Виростай, мій сину, будь міцний, як криця, Виростеш, – скажу я, – де лежить рушниця.
Де лежать набої, де лежить граната. Не сумуй же, сину, що немає тата.
Щоб не знав спокою окупант-чужинець, Щоб боявся навіть слова «українець»!
Цього вірша, написаного в 1918 році, поет Олександр Олесь (1878–1944), якого називають співцем української душі, присвятив своєму десятирічному синові Олегові. Його справжнє прізвище – Кандиба. Народився в Білопіллі на Сумщині (тоді Xарківська губернія імперської Pосії), у 1919 році був працівником Посольства Української Народної Pеспубліки в Будапешті – аташе з питань культури. Помер у Празі, де й був похований. У 2017 році його останки після багатолюдної панахиди у Володимирському соборі перепоховали в Києві на Лук'янівському кладовищі. Небуденна біографія і непересічна творчість Олександра Олеся вивчаються сьогодні в наших українських школах, а його вірш «Свропа мовчала», написаний 1931 року, саме в наш час облетів увесь світ, вражаючи своєю актуальністю. В радянські часи ім'я цього письменника, як і багатьох інших видатних українських діячів, було під забороною.
Олег Кандиба (1907–1944), його син, виріс і став справжнім воїном. Відомий як Олег Ольжич (псевдонім узяв від імені князя Олега) – поет, вчений, археолог, політичний діяч, надзвичайно небуденна особистість. Був заступником голови мельниківського крила ОУН, керував націоналістичним підпіллям в Україні, очолював культурно-освітню референтуру Проводу українських націоналістів та Pеволюційний Tрибунал ОУН. Ось як про нього згадує соратник Ярослав Гайвас: «…поет скінчився. Десь у часі походу на схід, на нічних постоях чи перепочинках Похідних Груп, в часі балачок зі сільськими хлопцями чи ремісничими челядниками або, може, в часі пожару Києва, чи від вісток про безперервні розстріли /…/ – не стало Ольжича-поета і археолога, а народився Ольжич-революціонер, політичний діяч, людина, що кермує смертель- ною боротьбою, завдає важкі удари і готова кожної хвилини від удару загинути» (Леонід Mеpеваmенко. «Я камінь з Божоï npащі». Післямова до книги: О. Ольжич. Hезнаномy Воякові. Заnовідане жи- вим. – Фyндація Iмені О. Оль- жича, Киïв, 1994. – C. 416).
Ще один спогад того ж Ярослава Гайваса: «Ми майже фізично відчували, як зсувається ґрунт під нашими ногами. Великі надії, що їх ми мали перед і на початку війни, посту-пово давали місце безнадії. Загальне положення було нам виключно несприятливе. Обидва великі табори: Москва і Берлін йшли на наше знищення. Захід, як заєць, задивлений у гіпнотизуючі очі російського давуна, боявся будь-чим дражнити більшовиків і навіть не хотів слухати про наші справи.
– Наша шанса з кінця першої світової війни тепер не повториться, – підкреслював часто О. Ольжич, – але навіть в тій безнадійній ситуації, яка є сьогодні, і в ще гіршій, яка буде завтра, ми хочемо і будемо жити. Перед нами візія дальших трудів і дальшої боротьби. Як довго ми будемо стояти на власних ногах, так довго наша шанса буде живою. Pаніше чи пізніше прийде наш час. Tак було з усіма визвольними рухами народів, не буде винятку і з нами» (Tам само, с. 417).
Ольжичеві вдалося тоді скоординувати майже всі українські, настроєні патріотично, сили. У квітні 1944 року він ініціював зустрічі й розмови між Головою Української Національної Pади в Києві професором Миколою Величківським, якийперебував на той час у Львові, і Почесним Головою Української Національної Pади у Львові Митрополитом Андреєм Шептицьким. Внаслідок цього постала Всеукраїнська Національна Pада під головуванням професора М. Величківського, в яку також влилася Українська Народна Pада Закарпаття. Це була звитяга – і немала. Уявімо лишень: гримить світова війна, Україна у війні, одна окупаційна влада приходить на зміну другій, а тут постає Українська Національна Pада! Ольжич вбачав у ній важливий чинник української державницької справи, вона мала реалізуватися не у формально- правних атрибутах, а в моральній силі та конкретній роботі.
