Боже, послухай благання

Боже, послухай благання,
Нищить недоля наш край.
В єдності сила народу,
Боже, нам єдність подай.

Боже, здійми з нас кайдани,
Не дай загинуть в ярмі,
Волю зішли Україні,
Щастя і долю дай їй.

О, святий наш, Йосафате
Враз з нами Бога моли,
Щоб волю дав Україні,
Щоб завитав день свободи.

Живитись Богом, щоб тривати

Слава Ісусу Христу!

Сердечно дякую п. Ганні Савчук, вірній парафіянці, людині, яка живе радощами і проблемами нашої Церкви і народу, неустанно дає на Св. Літургії в інтенції Св. Церкви, її священиків, за Україну і народ, а якщо Св. Літургія відправляється за усопших — то в інтенції всіх тих які, віддали своє життя за Церкву і народ. Дуже приємно, що серед нас є люди, які моляться як за живих, так і за невинно убієних у нашому народі. Це добрий приклад до наслідування. Хай Господь винагородить Вам за це! Вдячний за теплі слова про наш духовний часопис. Стараємося, щоб він був цікавий і доступний, а його слово доходило до людського серця так, як дзвін доходить до людського вуха. Усвідомлюю, що ще багато, дуже багато праці в цьому напрямку нам треба зробити. Дуже довго думав: як маємо повестися у справі відзначення 150-ої річниці з дня уродин Івана Франка. Не вельми хотілося торкатися питання його релігійності.. Воно є дуже складне — я це визнаю. Хоч зізнаюся: мене завжди мучило це питання, і свого часу я шукав матеріали, які б дали на це вичерпну відповідь і відкрили правду. Але з часом дав собі спокій... З іншого боку, в народі кажуть: краще гірка правда, ніж солодка брехня. Як мали поступити ми? Адже духовний журнал мав би нести своїм читачам правду. Писати від себе практично не було часу і можливостей, тому що моя бібліотека невпорядкована, а в ній, я знаю, є дуже багато цінного матеріалу цього плану. Ми вирішили дати можливість читачам переглянути одну і другу точку зору оцінки Франка без будь-яких коментарів з нашого боку. Тож мені дуже прикро, що статті, поміщені на шпальтах нашого журналу, порушили Ваш спокій і вразили національне почуття.

В житті не раз мені доводилося спілкуватися з людьми різних національностей, серед яких маю друзів: поляками, чехами, росіянами, білорусами, німцями, американцями, французами... Перебуваючи в різних країнах світу, дуже боляче переживав, якщо дехто, траплялося, дивився на мене, як на людину іншого сорту. В Австралії деякі священики дивилися на мене, як на такого, що приїхав відібрати їм кусок хліба. А мене всього-на всього цікавило життя української діаспори, історія континенту, побут народу, а не гроші. Боляче було, якщо десь приймали мене за росіянина чи совєтського гражданіна. Не раз, будучи в латинській катедрі чи на Личаківському цвинтарі і чуючи, як деякі екскурсоводи розказують польським туристам історію м. Львова чи зокрема історію "орлят", я ледве тамував біль серця. Хотілося кричати з глибини душі: "Не перекручуйте історії нашого міста..." Тому я розумію Вас як українку, людину, яка відстоює права свого народу, його діячів. Але є ще інша сторона — духовна. І в цій справі ми маємо бути щирі, відкриті і людям, які нас запитують, надавати інформацію тільки з тих джерел, які нам насамперед є доступні і достовірні. Ми мали декілька спогадів очевидців про останні роки і місяці життя Івана Франка, що стосуються його духовного життя. Ми вибрали ті, які, на нашу думку, є дуже делікатними і поміркованими.

Ви критично, а навіть, я б сказав, з обуренням чи жалем поставилися до особи о. Тита Галущинського ЧСВВ. На той час родина Галущинських була однією з провідних патріотичних галицьких родин, які підтримували як національне, так і духовне життя нашого народу. Рідний брат о. Тита Теодозія Галущинського Михайло (1878 — 1931) — відомий громадський і освітянський діяч (у 1910-1914 pp. — директор гімназії "Рідна Школа" в Рогатині, під час Першої світової війни — спочатку комендант УСС, пізніше референт УСС при вищому командуванні австрійської армії; професор Українського Тайного Університету; від 1923 до 1931 року — голова "Просвіти" у Львові і її почесний член).

