Світлій пам’яті Марії Забігайло
(19. 05. 1938 – 31. 12. 2025)
31 грудня 2025 року Божого на 88-ому році життя відійшла у Вічність наша велика добродійка Марія Забігайло. Особисто я був знайомий з нею 33 роки.
І в черговий раз у своєму житті можу засвідчити про дію і вилив Божого Провидіння. На початку ніколи не знаєш (бо це закрито перед тобою), ким стане та чи інша людина в твоєму житті, яку роль вона відіграє, як довго буде тривати ваше духовне спілкування. Саме духовне спілкування було основою наших дружніх стосунків. Кожна людина тут, на землі, має приятелів, друзів, знайомих, однокласників, сусідів, неприятелів, ворогів. Таким є людське життя на цій долині сліз. Воно переплітається, змінюється, доповнюється… Ми щось втрачаємо, а щось знаходимо, в комусь розчаровуємося: ті, кого ми ще вчора вважали найближчими, найріднішими друзями, відступили від нас, забули, зненавиділи нас, а ті, котрі були дуже далекими, стали близькими й рідними. Таке наше життя: кожна людина, сім’я – це роман, повість, новела, ода, сонета, трагедія, комедія, драма, балада…
Писати про Марію Забігайло збирався дуже давно, але як завжди бракувало часу. А він же грає не на нашу користь, а проти нас. Так склалося і в цій ситуації. Писати про велику людину (я не боюся цього гучного слово, бо це правда) не зовсім легко. Але саме вдячність підштовхує мене розпочати крок за кроком збирати матеріали до написання спогадів про людину, яка все своє життя присвятила праці в легкій промисловості, посвятилася людям більше, ніж як своїй сім’ї. Це велика жертва. Більшість цього не бачила або бачила під певним кутом зору, оцінюючи все кожен по-своєму. Але люди, які знали її близько, знали її духовний світ, глибоке серце, щирість і доброту, ті розуміють, що я маю на увазі.
Сам не раз запитував себе: звідки в цієї людини ота шляхетність, чемність, благородство і простота? Адже поєднати всі ці чесноти (гарні звички, манери, поведінку) не так легко. Деколи губився в думках. Здебільшого я розумів, що радянська школа дати їй цього не могла, тож це або вроджена, природна шляхетність, або просто завчені, контрольовані правила поведінки: все виходить на людях, а за кулісами інше життя. Інколи п. Забігайло згадувала про свою маму, про дитинство, але це було так – окремі уривки, епізоди… Варто розважити: а взагалі, що таке шляхетність? Шляхетність буває вроджена і набута.
Вроджена шляхетність передається генетично, тож походження на неї практично не впливає. Особою з вродженою шляхетністю може бути звичайна сільська жінка, двірник, професор чи науковець. Це люди, які мають здатність діяти благородно, безкорисливо допомагати іншим та мати чисті помисли незалежно від соціального статусу, титулів чи походження й крові.
Вроджена шляхетність – це не стільки походження, скільки внутрішній стрижень, що проявляється у високій моральності, чесності, самовідданості та почутті власної гідності. Це здатність діяти благородно, безкорисливо допомагати іншим, мати чисті помисли незалежно від соціального статусу. Хоча історично так склалося, що шляхетність у нас пов’язували з вихованням, відповідальністю, зобов’язаннями, що притаманно знатним родам. Тут можна сказати: і так, і ні. В історії знайдемо чимало прикладів зухвалої, а то й хамської, непристойної поведінки людей титулованих і знаменитих, з гербами і без них. Мушу погодитися: завжди є винятки в певних ситуаціях. Деякі люди, потрапивши в пристойне, виховане середовище, приймають його, вчаться добрих манер, культури поведінки і досягають певних успіхів: їм до вподоби таке спілкування, такі взаємини, такий спосіб життя. Така людина ніколи не буде стидатися свого минулого й свого походження, не буде його приховувати, вона розуміє справжній стан речей.
