Боже, послухай благання

Боже, послухай благання,
Нищить недоля наш край.
В єдності сила народу,
Боже, нам єдність подай.

Боже, здійми з нас кайдани,
Не дай загинуть в ярмі,
Волю зішли Україні,
Щастя і долю дай їй.

О, святий наш, Йосафате
Враз з нами Бога моли,
Щоб волю дав Україні,
Щоб завитав день свободи.

Співпраця навчальних закладів і парафії

Слава Ісусу Христу!

Після того, що ми щойно тут побачили і почули, в душі народжується думка: міцним був фундамент, тому і встояли, тому і вистояли, тому і перемогли…

Той далекий 1989 рік… Скільки радості було в серцях наших рідних, коли вони почули, що повернулися ті добрі часи, повернулося те, в що вони вірили, в що вірили їхні батьки, до чого їх привчали… І як не дивно, першими підтримали те відродження діти. Це вони (7 грудня минуло якраз 19 років) вступили в Апостольство Молитви, це від них дуже багато батьків дізнавалися правди християнської віри. Ось тут сидить нашої Ірини Гнатівни мама, тоді вона нам сказала, що хор, як такий, вже не існує, потрібно поповнювати ряди. Звичайно, вчителі радо відгукнулися, і ми прийшли в хор. І якось так сталося, що наші діти кінчали школу, і так хотілося Божого благословення, і ми з таким трепетом душі не знали навіть, як підійти… Наш отець були молоденькі, але ми почувалися перед ними такими малими, якимись безпомічними… Тож підходимо і кажемо: “Прошу отця, ми так хочемо, щоб остання лінійка, яка буде в нашій школі, була благословенна і, може, прошу отця, молебен…?” А отець посміхнулися і питають мене: “А ви як просите мене: як вчителька чи може як родичка?” Я кажу: “Знаєте, хочу вам сказати, як вчителька. Звичайно я прийшла до вас від педколективу, але більше, як мама”. “А кого ж ви маєте в 10-му класі?” – “Донечку”. І яким же було здивування о. Василя, бо він, знаючи окремо мої діти, не знав, що я їхня мама… І звичайно так відбулося. І з того часу стало традицією: немає у нас 1 вересня без благословення, немає Свята останнього дзвоника без благословення, немає без подячного молебня…

А ще хочу вам розказати, як наші діти чекають того довгожданого Різдва. Ми вивчаємо багато колядок, щедрівки, віншівки, але найбільше, в особливіший спосіб, чекають діти, коли прийдуть наші отці зі свяченою водичкою кропити, бо ми розходимося по класах, вміємо молитися. Але завжди о. Василь кажуть: “Ну, ну, яка нова колядка цей рік?” Колядуємо. “Ой, мені здається, що я вже ту колядку чув!” Ми починаємо другу. “О, то щось новіше!” А діти кажуть: “Ми знаємо і ще, і ще…” Отець Василь посміхаються і кажуть: “Ну, молодці!”.

А сталося це так. Настав такий час…нас в той час було три класи паралельно: А, Б і В. Ми мали дуже добру старшу нашу наставницю Ганну Степанівну Платниш. Я була так ніби посерединці і Ірина Гнатівна. Ми підходимо до отця і кажемо (Ганна Степанівна в нас звичайно казала): “Прошу отця, треба би якось наших дітей вчити”. Отець посміхнулися: “Та треба вчити, будемо вчити. Але яке то зробити? Щойно початки. Не дуже то і є таких сміливих. Щоб нікому не було зле”. Батьки збираються на батьківські збори і кажуть: “Давайте напишемо заяву, прохання до директора школи, щоб він дозволив нам у школі займатися, мати уроки релігії”. Так і сталося. Пішли до Степана Григоровича, який був тоді директором школи, і просимо. Але мусимо теж і його зрозуміти, бо ще ніде такого нема. Ще держава такого не затвердила, ще нема в нас як таких уроків релігії. “Степане Григоровичу, ми нічого більше не хочемо, тільки, щоб наші діти не мерзли, щоб то було в школі”. – “Добре”. Зібрали ми батьківські збори, комітет шкільний. Різні були думки – бо різні батьки. Були думки: а куди спішити? Давайте почекаємо, хай єпископи розберуться, яка віра правдивіша, де є краще, як буде краще, а тоді й будемо рішати”. Але ми не здалися. Ми сказали, що це дуже довго буде. Ми не хочемо чекати ні одної хвильки.

