Світлій пам’яті Марії Забігайло
(19. 05. 1938 – 31. 12. 2025)
Для кожного з нас добрий приклад мами, без сумніву, залишається на все життя. Кожний її крок, кожний вчинок і справа не просто закарбовуються в пам’яті, а насправді будують нас, тобто закладають фундамент нашої душі: формують наш характер, нашу поведінку, особистість… Пані Олександра згадує про свою матір Катерину Свинар з неймовірною теплотою. Під час війни, коли вони ще жили в Звертові, в їхньому селі мешкали також дві єврейські сім’ї. Головою однієї з них був шинкар, а другий господар, маючи спеціальні прилади й інструменти, ходив по сусідніх селах на заробітки: гострив людям ножі, ножиці, ремонтував посуд і в такий спосіб забезпечував собі та своїй родині життя. Сім’ю шинкаря забрала німецька поліція, а сім’ю того, що ходив по селах, також загребли. Коли він повернувся додому дуже втомлений і хотів десь прихилити свою голову, ніхто з місцевих жителів не бажав впустити його до себе – всі боялися, бо поліція попередила: хто прийме єврея, той буде покараний. Обійшовши все село, в якому ніхто його не прийняв, він забрів до Свинарів, хата яких стояла на горбочку край села. З порога попросив Катерину хоч на три години дозволити йому десь поспати. Мама, звичайно, боялася. Але побачивши немічого єврея, сім’ю якого загарбала поліція, дала йому поїсти. У стодолі в них лежала велика копиця сіна. Господарі приставили драбину, всередині зробили яму, і нещасний проспав там цілу добу. Мама Катерина намагалася його розбудити, але даремно. Наступного вечора його таки розбудили, дали поїсти, і він пішов шукати свою сім’ю… Доля всіх їх залишилася невідомою.
На другий день до домівки Свинарів прийшли німець із поліцаєм, все оглянули, але нікого не знайшли… Німець розгнівався на поліцая, який даремно його потурбував, «нагородивши» того ще й різкими побоями.
…Згодом сім’я Свинарів, як ми вже попередньо згадували, перебралася жити до Львова (вулиця Сербська, перший поверх). На третьому поверсі мешкали дві сім’ї росіян: Галябердів і Байдешових, а також незаміжня Дуся (весь дім її боявся, бо була членом комуністичної партії та й по натурі злісною людиною). Дуся мала рідну сестру Катерину, чоловік якої був офіцером. Вони жили в Білій Церкві, де він ніс військову службу. Після того, як чоловік отримав направлення на Далекій Схід, Катерина залишилася з піврічним сином, а другу дитину носила під серцем. Зробила аборт, тяжко захворіла, і її забрали до лікарні. А за її синочком не було кому доглядати. Сестра Дуся відмовилася: сказала, що в неї повно роботи, і вона не має часу займатися дитиною. Хлопчик Володя, який ще ссав груди матері, залишився нікому не потрібним. І тоді ним заопікувалась Катерина Свинар. Коли батька хлопчика повідомили про тяжкий стан дружини, він приїхав з відрядження і був вражений ситуацією з сином. З Дусею вони не могли порозумітися і розірвали стосунки назавжди. Батько пропонував пані Катерині оплату за догляд за хлопчиком, але вона відмовилася від грошей. Пані Олександра майже зі сльозами на очах згадує, як через 22 роки цей хлопець Володимир, на той час уже молодий лейтенант, приїхав до Львова, щоб подякувати пані Катерині за врятоване йому життя…
Ще один приклад маминої доброти пригадує пані Леся. Сусідка-росіянка Надія Галяберда дуже бідувала. Не знаючи, як вийти з такого свого становища, прибігла за порадою до пані Катерини. Та позичила їй грошей і порадила піти на Галицький ринок, купити дві курки, розчленувати їх і «по деталях» продавати. Сказала: «Там і тобі щось дістанеться…» Згодом Галяберда так захопилася тим своїм «бізнесом», що в неї все пішло, як по маслу. Це був кінець 1940–початок 1950-х років.
Ось так і жили тоді люди. Жили, як могли. Прагнули, щоб доброта перемагала. Ділилися одне з одним хлібом-сіллю, підтримували, співчували… І це все на очах дівчаток, Марії і Лесі, що підростали і вчилися давати собі раду.
