Свідчу про любов Марії

Спогади

ВІД РЕДАКЦІЇ. Ці спогади написані не з сентиментальної спонуки і не з честолюбного бажання вивищення власної персони, а з єдиною метою і прагненням: нагадати сучасникам і майбутнім поколінням українців про необхідність твердої і непохитної віри, а також про вірність обов’язкові неустанної духовної і молитовної праці заради спасіння рідного роду і народу.

… Який мені жаль на себе саму, що я так мало знаю про ці події! Адже біля мене не один день жили люди – моя бабця, батько і його друзі, які так багато і правдиво могли розповісти про ті часи, події і жертви нашого народу в часі нерівної боротьби, жертвенної боротьби за волю і незалежність народу.

Любий читачу! Якщо біля тебе є такі люди, що можуть розказати нам всім через пресу про цей період – прошу уклінно: не змарнуй цієї можливості, бо про це нам не розкажуть ті сучасні “українці”, що б’ються у Верховній Зраді, ні їхні посіпаки, мусимо про це чути з уст очевидців. Бо не перестає комуністично-чужинецька чума зазіхати на нашу Віру, нашу землю, на нашу волю, нашу мову і нашу націю.

Я була ще малою тоді, в 1945-му, щоб детально запам’ятати все, що діялося навкруги, тож пам’ятаю це з розповідей мами, а також старших сестри і брата.

З окупацією “совєтів” на Західну Україну прийшла біда і горе в кожен дім, в кожну родину. Червоні карателі при допомозі місцевих запроданців забирали всіх, хто вмів мислити, хто десь вчився, намагаючись повністю обезголовити нашу націю. Трьох синів моєї цьоці, які навчалися в гімназії, ув’язнили. Два з них втекли з тюрми в Нижанковичах. Син Володимир пішов в УПА, загинув невдовзі під час облави, другого сина, Йосипа Кусьо, під час тієї втечі підстрелили, і він залишився без ноги. До того закінчував студії в Перемишлі, тривалий час був лісничим у Золочеві. Найменший Ярослав загинув невідомо де: одні казали, що в Магадані, інші – що його скинули в Соліні в шахту… Моя мама була свідком, як із тюрем Перемишля і Нижанкович вели заарештованих. Вона саме йшла тоді у Нижанковичі і зустрілася з їхньою колоною.

Згадуючи про це, плакала: “Боже мій, вони йшли такі замучені, їх лиця й уста були вкриті порохом. Побиті, вони підтримували одне одного і показували мені на уста, що хочуть їсти… А в мене не було ані крихти хліба з собою, щоб кинути їм…”. Вона розповідала, а нам усім було від цього так тяжко, так боляче на душі. Батько мій Михайло Дужий в цей час змушений був переховуватися.

Саме тоді ми вивчали в школі роман Фадєєва “Молода гвардія”, і в мене, малої, склалося враження, що прототипами його героїв були наші герої, що загинули в Соліні, а прототипами гестапо – совєтське НКВД.

За батьком настирливо шукали. Шукали у нас вдома, шукали в сусідів. Одного разу в сусіда енкаведисти з облавниками порозкидали в стодолі всі снопи. Залишився один сніп, під яким саме і сидів батько. Але вороги, видно, змучившись, махнули рукою і пішли. А іншим разом, розповідала мама, одягнули їй на голову шапку енкаведиста і наказали лізти по драбині на стрих. “Лізу я по тій драбині, – розказувала мама, – а ноги в мене підгинаються і трясуться. Звідки знати, що там може бути на тому стриху? І весь час чекаю, що ось-ось встрелять у мене по тій шапці. А кругом мене кати, як ті пси…” Наказали злізати. Аж тут бачить мама, енкаведисти про щось шепочуться, і зрозуміла, що вони хочуть її забрати в тюрму до Передільниці на погранзаставі. Підійшла вона тоді до бабці і каже: “Мамо, мене, мабуть, будуть забирати. Я вас дуже прошу, щоб ви не плакали, аби не перестрашити дітей. Зав’яжіть мені в хустинку хліба і заспокойте малих”.

Повели нашу маму полем, берегом, ровами (через село не вели). Сестра моя Стефа, якій ішов одинадцятий рік, бігла за мамою і плакала. Один із карателів трохи відстав від решти, підійшов до сестри і сказав: “Не плач, мама повернеться. Іди додому”. А до мами теж на ходу сказав: “Тебе відпустять, не переживай”.

Цілу ніч маму протримали в тюрмі в Передільниці, а вдома на неї чекала і молилася моя бабця і чекало четверо дітей. Ранком маму випустили, змусивши написати розписку, що як тільки чоловік з’явиться вдома, вона зобов’язується їх повідомити.