Як би ми знали, як діти чекали того дня! Звичайно, що це було після уроків. Було таке, що навіть коли діти хворіли цілий тиждень, а в цей день приходили. Було таке, що діти десь не приготували урок і дуже переживали, як це буде, бо о. Василь обов’язково запитають: “Ну, як сьогодні день пройшов, діти? Чого ви навчилися? А може, хтось із вас десь не послухав, а може, щось було не так?” І діти з такою щирістю, скажемо так, сповідалися. Пригадується випадок, коли о. Василь казали: “І в єдиного Господа нашого Ісуса Христа…Продовжуй”. – “Ой, прошу отця, я спочатку...” – “Ні, ні! Спочатку ні”. І дитина говорить далі. На другий день вже знає “І в Єдиного…”. Але отець питає з другого місця. “Але, прошу отця, ви казали: “І в Єдиного…” – “Це я минулого разу так казав, а того разу кажу тобі так”. І ви знаєте, напевно не було ні одної дитини, яка би не вміла “Отче наш”, “Богородице Діво”, яка би з охотою не молилася вервиці… Скільки ми їх знаємо! З того дня традиційно, навіть думки нема, щоб початок уроків був без молитви. …

Хочеться згадати ще деякі моменти. Держава наша трошечки відставала, і ми пишаємося, що наша школа стала першою. Але сталося так, що було спочатку в трьох класах. А всі решта батьки кажуть: “Почекаємо”. І вже було пішли до о. Василя з образою: “Що то ті діти ліпші, а наші гірші?” – “Добре, – кажуть о. Василь, – та не будуть ваші діти гірші”. Хоча о. Василь за ці 6 днів (бо субота теж була робочим днем) не міг всіх обійняти, і о. Володимир, о. Степан теж не могли дати ради. Ходили хлопці допомагати. Потім о. Василь запросили семінаристів з Руднівської семінарії. І поки не дізналися їхні викладачі, що вони тут можуть, розумієте, “заразитися” не тим, що треба. Тут же є о. Ковпак, який “щось не так каже”. І їм заборонили. А були хороші семінаристи… І так навіть хотілося б знати, яка їхня подальша доля…

