Стаючи в обороні свого народу, Йосиф Флавій у своїй двотомній праці під назвою «Проти Апіона» відкидає всі звинувачення в бік Ізраїлю: «Окремі народи мають певні форми врядування та розмаїті закони. Деякі уряди підкоряються лише одному, інші – широкому загалу. Наш законодавець не звертав уваги на жодну з цих форм, але сформував уряд, котрий з натяжкою можна назвати теократичним (грец. теократія), абосвященною співдружністю, описуючи усю владу та силу Бога й скеровуючи людей цінувати Його як автора усього доброго, чим користуються люди в цілому чи кожен індивідуально. Він скеровує нас звертатися до Нього за потіхою в горі, як до Того, що вислуховує наші молитви та досліджує самі глибини наших сердець. Він прищеплює доктрини єдиного Бога, несотворенного, незмінного, вічного Буття, безмежно славного, незбагненного, більшого від того, якого ми знаємо через його творіння». Отже, Йосиф Флавій першим вживає термін «теократія».
Цей термін є злиттям двох грецьких слів: Theos (Бог) і Kratos (Влада), що в підсумку трактується як «Влада Бога», або «Божественна влада». В Юдеї від V–I ст. до н. е. існувало правління, яке ми називаємо теократією, а це означає, що держава й народ жили тоді за Божими законами. В такому управлінні державою релігійні закони, заповіді й приписи Божі мають визначальний вплив на політику, право та соціальне життя. Стисло так можна охарактеризувати життя Ізраїлю в час теократії: дотримання заповідей і приписів закону Божого, які регулювали релігійне, моральне та соціальне життя. Якщо народ отримав особливу опіку й провід від Господа Бога, то він мав дотримуватися правдивого поклоніння й адорації свого Єдиного Бога, уникання ідолопоклоніння і служіння іншим богам. Особливе місце в ізраїльському суспільстві посідали правила: пошана до своїх батьків, заборона вбивства, перелюбу, брехні, зради. В теократичній державі особливо дотримувалися законів про богослужіння, святкування суботи (шабату), жертвоприношення, чистоту тіла.
Церква Христова народилася, як вважає багато Отців Церкви, з пробитого боку Ісусового на горі Голгофті. Цей фрагмент смерті Божого Сина так описує Слово Боже: «Через те, що це була п’ятниця, отже, щоб не залишилися в суботу тіла на хресті, – бо був Великдень тієї суботи, – то юдеї попросили Пилата, щоби переламали їм голінки й познімали з хреста. Отож вояки прийшли і переламали першому голінки і другому, який був з ним розіп’ятий. Та коли підступили до Ісуса й побачили, що він уже мертвий, то голінок не перебивали йому, лиш один з вояків проколов йому списом бік. І потекла негайно ж кров – і вода. І той, який бачив, свідчить те, і правдиве свідчення його; і він знає, що говорить правду – щоб ви теж увірували. Бо сталося те, щоб Писання здійснилось: «Кістка його не буде поламана». А й інше Писання каже: «Споглядатимуть на того, кого прокололи» (Йо. 19, 31–37). Цей фрагмент, згідно з християнським богослов’ям, вказує на символічне народження з пробитого списом Серця Ісусового на хресті Церкви Христової. Та не тільки в цей час народилася Церква Христова, яка посідає Святі
Таїнства, такі потрібні для духовного життя і розвитку душі. Святий Августин у своїй проповіді так пояснює цей фрагмент Євангелія від святого Йоана: «Отож вояки прийшли і переламали голінки першому і другому, який був з ним розіп’ятий. Та коли підступили до Ісуса й побачили, що він уже мертвий, то голінок не перебивали йому, лиш один з вояків проколов йому списом бік. І потекла негайно ж кров – і вода». Євангеліст використовує точне слово. Він не сказав, що один з воїнів «ударив», «поранив» бік Ісуса або щось інше, але написав: «проколов» – тобто «відчинив», щоби звідти, наче з відчинених дверей Життя, витекли Таїнства Церкви, без яких не можна увійти в це Життя, справжнє Життя. Ця Кров була пролита для відпущення гріхів, а вода, яка витекла – стає очищенням і напоєм. Ця таємниця мала місце в Старому Завіті, коли Ной наказав зробити вхід до ковчега в його бічній стіні: «Зроби собі ковчег із соснового дерева. Зробиш його з переділами й просмолиш