Важливу роль у цьому відіграє виховання, сам його процес, а також учитель і учень у цьому процесі. Гарні, шляхетні манери ми сприймаємо, живемо ними, їх плекаємо або навпаки. Ось один приклад з історії української військової еліти: «Після вбивства С. Петлюри в 1926 році на арені боротьби в ролі центральної постаті залишився Євген Коновалець. Обставини змушували його проживати за кордоном, і тому логічно було в краю перебувати Андрію Мельнику, найбільш близькій і довіреній особі-співробітникові за часів як державного будівництва, так і дій УВО. Немалу роль також відіграв факт посвоячення обох полковників через одруження з двома сестрами з відомого роду Федаків (Ольга Коновалець і Софія Мельник). Одначе, як відомо, до кінця свого життя збереглась у них традиція військових часів, і звертались вони один до одного «пане полковнику» (Андрій Мельник. Спогади, документи, листування. – К., вид-во імені Олени Теліги, 2011). З цього бачимо: де б не перебували два підполковники – в сімейному колі, наодинці чи в публічному просторі – вони найперше шанували насамперед «честь мундира». Тут варто, мабуть, пояснити значення звороту «честь мундира». Цей фразеологізм означає гідність, престиж та репутацію особи як представника певної професії, установи чи організації (переважно військової або правоохоронної). Це сукупність моральних якостей: професійна совість, вірність обов’язку та почуття професійної гідності.
Свого часу мене, ще молодого хлопця, дуже здивувало і вразило те, як у підпіллі отці Єронім Тимчук, Макарій Грень, владика Софрон Дмитерко і багато інших зверталися до нас, своїх питомців, на «ви», а також і один до одного (слово «отець» прилюдно не вживали, щоб не видати себе як священнослужителів, що могло загрожувати ув’язненням). Згодом мене знову ж таки дуже вражало, коли священники після того, як наша Церква вийшла з підпілля, в приватній розмові, а навіть і в публічному товаристві зверталися одне до одного просто по імені: «Іване», «Петре», «Миколо». Для мене це було, є і залишиться низьким рівнем духовної зрілості і культури, тобто неповагою до честі нашого «мундира». Ми маємо свідчити про своє духовне покликання на кожному кроці, підтверджувати самовідданість у виконанні душпастирських обов’язків, наголошувати на почуттях священничої гідності – це наша моральна відповідальність. Також нерідко доводилося чути в священничих родинах, як рідні при спілкуванні зверталися до священника як до особи духовної, а не світської. Це був добрий етикет тих часів. Мене це завжди турбувало: саме отой духовний і культурний рівень духовенства і вірних. Пригадую, як світлої пам’яті о. Степан Столярчук страшенно гнівався в захристії через людську невихованість. Скажімо, священник щойно відійшов від Богослужіння, ще стоїть у священичих ризах у захристії, а тут заходить хтось із вулиці й відразу – проблеми, запитання, пропозиції… Отця це дуже дратувало, він любив згадувати давніші часи перед Другою світовою війною. Колись простий селянин, ідучи до священника з наміром залагодити якісь свої справи, заздалегідь побачивши його, знімав капелюха, чемно вітався християнським привітом і запитував: «Чи «єгомость» (стара форма звертання до священника, що означає «Ваша Милість») мають час мене вислухати, дати пораду, за якою я прийшов до Вас?» І лише після того, як священник сказав, що має час, переходили до справи, тобто не одразу з порога захристії, коли священник ще в ризах, а відвідувач без його згоди тут же починав викладати свої проблеми. У таких ситуаціях о. Степан деколи навіть у дуже гострій формі виявляв своє обурення. Це свідчило про те, що представники старшого покоління, будучи вихованими на добрих засадах, хотіли передати ці засади молодшим. Звичайно, час дуже змінив не тільки світських осіб, але й духовних. Того духовенства, яке я бачив тому 50 літ, вже немає – прийшла інша генерація. Це природно, так і має бути: одне покоління змінює інше. Але зараз духовенство, на мою думку, більше світське, ніж духовне. А може, навіть і занадто світське.
