Нам пишуть

Слава Ісусу Христу!

На сторінках журналу "Дзвін з Фатіми" ми не раз зустрічали розповіді про допомогу Матері Божої у різних потребах. Я також вирішила поділитися своїм духовним досвідом: як Мати Божа опікується мною і моєю родиною.

Коли я була ще маленькою (мала сім років), нашу родину було в примусовий спосіб виселено з теренів Польщі на Україну. Залишивши своє господарство, взявши тільки те, що можна було покласти на віз, ми вирушили зі сльозами у невідоме. Нас привезли в село Почапи Золочівського району Львівської області. Наші батьки були дуже працьовиті, тож у скорому часі облаштували помешкання, обзавелися господарством. А ми, ще малі тоді діти, допомагали батькам у всьому. І завжди знаходили час, щоб прийти на маївку до церкви. Пам'ятаю, як я завжди хотіла стояти біля образу Матері Божої і голосно співати "О Маріє, Мати Божа, поможи нам!"

1949 року наші села облетіла звістка про об'явлення Матері Божої у Білому Камені. Це село, розташоване біля підніжжя гори. Передання свідчить, що двоє дівчаток і старенька бабуся, які пасли корови, побачили Матінку Божу. Вона йшла через ліс до кринички, що була на горі. Ми з сестрою і братом вирішили відвідати це місце. Там ми побачили стежинку між дерев, на яких листя було, наче обгоріле...

Але знову настав час небезпеки й тривоги. Йшов 1949 рік. Це був час, коли наша молодь не хотіла миритися з тим, щоб на нашій Україні панували загарбники. Створилася Українська Повстанська Армія. Хлопці з лісу, як їх називали в народі, приходили вночі до нашого села, аби взяти щось поїсти, а вдень приходили енкаведисти з вимогою, щоб ми розказали, де і в кого переховуються "бандерівці". За те, що люди не хотіли видати "бандерівців", енкаведисти дали наказ — вивезти село "на білі ведмеді". І знову, залишивши все — будинок, пасіку, корову, коня, птицю, взявши з собою лише найнеобхідніше, ми вирушили у невідоме. Нас повезли до Львова у Замарстинівську тюрму. Але і там ми не переставали молитися. Разом з нами в тюрмі був священик. Ми з хліба робили кульки, насилювали їх на нитку — і так промовляли вервичку. Через три місяці нас, як тварин, заштовхали в товарний поїзд і повезли в Сибір. Наш побожний і дуже працьовитий народ не пропав і в Сибіру.

Описую все це не для того, щоб пожалітися на своє життя, а щоб розповісти про подію, яка сталася зі мною в Мінусинську, що в Красноярському краю.

Мені було 13 років, і я, вирішивши поприбирати в кімнаті, пішла на річку Єнісей по воду. Була весна, і лід став уже не такий міцний. Мені не хотілося набирати воду біля берега, де вона була трохи каламутна. Я відійшла по кризі трохи далі від берега. Раптом відчуваю, як лід ламається під ногами, ламається і я падаю у крижану воду. Течія тягне мене під лід, я чую, як люди на березі кричать: "Ребенок тонет, ребенок тонет!". Але ніхто не наважувався мені допомогти. Надії на спасіння не було. І тут я згадала про Матір Божу, Опікунку нашу, і почала молитися: "Мати Божа, поможи, не дай загинути!" І сталося чудо: невидима сила виштовхує мене з води. Всі навколо дивувалися: як це сталося? Але я добре знала, хто мені допоміг. Це Мати Божа у своїй доброті і милосердю подала мені руку допомоги.

Час минав, я стала дорослою, нас реабілітували, і я чимскоріше хотіла повернутися в Україну. В кінці 50-х років я першою з сім'ї приїхала до Львова. Дуже дякую Господу Богу, Матері Божій, добрим людям, родині, що допомогли мені в той тяжкий час, дали притулок, роботу, прописали. Тоді не кожен хотів допомогти "бандерівці", як нас називали. Пізніше повернулася з Сибіру і моя родина. З усього нашого маєтку в нас залишилися тільки два образи: Матері Божої і Ісуса Христа, трохи понищені часом і частими переїздами. Вони були разом з нами в Польщі, в Почапах, у Сибіру і ось знову повернулися разом з нами в Україну. Моя мама не хотіла з ними розлучатися. Вона виховувала нас в любові до Бога. Так вона виховала і моїх дітей. На наших традиціях і в нашій вірі виховані і мої онуки. В час, коли наша Греко-Католицька Церква виходила з підпілля, Господь Бог дає нам чудового священика і наставника — отця Василя Ковпака. Він своїми проповідями притягнув до себе людей, а особливо молодь, навчив нас твердо стояти в обороні святої Віри і Традиції. Бо хіба можна забути про тяжку долю нашого народу, про священиків, єпископів, монахів і монахинь, які загинули за греко-католицьку віру, пішли на смерть, але не зрадили своєї віри?!

