Боже, послухай благання

Боже, послухай благання,
Нищить недоля наш край.
В єдності сила народу,
Боже, нам єдність подай.

Боже, здійми з нас кайдани,
Не дай загинуть в ярмі,
Волю зішли Україні,
Щастя і долю дай їй.

О, святий наш, Йосафате
Враз з нами Бога моли,
Щоб волю дав Україні,
Щоб завитав день свободи.

Християнська цивілізація і революція

Вступ до християнського розуміння історії

 

Три реальності*

В історії існують поруч три реальності (Роже Кальмель. Теологія історії, 1986). З одного боку — це місто Бога, яке Христос утвердив раз і назавжди: святе, непорочне, непереможне, призначене до поєднання з Ним через хрест і любов, а водночас і до несення власного хреста в часах свого земного паломництва, однак впевнене в остаточній перемозі через хрест. З іншого боку — його ворог, місто сатани, зі своїми фальшивими доктринами і спокусами, внутрішньо роз'єднане конфліктами і ненавистю, об'єднане лише своїм протистоянням Творцеві, місто, яке завжди дихає ненавистю до міста Бога. Хоч деколи воно начебто перемагає, однак приречене на остаточну поразку. Поміж ними розташовані "міста світу цього", наші дочасні держави і цивілізації. І хоча їх цілі виключно земні, однак вони ніколи не є нейтральними і — свідомо чи ні — залежать або від міста Бога, або від міста сатани.

Оскільки ми живемо в "повноті часів", то після спасенного воплочення Божого Сина не можемо очікувати чогось нового і не можемо коригувати незмінних уставів Церкви, даних самим Богом. Церква завжди матиме серед своїх дітей грішників і зрадників, завжди буде нести хрест зі своїм Нареченим. Земні міста ніколи не стануть земним раєм — диявольська отрута буде завжди їх отруювати, а Церква неустанно намагатиметься їх лікувати, закликаючи до оновлення, згідно із заповітами Христа. Тривання історії, нещастя і перемоги Церкви, зусилля християнської цивілізації — все це існує завдяки повноті розвою Містичного Тіла. "Навіть війни, переслідування і все інше зло, що робить історію імперій страшною при читанні і ще страшнішою в житті, мали одне призначення: бути ситом, через яке Бог відділяє пшеницю від куколю, вибраних від проклятих. Вони були знаряддям, що формувало живе каміння, з якого Бог будував стіни свого міста". Череда віків має також і дочасну другорядну мету: дати можливість людській природі розвинути всі свої здібності у творенні цивілізації. Однак кінцева мета історії завжди та сама: через Церкву славити Христа і могутність Його хреста, "поки настане довгоочікуваний день, коли вірність Церкви довершиться у муках кінця часів. Господь підведе риску історії, введе свою Обручницю до небесного Єрусалима і вкине диявола та слуг його "у вічне море вогню і сірки, у місце другої смерті" (Р. Кальмель).

 

Етапи

У цій безперервній боротьбі між Христом і сатаною можна вирізнити окремі етапи. Вже у 1310 р. абат Енгельберт з Едмона охарактеризував, згідно з визначенням св. Павла, засади відступництва, яке зародилося в тогочасній християнській цивілізації: думка без віри, християнська спільнота без зв'язку з Апостольською Столицею, королівства, що ігнорують християнський лад і кожне з яких іде своїм шляхом. Почавши від XIV ст. атаки, спрямовані поперемінно то на християнську цивілізацію, то на Церкву, ішли одна за одною.

На першому етапі свідомість і серця людей були позбавлені проводу Церкви. Раціоналізм — починаючи від середніх віків, через ідеї гуманізму і просвітництва — вчив людей покладатися виключно на свій інтелект, в той час як віру все більше піддавали сумнівам, а протестантські заколоти підривали і відкидали всі загальноприйняті моральні норми. Коли ж і цього було досягнуто, Руссо і романтики виступили проти розуму, навчаючи, що людина повинна довіряти виключно своїм почуттям і пристрастям. Врешті, люди були кинуті на поталу власного грішного єства без визнання будь-яких авторитетів і законів, якщо витоки їх десь поза самими людьми.

На другому етапі руйнувалися підвалини католицьких держав. Найперше деморалізація торкнулася індивідуумів, які належали до найвищих класів суспільства, перекинувшись згодом від аристократії до інтелектуалів і буржуазії. Потрібно було лише штовхнути спорохнявіле дерево, яке невидимо вмирало вже довший час. І це довершила французька революція, загарбницькі війни Наполеона, утворення нових королівств і отруєння нових народів принципами Революції.