його зсередини та ззовні смолою. Зробиш його так: триста ліктів завдовжки, п’ятдесят завшир і тридцять заввиш. Дах зробиш у ковчезі й зведеш його на один лікоть вище. Двері в ковчезі зробиш збоку. Збудуєш його поверхами: долішній, середній і верхній» (Бут. 6, 14–16). Через ці двері увійшли всі живі істоти, що не мали загинути під час потопу. Ковчег був праобразом Церкви» (Святий Августин. Проповідь 120, 2). Згідно з наукою християнських письменників, фрагмент Євангелія від святого Йоана вказує, що з пробитого Серця Христового на Кальварійській горі народилася Церква і Таїнства: Святе Таїнство Хрещення з води, яка витекла з боку Спасителя, і Пресвята Євхаристія з Його Пресвятої Крові. Отже, народження Христової Церкви відбулося в драмі смерті Божого Сина. Починається нова ера для світу – якою вона має бути? Як мають жити й поводитися люди, котрі прийняли християнство, прийшовши з юдаїзму і поганського світу? Церква Христова почалася з переслідувань, а це період надзвичайно важкий і відповідальний. Як мають поводитися християни, живучи в тій чи іншій імперії, державі, суспільстві, спільноті? Такі питання будуть виникати в багатьох поколінь вірних християн. На ці питання дають відповіді святі Апостоли, а відтак Отці і Вчителі Церкви Христової.
Ось яку настанову дає християнам святий Апостол Павло: «Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом. Тим то, хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті, що противляться, самі на себе суд стягають. Начальники бо страшні не тим, що добро, а тим, що зло чинять. Хочеш не боятися влади? Чини добро, і будеш мати похвалу від неї; вона бо – слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо недарма меч носить; вона – Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло. Тому треба коритися не тільки ради кари, але й ради сумління. Через це бо платите й податки, бо то службовці Божі, що лише того й пильнують. Тож дайте кожному належне: кому податок – податок, кому мито – мито, кому острах – острах, кому честь – честь. Не майте жодних боргів ні у кого, крім боргу взаємної любови, бо той, хто любить другого, виконав закон» (Рм. 13, 1–8).
Розумію, що ці слова сьогодні «ріжуть вухо» багатьом християнам, не всі їх сприймають, вони навіть викликають бунт і спротив. Для цього існують різні причини, над якими в даний момент не буду окремо застановлятися, бо в нас інша мета. Більшість християн на початку своєї історії проживали на теренах Римської імперії, яка жорстоко переслідувала їх. Це не означало, що імперія була безбожна, навпаки – вона була дуже релігійна. Релігія в імперії – невід’ємна частина політичного життя. В імперії панує державний закон, який вимагає від кожного громадянина дотримуватися державного культу, тобто державної релігії; відмова від державної релігії – це зрада не тільки релігії, а й держави. Християни стають зрадниками імперії. Доля зрадників відома: втрата маєтку, посади, ув’язнення, переслідування, катування, заслання, а відтак ганебна страшна смерть.
Дивні речі: християни перших віків – це законопослушні сини імперії, вони визнають права імператора, світську владу різного рівня, закони цієї держави, вони працьовиті, сумлінні, добросовісно сплачують податки… Одного тільки вони не можуть прийняти і згідно з цим жити, а саме: не можуть прийняти імператора за культ божества, приносити жертву поганським богам і брати участь у їх прославі (адорації). Для них актуальний Декалог (Заповіді Божі), перша Заповідь якого голосить: «Я є Господь Бог твій, нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене». Не імператор є богом для християн, а Господь, в якого вони повірили, пішли за Ним і готові віддати життя за Нього, бо вірять у слова його науки: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть; а бійтесь радше того, хто може погубити душу і тіло в пеклі. Хіба не за шага продається пара горобців? А проте ні один із них не впаде на землю без волі Отця вашого. А вам же все волосся на голові пораховано! Не бійтесь, отже: ви вартніші за багатьох горобців.
