Завтра Великдень. Велике місто поволі стихає по денній метушні: люди ховаються вже по хатах, тільки де-не-де якийсь мешканець, спізнившись, поспішає до крамниці купити всього потрібного до великого свята, щоб було чим розговітися.
Вже смеркло. В одному панському будинку чисто прибрано, тепло й гарно. В дитячій кімнатці лежить дитина. То мати її поклала. Любо поцілувала вона свою дитину й наказала спати:
– Спи, моя люба! Завтра раненько Бог дасть тобі червону крашанку, а на ніч пішле Ангела-Хоронителя, який захистить тебе від лиха й дасть добрий сон.
Слухняна дитина міцно заснула. І сниться їй, нібито настав уже Великдень. Вона вдома. Усе навколо так гарно блищить, сяє. Тато й мати дали їй гарні й коштовні дарунки, а мати до того ще й подарувала гарну писанку, зроблену з цукру: білу з червоними і блакитними квітками, а всередині, коли подивитися в невеличке скло, що вправлене з одного кінця, побачиш малюнок, як Христос Воскрес. Усі її цілували, пестили. Розговівшися, повела її мати на вулицю на майдан показати, як люди святкують Великдень.
Ось вона на великому майдані. Навколо гойдалки, будки з ласощами, музики грають. Людей повен майдан, усі повбирані, всі веселі: он, в однім місці христосуються, у другому невеличкий гурток людей прямує вздовж майдану з музикою. Скрізь галас, регіт, аж лящить.
З одного кінця майдану загула музика; то комедіянти закликали людей до себе, щоби гроші та йшли дивитися на їх комедію.
– Ходімо, мамо, туди, я хочу подивитися! – благала дитина матір. – Але нараз очі її впали на сивого, знесиленого старця, що простягав руку до прохожих, благаючи жалібно хоч кусника хліба. Одяг на ньому був пошматований, волосся покуйовджене, а позападані очі свідчили, що йому справді гірко на світі живеться. Біля нього сидів сліпець, тримаючи в руках мисочку, і теж прохав милостині. Ніхто не звертав на них уваги; кожен поспішав подивитися на ту або на іншу дивовижу.
– Мамо, чому вони не мають писанок, чому вони в такій обдертій одежині? Адже ж нині Великдень! – заговорила дитина, дивлячись на калік з жалем.
– Вони вбогі, – відповіла мати.
Але нараз усе зникло: і майдан, і гойдалка, і музики, і старці... Сниться дитині, мовби вона з матір’ю опинилася в якомусь темному льохові, куди світло ледве-ледве доходило згори через маленькі віконця.
Се було мешкання людей; тут було зимно, стінки вогкі, скрізь брудно, задуха. В одному кутку на підлозі лежала хвора жінка: очі її були розплющені, але вона нічого не бачила; голова й тіло пашіло, сама хвора белькотіла щось незрозуміле. Малі діти повзали навколо неї, смикали за одежу, просячи їсти, а в колисці лежало немовлятко й голосило на весь голос. На скрині біля колиски сидів чоловік, голова родини: однією рукою взявся він за колиску, мовби хотів заколисати дитину, а на другу схилив журно голову. Мабуть, тяжкі думки обсіли йому голову, бо нічого не чув, ані благання дітей, ані голосіння немовлятка, сидів, мов скаменілий. Та й було чого журитись! Вже відколи вони нічого не їли, бо не заробив, не пощастило, – а тепер знов днів зо три ніде роботи не буде, бо люди, бач, святкують. Перед очима всієї родини стояла смерть.
– Мамо, чому вони не мають ані писанок, ані свяченого? Адже ж сьогодні Великдень? – питала дівчинка, тулячись до матері, а в її голосі чути було сльози.
Але й се зникло, чувся тільки жалібний плач дітей. Великий жаль обняв дитину, серце її боляче стискалося, вона не здержалась, впала навколішки, заплакала й щиро стала молитися. Щось гаряче діткнулось до неї... вона прокинулася. То мати поцілувала її. Сонце кидало ясне проміння у невеличку, але ясну й гарну кімнату дитини. Пахучі квіти розносили свої пахощі. Над нею схилилася мати і, втішаючи, дала їй гарну писанку, а дитина плакала невпинно.
– Не хочу я писанки, мамо, – казала вона, хлипаючи крізь сльози. – Я бачила багато людей, у них немає писанок, їм ніхто не дав! Мамо, я занесу свою писанку дітям убогого шевця, що біля нас мешкає, а ви пішліть їм трохи свяченого! Їхня мати віддавна вже хвора – хто ж їм приготував свячене? Я не могла би бути веселою цілий Великдень, якби не потішила бідних…
Тоді мати ще щиріше обняла дитину й ще тепліше поцілувала її та дозволила піти найперше до вбогих сусідів і розвеселити їм свята...