Тому справжня шляхетність – це вибір людини, який ґрунтується на моральних цінностях, а не лише на її походженні. Також хочу трохи більше над цим застановитися. Ніяке багатство не зробить людину шляхетною, так само, як і жодна злиденність не зробить людину негідною, хамовитою, злою. Це перевірені факти з людського буття впродовж багатьох віків: справжні людські цінності – доброта, любов, милосердя, співчуття, приязнь, ввічливість, співчуття, тобто чесноти моральні і Божі – живуть у серці, а не в гаманці кожного з нас.
Дуже відомий факт з історії Львова. Після захоплення нашого міста радянськими військами 22 вересня 1939 р. жінки «визволителів», за свідченням місцевого населення, приходили до театру в нічних сорочках і в спальних піжамах. Вони були владою, яка мала все в своїх руках, але не мала культури, шляхетності і виховання. Тому таких людей не можна назвати шляхетними, бо вони ними не були й не стали навіть через багато років. Думаю, не стануть ними і їхні потомки. А мешканці, вигнані зі своїх помешкань, деколи залишили свій дім (квартиру) в тому, що було на них. Але де б вони не були і в чому б не були одягнені (у в’язницях, на засланні) – їхня поведінка, ставлення до інших людей були шляхетними. Сама держава (більшовики, комуністи) в корені своєму не була шляхетною і культурною.
Спадщина минулих поколінь на всій території, яку вони захопили, була духовно надзвичайно багатою. Але замість того, щоб зберегти її для нащадків, вони чинили справжнє варварство: палили книги, ікони, руйнували храми, монастирі, перетворювали їх на склади, різні майданчики, на хімічні склади з добривами, щоб споруда швидко руйнувалася, валили палаци, занедбували панські маєтки, тобто провадили народ до духовного і матеріального зубожіння. І ми знаємо, чим це все завершилося.
Ми пережили відродження і становлення Української державності – дуже важливий і водночас непростий процес. У народі свого часу навіть виник термін «нові українці». Він вживається здебільшого у двох контекстах: для позначення покоління, що сформувалося після здобуття Незалежності у 1991 році (тобто вільне від радян- ської ідеології), або (рідше) як опис громадян, що активно змінюють суспільство та зміцнюють державу після 2014 року. Це соціокультурний політичний контекст: громадяни, які сформували нову ідентичність, активне громадське суспільство, свідому українську позицію, а також стійкість до зовнішньої агресії. «Нові українці» – економічний контекст 90-их років: поняття, що виникло після розпаду Радянського Союзу для позначення нового класу підприємців, які швидко збагатилися (часто асоціюється з криміналітетом або особливим стилем життям). Така верства населення мала звихнене розуміння про шляхетність, культуру, правила етикету, добрий тон. Для таких людей шляхетність і культура – це вивчені й набуті правила для товариства, ділових зустрічей, навколишнього середовища, а не для постійного повсякденного життя. Тобто на людях вони були одні (відіграли роль, повернулися з маскараду), а вдома, в своєму середовищі, вони стають іншими (тобто повертаються до себе). Часто для таких людей було важливим визнання їх суспільством. Вони йшли в ногу з часом і стилем життя, завжди одягнені в трендовий одяг. Звичайно, на це потрібно немало фінансових видатків, адже такий одяг оновлюється щороку (весна-літо або осінь-зима). Тренди дуже швидко змінюються: деякі живуть місяць, а інші до півроку, тобто це одяг, який популярний саме зараз. Часто для таких людей важливими були дорогоцінні прикраси, дорогі автомобілі, вони будували шикарні вілли чи навіть замки, щоб у такий спосіб справити добру й шанобливу опінію суспільства про них. Часто навіть після короткого спілкування з такими зовнішньо багатими на вигляд людьми бачиш їхню велику духовну (внутрішню) убогість. Ми мали таких горе-патріотів, професорів, інтелігентів. Зрештою, такі люди зустрічалися в різних сферах нашого життя, але ми знаємо, чим це все закінчилося для них.