Кожний, отже, хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед моїм Отцем небесним. Хто ж Мене зречеться перед людьми, того й Я зречусь перед Отцем моїм небесним. Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов Я принести на землю, а меч. Я прийшов порізнити чоловіка з його батьком, дочку з її матір’ю і невістку з її свекрухою. І ворогами чоловіка будуть його домашні. Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж Мене, той недостойний Мене. Хто не бере свого хреста й не йде слідом за Мною, той недостойний Мене. Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля Мене, той його знайде» (Мт. 10, 28–39). Ті християни, які вистояли у вірі, мали довіру до цих слів, вірили в Царство Боже, вічну нагороду, безсмертність людської душі. Тому маємо велику кількість святих мучеників і ісповідників Віри Христової за тих 300 років переслідувань у Римській імперії. Точну кількість християнських мучеників того періоду встановити неможливо, але історики вважають, що вона сягає сотень тисяч або навіть мільйонів людських життів.
Христос розп’ятий, страждаючий, принижений, висміяний, зневажений, зраджений, покірний і довготерпеливий, який перед нами йшов дорогою страждань і двигав важкий хрест, на Нього опиралися Апостоли, щоб підтримати переслідуваних християн: «Коріться ради Господа кожній людській установі: чи то цареві верховному володареві, чи то правителям, Ним посланим на кару лиходіям і похвалу доброчинцям. Така бо воля Божа, щоб ви, добро творивши, змусили мовчати неуцтво безглуздих. Поводьтесь як вільні, та не як ті, що з волі роблять покривало злоби, але як слуги Божі. Усіх поважайте, любіть усіх братів, Бога страхайтеся, царя шануйте. Слуги, з глибокою пошаною коріться панам вашим, і то не тільки добрим та лагідним, але й прикрим. Бо то благодать, коли хтось свідомо, заради Бога, терпить злидні, страждаючи несправедливо. Яка бо похвала страждати, коли вас б’ють за те, що ви завинили? Але коли ви, робивши добро, за те страждаєте і переносите страждання терпеливо – це благодать у Бога. Власне, на це ви покликані, бо й Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами; той, хто не вчинив гріха, і підступу в його устах не знайшлося, хто був злословлений, але сам, навпаки, не злословив, хто страждав, та не погрожував, а здався на того, який судить справедливо; Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости, – ми, що його синяками зцілились. Бо ви блукали, немов вівці, але тепер повернулися до пастиря і наставника душ ваших» (І Пт. 2, 13–25).
Наука Апостола Петра перегукується з наукою Христа-Спасителя, який навчав: «Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. А Я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних. Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода? Хіба не те саме й митарі роблять? І коли ви вітаєте лише братів ваших, що надзвичайного чините? Хіба не те саме й погани роблять? Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5, 43–48). Апостол Петро також наводить це порівняння: «Бо то благодать, коли хтось свідомо, заради Бога, терпить злидні, страждаючи несправедливо. Яка бо похвала страждати, коли вас б’ють за те, що ви завинили? Але коли ви, робивши добро, за те страждаєте і переносите страждання терпеливо – це благодать у Бога. Власне, на це ви покликані, бо й Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами».
