Сльозами вогонь гасили

В пам'ять про нашу дорогоцінну перлину

Небо било погідне і ясне, а лише пуховії і барвою голубії хмарки пливучи по синім воздусі і легойкий вітерец холодили надмірний жар дня серпневого. З'їхавши в Склі з камінного (цісарского) гостинця ... трохи дальше по лівій(стороні) — святиня Господня окружена вінцем смерековим, з поміж котрого верх червоний і на єго щиті хрест з півмісяцем, знамя спасення, очам путника представляєся...

Йосиф ЛОЗИНСЬКИЙ. Оповідання "Параша"
(Календар "Перемишянин" на рік 1853).

 

Минають дні, а серце й далі болить при згадці про жахливу подію, що сколихнула Яворівщину і невимовним болем відізвалася в серцях шклівчан, які ніяк не можуть повірити в те, що сталося: згоріла їхня святиня. Не стало їхньої мами - церкви Св. Параскеви. Від 1732 року скликала вона своїх дітей на Службу Божу, під її банями творилася історія, у ній народжувалися християни, поєднувалися у Святій Тайні подружжя молоді пари, сюди приходили і зболілі серцем, і струджені життєвими клопотами, і в радості, і в горі спішили до рідної церковці... І от її не стало...

Востаннє прийняла своїх дітей у святу неділю 23 липня 2006 р. Б., а в ніч на свято рівноапостольної княгині св. Ольги її не стало...

Здавалося, ніщо не віщувало страшної трагедії. Не хотілося вірити, що в наш час може знайтися варвар, який посягне на найсвятіше - Божий Дім. Та він знайшовся. У селі ніхто не сумнівається, що це був умисний підпал. Запам'яталися слова однієї жінки: "Хотіла б я побачити лише руку, яка це зробила... Лише руку... Чи схожа вона на людську?" Дуже боляче визнавати, що рука, яка це вчинила - звичайно ж, людська.

Церква Св. Параскеви гостинно прийняла свою паству 27 вересня 2005 р. Б. після довгої сумної розлуки. Здавалося, спала до того летаргічним сном, бо не виконувала свого призначення, яке їй належало - бути святинею Бога Живого. Навіть пам'ятна дошка на ній про те, що це пам'ятка архітектури XVIII століття, яка оберігається державою, десь "загубилася". До церковці лишень зрідка приносили мертвих для відспівування, а вона так хотіла служити ще й живим. І цей день настав з доброї волі парафіян і отців-традиціоналістів. Вперше була відправлена Хресна Дорога на празник Воздвиження Животворящого Хреста Господнього. І потягнулися до церковці люди. А вона ожила, прибралася у чудесну вишивку, заясніла Божим світлом, навіть святі на старовинних образах змінили свій зір-погляд, бо зраділи. Вірні з такою любов'ю прибирали, прикрашали, обновляли святиню, що отці дивувалися їхній великій турботі. Серце тягнулося до храму, а обновами ніби просили прощення у своєї мами за довгу розлуку...

Проте не це найголовніше. Парафія ожила духовно. Ці душі, які нагадували обморожені зав'язі, так довго чекали тепла, яке б обігріло і дало поштовх до росту. І це тепло настало з приходом отців, які зберегли Св. Традицію Греко-Католицької Церкви. Вірні на очах перемінювалися, будувалися їхні душі в дусі молитви. А саме це - найбільша небезпека для ворогів Церкви і народу. Завдяки самовідданій праці отців-традиціоналістів, на парафії були відновлені занедбані досі релігійні практики і набоженства. Потічками стікалися люди до святині,щоб почути той літургійний спів, який понад 1000 літ лунав з уст наших предків, а нині повсюдно так погорджений і забутий. Загоювалися рани сердечні перед виставленими Найсвятішими Тайнами. Здавалося, що чули голос Ісуса: "Як довго я був забутий, тішуся, що знову між вами". З кожним місяцем зростало число почитателів Христового Серця, спішили вірні не тільки зі Шкла, а й з околиць, щоб відбути Велику Обітницю у першу п'ятницю місяця.