На третьому етапі, коли впали католицькі королівства, ці справжні бастіони Церкви, розпочалася атака, спрямована в саме її серце. Найперше був вчинений замах на суверенність Церкви. Вона була здана на волю ворожих політичних сил і стала відкинутою до початків свого становлення, до часів переслідувань і втручання світської влади у її внутрішні справи. Коли ж Церква опинилася в облозі ворожого їй світу, розпочався наступ на Неї через її еліту — через духовенство. Пристосувати Церкву до сучасного світу — це було і є найбільшим прагненням модернізму, який врешті призвів до її aggiornamento (осучаснення) на II Ватиканському Соборі і до того, що її обличчя стало сьогодні таким світським.

 

Облуда компромісу

Французька революція сконсолідувала принципи Революції і надала їм характеру правового носія, формуючи таким чином наш сучасний світ. Від того часу багато католиків марно шукає шляхів до погодження того, що погодити неможливо: принципів католицизму і Революції. Після II Ватиканського Собору ця тенденція стала офіційним світоглядом більшості католиків (духовенства навіть ще в більшій мірі, ніж світських людей). Він проявляється у різних формах, але корінь його завжди той самий — узгодити революційні "права людини" з Божим правом, пристати на принципи секуляризму і толерантності та переконати всіх, що саме такий шлях є єдино можливим і в нинішній час є єдиною надією Церкви.

Сучасна криза не є новою, вона розпочалася не від II Ватиканського Собору, а є результатом тривалої історії змов і помилок, підступництва і поступового занепаду християнської цивілізації. Перемогти цю кризу не можна звичайним переведенням годинникової стрілки історії на "старі добрі" передсоборові часи. З Революцією не може бути жодних компромісів. Католицька правда за своєю природою є нетолерантною. Вона не може співіснувати зі своїм запереченням. Революція є антихристиянською, їй чуже поняття правди і добра, будь-яка правда чи добро є в ній чисто випадковими. Багато разів католики впадали в облуду, наділяючи доброю волею свого противника. Проте об'єктивно такої "доброї волі" не існує (хоча супротивник може видаватися нам щирим і милим).

Революції не можна здолати її власною зброєю. Існує органічний, нерозривний зв'язок між деревом і його плодами ("Дерево пізнається по його плодах", "Поведінка кожної істоти є наслідком її природи"). Інституції (сім'я, державні установи, партії) і закони відповідають тим принципам, від яких походять. Вони не можуть бути використані для осягнення результатів, протилежних тим, заради яких були створені. Тож новітні "свободи" і "демократичні" інституції, які їх охороняють, не відбудують християнського суспільства. Може статися, що за їх допомогою буде досягнуто певних добрих результатів, однак це буде лише винятком, а не правилом.

Революція вміє досконало маніпулювати цією зброєю, для нас же ця зброя є неприйнятною і використання її заплямує наші принципи. Шлях до компромісу є площиною похилою. Якщо ми підемо на компроміс, то будемо змушені і надалі йти тим шляхом, бо інакше кожна наша уступка буде даремною, а бажання досягнути видимих результатів призведе до ще серйозніших компромісів […]. Врешті-решт, ті, що ні на крок не відступлять від правдивих католицьких принципів, будуть трактовані як найбільші вороги суспільного добра.

 

Контрреволюція

Для того, щоб світ навернувся, необхідно відбудувати християнську цивілізацію, але відбудувати не як рабську копію минулого, а як "творче наслідування" вічної моделі, пристосоване до наших часів. "Церква не повинна відриватися від свого минулого, Вона мусить лише відбудувати організми, знищені Революцією, в тому самому християнському дусі, який їх надихав, достосовуючи їх до нової ситуації, що склалася в результаті матеріального розвитку сучасного суспільства: бо ж справжні приятелі людства ніколи не є революціонерами чи оновлювачами, а традиціоналістами" (Св. Пій Õ, Notre charge apostolique).

 

Нетолерантність католицької доктрини

Доктрина мусить передаватися без втрат і компромісів. Особливо катастрофічними є наслідки відступництва від неї заради збереження миру. "Найчастіше терпимо поразки тому, що добрі люди не мають сміливості обороняти правду до кінця, а не тому, що злі люди поширюють фальшиві ідеї". Ці слова Луї Велльо є пересторогою для сучасних католицьких керманичів, котрі часто вплутуються у безвихідний "діалог" із ворогами Церкви [...].