Кожне людське страждання має свою ціну в очах Господа Бога: «…на вас накладуть руки й переслідувати будуть, і волочитимуть по синагогах та по тюрмах, водитимуть перед царів і правителів з-за імени Мого. І це дасть вам нагоду свідчити. Візьміть собі до серця, що вам не треба готуватися наперед, що маєте відповідати, Я бо дам вам слово й мудрість, якій ніхто з ваших противників не зможе протиставитись і перечити. Вас видадуть батьки, брати, рідні й друзі, і декому з вас смерть заподіють. Вас будуть ненавидіти всі за Моє ім’я. Але волосина з голови у вас не пропаде! Вашим стражданням ви спасете душі свої» (Лк. 21, 12–19). Ці речі добре розуміли перші християни, тому Господь додавав їм сили духа терпеливо переносити всі зневаги й переслідування задля Царства Божого і спасіння душ. Ми дуже далеко сьогодні відійшли від цієї науки Христової, ми не тільки боїмося переслідувань, страждань, ми сприймаємо «в штики» кожне слово, сказане проти нас, хоча в багатьох випадках ці слова доречні й справедливі в наш бік. А це означає, що християни перестали жити християнським життям. Світ і правила його життя настільки глибоко увійшли в християнське середовище, проникли в наше мислення, ментальність, що ми навіть собі не уявляємо, як давно вже перестали бути синами світла, дітьми Божими, бо живемо тільки для того, що земне, короткочасне, відкинувши вічне, небесне.
Які причини гонінь на християн у перші віки? Поганський світ був поглинутий темрявою, в якій жив, але вважав для себе цю темряву світлом. І ось приходить історичний, біблійний час – Відвічне світло, яке досі світило синам дому Ізраїлю, приходить на землю, щоб засвітити без винятку всім народам: «А був в Єрусалимі чоловік на ім’я Симеон; чоловік той, праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому. Йому було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерти перш, ніж побачить Христа Господа. Він прийшов Духом у храм. І як батьки вносили Дитя-Ісуса, щоб учинити над Ним за законним звичаєм, він узяв Його на руки, благословив Бога й мовив: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу Твого за Твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили Твоє спасіння, що Ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду – Ізраїля»
(Лк. 2, 25–32). Святий, праведний Симеон Богоприємець дає виразне свідчення про спасіння, яке приготоване для всіх народів, і світло, яке має засвітити поганським народам. Святий Йоана Богослов так описує це світло, яке приходить у світ: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним – світ спасти. Хто вірує в Нього, не буде засуджений, хто ж не вірує, – той уже засуджений, бо не увірував в ім’я Єдинородного Сина Божого. А той суд такий: світло прийшло у світ, люди ж більше злюбили темряву, ніж світло, – лихі бо були їхні діла. Бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоб не виявились діла його. А хто правду чинить – іде до світла, щоб виявилися діла його, сподіяні бо вони в Бозі» (Йо. 3, 16–21).
Людина, котра має прийняти світло Христа, мусить пережити преображення свого мислення, своєї душі – без цього в неї нічого не вийде. Свідчення Апостола Павла: «Бувши від усіх вільний, я став усім слугою, щоб ще більше їх придбати. Я став для юдеїв як юдей, щоб юдеїв придбати; для тих, що під законом, я став як під законом, – хоч сам я не під законом, – щоб тих, що під законом, придбати. Для тих, що без закону, я став як без закону, хоч я і не був без Божого закону, бувши під законом Христовим, щоб придбати тих, які без закону. Для слабких я став як слабкий, щоб слабких придбати. Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти. Усе я роблю заради Євангелії, щоб став я співучасником її» (І Кр. 9, 19–23). Він юдей, це його ідентичність, він виріс у цьому середовищі, боровся проти поширення християнства, вважаючи його найнебезпечнішою сектою для юдаїзму, в своєму народі. Він пережив преображення своєї душі, він стає універсальним у місії проповіданні Слова Божого. Євангелізація суспільства має торкнутися кожного – як юдея, так і поганина. Він ставить перед собою мету, а саме: здобути якнайбільше людських душ для Царства Христового і серед юдеїв, і серед поган. Він адаптує свою поведінку, науку відповідно до кожної групи, відповідно до її особливостей. Чи всі язичники прийняли світло Христове? Скільки потрібно було часу, зусиль і жертв тих, які сіяли зерно Христової науки! Пригадаймо собі пісню, яка мовби віддзеркалює ті події й духовно переносить нас у ті часи:
О, як було нелегко Вам,
Святі Апостоли народів,
Йти до юдеїв і поган,
Всім голосити Слово Боже!