Якою великою була радість шклівчан, коли на храмовий празник завітала до них чудотворна фігурка Матері Божої Фатімської Пишний престіл, прикрашений барвінком і квітами, прийняв найдорожчу гостю - Прочанку. Молитви-прослави, молитви-гімни, молитви-пісні глибоко зворушили серця шклівчан і численних гостей, які зізнавалися, що вперше за багато літ відчули велике духовне піднесення і справжню радість.

Ще ніколи церква Св. Параскеви не бачила так гарно і з любов'ю прибраного Різдвяного вертепу-шопки. А за час зимових свят навчилися від своїх отців і відновили в пам'яті більше коляд, ніж за всі попередні роки.

Час Великого Посту... Реколекційні науки, які провадив отець Василь, для більшості парафіян стали першими у їхньому житті. Чому? Раніше, як це не  дивно, не знаходилося священика, який би хотів безоглядно жертвувати свій час, силу, частинку свого серця для зболілих душ.

До того рік за роком звично приходили вірні до Господнього гробу у Велику П'ятницю, щоб поцілувати Плащаницю, але все це нагадувало скоріше обряд зовнішнього почитання, серце ж їхнє у глибині залишалося байдужим. А все тому, що не було глибокої науки - розважання Христових Страстей, приготування через слово і молитву пастирів. Зрештою, не було і прикладу жертвенної любові до Христа Страждаючого. Разом з отцями-традиціоналістами на парафію вперше завітав справжній дух молитви, покути і каяття. Серця вірних переповнювали жаль, біль, співпереживання з Христом, сльози текли з очей, а душа прагнула віднови і навернення. Коліна самі згиналися, бо розум не мудрував про поставу на молитві, серце бажало бути якнайдовше при Гробі Господа, а святиня притягувала з неймовірною силою і ніяк не відпускала. Все це було... І буде! Але кому воно так заважало?!

Весна. Христове Воскресіння принесло на парафію багато життєдайної радості, ще більшого згуртування і планів щодо віднови, розширення храму. Вперше за багато літ святиня вбралася у вінок із квітів. Ці квіти, як і діти парафії, росли і звеселяли око.

Літо. У пам'яті Євхаристійна процесія до чотирьох престолів у селі. Велике наше село... Ти, Ісусе найдорожчий, вперше обійшов його разом зі своїми дітьми. Це був незабутній день. Господь у Найсвятіших Тайнах благословив свій нарід, оселі, землю. Ми йшли за Тобою, зачудовані, трохи здивовані (бо вперше за стільки десятиліть відновилося це святе набоженство), з радістю і надією. Вперше парафіяни храму Св. Параскеви приготували Тобі, Ісусе, престоли, лиш би Ти ніколи не залишав їх. Знаю: так і буде. Бо ніяке горе не в силі знищити віру.

Окреме слово про дітей і молодь парафії. Зростає їхня віра у дусі молитов, нічних адорацій, спільних розважань на св. Вервиці. І все це за такий короткий час! Направду, потребували їхні серця того духовного хліба. І дякувати Богу і нашим священикам, що відчули ту духовну спрагу, бо саме через їхні добрі серця, життєвий приклад і науку будує Господь наше майбутнє. І знову напосідає це саме питання: "Хто ж проти таких добрих плодів?" Хлопці і дівчата живуть життям Церкви. Прикраса храму, прибирання, декорації - для них не нудний обов'язок, а радість і свято. Вони можуть цілу ніч плести вінки для Божого Гробу, співаючи страсні пісні. Костюми для варти, що стояла при Плащаниці, виготовили власними руками. Це їхня жертвенна нічна праця була вкладена до оздоблення чотирьох престолів для Євхаристійного Ісуса. Взірцем для молоді стали брати-семінаристи Традиційної Семінарії Непорочного Серця Матері Божої Фатімської, які навчають їх, можливо, не стільки словом, як своїм життям, повним самопожертви.

Тішиться парафія, бо підростають і формуються на очах діти, які цього року вперше (а за словами парафіян — від 1946 року) пройшли курс катехизи і підготовленими приступили до першої у своєму житті Св. Сповіді і Св. Причастя. Про цю подію завжди нагадуватимуть їм чудові посвідчення й оцінки у звіті за складені іспити з багатьох релігійних дисциплін. Берегти дух молитви допоможе дітям подарунок від священиків - молитовник до Матері Божої Фатімської.

