Упродовж століть усіма можливими шляхами й способами Pосія, як знаємо, послідовно намагалася демонструвати й утверджувати свою «всемо- гутність» у кожній сфері буття. Xоч управдивій історії все було навпаки. I свідчень щодо цього чимало.
З кінця IX століття люди в Києві розмовляли давньоруською мовою, оскільки жили на той час у своїй давньоруській державі. Самою ж Москвою у світі тоді ще й не пахло – вона появилася на 200 років пізніше. I заснував її, як загальновідомо, син київського князя Володимира Мономаха – Юрій Довгорукий. Відповідно й мова у Москві була давньоруською, а не давньоросійською, бо ж Pусь і тоді, і завжди була одна – не Московська, не Київська, а просто Pусь на території сучасної України з центром у Києві.
Що більше слів у мові – тим вона старша й багатогранніша. Сучасна українська мова нараховує близько 260 тисяч слів. Найвідоміший же акаде- мічний словник В. В. Лопатина, який відображає російську лексику станом на кінець XX–початок XXI століть (найбільший за об'ємом з усіх існуючих орфографічних словників російської мови) нараховує 200 тисяч слів. Отже, як бачимо, різниця – 60 тисяч.
Українська мова серед слов'янських мов вва- жається однією з найчистіших. Tобто це мова, в якій практично немає слів іноземного походження. На першому місці за чистотою – чеська, потім ідуть словацька та польська. Наша українська мова на четвертому місці – іноземних слів у нас не більше 6%. Pосійська ж посідає останнє місце – вона має у повсякденній мові 20% іноземних слів, а в культурній і діловій лексиці – близько 30% чужих запозичень. Коли в Києві ще від 1659 року діяла Києво-Могилянська Академія, відома на всю Свропу, в Pосії не було нічого. Tож усі розумні слова москалі взяли від англійців, французів, німців, чехів, українців... У той час поняття «русскій язик» не існувало. Московитський «язик» був, були й люди – московити, а не руські! Pуськими вони назвалися аж у XVIII столітті, коли появилася Pосійська імперія. Відповідно імперія на правах сильного привласнила все можливе – так само й мову з її назвою. На становлення ж російської мови найбільше впливали монголи, тюрки, татари, які сотнями років змішувалися з предками московитів. «Казна», «таможня», «деньги», «базар», «сарай», «аршин», «караван», «табурет» і т. д. й т. п. – всі ці слова від Золотої Орди. Iнтелектуальні ж слова у московитів – такі, як наприклад, «философия», «типография», «пальто» «шампунь», «фортепьяно» і т. д. й т. п. взяті від Свропи. Ось такий він, «велікій і моґучій русскій язик», у якому насмикано, накрадено й понатикувано чого тільки хочеш і звідусіль… Суцільний компот-коктейль, тобто зовсім не те, що наш український узвар.
Xоча дехто з росіян так само бачив, розумів і відважився публічно визнати, що їхня «Pосія – це суміш Свропи, Азії та Візантії». Наведені слова належать російському християнському філософу Петрові Чаадаєву (1794–1856), який за свої «Філо- софські листи» був оголошений царем Миколою I божевільним і запроторений у дурку, а його твори були заборонені. Він насмілився назвати московське хрис- тиянство меншовартісною формою релігії, «бо ж Pосія не перебула тих плодовитих епох, того «моло- дого віку» західних народів, як середньовіччя, лицарство, хрестоносні походи…» «Pосія, – казав він, – неволя сумління і думок, це анти-Свропа».
Крім того, Чаадаєв чітко й переконливо вказував на «убожество російського минулого, безісторичність Pосії, її цілковиту незначність для поступу людського духу, її виключно з чужини завезене культурне майно, безкорінність існування, хаотичність життєвого стилю…» і з болем зізнавався: «Ми, росіяни, завжди мало цікавилися тим, що є істина і що неправда. /…/ У протилежність усім законам людського співжиття Pосія рухається лише в напрямку свого власного поневолення і поневолення всіх сусідніх народів». А ще в той час він не побоявся навіть пророкувати: «У Pосії минуле пусте, нинішнє нестерпне, а майбутнього нема». Як бачимо, його тодішні діагнози та зауважені ним загрози актуальні й донині.
А ось кілька співзвучних із думками Петра Чаадаєва висновків одного французького мандрівника-аристократа XIX ст. з приводу справжньої «величі» нашого сусіда.
«Pусскій дух – найзлосливіший з усіх духів, він – наче роздратована гадюка»; «…усе в Pосії – обман»; «Перебуваючи в Pосії, я бачу дуже чорне майбутнє Свропи, /…/ вічна східна тиранія безнастанно загрожує нам, і ми підляжемо їй, якщо наші чвари та наші несправедливості зроблять нас гідними такої кари»; «Політична віра тут міцніша, ніж віра /…/, а політична слухняність стала для росіян релігією, культом»; «…московити вірять у царя більше, ніж у Бога – хай буде тигр замість Бога, щоб лиш не заникла імперія»; «В Pосії значно більше жахає терпеливість жертв, аніж жорстокість тирана»; «Московщина завжди невтомна у рабстві»; «…героїзм обійшовся б дешевше цій нації, такій жорстокій супроти себе самої»; «Для того, щоб цар став більш ніж людиною – чим тоді має бути народ?» I після своїх довготривалих мандрів зробив такий висновок: «Кожен, хто близько ознайомиться з царською Pосією, буде радий жити в якій завгодно країні. Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій щастя немислиме, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою без свободи».
Кажуть, цар Микола I («Палкін»), прочитавши книгу цього маркіза, так роззлостився, що кинув її в себе в палаці на підлогу й став топтати на очах своїх ближніх, при цьому сказавши: «Я віноват, что разговарівал с етім нєгодяєм!»
А ми з вами бачимо: довгі століття нашої непростої історії підтвержують, що рашка на сьогодні не змінилася аніскільки. Xіба ще більше озвіріла…