Приспів:
Ви сіяли по всій землі
Зерно Христової науки.
Петро й Павло – святі мужі,
Святі Апостоли навіки!
Ви йшли, як вівці між вовків,
Несли в пітьму проміння з неба –
В сандалях, палиці в руках,
Без торби і грошей в потребі.
По синагогах про Христа
Ви голосили Слово Боже –
Ця істина така свята,
Та зустрічали вас вороже.
Як Вам було тоді між них –
Холодних ситих фарисеїв!
Ви йшли між них, Ви йшли до них –
В Ефес, Атени і Юдею…
Ви в Азії поганський люд
В Христову віру навертали,
Творили Ви багато чуд –
Вони ж в кайдани Вас кували.
На небезпеки і мечі
Життя своє Ви наражали,
Несли в житті хрести тяжкі,
Та від Христа не відступали!
Незнання завжди викликає сум’яття, підозру, перекручування фактів. Це явище закономірне не тільки в релігії, але в будь-якій сфері суспільного життя. Шукати, назвати, крайнього, винного, звинуватити, не розслідувавши справу до кінця, до завершення – це також була одна із причин переслідування християн. Християни не жили окремо, відділившись від загальної спільноти або утворивши своє окреме «гетто», в якому б жили тільки вони. Що перше впадало в очі тогочасних поган: ці люди не ходять на наше богослужіння, не приносять жертву богам, а це означає, що всі клопоти, катаклізми, природні стихії – все це відбувається через них, вони не приносять жертву нашим богам, не моляться, тому стягають на себе прокляття наших богів, а через них терпимо й ми. В очах поган ці люди були безбожниками: вони не мають храмів, не мають богослужінь, вони живуть без бога. Для віруючого середовища того часу такі люди (християни) небезпечні.
Хтось щось чув про кров, яку п’ють християни, і тіло, яке вони споживають. Отже, вони людожери, вбивають малих дітей, споживають їхнє тіло і п’ють їхню кров. Цих тез достатньо для того, щоб зненавидіти тих невинних людей і поширювати про них різні страшні міфи та вигадки. Ми знаємо силу брехні, її небезпечність – вона здатна поневолити людину, спільноту, народи, держави, цивілізації. Вона вводить людину в темряву. Звісно, на боці брехні стоїть диявол, який контролює весь процес. Сила ж істини звільняє особу, спільноту від темряви, провадить до світла, наближає до Господа Бога. Маємо багато біблійних прикладів у Старому й Новому Завітах. Диявол посилював брехню, поширював її через людей, допомагав своїм адептам, зміцнював царство темряви. Тому ця боротьба була такою важкою і тривала три століття.
Християни збиралися на агапе (вечері любові), виявляли один до одного особливу любов, жертовність, взаємну підтримку. Для поганського світу такі речі, як безкорислива посвята, жертва, допомога для братів і сестер, були незрозумілими. Їхня фантазія зашкалювала, вони називали ці зустрічі великою розпустою, на якій також приносять дітей у жертву. Отже, хто ці люди, які називають себе християнами? Вони безбожники, лицеміри, неправдомовні, людиноненависники! Тогочасне суспільство в усіх великих лихоліттях чи в час різних стихій шукало винних, знаходило крайнього. Крайніми були християни, хтось із поган вигукнув: «Християн до левів!» – цей клич підхопили інші, і вже в’язниці переповнені ні в чому неповинними жертвами.
Люди, котрі пізнали віру Христову, мали різний статус, походження, освіту. Серед тогочасних християн були люди високоосвічені, які досліджували християнство, повірили в Христа і пішли за Ним. Ці люди іншими очима дивилися на поєднання, зрозуміння, мирне співжиття в імперії християн. До таких людей належав християнський апологет ІІ ст. Мелітон Сардійський (†190 р.), який звертався до імператора Марка Аврелія, закликаючи його ознайомитися з наукою і життям християн, пізнати їх ближче й не переслідувати. Він запевняв імператора, що влада не має боятися християн – це мирні, чесні, працьовиті, високоморальні люди, які незважаючи на переслідування, не стали ворогами імперії й надалі вважають її своєю державою. На жаль, закостенілість поглядів, небажання пізнати правду, життя за застарілими стереотипами ще довго тримали римських імператорів на позиціях ненависті й переслідуванні християн.
