – і та, що на Похилій, і ця, що на Сметани – не подібні на всі інші гладенькі й блискучі, відлиті в стандартній формі за новітніми технологіями. Це явно давніші ручної роботи пам’ятки сакрального мистецтва. Фігура на Сметани нібито й нагадує Матір Божу Роздаючу Ласки, але водночас і не зовсім така. Голова її не гордо й велично піднята, а дещо похилена. Очі сумні, а уста, якщо придивитися, мовби гірко скривлені від болю. Точнісінько, як моя мама-селянка – саме такою бачу її повсякчас зором своєї пам’яті, коли вона проводжала чи зустрічала нас, своїх дітей, що розбрелися по світу в пошуках… У пошуках – чого? Того, чого так і не знайшли, а найдорожче, можливо, навіть дехто і втратив, загубив: Батьківщину, совість, правду… Адже ворог не спить. Тому наша Матіночка невпинно від нього застерігає. Застерігає і оберігає. Вона дивиться на кожного з нас і так докірливо, з болем у серці питає: «Діти мої, діти, що ж ви з собою зробили?!»

  …Востаннє зі своєю улюбленою Матінкою, що прикрашає маленьку вуличку Сметани, ми зустрічалися 4 грудня, на Введення. Біля Її ніг на старовинному кам’яному постаменті горіла лампадка. Пишна калина, перехилившись через паркан,раділа святові. А на голові Пречистої Діви Марії ясніла ніжно-біла корона зі свіжого снігу. Я торкнулася Її святої потрісканої руки й заплакала…

  Мрію про час, коли прийду сюди не сама, а з товаришками хоча б зі свого гуртка Апостольства Молитви. Справді, а чом би й не здійснити таку собі екскурсію духовного плану Марійськими місцями того чи іншого району Львова, помолитися, прославити нашу Пресвяту Богоматір і заспівати «До Тебе лину я душею…»? А головне – подякувати Їй за те, що небо ще не впало на наші грішні голови…

Любов ГОРБЕНКО,

вірна Святої Унійної Традиції УГКЦ

(м. Львів)