Отець Галущинський — це глибоко духовна особа. Спілкуючись із Франком, він бачив стан його душі. А що може бути для священика найважливіше, як подати духовну насолоду для зраненої душі, духовний лік, примирити людину з Богом через Таїнство Святої Сповіді і уділити Святе Причастіє і Єлеопомазання? Священик дивиться на людину, насамперед, як на Боже сотворіння. Людина має після смерті повернутися до Бога і дати відповідь за своє життя. І ось на очах о. Галущинського, який прагне допомогти Ів. Франкові, відбувається велика духовна боротьба. Священик був свідомий цього, сам переживав і терпів духовний біль. Якщо б священик був легковажний і байдужий, то він би з цього не робив собі жодної проблеми. Але не таким був о.Теодозій Тит Галущинський.

Отець Тит (Теодозій) Галущинський (1880 - 1952) - церковний діяч, бібліст, історик Церкви. Студіював у Відні, Фрайбурзі, Інсбруку; з 1916 р. — доцент Львівського університету; 1920 — 1927 pp. — ректор Греко-Католицької семінарії у Львові; 1927—1931 рр. — ігумен монастиря ЧСВВ у Львові; з 1931р. перебував у Римі; з 1949 р. — архімандрит ЧСВВ й Консультор Конгрегації Східних Церков. Читаючи його статті в журналі "Місіонер" чи в інших часописах на богословські, філософські чи суспільні теми, його проповіді, а особливо велику духовну працю, яка вийшла у Жовкві 1914 року "Історія Біблійна Старого Завіту" (а з цієї книги навчалося не одне покоління українського народу) і порівнюючи їх із працями інших авторів, екзегетів сьогодення, бачиш: ніщо не може дорівнятися до їх високої простоти і прозорості. Тому в питанні щодо о. Галущинського я з Вами не можу погодитися.

В той час Церква мала багато ворогів, і найбільшими ворогами її були масони і радикали. Це правда, що Франко, пізнавши блуд радикалів, відійшов від них, але вони не переставали вважати його і надалі своїм. Отож, пишучи свого листа щодо сповіді Івана Франка, о. Галущинський, на мою думку, бажає таким чином звернути увагу на людей, які належать до радикальної партії або в той чи інший спосіб підтримують її. Бо на основі радикальної партії постає КПЗУ. Радикальна партія на Західній Україні завдала дуже великої шкоди нашому народові, особливо своєю боротьбою проти Церкви. Церква мала захистити своїх дітей від великої згуби, яку несла для народу ця партія. Бачачи згубний вплив цієї партії, наші ієрархи старалися різними методами і в різний спосіб захистити народ від цієї духовної чуми XX століття.

В цій справі непохитними і послідовними були Блаженні Григорій Хомишин і Йосафат Коциловський, незважаючи на те, що мусили дуже багато витерпіти від радикально настроєної інтелігенції і духовенства: "Досить болісною видалася справа в липні 1919 року, коли Владика відмовив від проведення поминального богослужіння за Івана Франка. Незважаючи на настійні прохання місцевої інтелігенції, наміри каноніків апелювати до митрополита Шептицького, він (бл. Коциловський) залишився незворушним, як і станіславівський єпископ у своїй єпархії" (Володимир Бадяк. Наш Владика. Львів. — 2000, "Місіонер"). Чому так? Тому що ліві елементи (радикали, соціалісти, а пізніше і комуністи) використовували Івана Франка у своїх цілях, у боротьбі проти Бога і Церкви. Народ, здебільшого малоосвічений і малосвідомий політично, якому важко було донести всю правду навіть з амвону, вірив тим посіпакам, тож церковні достойники мали в такій прикрій ситуації рятувати не тільки тіло, а й душу народу, його вічність. Бо ліві ідеї відкидали Бога і Царство Небесне.

 Радикали і ліво настроєні елементи старалися всюди пустити своє коріння і каламутити воду. Вони добралися до священичих родин, до студентської молоді (для молодої людини нові ідеї завжди цікаві і привабливі), ввійшли і в окремі національні організації. На жаль, не всі навіть духовні особи це помічали, не всі усвідомлювали, яка велика в цьому криється небезпека. Хтось дивився крізь окуляри чи крізь пальці, а хтось бив у дзвони...