Історики Церкви визначають 10 найбільших переслідувань християн:
1. За Нерона, що почалося після Великої пожежі в Римі в 64 році.
2. При Доміціані в 81 році.
3. При Траяні в 99 році, про які нам відомо від Плінія Молодшого.
4. При Марку Аврелію в 168 році.
5. При Септимію Северії в 192 році.
6. При Максимину в 235 році.
7. Гоніння на християн при Деції в 250 році.
8. При Валеріані в 257 році.
9. При Авреліані в 272 році.
10. Утиск великий Діоклетіана і Галерія з 303 по 313 рік.
На все свій час і своя година. Подібне відбувалося і в Старому Завіті з Ізраїлем, коли Господь промовив до Мойсея: «І промовив Господь: «Бачу Я, бачу бідування народу мого, що в Єгипті, і чую голосіння, що його спричинюють доглядачі. О, Я знаю біль його! Тому Я й зійшов рятувати його з рук єгиптян і вивести його з тієї землі в землю простору і гарну, що тече молоком та медом, на житла ханаанян, хеттитів, аморіїв, перізіїв, хіввіїв та евусіїв. І ось голосіння синів Ізраїля дійшло до Мене, Я бачив утиски, що ними пригнітають їх єгиптяни» (Вих. 3, 7–9).Так само й після 300 років переслідувань у Римській імперії Господь зглянувся над своїм народом. Останні переслідування християн сягнули свого піку, тобто природним чином це можна пояснити так: чорні хмари згущалися до такої міри, що закрили все світло – громи, блискавиці, урагани, цунамі… І після цього всього жахіття настає погідний, сонячний день.
У 303 році тетрархи Діоклетіан і Максиміан, Галерій і Констанцій Хлор видали дуже небезпечний едикт, який юридично скасовував громадянські права християн і вимагав від усіх громадян імперії дотримуватися релігійних практик поганства. Однією з таких небезпечних практик було жертвоприношення поганським божкам. Тому в цей пік, в останні часи переслідування християн були дуже важкими й страшними. Різні імператори в різні часи по-різному ставилися до християн. Тільки в 250-х роках при імператорах Деції та Валеріані на законодавчому рівні почалося переслідування християн. Цією дорогою пішов також і Діоклетіан. Вступивши 284 року на престіл, він насамперед оточив себе підданими, які ненавиділи християн і прагнули їх цілковитого знищення. В перші роки свого правління він поступово брався за християн: насамперед, поставив перед собою мету – очистити армію від християнських воїнів. Галерій радить Діоклетіану розпочати загальне знищення християн. Галерій був дуже жорстоким до християн. На його думку, якщо християни відмовляються принести жертву поганським божкам, їх потрібно спалювати живцем.
У серпні 302 року Діоклетіан і Галерій відвідали Антіохію, відтак Діоклетіан залишився зимувати в Нікомідії. Між двома правителями не було цілковитої згоди щодо правильного прийняття покарання для християн. Тоді вони приймають рішення: вислати гінця до оракулів Аполлона і Дідім. (Оракул – у поганському світі жрець, який пророкував майбутнє від імені божества. Також оракулом називалося священне місце, де відбувалися пророкування і саме пророцтво). Що могла сказати людина, зацікавлена у зміцненні поганської релігії? Звісно, вона могла дати тільки негативну відповідь щодо ставлення до християн. Отже, й тут у відповідь прозвучало: необхідно якнайшвидше почати переслідування християн по всій імперії. Отримавши таку відповідь від свого духовного наставника, імператор 24 лютого 303 року зі спокійним сумлінням видає Перший едикт, що поклав початок Великому гонінню. В той час, за сучасними оцінками, загинуло від 3000 до 3500 осіб. Окрім цього, багато християн було піддано тортурам, чимало з них зазнали ув’язнень і переслідувань, а у вигнанні опинилося ще більше людей, ніж було закатовано. Одне слово, християн мали намір стерти з лиця землі. Для цього цивільна влада вживала всіх можливих середників. Християнське життя неможливо уявити без священнослужителів, храмів, церковної літератури, атрибутики. Ці всі речі мали бути знищені по всій імперії. Вірним заборонялося збиратися на спільну молитву, а священникам проповідувати Слово Боже.