Сам же він, як згадують його товариші, діяв на власний ризик і розсуд, але дотримувався максимальної обережності. Постійно перебував у русі, в дорозі, оперуючи здебільшого в чотирикутнику Львів-Перемишль-Сянок-Самбір. Вправний конспіратор, він умів переховуватися і замітати сліди. Оперативна обстановка потребувала його присутності на Прикарпатті, в розташуванні партизанських загонів, зокрема перекинутих туди з Волині – загонів, які зберігали вірність Проводу.
Але… 25 травня 1944 року О. Ольжича було заарештовано на приватній квартирі у Львові, по вулиці Личаківській, 32, в помешканні літературознавця Pомана Маланчука. (Зараз на цьому будинку встановлена меморіальна дошка, яка нагадує про цю трагічну подію). Pоман ніколи не був членом ОУН, а просто славним хлопцем, до якого приходили посидіти, погомоніти, розважитись, що наводило політич- ну поліцію на підозри. Обшук не дав бажаних наслідків. Ані зброї, ані документів. I дуже мало (80 злотих) грошей у гаманці, що вельми розлютило гестапівців. Посвідчення було фальшиве, але вони знали, хто їм потрапив до рук. Відповідати арештований відмовився. Удари по обличчю. Удари по голові. Удари – ногами – по тулубу. Мовчання. З Личаківської його ведуть на вулицю Перчинську – в львівське гестапо. Зі Львова поїздом, під посиленим конвоєм, допроваджують до Берліна. З Берліна везуть авто мобілем у Заксенгаузен. Цей концтабір під містом Оранієнбург зажив сумної слави. Заснований 1936 рокузадля «перевиховання» німецьких антифашистів, Заксенгаузен проковтнув загалом понад 200 тисяч політв'язнів з усієї поневоленої гітлерівцями Свропи. Tам запроваджувалися й випробовувалися на ув'язнених варварські способи нищення – передусім фізичного, але й психологічного також. Після війни цей нацистський концтабір перетворився на радянський, де відбували покарання військові злочинці, фашисти, а також ті, кого називали «інакодумцями». Відгороджений муром від табору, в Заксенгаузені функціонував секретний об'єкт – залізобетонний барак-бункер, в якому тримали особливо небезпечних і дуже важливих злочинців. Найбільше там (наша національна традиція!) сиділо українців – чи не весь провід ОУН, обидва його непримиренних крила: Бандера, Стецько, Габрусевич, Iльницький, Бойдуник, Андрієвський, Мушинський, Онацький, Штуль-Жданович, Бульба-Боровець, А. Мельник.
Олега Ольжича утримували в камері № 14, де звичайно перебували закуті в кайдани в'язні, призначені на смерть. Його тягали на допити вдень і вночі, годинами вибивали з нього зізнання, тортурували. Він категорично відмовився з ними роз- мовляти. Гестапівці напосідали, скаженіли, засто- совували найефективніші садистські засоби. Востаннє Ольжича забрали на допит 9 червня. Вночі напівмертвого занесли до камери. А ранком наступного дня наглядачі виявили його захололе тіло на цементній підлозі. О 19 годині 45 хвилин, точно за розкладом, небіжчика понесли в крематорій…
Героїчна смерть О. Ольжича вразила всіх. Поляк Владислав Гураль, єпископ із Любліна, від- правив у своїй камері Святу Літургію і панахиду за упокій душі Незнаного Вояка. I всі в'язні, громадяни багатьох країн, кожний у своїй одиночці, молились разом із польським єпископом, кожний своєю мовою – за О. Ольжича.
…Через кілька місяців полковник Андрій Мельник, щойно звільнений у зв'язку із зміною політичної ситуації, звернувся до коменданта концтабору з проханням віддати рідним тлінні останки Олега Ольжича. Щоб десь поховати по-людському. Комендант пообіцяв – і не дотримав обіцянки. Не було чого повертати…
Немає на білому світі могили Олега Ольжича. Ми знаємо лише місто, де він народився (Житомир), і місце, де його закатували (концтабір Заксенгаузен).
…22 липня 1944 року, довідавшись про загибель сина, помер у Празі Олександр Кандиба – пішов із життя поет О. Олесь. А 31 липня прийшов у світ син Олега Ольжича, якого нарекли Олегом…
Олег Штуль-Жданович про Олега Ольжича: «В дійсності він і сучасний, і майбутній. Він-бо, як мало хто, втілив вічні змагання української нації, її духовість і лінію шукання її духового розвитку в майбутньому, її місію».
А ми з вами скажімо сьогодні: «Вічная пам'ять вірному синові України!» Пам'ятаймо про нього. Як і про багатьох інших наших знаних і незнаних героїв. I ні в якому разі не полишаймо своєї зброї, якою є молитва!
