Боже, послухай благання

Боже, послухай благання,
Нищить недоля наш край.
В єдності сила народу,
Боже, нам єдність подай.

Боже, здійми з нас кайдани,
Не дай загинуть в ярмі,
Волю зішли Україні,
Щастя і долю дай їй.

О, святий наш, Йосафате
Враз з нами Бога моли,
Щоб волю дав Україні,
Щоб завитав день свободи.

Залишені гнізда

Все село — немов страшна руїна...
Плакав з болю вітер край доріг...
На хресті розп'ятий був Щеп 'ятин —
Проводжав дітей у дальній світ.

 Щеп'ятин — славне українське село зі своїми звичаями і традиціями. Тут була початкова школа, захоронка для дітей молодшого віку, осередок "Просвіти", греко-католицька церква Пресвятої Трійці, парохом якої тривалий час був о. Михайло Чайківський (ЧСВВ). Парафіяни зберігали вірність Унійній Традиції св. віри своїх батьків. Отець Михайло був ревним оборонцем св. Католицької Віри, опікувався своїми вірними, навчав катехизи, відправляв Св. Літургії, Хресну Дорогу, Суплікацію, Адорацію Найсвятіших Тайн, Св. Годину, Св. Причастя на колінах, Молебні, Маївки, набоженства перших п'ятниць і субот.

Велику роботу з катехизації і виховання дітей та молоді проводили сестри-василіянки, які проживали в селі, а також монахи з Крехівського монастиря. Парафіяни твердо трималися того, що дав їм Бог і передали батьки, тобто рідних обрядів і звичаїв.

Стояла весна 1946 року Божого. Воскресла, ожила природа після довгої зими, пташиним співом наповнювався навколишній світ, земля кликала хлібороба до праці. Наближалися Великодні свята... Радіти б весні, засівати поля, готуватися до свята Воскресіння Господнього, але саме тоді настав страшний час для села Щеп'ятина — виселення з рідних домівок. Це був примусовий вивіз корінних мешканців з етнічних українських земель, переданих Польщі згідно з сумнозвісною Ялтинською угодою (1945 р.) та в результаті домовленостей про встановлення польсько-радянського кордону.

Навкруги було чути плачі і плачі. Сумні обличчя, тривожне очікування майбутнього. Інколи думалося: а може, все минеться, а може, не буде того виселення? Невимовно важко було покидати прадідівську землю — землю, яку обробляли, яка годувала, по якій бігали босими ногами, землю, в якій од віків спочивають твої предки.

Не було спокою ані вдень, ані вночі. Люди терпіли від знущань і терору як з польської, так і з совєтської сторони. Вороги палили хати, грабували і вбивали тих, які ставали їм на перешкоді. Щеп'ятинці переховувалися у лісі, вичікували, але виселення було невідворотним. Багато односельчан були вояками УПА, боролися за свободу і незалежність України. Це — В. Сенюк (курінний "Летун"), С. Ярема, М. Галай, С. Проць, Л. Сенюк, М. Сенюк, В. Галян, М. Ульгурський, О. Ульгурський, М. Сироїд, К. Додик, І. Щирба, М. Михальчук, Т. Єсип, Я. Єсип, І. Мриглоцький, І. Шустокович, Д. Щирба. Чимало щеп'ятинців віддало життя за свободу та незалежність України.

Зацвів розмаєм оборіг,
В гніздо верталися лелеки,
Ми отчий кинули поріг
Й сумні манджали в світ далекий.

Настав страшний день 19 квітня 1946 року. Селян силоміць виганяли з їхніх осель. Люди чекали наказу — що буде далі? В той день було холодно, падав дощ, а після обіду під конвоєм вирушили до залізничної станції Угнів.

Кожна родина поскладала на возі свої "маєтки", везла найнеобхідніше. Люди з невимовним болем у серці, зі сльозами на очах покидали рідне село. Час від часу вони оглядалися, шукаючи очима свою покинуту хату. І ось уже село сховалося за обрієм, лише виднівся хрест на бані їхньої святині. Вони рушили далі. Потрібно було подолати 8 км до залізничної станції Угнів. Дорогою вони молилися, просили Божої опіки, Божого Милосердя і заступництва Матері Божої.

Всього було виселено 91 родину — 342 особи.

Як тяжко кидати свій край —
Мов відривати пуповину.
Тут все навколо: гори, гай —
Святе та рідне до загину.

