«Він залишився ні з чим: ні даху над головою, ні друзів, ні грошей. Єдине, що його не полишало – голод. Все сильніше бурчало у шлунку. І тут промайнула думка: «Невже це кінець? О Боже, я так більше не можу!» У тій країні почався голод. До всіх його бід додалася ще й ця. Голод змусив його шукати роботу. Але кому він потрібен? Нікому. Так син із заможної родини перетворився на ніщо.
Одного дня він побачив фермера, який годував свиней. «Пане! – закричав хлопець, – найміть мене, я вмію годувати худобу. Я навчився цього у господарстві мого тата. Прошу вас, візьміть мене, я буду старанно працювати!» – вже майже кричав з останніх сил. Фермер подумав і каже: «Ну гаразд, будеш доглядати свиней. Годуй їх як слід!»
«А яку платню дасте мені? Можна буде поїсти?» – запитав зголоднілий, безсилий молодий чоловік. «Пошкодуєш, якщо хоч морквину забереш у свиней – прожену геть!» – промовив фермер твердим голосом і залишив його одного.
Відтепер він доглядає брудних і гидких свиней, вичищає й годує. Не раз кидав голодний погляд у корито, очима поїдаючи свинячу їжу. Але йому заборонено забирати у свиней їхній корм. Він ніяк не міг подолати свій голод, а тут ще й свині голосно плямкають. А йому ніхто не пропонує попоїсти. Ніхто.
Якби хтось ось прямо зараз дав йому шматок хліба, він би йому до землі вклонився. Він весь тремтить. Його мучить не лише сильний голод, але й страхітлива думка: «Я прожив життя намарно! Намарно! Це правда – я помру без Бога. І без батька. І якраз ось тут, посеред свиней. І вже нічого не вдієш – я мрець. Я намарно прожив своє недовге життя».
Дорогі брати і сестри! Це уривок із книги Гергарда Яна Рьоттінга «Розкажи мені про Ісуса». Ми добре знаємо притчу Христа про навернення блудного сина. Чи слова «Намарно прожив! Намарно!» не мають вразити наше сумління? Чи був у нашому житті такий час, коли ми застановлялися й розважали над своїм прожитим життям? Чи хотіли ми щось змінити? Чи відчули ми біль сумління? Чи знаємо, що таке духовний голод? Чи було нам соромно за наші дії і вчинки? Якою була наша молитва – фарисея чи митаря і чи взагалі була вона в нашому житті? Питань можна ставити дуже багато, але знайти на них правильну відповідь – найважливіше завдання кожного християнина. Слова «Намарно прожив! Намарно!» – це не слова безнадії, розпачу, пригніченості чи знеохочення, навпаки – вони змусили блудного сина до рішучих дій, а саме: «Опам’ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. Встану та й піду добатька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів. І встав він і пішов до батька свого» (Лк. 15, 17–20). Встав і пішов до Отця свого. Йшов з великою радістю і надією, що люблячий Отець прийме його хоч за наймита. А як ми йдемо до Святої Сповіді: чи в наших серцях є бажання і прагнення здобути прощення наших гріхів? Чи наша сповідь – це звичайна «процедура», яка триває кілька хвилин, щоб лише «відмітитись»: я цього року був у Великодній Сповіді. Можливо, ти йдеш до Святої Сповіді, як фарисей, з гордо піднятою головою, щоб розказати про свої «добрі діла» або виправдатися в своїх безаконнях, які вчинив вдома, на робочому місці, в суспільстві, в ім’я «справедливості і верховенства» свого «права». Застановімося, які думки переважали у блудного сина: «Бог – це люблячий Батько, який подарував нам, людям, свого найулюбленішого Сина Ісуса, щоб ніхто не загинув. Я вірю в це! Таким є Бог, але таким є … і мій тато! У нього навіть слуги мають достатньо їжі! Я знову хочу повернутися до нього. Я прийду і скажу йому: «Тату, я грішний. Я згрішив найперше перед Богом і перед тобою. Прийми мене не як сина, а хоча б за наймита. Я не гідний називатися твоїм сином, я того не вартий…» Тому спочатку він робить перший крок, тоді другий, тоді наступні. І з кожним новим розуміє, що він на правильному шляху і що дім батька все ближче. Час від часу він робить короткі зупинки, і в його голові рояться думки: «Що скаже тато, коли в такому брудному обдертому лахмітті я постукаю в двері? Як відреагує, якщо побачить порожні кишені? А що скажуть його робітники? Всі вони знають, що я побажав татові смерті, щоб забрати його гроші і втекти за кордон. А як відреагує брат?
Очевидно одне: я не буду приховувати вчинений мною гріх ні перед батьком, ні перед братом, ні перед робітниками. Я його визнаю і попрошу пробачення...»
Тим часом батько вдивляється у далечінь. Він з надією чекає свого сина. Раптом на горизонті бачить якусь фігуру й одразу її впізнав: «Це мій син! Він повертається!» Батько вибіг назустріч, і вже ніщо не змогло зупинити його – він попрямував назустріч синові.
Що скаже тато? Почне читати мораль? Чи з неприхованою байдужістю скаже: «Ти, негіднику, що ти тут забув? За тобою пекло плаче!» Коли залишилося кілька метрів, батько простягнув руку і за якусь мить уже обіймав і цілував голодранця. Тепер син знав напевно: «Мій батько любить мене!»
Тоді він сказав: «Тату, я згрішив проти Бога і проти тебе. Я не гідний називатися твоїм сином, не гідний…»
Але щасливий батько уже вів додому свого сина...
Такі думки переважали у блудного сина. А які в тебе думки переважають, що робиться в твоєму серці й душі, коли йдеш до Святої Сповіді?
Пам’ятай, християнине: диявол буде докладати всіх зусиль, щоб не дати тобі зазнати радості повернення в обійми люблячого Отця Небесного. Правдиве покаяння – це важкий, але благословенний шлях. Диявол буде сіяти в твоєму серці сумніви і зневіру, знеохочення і байдужість, сором за твої вчинки, але ти віддай себе в руки Матері Божої і проси: «Мені соромно самому стати перед Отцем Небесним з таким великим багажем беззаконь. Допоможи мені, о добра Ненько, будь зі мною, молися за мене, коли стану перед Отцем Небесним». Любляча Мати Марія буде з тобою і допоможе тобі.
Він був готовий стати наймитом у свого батька. На що ти готова, душе, щоб отримати прощення своїх гріхів? Чи пам’ятаєш умови доброї сповіді? Одна з них голосить: поправити грішне життя. Чи працюєш ти в цьому напрямку, чи стараєшся бути кращим, чи докладаєш до цього зусиль?
Нічого не змінилося… Від часу гріхопадіння наших перших прародичів і до останньої людини, яка буде жити на землі, потрібна благодать Божа, яка освячує і спасає наші душі. Прочитай уважно послання Блаженного Йосафата Коциловського на Великий піст, там є над чим застановитися і над чим працювати твоїй душі…
Час Святого Великого посту – це благословенний, святий час. У ньому маємо пережити особливий стан душі, а саме – покаяння. «Покаяння – це великий лік, не зневіряйся… Не так страшно впасти в глибину зла, як упавши, залишатись у ньому… Ти впав, зазнав багато ран? Однак пам’ятай, що нема жодної рани душевної, щоб її не можна було вилікувати. Тіло має багато невиліковних ран, а душі всі виліковні, але про тіло ми постійно журимося, а про душу зовсім не дбаємо (св. Йоан Золотоустий, Гомілія 24, на Ді.10, 44–46).