Християни не мали голосу в імперії, не мали права захищати себе в суді. У той же час серед християн були люди, які займали відповідні посади в уряді, війську. Найкращі фахівці своєї справи були позбавлені свого становища в суспільстві й викинуті, як непотріб. Громадяни, яким була подарована свобода від імператора, тепер позбувалися її й мусили знову повертатися в рабство.
Влітку 303 р. в імперії знову вибухнули заколоти, бунти і повстання, тепер вони перенеслися в Мелатью і Сирію. Звісно, в такій ситуації шукають крайнього і знову знаходять. Але тут знову радше фікція, ніж реальність: християни, виснажені переслідуваннями, розуміли, що бунтом і протестами вони нічого не доб’ються – їхня сила в молитві, пості і в несенні свого хреста. Другий імператорський едикт наказує арештувати всіх священників і єпископів.
Восени 20 листопада 303 р. Діоклетіан відзначав 20-ліття свого правління. Звичайно, в такі моменти кожен правитель, прагнучи увійти в історію, хоче зробити щось пам’ятне для своїх підданих. Тож імператор своїм Третім едиктом оголошує загальну амністію, яка стосувалася також християнської спільноти: всі ув’язнені священники будуть звільнені, якщо принесуть жертву римським богам. Чи було це добре для християнської спільноти імперії? Звісно, що ні. Важко сказати, про що насправді думав імператор, але складається враження, що він прагнув зламати одних і других у вірі. Зламати ув’язнених священників, які каралися у в’язниці вже певний час. Людина само по собі – слабка істота. Тому нашу неміч часто використовує сатана, щоб нас віддалити від Господа Бога й від Царства Небесного. Це була велика спокуса для ув’язненого і страждаючого духовенства. Не меншою була й спокуса для вірних. Адже священнослужителі, які зрадили Христа, мали б стати великою зброєю для агітації вірних: мовляв, подивіться – вони склали жертву нашим богам, а ви боїтеся; не бійтеся – наслідуйте своїх наставників. Цей Третій едикт, так виглядає, мав подвійні, а навіть потрійні стандарти. Насамперед, показати милосердя і доброту імператора щодо християн (чого насправді реально не було), а ще – спокусити священників до відступництва, підірвати їхній авторитет серед вірного хрис- тиянського люду. Найголовніше ж – розколоти, поділити, ослабити християнську спільноту в Римській імперії. Це стара «зброя», яку використовували не тільки в ті давні часи – її використовували всі системи, які виступали проти християнства, а також використовує сьогоднішній секуляризований світ. На мою думку, Третій едикт – це запропонований плід з дерева пізнання добра і зла, яке росло серед раю, коли сатана в такий облесливий спосіб звів першу людину.
Три едикти не принесли бажаного успіху. Звичайно, хтось відступив від Христа (можливо, не серцем і душею, а через слабкість нашої людської немічної природи). Поганський світ переважно подивляв християн за їхню відвагу, жертву й посвяту. Більшість тодішніх римських громадян не могла зрозуміти їхнього героїчного християнського подвигу. Само собою, це не було на руку ані самим імператорам, ані поганським жрецям, котрі відчували, що під їхніми ногами хитається земля.
Четвертий едикт. Точна дата його прого- лошення невідома – одні історики вважають, що це був січень, інші – лютий 304 року. Всі мешканці певної території, місцевості мали зібратися для проведення спільного, колективного жертвопринесення.
У 304 році, відповідно до вимог Четвертого едикту, всі (незалежно від статі і віку) повинні були зібратися для проведення колективного жертвопринесення. Хто відмовляться – має бути страчений.