В Угневі простояли два дні, і лише 21 квітня зранку людей посадили в поїзд і повезли... Ніхто не знав, куди їдуть і яка доля їх чекає. Того ж таки дня, 21 квітня, щеп'ятинців висадили на залізничній станції у Брюховичах. Була Велика П'ятниця, і можна собі уявити, що робилося в людському серці і душі. Адже змалечку цього дня ходили вони всі до Плащаниці, до Гробу Господнього, а сьогодні — хто вони?

Наступного дня, у Велику Суботу, переселенці пішли до господарів у Брюховичах просити корму для худоби — бо скільки там можна було взяти з собою в дорогу... Правду кажучи, не всі зустрічали їх привітно...

Того року Великодні свята українців та поляків збіглися в часі. Який смуток і жаль огортав щеп'ятинців, коли після обіду мешканці Брюхович несли святити свої паски! Під вечір до них прийшов польський священик із двома хлопцями і роздав кожному по свяченому яйцю і шматочку паски. Потім прийшло ще декілька людей, які також давали людям свячене.

Настало свято Воскресіння Господнього. Дзвонять дзвони, поспішають до церкви люди, радість сяє на їхніх обличчях. А переселенцям зі Щеп'ятина кривавилося серце. Хто вони? За що їм така кара? Так! Це була їхня Голгофта!

Яка це психологічна травма для людської душі — мати помешкання, господарку, землю, сад і все втратити, залишитися з порожніми руками...

І ось Рясне. Помешкання знайти було нелегко: багато будинків вже зайняли люди, яких переселили сюди у 1945 році, а в деяких ще проживали поляки. З часом усім знайшлося таке-сяке житло, проте декому довелося поселитися тимчасово у стодолі або в стайні і чекати, поки виїдуть поляки, щоб зайняти їхні помешкання.

А життя продовжувалося… Люди поволі ставали на ноги. Потрібно було думати про родину — якось її прокормити, хоч якось зодягнути...

Але, як кажуть, не хлібом єдиним живе людина. Душа людська тягнеться до вічного і сокровенного — до Бога. З перших днів поселення у с. Рясне виникла потреба в церкві. Для цього найбільше надавався римо-католицький костел, проте він був закритий місцевою владою. Будівля костелу добре збереглася, тільки стеля зазнала часткових руйнувань під час гарматного обстрілу німецьких військ, що відступали у липні 1944 року. Люди роздобули ключі від храму, домоглися дозволу на використання його як церкви.

Бідні переселенці ще не знали, що в цей тривожний час НКВС за наказом Й.Сталіна розпочав ліквідацію Греко-Католицької Церкви. Не знали вони, що ще у квітні 1945 року заарештували митрополита Йосифа Сліпого і багатьох єпископів. Не знали, що 8 — 10 березня 1946 року відбувся Львівський псевдособор, який очолив голова "ініціативної групи по возз'єднанню греко-католицької церкви з православною" отець д-р. Г. Костельник.

Вони всього цього не знали і, звичайно, прагнули знайти священика, який би опікувався їхньою парафією. І ось у 1946-1947 рр. парохом села Рясна Польська і Рясна Руська був запрошений отець Олексій Зарицький*. Цей ревний оборонець Святої Унійної Традиції взяв на себе велику місію донести Слово правдивої науки Христової до знедолених людей. Він став для них не тільки провідником, а, перш за все, рідним батьком. Не підписавши переходу на православ'я, він пішов у підпілля, але часто навідувався до своїх парафіян. У 1948 році о. Зарицького засуджують до 8 років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Ув'язнення о. Олексій відбував у таборах Кемеровської, Омської та Карагандинської областей. На засланні відвідував митрополита Йосифа Сліпого.

Після реабілітації у 1957 році о. Олексій, цей "Апостол Сибіру", декілька разів відвідував Галичину. Тут його чекали парафіяни, особливо вихідці зі Щеп'ятина. Він відправляв Святі Літургії, давав шлюби, хрестив дітей. Коли востаннє покидав Україну, вже будучи важкохворим, то залишив для своїх нащадків цей заповіт: "Діти, благаю вас — не зрадьте віри своїх батьків!"