Про те, як радикали і ліберали ввійшли в наші національні спільноти, організації, про їх загрозу для молоді, пише 1935 р. у своєму Пастирському листі "Національна чи об'явлена віра" Блаженний Григорій Хомишин: "Дня 29 червня 1935 року відбувся перший конгрес української молоді в Станіславові. На тім конгресі радили над вихованням молоді, над відродженням і будучністю цілої нації. Потому проголошено аж 26 резолюцій. У тих всіх резолюціях нема ані згадки про Бога, про Церкву і релігію. В них зазначено чисто лаїцистичного духа, гірш поганського, бо й погани мають якусь релігію, хотяй фальшиву. В першій резолюції сказано, що в часі, коли з усіх сторін іде наступ на націю, за зламання її психічної сили, молодь та її творча праця є одиноким чинником відпору. Значить, всі інші чинники, як: Церква, віра, релігія не мають ніякого значення, рівнож старше покоління — то нездарне лахміття, котре належить зложити до магазину (на склад.—Ред.) чи радше викинути на смітник".

Що стосується Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, то видається, він був більш "поблажливий". Однак це тривало до певного часу, але як тільки він побачив руйнівну силу радикальної партії та інших організацій лівої орієнтації, ця "поблажливість" відразу зникла і Митрополит взявся за перо, щоб застерегти весь народ від цієї страшної руїни, яка йшла на нас. У Прудентополі в Бразилії в друкарні оо. Василіян у п'яту річницю смерті Митрополита Слуги Божого Андрея Шептицького виходить у світ книжка "Великий чернець й народолюбець". У 18 розділі цієї книги "Митрополит Шептицький і комунізм" знаходимо таку науку: "Здемаскувавши облудне обличчя комунізму, Митрополит остерігає перед усякою співпрацею з комуністами. Хто помагає комуністам у їх роботі, навіть чисто політичній, зраджує Церкву... Хто помагає комуністам у переведенні їх планів спільно з представниками так званого народного чи людового фронту, із соціалістами й радикалами, зраджує свій народ... Якщо хтось признається до комунізму, хвалить комунізм, комунізм боронить, — не є християнином, а вдає тільки християнина. Комунізм і християнство — це вогонь і вода, що разом на одному місці не можуть бути".

А що сталося за декілька десятків років, коли "вогонь і вода" стали на одному місці в часі II Ватиканського Собору, де Католицька Правдива Релігія стала нарівні з іншими фальшивими релігіями — в дусі екуменічного руху? Ми хвалили і прославляли (і це робимо по сьогоднішній день) Слугу Божого Митрополита Андрея  Шептицького — а тим часом наші діти чи ми самі хіба не належали до комуністичної партії? А сьогодні хіба більшість із нас не є прихильниками радикалів і лібералів, модерністів і масонів — найбільших ворогів Святої Католицької Церкви?.. І що вартують гарні слова про нашого Митрополита, коли не слухаємо і не живемо після слів його науки?

У листі п. Ганни Савчук мене змусили глибоко застановитися такі слова: "А хто може зрівнятися з ним (Франком) за глибиною любові і жертвенности для свого рідного краю і свого народу?!" Маю своє бачення цього питання. Викладаю його так, як розумію. Любов до Бога, Батьківщини, народу, землі, мови, культури, традиції (духовної і національної), спадщини минулих поколінь — непроста проблема. Ми з вами це відчуваємо "на власній шкурі", прагнучи зберегти вірність зокрема прадідівській сакральній церковно-слов'янській мові. Яких тільки ярликів нам не вішають! "Зрадники", "москвофіли", "запроданці"... Доходить навіть до такого страшного абсурду, що наших священиків і вірних називають "агентами православної Москви". А ті, які нищать духовну спадщину святого Володимира і Ольги, святих Антонія і Теодозія Печерських, святого Священномученика Йосафата і всіх мучеників на Холмщині, Підляшші, Волині, і всіх донині непорахованих жертв від часу ліквідації УГКЦ 1946 року — вони сьогодні представлені як патріоти Церкви, Народу і Держави. На жаль, такі сьогодні сумні реалії. Сумні, тривожні, але правдиві. Хто більше зробив для України? Але я б ще додав: для Церкви і Народу... А мати і батько, які виховували в тяжкій праці своїх синів і на перший поклик Батьківщини благословили їх на боротьбу в ім'я Бога, Церкви і народу, і вони всі загинули — хто в Сибіру, хто в концтаборі, а хто в криївці... Хіба це мала жертва? А ті, які впродовж 40 років більшовицької окупації підтримували підпільну воюючу Греко-Католицьку Церкву, приймали священиків, давали їм притулок? А сестри-монахині, які працювали в лікарнях, приводили священиків до хворих і вмираючих , готували їх душі до поєднання з Господом Богом у Святій Тайні Покаяння і Євхаристії, наражаючи себе самих на переслідування і терпіння?! Хто з вірних нашої Церкви знає про героїчний вчинок підпільної монахині Марії Швед, яка принесла своє молоде життя в жертву, рятуючи вже покійного о. Петра Пиріжка? Таких прикладів жертвенної любові в нашому народі є дуже і дуже багато... І тому відповісти на запитання, хто ж все-таки зробив більше, я не беруся. Дотримуюся думки: не все те золото, що блищить... Є багато прикладів, яких ми не знаємо, нам вони не відомі, а навіть якщо відомі, то ми деколи заліниві, щоб вбрати їх у відповідну форму і донести до нашого і до інших народів.

