Дуже простенька історія
Празник Святих Верховних Апостолів Петра й Павла. Таке довгоочікуване відпустове свято на рідній традиційній парафії! Однак їхати на Рясне Галина вперше за понад два десятки літ не відважилася: все-таки вік дає про себе знати. Надворі шалена спека, а тобі як-не-як – 80 років на носі! Тут хоч би якось до зупинки автобусної дошкандибати та до семінарії дістатися… Пані Марія з сусідньої вулиці, незважаючи на свої 88, щойно подзвонила й повідомила: «Я вже виходжу». От і спробуй хоч раз її випередити чи наздогнати! І звідки в неї ті сили беруться: город, господарка, квітник під вікнами… Та все одно Служба Божа для неї на першому місці мало не щодня. Це людина, яка завжди дарує Галині духовне натхнення і сили.
Перевіривши крани й електровимикачі, прикривши трохи балконні двері, Галина вибігає на вулицю. 7:30 ранку, робочий день, але людей навколо ще не так багато. Несподівано бачить військового, який стоїть, спершись наплічником на огорожу, що відділяє проїжджу частину її вулиці від пішохідного тротуару, й розглядається навколо – на когось, видно, чекає. Очі сумні, весь якийсь пригнічений. «Господи, та хіба сьогодні є від чого радіти?» – подумки запитує себе Галина. На п’ятому році війни вона не перестає «чіплятися» до таких хлопців, щоб внести їхні імена до свого молитовного списку. Зупинившись біля воїна і привітавшись «Слава Ісусу Христу!», питає його: «Як вас звати? Я буду за вас молитися». Той, здивовано поглянувши на бабусю, відповідає: «Павло». «О, в мене в списку вже є троє воїнів з таким іменем. Дякую! Тримаймося!» – відповідає Галина й розганяється бігом на свою автобусну зупинку. Але тут воїн зненацька зупиняє її і каже: «Вибачте. У мене зараз дуже скрутна ситуація. Ви не можете мені хоч трохи допомогти?» Такого Галині ще не траплялося. Вона трохи розгубилася. Дістає свій гаманець, бачить у ньому купюру в 500 гривень і якісь копійки. Це все, що в неї залишилося до пенсії, яка надійде через два тижні. Що тут робити? Як повестися? Та як – вона виймає купюру, простягає її воїнові і біжить далі. Найбільше переживає, що через цю несподівану затримку пані Марія, мабуть, не дочекалася її й поїхала до церкви сама. А от і ні: та, проїхавши одну зупинку від себе й побачивши, що Галини ще немає на своїй зупинці, вийшла тут і стала на неї чекати. У кульку в пані Марії – пишні гортензії, які незабаром (і це не вперше) пригорнуться до Найсвятішого Ісусового Серця або до фігури Фатімської Божої Матері у їхній каплиці.
Цього разу дорогою вони не моляться, як переважно буває, а діляться новинами, враженнями... Галина схвильовано просить Марію позичити їй пару гривень хоча б на сьогодні. Отримавши гроші, все одно ніяк не може заспокоїтися. Їй хочеться остаточно зрозуміти: мудро чи не зовсім мудро вона вчинила? Такий неочікуваний психологічний «сюрприз» із боку воїна неабияк ошелешив її. Як вона мала повестися в цій ситуації? Хоча якщо добре подумати, то в цьому житті ще й не таке трапляється… І тут вони обидві згадали, як минулого року, повертаючись із семінарії, завели в тролейбусі розмову з одним воїном на ім’я Андрій. Він був дуже радий цьому спілкуванню і навіть показав власний молитовник у дещо пошарпаному вигляді, з чого одразу було видно, що він користується ним щодня. Навіть показав їм сторінки з улюбленими молитвами…
Врешті, пані Марія каже: «Як би там не було, хто б цей хлопчина не був – він є Павло, тож, може, сам Бог повелів вам зробити йому в цей святковий день такий подарунок».
Аж тепер Галині нарешті трохи відлягло від серця, й вона полегшено зітхнула. Справді: а може, це саме ласка Божа й підштовхує нас до таких інколи несподіваних вчинків милосердя? Нам же залишається тільки казати: хай діється воля Твоя, Всемилостивий Володарю неба і землі, кожної миті й на кожному кроці нашого життя! Після цього обидві бабусі щиро вхопилися за вервички… Є за що дякувати Богові, є за що перепрошувати Тебе, Господи, і Тебе, Пречиста Діво Маріє!