І вони не зрадили. Завжди плекали велику любов до святої віри. А сьогодні можна почути від багатьох священнослужителів: "Забудьте, чого вас вчили ваші батьки, священики! Мусимо йти в ногу зі світом і прогресом!", "Забудьте!", "Забудьте про всі ті набоженства, які Греко-Католицька Церква плекала упродовж віків. Забудьте про літургічну церковнослов'янську мову, Хресну Дорогу, Суплікацію, Адорацію Найсвятіших Тайн, Євхаристійні процесії, відпусти, Св. Причастя на колінах, Перше Св. Причастя, Маївки, Молебні, набожності перших п'ятниць і перших субот, Святі Години. Забудьте про піст, молитву, умертвлення, самопожертву — ці чесноти ніяк не підходять модерній людині XXI століття".

Ми вже не раз в історії України чули це слово: "Забудьте". Росіяни в ідеологічній боротьбі кричали: "Забудьте, що ви українці, забудьте про Україну — ви малороси". Поляки стверджували: "Немає України — є Малопольська!" Якщо б ми послухали цих голосів, то нас би вже не було. Але наш народ нічого не забував, а передавав з покоління в покоління свою приналежність до Української нації. На Великій Україні кричали: "Забудьте, що ви уніяти, унія вмерла!".

Ні! Не вмерла і ніколи не вмре. За нашу Церкву, за Святу Віру віддали життя ісповідники, священики, монахи і монахині, наші Блаженні. Вони були свято переконані у своїй правоті, бо інакше не пішли б на смерть і тортури, а їхня жертвенність є нашою історією і пам'яттю.

Святий священномученик Йосафат засіяв зерно Святої Унії своєю працею і кров'ю, а Блаженний Владика Григорій Хомишин продовжував засівати своїми ревними молитвами. Своє життя вони віддали за єдність Греко-Католицької Церкви. Ми не можемо зректися пам'яті Блаженних заради втілення ідей нової модерної науки в Церкві.

10 грудня 1989 року Божого на парафію в с. Рясне був призначений священиком о. Василь Ковпак. Того ж дня він відправив першу Святу Літургію. Церква Святих Верховних апостолів Петра і Павла від Московського Патріархату перейшла в лоно Греко-Католицької Церкви.

21 квітня 2006 року минуло 60 років з часу переселення із с. Щеп'ятин. Багатьох переселенців уже немає з нами. 60 років для історії — це мить, а для людини — ціле життя. Виросли їхні діти, онуки, правнуки. По-різному склалася доля кожного, але Святу Віру своїх батьків вони свято бережуть. Без минулого немає майбутнього. Ісус вчора, нині і навіки — Той Самий.

Кожного разу з тисячами вірних парафіян церкви Свв. Верховних Апостолів Петра і Павла поспішають на Службу Божу нащадки переселенців із с. Щеп'ятина. Так, нас багато, і ми не "купка бабок", як декому хочеться нас представити.

Свята Традиція — не пережиток минулого, а спасенний скарб, який передали нам наші батьки. У цій вірі ми зросли і хочемо передати її своїм дітям, виховуючи їх у любові до Бога, святої Церкви і України. Дякувати Богу, маємо священика, в якого можна багато навчитися. Він не тільки навчає, а й сам живе так, як вчить. Ревні молитви, безмежна любов до Серця Христового, адорації, суплікація, почитання Непорочного Серця Марії та інші традиційні набоженства притягають особливу прихильність Господа до нашої Церкви. Нашу Традицію модерністи називають "каменем спотикання", а не скелею спасіння, про яку говорить Христос: "Ти — Петро (скеля), і... Я на цій скелі збудую мою Церкву і пекельні ворота її не подолають" (Мт. 16, 18).

Святий Василій Великий так говорить: "Що Церква велить, те Вона дістала від Бога. Я вірю твердо в ту науку і буду її боронити моїм життям. Не лишень одного слова, але навіть одної букви не дам нікому змінити. Як вірний Божий слуга, буду стояти при тій науці, а хоч би прийшлося за те віддати життя — то не відречуся віри".

Справді, моя Церква — моя душа. Це — найсвятіше. Цього не можна віддати нікому.

* Пам'ять Блаженного священномученика Олексія Зарицького вшановуємо 27 червня.

Ярослава НАЛЕЖИТА,
парафіянка церкви Свв. Верховних
Апостолів Петра і Павла (Рясне-1)

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

  

12-13 вересня

Святкування в Рокитному з нагоди п'ятого об'явлення Матері Божої Фатімської

15 вересня

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Відпуст в с. Верещиця

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Відпуст в с. Молошковичі

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Богослужіння на честь Дитятка-Марії

22 вересня 

Свята Літургія для родин

27 вересня

Воздвиження Чесного Хреста - 19-та річниця заснування Священичого Братсва Святого Йосафата

29 вересня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

___________