Ще одне, з чим дуже важко змиритися: що ми самі себе збіднюємо як на національній, так і на духовній ниві. З однієї особи робимо культ, при тім забуваючи і закриваючи до архіву сотні інших. А коли чужинці вивчають нашу історію, то вона виглядає дуже збідненою. Попри те в нашому народі так багато жертвенних, відданих людей, які працювали для Бога, Церкви і Народу! Чому ми їх відкидаємо? Чому викреслюємо їх з життя нації? Чому стараємося затерти їх слід у житті народу? На мою думку, суспільство відкидало тих людей, які вказували на помилки народу, які дбали про духовно-моральний зріст народу. Вони здебільшого попадали в немилість пануючої верстви, яка не давала їм розвинутися. Українська інтелігенція в більшості випадків не любила слухати науки Церкви і її дотримуватися, вважаючи, що то Церква має дослухатися до думки освіченої верстви і чинити так, як та вважає за потрібне. І тому духовні особи — митрополити, кардинали, єпископи — які в нашому народі стояли на сторожі Святої Віри, потрапляли в немилість радикального суспільства, із них штучно робили ворогів нації...

А, може, повернемося на сторінки Божого Слова, яке дасть нам вичерпну відповідь на ці питання? Часи Ісуса Христа і Йоана Хрестителя, а також первосвященики і духовна влада в ізраїльському народі. Духовна влада, яка мовчить на гріх, що шириться в народі, бо бажає догодити пануючій цивільній владі. Таким прикладом є часи, в яких жив Святий Йоан Хреститель і Ісус Христос. Народ ізраїльський, втративши національну свободу, мав духовний провід. Тим духовним проводом був Синедріон. Синедріон — верховна влада єврейського народу в часи Христа. Заснований у III столітті до Різдва Христового, він складався із 70 членів, здебільшого священиків і садукейських вельмож, декількох фарисеїв, книжників і старійшин племен або родин. Синедріон очолював Первосвященик. Народ ізраїльський переживав глибоку не тільки національну, економічну, але також моральну і духовну кризу. Що робить духовенство ізраїльського народу? Мовчить на гріх, закриває свої очі на гріх, не бачить того гріха, який відбувається в родині Ірода. Тільки один мужній чоловік, повний мудрості і страху Божого, звернувся до Ірода і промовив: "Не личить тобі мати жінку брата твого". Іродіяда ж лютилась на нього й убити його бажала, та не могла, бо Ірод боявся, знаючи, що чоловік він був справедливий і святий, тож і беріг його" (Мр.6, 18-20). Бачимо, яке важливе місце духовного проводу в житті народу. Народ, який не прислухається до голосу Церкви, а тільки використовує Церкву як знаряддя до здобуття тих чи інших цілей — економічних, політичних, подібний до ізраїльського народу, який не впізнав часу приходу Божого Сина, Єдиного Правдивого свого Спасителя, Відкупителя, а також і Визволителя. Чи цей процес не відбувається сьогодні в українському середовищі? Так, нам треба відкрити очі і сказати правду, гірку правду. Частина українського народу відійшла до сект, які мають величезний вплив у нашому народі, і це нам показали результати останніх виборів, особливо... Не називаю міста — подумайте, як легко ми далися купити і за що... А скільки української інтелігенції і дисидентів сьогодні бачимо у Рун-вірі! То що, повертаємося до поганства, перекреслюючи понад тисячолітню християнську історію нашого народу, його надбання, культуру — весь вклад стількох поколінь?! Радикальний дух був частиною життя української інтелігенції (певної її частини) як у минулому, так і сьогодні. Ми будемо тішитися, побачивши по телебаченню, як та чи інша визначна державна особа відвідала Церкву на Різдвяні чи Великодні свята. Це для нас сенсація і велика радість! А чи не є це, подумаймо, всього лиш "дешева" реклама? Скільки неділь і свят є в церковному році — чи вони не зобов'язують правдивого християнина в ці дні брати участь у Святій Літургії? Чим ми хвалимося? А навіть бувають випадки, коли в храмі перериваємо Святу Літургію, щоб зустріти того чи іншого державного чиновника. Чи це можна назвати вірою?