...Останній раз скликав дзвін своїх вірних вночі близько другої години. Як вірний слуга, прорізав нічну тишу розпачливим зойком, розбудив усе село, і коли діти своєї мами були на місці, він упав поруч неї, виконавши до кінця свою святу місію.

Чи могли вірні хоч на хвильку тієї святої неділеньки 23 липня допуститися гадки, що це остання Служба Божа у їхньому древньому храмі? Не могли. І досі здається, що то триває жахливий сон. Ось струснемо застиглу сльозу з очей, розплющимо їх - і все буде, як донедавна. Проте такої святині вже не буде ніколи...

Знову і знову постає перед очима неймовірно страшна картина: звідусіль біжать люди, дорослі й малеча, зойки і лемент самі вириваються з уст, вірні у воланні підносять руки до неба. Всі болі і страждання, які переживали коли-небудь поодинці - зараз ніщо в порівнянні з тим великим і страшним ударом, який спіткав село. Церква палала, як факел. Вирвані зі своїх місць хвилею потужного полум'я, металися по ній фани і билися у вікна, мов палаючі птиці... Найстрашніше - усвідомити своє безсилля перед усепожираючим вогнем. Так боляче: ридати, кричати, комусь погрожувати і бути безсилим щось зробити, хоч чомусь запобігти. Сльозами вогонь гасили... Згоріла... Її вже нема... Плакали священики разом зі своїми вірними, і важко було їм віднайти у своєму серці потрібні слова потіхи для них. Діти розгрібали ще гарячий попіл - шукали в ньому решток церковних реліквій. Дівчатка залишилися без братства. У чорному одязі, нахилені над попелищем, немов чекали якогось чуда. Нічого - жодного древка. Скільки живу, ще не бачила так багато болю у дитячих очах. Ридали сивочолі господарі-шклівчани, які всього набачилися на своєму віку. Жінки заламували у розпуці руки.

...Щоденно відправляються Служби Божі біля згарища, спішать люди звідусіль, бо тільки молитва зі сльозами допомагає втамувати біль втрати. Святиня, знищена і покривджена, світячи сумними чорними очима попелу, притягає до себе з неймовірною силою. Люди зізнаються, що квапляться виконати свої домашні справи, аби поспішити на церковне подвір'я і, як не дивно - там заспокоїти душу. Біля рідної мами, поруч із нею легше переносити біль і тривогу. Починаємо переконуватися, що дух молитви, дух набоженств не зник у нашому приголомшливому горі і не перетворився на попіл - він став ще живішим, як до трагедії, і продовжує лікувати зболені душі. Слова отця Василя цілющим бальзамом лягають на серце і помалу тамують біль: хрест, сенс терпіння, покора і прийняття Божої волі, плоди терпеливості. Дякуємо, Боже, за доброго пастиря. У Тебе, Господи, все можливо. Перетвори той величезний вогонь терпіння і хреста на такий великий (а може, Ісусе, і ще більший) вогонь любові у наших серцях, а ті іскри, що підіймалися у небо, нехай спадуть тихою і лагідною любов'ю у душі нашої молоді, щоб служила у вірі і правді Тобі, Єдиному. Знаємо, що готуєш щось для нас, знаємо, що це не кара, а любов, знаємо: багатий Ти на милості. Дай нам силу витривання і покори. Тому ж, хто вчинив цей жахливий злочин, дай, Господи, усвідомлення страхітливості вчиненого гріха, муки сумління, жаль за вчинене злодіяння і навернення.

Йдуть до згарища, як до Плащаниці: моляться, плачуть, складають дари серця. Віримо: постане з нашої любові і страждань нова церква. Поможи, Боже.

Віра ЛОЗИНСЬКА, учителька
смт. Шкло

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

  

12-13 вересня

Святкування в Рокитному з нагоди п'ятого об'явлення Матері Божої Фатімської

15 вересня

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Відпуст в с. Верещиця

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Відпуст в с. Молошковичі

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Богослужіння на честь Дитятка-Марії

22 вересня 

Свята Літургія для родин

27 вересня

Воздвиження Чесного Хреста - 19-та річниця заснування Священичого Братсва Святого Йосафата

29 вересня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

___________