… Була зима 1945 року. Незабаром мали настати Різдвяні свята. Кожного вечора, як тільки починало темніти, мама завивала мене у велику хустку, брала на плечі і несла до сусідів, де ми ночували. Батька я далі не бачила, за ним не переставали полювати. Мої брати Роман і Ярослав залишалися на ніч у рідній хаті разом зі старенькою хворою бабцею. Сестра Стефа ходила ночувати до своєї товаришки. Кожного вечора нашу хату оточували облавники з собакою. Ці каральні загони ми називали за іменем їхнього командира: “жигіровці”, “батурінці” і т.д.

Того дня мама не взяла мене від сусідів додому. Цілісінький день до вечора я прочекала її у чужих людей, її все не було і не було… Раптом через вікно я побачила велику ясність. Усі побігли дивитися: що воно таке? Я також хотіла побігти, але мене не пустили. Почула слова: “У Дужого горить!” З плачем я все-таки вибігла надвір і побачила велике полум’я – там, де стояла наша хата. Цей вогонь я пам’ятаю і зараз, у мої 68 років. Цей вогонь спалив не тільки нашу хату, а весь мій рід, друзів, спалив усе, що було нам рідне, близьке, святе. Це був початок наших жертв, терпінь, втрат, на цьому місці вже ніколи не могла зібратися наша велика родина, яка любила з’їжджатися з різних місцевостей, а особливо з Перемишля, Струневич, Дроздович, Міженця…

З розповідей мами: “Того дня облавники прийшли скоріше ніж завжди, і я не встигла піти, а тільки причаїлася в стодолі. Бачу, вони розбивають двері і вдираються до хати, а в хаті двоє дітей і стара, хвора бабця, яка не ходила. Було холодно – час Різдвяного посту. Я одразу не могла зрозуміти, що вони хочуть з нами робити: чи розстрілювати, чи вивозити. Аж бачу, карателі вдерлися до хати, викидають все з шаф, забирають одяг, все, що є в хаті. Біля стодоли при дверях пильнував облавник із собакою, з автоматом на плечі. У відчаї, не зважаючи на нього, я вибігла зі своєї схованки. І тут сталося чудо. Облавник не зацькував мене псом, не навів на мене автомат, не пристрелив. А міг, адже я для нього – “бандеровка”. Він навпаки – притримав пса і спокійно сказав до мене: “Женщіна, випусті коров. Чєм дєтєй корміть будєш?”

Палала хата, палала стайня, надворі мороз і сніг, а в задній кімнаті діти і стара бабця. Карателі викинули з ліжок солому і запалили її посеред сіней. Брат вже вкладався спати, роззутий і роздягнений. Аж тут несамовиті крики: “Гдє отєц?! Гдє отєц?!” І чийсь тихий голос: “Дитино, втікай, бо згориш”. Босі, голі брати тягнули бабцю через вогонь на перині.

Розказує брат: “Я додумався тягнути бабцю на перині, перина почала горіти, а бабця просилася: “Ромцю, кидай мене і рятуйся”. Я витягнув бабцю надвір і погасив перину снігом”. Прибігли сестра Стефа з товаришкою і мама, почали виганяти корів, які боялися вогню і не хотіли виходити. За Божою ласкою їм вдалося вигнати їх зі стайні, яку охопив вогонь. Варвари не пощадили нічого: обпалені кури випорскували зі стайні, як грудочки вугілля. Хай ми бандити. А що зробили їм кури? Одне слово, звірі, А що вони могли зробити з нами? Ми всі залишилися живі, бо на нашу загибель не було Божої згоди. Це була велика Божа опіка і опіка нашої Небесної Матінки Марії. Це я твердо знаю і знає вся моя родина.

Хто був цей чоловік, що потішав маму, коли її забирали в тюрму, хто був цей чоловік, що не вбив мою маму, а порадив їй рятувати корови, сказав рятуватися братам, врятував мою сестру, коли на неї напав собака, а він відігнав його? У це неможливо повірити, але це було саме так. Дав Бог хрест і поміг його нести. Це Марія післала нам цю добру душу на нашу охорону. Це Вона розстелила над нами Свій Омофор. Мама розповідала мені, що носила біля серця образочок Матінки Божої Страдальної, яку подарував їй на провінційній Службі Божій, при благословенстві, отець Червінський у селі Боршевичі, де була матірна церква, до якої належала наша парафія с. Библо, що за 6 кілометрів від Нижанкович.

Це Вона – Марія – зберегла для нас цю стайню, яка не згоріла і стала нашою домівкою на багато років і гріла нас теплом нашої мами, закривала нас від ворожих очей. Там через десять років, повернувшись із тюрми, знайшов нас наш батько.

Ворог став нашим охоронцем – так вчинила Марія.

(Далі буде)

Лідія Федицька-Дужа, с. Ралівка на Самбірщині

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

12-13 червня

Святкування в Рокитному другого об'явлення Матері Божої Фатімської

15 червня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

17 червня 

Свята Літургія для родин

27 червня

Свято Божого Тіла (Пресвятої Євхаристії) - Відпуст на парафії в Рясне-2

21 липня

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

___________