Я по сей день дякую Матері Божій за врятоване життя і прошу в Господа Бога ласки для моєї родини, щоб мої діти і онуки ніколи не відреклися від Господа Бога, завжди були вірні святій Вірі і Традиції.

Слава Ісусу Христу!

Данія ТЛУСТИК
(з родини Козій)

 

Слава Ісусу Христу!

Недавній сумний випадок, свідком якого я була, знову (вкотре!) змусив мене глибоко задуматися над покликанням і призначенням священика. Не вказую місця події, скажу лишень, що було це у нашому славному Львові.

Хоронили ми племінника. На нашій парафії не маємо цвинтаря, тож ходимо просити дозволу на поховання до сусідньої. Мешкаємо тут близько 50 років, і завжди у таких випадках приїжджали священики. А тепер священик відмовився їхати, бо то, мовляв, далеко (відстань усього 6 кілометрів), хоч має власне авто. Парастас і похорон (частину) відправив наш парафіяльний священик, а сусідній пообіцяв стрічати похоронну процесію біля воріт церкви.

Але що мене найбільше шокувало: на дев'ятий день замовляла ця бідна вдова Службу Божу за новопреставленого, то пред'явлено їй тариф — 100 гривень за Службу Божу і 50 гривень для дяка.

На своє прохання про бажання висповідатися почула таку відповідь: "У нас сьогодні неробочий день".

То що ж вибирали ці священики: служіння Господу Богу і працю заради спасення людських душ чи служіння заради власного користолюбства?..

Слава Ісусу Христу!

Стефанія ГНАТІВ

 

Слава Ісусу Христу, нашому Спасителю!

Шановна редакційна колегіє християнського журналу "Дзвін з Фатіми", прошу ласкаво узяти до уваги у Вашій праці наступні мої міркування з приводу однієї публікації у четвертому (двадцять сьомому) номері журналу за 2006 рік.

Найперше, користаючи з нагоди цього листовного звернення до Вас, хотіла б зазначити, що цей журнал, від першого його номера, — надзвичайно цікавий, оскільки будь-яка інформація, думка, міркування в ньому завжди подавалися з любов'ю, виваженістю, толерантністю (навіть у нелегкий період несправедливих звинувачень, зневаг, обмов, яких зазнавали і зазнаємо ми, вірні традиції греко-католики, та наші священики).

Окремо бажаю висловити Вам глибоке і щире признання за чудове оформлення журналу, за його високоестетичний, шляхетний вигляд.

Благаю Господа милосердного, щоб Він і надалі щедро благословив усіх Вас, щоб давав натхнення Вам на прекрасні думки, пошуки повчальних фактів із духовного життя попередніх поколінь нашого народу, щоб сторінки журналу заповнювалися гарними ідеями духовної і моральної віднови нашої молоді, щоб Ваша праця в журналі була на Божу славу, щоб Господь опікувався Вами всіма і боронив від усякого лиха... а також і нас, Ваших читачів.

Тепер прошу зважити на ось що: матеріал, поданий на стор. 34-36 останнього номера (його автор: о. Т. Галущинський, ЧСВВ), на мою скромну думку, цілком випадає із загального тону, властивого журналові, бо не відзначається ні толерантністю, ні виваженістю, ні, тим більше, християнською любов'ю...

Не вдаватимуся до аналізу життєпису І. Франка, бо я не спеціаліст у цій сфері, але, як українка, почуваюся дуже боляче діткнутою тією інформацією, яку подає автор... І.Франко жив у надзвичайно тяжкий час нашого українського бездержав'я, безправ'я і обезголовлювання нас, як нації. Як і кожна людина, був грішний, помилявся, будучи молодим і недосвідченим, повірив гарним словам соціалістів, марксистів та їм подібних шахраїв... та згодом розпізнав усю фальш і облудність тих гарних слів, відкинув і аргументовано розвінчав усі їхні "наукові" постулати... А хто може зрівнятися з ним за глибиною любові і жертвенности для свого рідного краю і свого народу?! "Не пора!" ганити його.

Щойно прочитавши листа Митрополита Андрея Шептицького, поміщеного одразу після цієї контроверсійної статті, я відчула величезну полегшу, бо повністю поділяю думки нашого Митрополита.

Не смію накидати Вам, шановна редколегіє, будь-яких своїх поглядів, але сподіваюся, що Ви й надалі дотримуватиметесь того стилю толерантності, виваженості і християнської любові, який так підкреслено вигідно відрізняє Ваш журнал від усіх релігійних видань, що з'являються в наш надзвичайно загрожений (щодо правдивої побожності у щоденному житті, щодо пошанування нашої традиції) час...

З глибокою пошаною,

Ганна САВЧУК
м. Львів

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

  

12-13 вересня

Святкування в Рокитному з нагоди п'ятого об'явлення Матері Божої Фатімської

15 вересня

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Відпуст в с. Верещиця

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Відпуст в с. Молошковичі

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Богослужіння на честь Дитятка-Марії

22 вересня 

Свята Літургія для родин

27 вересня

Воздвиження Чесного Хреста - 19-та річниця заснування Священичого Братсва Святого Йосафата

29 вересня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

___________