Наодинці з Ісусом

Велике заможне, відоме здавен підльвівське містечко К., що лежить при міжнародній трасі на Польщу, розхвилювалося не на жарт. Причиною збурення стали не чийсь аморальний вчинок, чи чергова витівка якогось п’яниці, чи надмірне здирництво власника ковбасного цеху – ні. До таких непристойних речей тут уже, хай Бог простить, звиклося. Схвилювало порядних і певних себе громадян інше.
… Мешкає у містечку ще не стара (хоч уже вийшла на пенсію, але ще продовжує працювати) вдова Катерина. Побожна, роботяща, зичлива, вона такими ж старалася виховати своїх двох синів, хоч ох, як їй було нелегко крутитися самій у цьому все більше остигаючому, байдужому і заздрісному світі.

У центрі містечка майже поряд розташовані дві церкви: одна пишна, величава стоїть на горбочку, збудована ще за Австрії – типова класична сакральна споруда, з двома бічними престолами, розписана в характерному романському стилі, а друга менша, скромніша притулилася нижче в долині. Обидві належать греко-католицьким громадам, і ніяких інших громад у містечку немає, і ніби мав би бути лад і спокій. Не так давно у більшій церкві Успення Пресвятої Богородиці був настоятелем дуже сумлінний священик, надзвичайно прихильний до Святої Традиції. Він постарався про придбання, урочисте перевезення і встановлення у церкві мощей Блаженного священномученика Йосафата Коциловського, запровадив набоженство до нього, а також плекав набоженства перших п’ятниць і перших субот місяця, Святу Годину, вчив вірних молитов на Вервиці. Катерина була при тій церкві старшою сестрицею, багато і чудово вишивала, прикрашала престоли, співала, пекла, прала, прасувала – одне слово, дбала про рідну церкву як тільки могла , всім серцем і душею. Та лихий, як то кажуть, не спить. Сумна це, дуже сумна історія. Найточніше буде сказати: з’їли того священика недоброзичливці – і ті, що сиділи вище, і ті, що нижче, і ті, що поряд, і навіть ті, що здавалося, були однодумцями. У громаді почалися чвари, непорозуміння, зневіра. Виїхав той священик із містечка, переказують, що нібито зовсім зрікся священичого сану. Такий жаль.

Старша сестриця дуже болісно переживала тодішній стан, бо завжди обстоювала свого отця, а тепер стала ніби крайньою – усі дорікали їй, повчали її, а то й насміхалися. З приходом нового священика в духовному житті громади багато що стало змінюватися, модернізуватися. Катерина почала шукати традиційної церкви, традиційної Служби Божої і дуже скоро знайшла. З нею на Рясне стали постійно їздити ще кілька жінок.

Чим же так “зачепила” цього разу Катерина своїх земляків? Вона забажала, аби Празьке Дитятко Ісус завітало до її містечка і хоч трохи оживило, піднесло молитовний дух його мешканців. Вчительки місцевої школи радо її підтримали, зголосилися підготувати виступи діточок, щоб зустріч чудотворної фігурки відбулася урочисто й на належному рівні. Пішли до свого священика на переговори – з проханням, аби дозволив Дитяткові на кілька діб “поселитися” у їхній церкві. Але після розмови з ним зовсім усунулися від тієї справи і стали уникати Катерини. Дехто навіть співчутливо відраджував її від тієї затії. Катерина змушена була сказати: “Не хочете, боїтеся – а я все одно не відмовлюся від Дитятка Ісуса і візьму Його до своєї хати”. Перестрів її на вулиці сам священик і суворо вичитав, що вона, мовляв, перебирає на себе священичі функції, а цим самим сіє смуту і розбрат. Вдова мовчки все те вислухала.

Тими днями молодший син Катерини Іван мав зустріч зі своїм давнім товаришем Олегом. Поговорили про те, про се, і раптом Олег питає: “Я чув, що ти їздиш до якоїсь файної церкви. Де це? Може, б ти колись і мене взяв? Знаєш, я не сповідався вже 12 років. Не вірю я тим священикам, хай Бог мені простить. Якби якийсь справжній отець, як колись…”. Іван аж підскочив з радості: “Так чого ж відкладати? Післязавтра до моєї мами до хати привозять чудотворну фігурку Дитятка Ісуса з Італії. Прийди – не пошкодуєш”.