Тому на Церкву маємо дивитися насамперед як на Обручницю Христову, яка має виконати завдання Христа Спасителя - допомогти народові пізнати Бога і привести цей народ до Царства Небесного. То чому ми зауважуємо в Церкві тільки тих людей, які дали згіршення своїми вчинками, своїм життям? Чи це має місце сьогодні, чи то було 50, 100, 300 років тому... Чи  мало священиків, єпископів, монахів і монахинь жертвували своє життя за Бога, Церкву і Народ? Християнська кров, яка впродовж віків зрошувала нашу землю — невже мало її? Яка річка в силі помістити її усю? А чоловічі і жіночі монастирі, які ставали притулком і захистом для сиріт, убогих і знедолених?.

Чи краще стоїть справа з духовенством? На жаль, слід сказати, що ні. Скільки упродовж віків було серед духовенства представників радикальних або ліберальних поглядів, які старалися більше служити людям і задовольняти потреби і примхи людей, а ці примхи у своєму корені можуть бути гріховними... Скільки Римські Архієреї воювали з ворожими ідеями, які панували в різних світських інституціях, а навіть заполонювали і духовних осіб! Візьмімо часи Французької Революції, Революції в Італії, знищення Папської держави. Латинська Америка, початок минулого століття, Європа, особливо Іспанія. З усього цього бачимо: якщо занедбати добре католицьке виховання, то цим точно скористаються сили темряви, які так засліплять народні маси, що біле їм буде видаватися чорним, а чорне білим. І ми це з вами пережили... Скільки клопотів мав зі священиками Святий Папа Пій X!. Скільки клопотів із духовенством і інтелігенцією мали Блаженні Григорій Хомишин, Йосафат Коциловський, Павло Гойдич, а навіть і Слуга Божий Митрополит Шептицький! І те, що ми сьогодні з вами пожинаємо такі сумні плоди — все це частково з вини нашого духовенства. Бо одні пішли в Сибір, не зрадивши Бога, Церкви і свого народу, а інші їздили до Києва і Москви на поклін до самого людожера (бо винищити 10 мільйонів ні в чому неповинного мирного населення могла не людина, а людожер) і в нього просили о помилування і "соєдінєніє" зі "святим Православієм". І ті, які їздили і висилали, і здавали священиків у в'язниці і Сибір, і переслідували катакомбну підпільну Церкву — вони є героями, а про тих, які терпіли, згадуємо час від часу, замовчуючи правду: від кого терпіли і за що терпіли та віддавали своє життя...

Свої міркування про духовну проблему в Україні, викликані листом п. Ганни Савчук, маю намір продовжити в наступному числі журналу. Як священик, син української землі і громадянин незалежної Української держави, прагну висловити своє бачення у цій справі. Розумію, що мій світогляд багатьом не імпонує, а може навіть викликати внутрішній спротив. Але якщо в нашому ліберальному суспільстві, про демократичність якого так часто заявляють і нагадують нам з високих трибун, має право на існування різного роду антихристиянська, антиукраїнська, антикультурна преса, то чому не має мати місця і наш погляд?..

(Далі буде)

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

  

12-13 вересня

Святкування в Рокитному з нагоди п'ятого об'явлення Матері Божої Фатімської

15 вересня

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Відпуст в с. Верещиця

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Відпуст в с. Молошковичі

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Богослужіння на честь Дитятка-Марії

22 вересня 

Свята Літургія для родин

27 вересня

Воздвиження Чесного Хреста - 19-та річниця заснування Священичого Братсва Святого Йосафата

29 вересня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

___________