Я народилася в Сибіру в Хабаровському краї в 1951 році. Там у лісах тяжко працювала моя мати…. Коли мені виповнилося 7 років, Господь Бог покликав її до Вічності. Поруч зі мною залишилися: прабабуся, бабуся і тітка Катерина. Ще була у мене тітка Франка і вуйко Володимир. Але вони жили в інших бараках, я з ними зустрічалася деколи по святах. А ще була в мене тітка Євгенія, якої я не бачила й не знала. Знала хіба з розповідей бабусі.
…Настав рік 1960-й. Зранку всі кричали: «Ми вільні! Ми повертаємось на рідну землю!» Я не розуміла нічого, тільки дивилась, як усі плакали і обнімалися. Бачила, як мої бабуся і прабабуся заливалися гіркими слезами, коли прощалися з могилою моєї рідної мами. Тоді я ще не розуміла, що моя мамуся назавжди залишається лежати у тій далекій хабарівській мерзлоті….
Стукають колеса вагонів. Минають дні. Прискорено в кожного б’ється серце. Ми вже на рідній землі! Я, мала, на все те дивилася і не розуміла, що це моя рідна земля, моє рідне село… Бо не знала, що мій рід походить із цієї хатки. І чого то їх всіх доля до Сибіру загнала… Минали роки, я підростала. Померли бабуся і прабабуся. Ми залишилися із тіткою Катериною тільки удвох. Бо тітка Франка і вуйко Володимир так і не повернулися з Сибіру, залишилися жити там.
Одного літнього дня відкрилася хвіртка, і до нас зайшли пані з паном – гості з Івано-Франківська. І тут я зрозуміла, що це ще одна мамина сестра – цьоця Євгенія, колишня зв’язкова УПА. Вона запросила мене в гості до Станіславова до своєї родини і до своєї хати. І тоді по пунктах почала мені розповідати про мій рід і про своє життя: «Я народилася в Жовтанцях у 1930 році в багатодітній сім’ї: брати Іван, Володимир, сестри Катерина, Франка, твоя мама Міля і я. Коли мені було 16 років, настали нелегкі часи, зав’язували колгоспи, енкаведисти переслідували молодь і людей, які противилися цьому, забирали в людей їхні статки й вивозили в Сибір. Молоді хлопці ішли в ліс, створювали партизанські загони, бо не хотіли коритися московській владі. Майже всі хлопці зі села, всі наші сусіди пішли в УПА.
Я була в цей час зв’язковою: ночами доносила дані хлопцям у ліс. Це було небезпечно. Зі мною не раз ходила моя подружка. Щоб добратися до лісу, ми мусили ховатися в житах або серед пшеничного поля, не раз тремтіли від холоду та страху, бо на кожному кроці на нас чекала небезпека. Вечорами ми, молоді дівчата, збиралися в одній хаті, обговорювали різні питання, але ніхто не знав, що я зв’язкова, тільки моя подружка, яка мене потім і видала. В один із таких вечорів на нас нагрянуло НКВД – і зразу до мене: «Ану, красуня, пішли з нами!» Я справді була дуже гарною: коса до колін, струнка, витончені риси обличчя. Встала й пішла. Мене відвезли в Куликів до тюрми. Допитували цілу ніч. Спочатку обіцяли кар’єру, потім клали пачками гроші на стіл, аби тільки я показала їм криївки, де ховаються наші хлопці. Я повторювала: «Не знаю нічого і спільного з ними нічого не маю». Там були і мої брати Іван та Володимир – як я могла їх всіх здати? Краще смерть, ніж зрада. Так було цілу ніч. Били, відливали водою, знову били, аж кров бризкала по стінах, а потім кудись везли і везли. Опинилася я в тюрмі аж у далекій Мордовії.
Нашу всю родину вивезли в Сибір через мене. У тюрмі я просиділа 5 літ – з 1950 по 1955 рік. Доказів проти мене не знайшли і тоді сказали: «Ти вільна, виходь!» Коли я виходила, один із наглядачів сказав мені: «Молодєц, дєвушка! Я тобой восхищаюсь!»
Там у тюрмі я познайомилася з хлопцем Дмитром, політв’язнем зі Станіславова, який запропонував мені руку і серце. Ось бачиш, я з ним. Ми створили сім’ю й живемо з ним душа в душу. Він працює лісничим, ми будуємо церкву – він постачає деревину. Але сусідка-москалиха вічно пише скарги на мого чоловіка, що він краде ліс і будує церкву. Написала в обласну раду. Вони приїхали і при ній все обговорювали, але коли вона пішла, то все записане порвали й викинули, а чоловікові сказали: «Добре діло робите, так і продовжуйте». А ще тобі скажу таке: коли я вийшла з тюрми, то приїхала в село до своєї хати, щоб подивитися, бо знала, що моя родина вивезена. Тут жили вже якісь інші люди, які потім забралися. Я все це знала, бо писала листи до дівчат, які мені відписували. Дуже було боляче читати, що в церкві на твоїм місці ніхто не стоїть. Коли я йшла селом після повернення, це була неділя. Люди сиділи біля хвірток на подвір’ях, я розглядалася кругом і віталася з ними. А вони запитували: «То ти, Гєню?!» Рвали квіти, які були в них на подвір’ї, кидали мені під ноги, вибігали, обіймали мене й цілували…»
Вуйко Дмитро казав: «Гєню, нехай Люба залишається з нами». Але я не хотіла, бо мені було шкода цьоцю Катерину, яка мене виховала.
Оце все розповіла мені цьоця Євгенія. Коли померла моя цьоця Катерина, мені був 41 рік. Я працювала на цегельному заводі й зламала собі ногу в бедрі, після чого опинилася в лікарні, де мені забивали штир наживо, я кричала від болю до небес. Нога зрослася, однак я стала кульгавою назавжди. Ходила до церкви, молилася… Був у нас о. Володимир – дуже хороший, голосив такі проповіді, як о. Василь Ковпак. Але його вигнали, бо одним подобався, а другим – ні. Мені сказали, що він відправляє в церкві Святого Йосафата у Львові, я почала їздити туди, де познайомилася з сестрами-йосифітками. Вони запропонували мені піти до їхнього згромадження. Я погодилася. Настоятелькою там була с. Дарія-Емелія, з якою ми дуже подружилися. Вона радила мені продати мою халабуду в Жовтанцях. Але я її не послухала, бо інші сестри намовляли мене не робити цього. Тоді я вийшла з монастиря й залишилася в батьківській хаті доживати віку.
Ось таке моє життя, що розпочалося в Сибіру, де «матір добрую мою ще молодою у могилу нужда та праця положила», як писав Тарас Шевченко. І так продовжую житидоживати в рідній Україні – землі мойого роду. З Господом Богом щодня, в обіймах Матінки Божої щохвилини. Слава Ісусу Христу!