Підготувалася Катерина, як могла. Не спала, хвилювалася, складала віршики для внуків, муштрувала їх – щоб гідно привітали малого Ісуса. Були в одному віршику такі слова: “Навчи нас, Боже, завжди чути голос Твій і відрізнить його від голосу чужого”. Разом з дітлашнею готували престоли, прибирали, прикрашали світлицю. Підключилися і сусіди. Небагато прийшло людей і першого, і другого дня – переважно родина і близькі друзі. Прийшов і Олег. Коли побачив, як на плечах священиків на феритроні на подвір’я Катерини пливе заквітчане неймовірної вроди Дитятко в короні – серце защеміло від ніжності і тепла. Священик справа у першому ряду, що ніс фігурку, був дуже високий, а другий зліва – низенький на зріст і через те феритрон трохи ніби перехилився на один бік. Та ще й хата Катерини на високому горбі, подвір’я нерівне. Олегові так і хотілося підбігти до феритрона, щоб підставити своє плече. Але він стримався…

Про що вони там довго розмовляли з отцем Євстахієм, усамітнившись в окремій кімнаті Катерининої домівки – один Бог знає. Напевне, після закінчення сповіді отець по-батьківськи поцілував Олега в голову і, звичайно, поблагословив його. Хлопець побожно вислухав Службу Божу і прийняв Святе Причастіє. Вперше за 12 років. Прийшов до Дитятка Ісуса і другого дня. Видно, було йому про що поговорити з Божою Дитиною. …

А вночі Катерина залишилася у своїй світлиці з Празьким Дитятком сам на сам. Усі розійшлися. Внуки поснули, діти пороз’їжджались. Вона трохи застудилася, кашель давив у грудях, піднялася температура… Але спати не збиралася. Обгорнулася коцом, клякнула на підлогу і стала молитися. Згадувала своє життя, діда, маму, які вчили любові до Ісуса, до Матінки Божої, були часом дуже суворими і вимогливими, прищеплюючи молитовну дисципліну. Згадала підпільні Богослужіння у совєтські часи, поневіряння, переховування, а особливо отця Богдана Решетила. Після його Великопостних реколекцій вони, гурток дітей, клячали і плакали, роздумуючи над Страстями Ісуса Христа. Отець підійшов до них, погладив кожного по голівці та й питає: “Чого ви, мої маленькі, плачете? Чи, може, пальчики собі порізали, чи так любите нашого Спасителя?” “Любимо, любимо!” – казали в один голос, тяжко схлипуючи…

Дякувала Празькому Дитятку Ісусові за дар віри і за всі випробування у житті, перепрошувала за свої нерозумні вчинки і поповнені гріхи, просила благословення для дітей і внуків, для своїх односельчан, для всього народу. Часом впадала в дрімоту, потім знову підводила голову: “Я тут, Дитятко, я з Тобою. Прости мені, я ще не подякувала Тобі за те і за те… Прости мені, я ще не перепросила Тебе за те і за те… Прости мені, я ще хочу попросити в Тебе про те і про те… Вибач, що, може, не прийняла Тебе так, як треба. Вибач за нашу горстку вірних, за нашу черствість, холодність, байдужість і зважання на людський осуд. А найбільше, Дитятко Ісусе, дякую Тобі за Олега. Справді, твоє Милосердя не має границь. Заради цієї однієї стражденної душі Ти подолало таку далеку дорогу! Бо, видно, варто було. І підеш всюди, де Тебе чекають”.

Народжувався новий день, скоро знову прийдуть люди на нову Святу Літургію, а Катерина все клячала і не могла наговоритися з Ісусом…

Любов ГОРБЕНКО

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

  

12-13 вересня

Святкування в Рокитному з нагоди п'ятого об'явлення Матері Божої Фатімської

15 вересня

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Відпуст в с. Верещиця

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Відпуст в с. Молошковичі

21 серпня

Різдво Пресвятої Богородиці - Богослужіння на честь Дитятка-Марії

22 вересня 

Свята Літургія для родин

27 вересня

Воздвиження Чесного Хреста - 19-та річниця заснування Священичого Братсва Святого Йосафата

29 вересня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

___________