Чи це справді безнадійний вихід? Якщо ти «записаний» у книгу шляхетних, ти там і залишишся, а якщо тебе там немає – ти ніколи і не увійдеш до неї? Ні, це не так. Є таке слово, як «виродитися». Часто його вживають здебільшого представники старшого покоління, це слово має як негативне, так і позитивне значення. Негативна оцінка: став гіршим, неповноцінним або деградованим. Позитивна: народилася дитина в сім’ї, скажімо, алкоголіків, наркоманів, виростала в такому середовищі, але школа, праця над собою, вплив доброго товариства вирвали її з того плачевного стану. І ця особа вибирає інший спосіб життя, інші життєві цінності. Про таких людей говорили, що вони виродилися і відрізняються від своєї сім’ї. Тобто з поганого середовища через своє переродження вийшла добра людина. Також нерідко відбувається і протилежне: з шляхетної, порядної, культурної сім’ї вийшли діти, які деградували, виродилися, і їхній рід почав вимирати.
Висновок із цього розважання. Шляхетність – це не тільки зовнішній аспект, а насамперед внутрішній стійкий моральний стрижень, який не залежить від походження чи титулів, це багатий внутрішній світ людини. Шляхетна людина перевіряється і свідчить про свій стан чи статус власними вчинками: самопожертвою, добротою, милосердям, співчуттям, допомогою нужденним і бідним. А ще – почуттям гідності, про яку сьогодні так багато говорять, не розуміючи насправді до кінця значення цього терміна. Для шляхетної людини почуття гідності – це ставлення до інших, уміння вживатися з різними людьми, що проявляється в її поведінці: шляхетна людина ніколи не буде принижувати слабших, не буде висміювати їхні недоліки чи вади, не даватиме пустих обіцянок, не перекладатиме своєї провини на інших.
Тепер переходимо до наших роздумів про світлої пам’яті Марію Забігайло. Отже, покійну я знав 33 роки. Для мене, як священника, найважливіше – це стан людської душі, сумління людини, те, наскільки вона розуміє своє земне призначення і дбає про своє спасіння. Але разом з тим кожна людина – це окремий світ, специфічний багаж, досвід людського життя. Тим більше для керівнички, яка все своє свідоме професійне життя присвятила людям. Ось те, над чим я застановлявся час від часу: звідкіля ці риси в людини – вони набуті під час праці з людьми чи вроджені, генетичні? На це питання мені частково дала відповідь рідна сестра покійної Марії – Олександра Горобець. На мій подив, у неї феноменальна пам’ять про свій рід, тож я радив би її дітям і онукам або родичам задокументувати цікаві факти для майбутніх поколінь. Звичайно, мій намір і мета полягають не в описанні родоводу цієї родини, мене найбільше цікавлять витоки її шляхетності.
Трохи розповім про маму Марії Забігайло, щоб краще зрозуміти коріння її роду. Мама покійної Катерина Недомірко була родом зі Львова. Сім’я жила на вул. Йосифа Бема (названа на честь польського генерала), в час німецької окупації (1941–1944) це була Мердерештрассе, а зараз Ярослава Мудрого. Маленькою дівчиною мама брала Катерину до графині, в якої виконувала хатню роботу по господарстві. Здебільшого роботодавці не дуже люблять, коли люди приходять на роботу зі своїми дітьми, але тут було навпаки: Катерина настільки сподобалася пані, що вона залюбки, коли її мама працювала, проводила час із дівчинкою. Дитячий вік, як знаємо, це період, коли малеча все вбирає в себе подібно, як губка воду. Тож мабуть, дівчина запам’ятала спосіб життя, поведінку, культуру, доброту і милосердя тієї пані, закарбувала все те глибоко в своєму серці й будувала на тих цінностях усе своє майбутнє життя. Та ось несподівано родину спіткала непоправна трагедія: в Андрія Недомірка помирає дружина. Залишається троє дітей: Катерина, Стефа і Йосиф. Катерині на той час було 13 років. Їхня померла мама (тобто бабця нашої покійної Марії Забігайло) мала трьох сестер – Олену, Ганну і Катерину. Ганна з Катериною мешкали на вулиці Полтвяній, 17, мали двоповерхову кам’яницю і два продуктових магазини. Вони взяли під свою опіку Стефу, яка мала 6 років, а Катерину віддали сестрі Олені, яка працювала акушером-гінекологом у селі Звертів на Жовківщині. Син Йосиф залишився з батьком. Тітка Олена була незаміжньою, не мала дітей, тому всю свою увагу й життя присвятила племінниці Катерині.