Замовчування католицької доктрини через хибне розуміння "любові" до тих, що перебувають в омані, є падінням до їхнього рівня. "Кожен бачить і визнає, що відколи ми відступили від вершин, на які піднесло нас християнство, очевидним і незаперечним стало падіння духу, сердець, характерів, родини, політичної влади, суспільств… Коротко кажучи — цілковите падіння людини і її інституцій. Однак це не повинно ні в якому разі заторкнути Правди, тієї основи, яка єдина спроможна надати імпульс до відродження як особи, так і суспільних та моральних засад. Мусимо благати тих, які є охоронцями католицької доктрини, щоб ніколи не втрачали сил, щоб не впали у самозаспокоєння, щоб не погоджувалися на компроміс. Мусимо їх благати, щоб у майбутньому передавали католицькому людові всю правду, ту правду, що спасає як окрему людину, так і цілі народи. Їхня слабкість буде нашою остаточною поразкою. Тому не вимагаймо, аби Церква Ісуса Христа принизилася до нас, але прагнімо, щоб ми могли разом з Нею піднятися з країни впалої, яка постійно перебуває у тривогах і потрясіннях, до тієї, яку ми втратили, з країни, в якій можемо впасти ще нижче, до країни величної та погідної, в якій Церква перебуває разом з душами і народами, які були і є їй вірними" (кард. Піе, 1931).

Головною ознакою правди є відсутність толерантності до свого антагоніста — брехні.

 Пізнана правда неминуче є нетолерантною. Толерантність є самознищенням, бо правда не може співіснувати зі своїм запереченням. А релігійна правда, як найбільш абсолютна і велична, є водночас і найбільш нетолерантною.

Хоча Церква незмінно навчає правди і чесноти, ніколи не допускаючи помилок і зла, Вона однак старається проповідувати це спокійно, трактуючи гріх поблажливо, як прояв слабкості. Любляча Мати Церква завжди відрізняє людську помилку від самої людини, яка блукає, а блуд від грішника. Вона бореться з гріхом, але до грішника ставиться лагідно, бо прагне, щоб він повністю примирився з Богом, хоче привернути його серцю мир і спокій. Отже, Церква вимагає від нас нетолерантності у справах католицької доктрини, вимагає, щоб ми голосили цю доктринальну нетолерантність, щоби ми пишалися нею. Одночасно Церква закликає нас, щоб ми, як святий Августин, молилися: "Господи, влий у моє серце солодість і лагідність Твого Духа, щоб я, відданий Твоїй правді, не втратив розуміння Твоєї любові" — адже єдність у вірі невіддільна від єдності сердець у милосерді і справедливості.

 

У Божих руках

Революція зі своїм натуралізмом, секуляризмом і лібералізмом завжди є живучою, експансивною і проникає щораз глибше. Нині вона тріумфує. "В останні часи зовнішнє панування Церкви ніби занепадає". Пророк сказав: "Вони війною підуть на тебе, однак тебе не подолають" (Єр. І, 19). Але пророк останніх часів каже інше: "Дано йому вести війну проти святих і перемогти їх" (Од. 13, 7), однак ця остання перемога диявола буде початком його поразки і остаточної загибелі" (кард. Піе).

 Потішені цією обітницею, ми мусимо непохитно протистояти Революції, передусім ведучи боротьбу з її злом. Мусимо перемогти спокусу мовчання, коли нам здається, що не варто збурювати спокій, бо на перемогу нема надії. Але збурити спокій може лише фальш. Коли ж війну веде правда — це єдиний шлях до осягнення миру.

Нам може здаватися, що перемога неможлива, але це в жодному разі не повинно нас стримувати. Не від нас залежить відбудова втраченого ладу — позбавлення могутності сатани і повернення Божих прав. Наше завдання — відкрити шлях цій перемозі через нашу віру в могутність і милосердя Боже. Як писав Луї Велльо в темних часах понад сто літ тому: "Уявімо собі найгірше: припустімо, що потоп відречення від релігії зібрав усі свої сили і це ті сили, що можуть нас змести. Припустімо навіть, що нас зметуть! Це не має жодного значення, якщо не зметуть при цьому Правди. Зметуть нас, але ми залишимо після себе правду, так як залишили її ті, що їх змели перед нами [...]. Або світ все ж має майбутнє, або ні. Якщо ми наближаємося до кінця часів, то будуємо виключно для вічності. Якщо ж мусять минути ще довгі століття, то будуючи для вічності, ми будуємо водночас для наших часів. Перед лицем меча чи зневаг мусимо бути впевненими свідками Божої правди. Наше свідчення переживе нас. Є рослини, які зростають невидимо для людського ока під рукою Небесного Отця. Там, де зерно було засіяне, дерево вкорениться. Там, де покояться останки мучеників, постають церкви. Так зводяться греблі, які стримують повінь" ("Ілюзії лібералізму", 1986).

Часопис "Zawszewierni", 2005,  №1 (68)
Переклала з польської Марія БАБІЙ

*Закінчення. Початок див. № 1 (24), 2006

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

  

12-13 вересня

Святкування в Рокитному з нагоди п'ятого об'явлення Матері Божої Фатімської

15 вересня

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Відпуст в с. Верещиця

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Відпуст в с. Молошковичі

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Богослужіння на честь Дитятка-Марії

22 вересня 

Свята Літургія для родин

27 вересня

Воздвиження Чесного Хреста - 19-та річниця заснування Священичого Братсва Святого Йосафата

29 вересня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

___________