Хотілося б тут застановитися над тим, якими були українські родини в ті часи. На першому місці – готовність до взаємної допомоги: сестра помирає, наш обов’язок – підтримати сиріт, не віддавати в сиротинець, а самим виховувати їх. Це воістину християнський спосіб життя: любов до ближнього і виконання заповіді Божої. 13-літня Катерина, яка жила в місті, не мала жодного уявлення про сільське життя, як і її тітка Олена, тож вони мають пристосуватися до нових життєвих реалій. Думаю, що нелегко було цій дівчинці відразу призвичаїтися до нових умов. Сьогодні цього навіть неможливо порівняти, адже в наш час життя в місті мало чим відрізняється від життя в селі. А от у ті часи різниця була великою в усьому – насамперед, у вихованні, цінностях, побуті, умовах життя… Та все ж людина до всього звикає, до всього пристосовується.
Катерина стала дорослою, настав час готуватися до заміжжя. Вона закохалася в місцевого хлопця Василя Свинаря, сина Іллі і Марії (з роду Яблонських). Прийшла в сім’ю, де було сім осіб. Звичайно, життя на селі в ті часи було дуже непростим, треба було важко працювати, щоб заробити на хліб щоденний. Але Катерина почала вживатися в сільській місцевості, щоб закласти фундамент своєї сім’ї. Її прийняли радо, так що треба було разом будувати і кріпити родинне гніздо.
Батько Андрій мав добре батьківське серце. Розуміючи, що його дитина, в 13 років ставши сиротою, не мала достатньо материнської любові, він старався допомагати їй і щомісяця надсилав доньці 20 злотих. На той час це були немалі гроші. Двоє дітей, які народилися в подружжя Василя і Катерини, помирають…
Згодом у сім’ї починаються тертя через гроші. Катерина, розуміючи, що її в селі нічого не тримає, просить чоловіка переїхати на проживання до Львова.
Батько її на той час простудився і не міг більше працювати на колії, отримував пенсію і жив своїм життям. Він розуміє, що його доньці нелегко жити в сім’ї, де так багато людей, тому звертається до зятя Василя і радить йому шукати план під будівництво. Вони будують нову хату, стайню, стодолу, насаджують молодий сад.
Отже, в них є поле, город – все ніби йде за планом, як задумали батько і молода сім’я. Будівництво – важка праця, яка вимагає від людини великого труду і зусиль. Катерина важко захворіла, її здоров’я було підірване, бо ж носила глину на будівництво не день і не два. Великий сум огорнув родину, якій не хотілося вже радіти нічому, бо життя Катерини було під загрозою смерті.
Добрі люди порадили їй звернутися до лікаря Стефана Коновальця в Куликові. Стефан Коновалець (15 травня 1896 р. н.) – молодший брат славного Євгена Коновальця. Після Першої світової війни як доктор медицини проходив лікарську практику в Куликові. Будучи неодруженим, опікувався старими батьками в Зашкові.
Під час Другої світової війни продовжував працювати в Куликові. При наближенні більшовиків до Львова виїхав до Австрії, і там коло Лінцу над Дунаєм його заскочили більшовики й вивезли у Сибір. Помер на засланні 14 травня 1952 р. у с. Сибірцево Венгеровського району Новосибірської області. Стефан Коновалець, як добрий фахівець і чуйна людина, поставив Катерині правильний діагноз і призначив добре лікування. Важкохвора з часом прийшла до себе, стала на ноги й повернулася до повноцінного життя. Відтоді сім’я Свинарів дуже поважала і була надзвичайно вдячною доктору Стефанові Коновальцю. Коли б хтось у їхній родині занедужав, вони завжди негайно зверталися до нього, і він ніколи їм не відмовляв. А родина також допомагала доктору Коновальцю всім, чим могла.