Потім наші люди підняли таке питання: “Чому не може бути релігії в школі?” Але назвали це уроками християнської етики. І дякувати Богу. Першою послали на курси Ірину Гнатів. Ми дуже тішилися, бо вона була з такої правдивої родини, де знали ази релігії. Її дідусь дякував, він їй пояснив все, що треба. І вона закінчила курси. Хоч щось вчили, може, одне, але вона знала своє. Але згодом вона вийшла заміж, народила дитинку, потім ми запросили вчительку, яка нас теж якоюсь мірою підтримувала. А тепер у нас Ольга Йосипівна, яка веде чудові уроки, і нічого в нас пропасти не може. Але… Це школа, а ми скажемо: а як поза школою? Добре, в школі діти вміють відповідати, піднімають руку і кажуть, як то слід правильно робити, а потім роблять навпаки. Так було, є і так буде, звичайно. Але є діти, які дають приклад. І ось отець якраз згадали сьогодні про перші наші престоли на свято Божого Тіла. Не ті престоли, які робили наші сестриці – так, ці теж були дуже важливі, але я маю на увазі, коли вже село до того долучилося. І традиційно наш престіл (я буду говорити про той, до якого я близька), це є хрест біля старого ЖЕКу. І коли ми готували той престіл, діти були з нами. Не знаю, як вам це сказати: ми тішимося тим. Ми казали: “Діточки, треба принести то і то”. – “Добре, мій тато має”. Перший раз, не будемо душею кривити, допомагали діти і жінки, потім вже підключилися чоловіки. Бо вони дійсно в нас мають роботу. Майстер завжди має роботу, а не майстер, каже: “Що я там можу”. Діти зносили з дому все, що можна було зносити. Поставили той престіл. Думаємо: тут хрест, збоку престіл. Це було в четвер на Божого Тіла. Приходять отець, а по отцевих очах, ви самі знаєте, зразу видно. Кажуть: “Все добре”. Але ми вкінці питаємо: “А що було не так?” (бо ми тут правили до неділі). “Знаєте, якось тут трошки так збоку, мало б бути посередині”. Ну і звичайно, що ми до неділі поставили посередині. Було велике здивування о. Василя, що ми так зробили, як тільки вони сказали. І діти те все підмітили. А їхня участь була ще така: живі квіти (адже ви знаєте, що в нас традиційно – живі квіти). А хто нас того навчив? Отець Василь! Ми не можемо, щось штучне підносити: штучні руки, штучне серце… Має бути все живе. Ми ходили дітьми, діти брали своїх мам. Брали візочки, діти їхали в поля і збирали різні квіти. Ті квіти ми складали в букетики і замаювали довкола нашої площадки, ставили такі палки. Тут вже мусіли батьки допомогти – а куди мали дітися, коли діти прийшли додому і сказали, що треба. І ставили букети. Дізнавшись, якою вулицею буде йти процесія, той шлях ми також замаювали букетиками з живих квітів. А потім кажемо на другий рік: “А коло церкви? Так, замаїли батьки тих дітей, що будуть йти до Св. Причастя, тими букетиками, але треба живих квітів”. І ось одного разу вже підключилися тати, повезли нас далеко в поле, десь між Бірками а Рудно. Назбирали ми дуже багато живих квітів. Нас привели в садок. Ми розкладаємо ті квіточки і робимо букети. Наш тепер вже о. Степан (а тоді він був для нас лагідним Степанком) приходить і каже: “А що, Надіє Петрівно, вчите квіточки складати, букетики робити?”. А я ж не знала, що він вже семінарію закінчує. І кажу: “Так. Ви ж знаєте, як то буває: дівчата заміж повиходять, хлопці поженяться…Треба вчити майбутні покоління”. Він тільки засміявся і відійшов. І яка я щаслива, що незабаром дізналася про те, про що кричали всі. Пам’ятаєте скільки було закидів у бік о. Василя: на що він має право, а на що не має права. Так, прошу отця, ви маєте право, тому що за вами пішли молоді, за вами пішов той цвіт, який ми виховуємо в школі. Бо є така, що ми не можемо сісти в той корабель, який вже відплив, і, на жаль, не можемо сісти в той корабель, який ще не приплив. Тож, дай Боже, щоб ми завжди були в тому місці, коли той корабель приплив, і ми могли б на нього сісти. Щоб ми завжди встигали за вами, за тими, хто веде. Ми тішимося і пишаємося тією плеядою наших священиків: розумних, добрих, ревних… Після кожної маївки, після кожного молебня наші старенькі жіночки, яким ми приносимо лавки, щоб вони могли трошки відпочити, кажуть: “Боже, дивися і той так файно каже, і той… Та то все о. Василь їх так понаучував!” Так, Ви нас всіх так понаучували. Тільки, дай Боже, щоб Ви нами не стидалися, щоб ми робили так, як Бог приказав, щоб ми робили так, щоб ті діточки, котрі підростають, знали, що вони виховуються на тому фундаменті, який має бути. Бо як буде міцний фундамент, ми знаємо: можна все спалити, знищити, зруйнувати. Але на тому самому фундаменті можна побудувати.

Якось одна старенька жіночка колись підходить до церкви і каже до мене: “Ви є вчителька, правда?”– “Так”, – кажу – . “Я вам даю таких три вірші, бо я вмру і пропаде, а ви є вчителька і маєте дітям читати”. Я користуюся кожен раз тими віршами, бо там дійсно така глибина думок. І вона каже: “Не переживайте, навіть коли ви говорите, а вони не чують. Як навіть вони ще тепер далеко, то я вам кажу: та іскорка, що запалиться, вона розгориться. Який би не був вітер, який би не був дощ – десь воно та й тліє. Може, пройде рік і два і чиясь мама усміхнеться, може, пройде десятиліття, а ще чиясь мама усміхнеться, а може пройде цілий вік і перед смертю…”. Розповідав мені о. Андрій Коваль, теж наш корінний житель: “Знаєте, одна мама чекала дуже довго і написала навіть таку записку, в якій сказано, що вона буде щаслива, коли помре і буде знати, що її діти навернулися. Два навернулися, а третій – ніяк. І коли маму споряджали в останню путь, побачили ту останню її записку, в якій було написано: “Боже, прости мені. Я виховувала всіх однаково. Але десь не догледіла, десь недоказала, десь недобачила, недочула. Прости мені, Господи!” І тоді той син став на коліна до мами і каже: “Мамо, прости мені! Віднині я буду таким, як ти мене вчила”. Отже, навіть варто і задля того жити.

Прошу отця, ми Вам дуже дякуємо за тих 20 років. Бажаємо Вам міцного здоров’я. Насамперед, бажаємо, щоб Ви могли переносити ті життєві незгоди так, як Ви це переносите. Щоб не дай Бог, не закралася думка, що щось не так. Все Ви робите для нас так! Ми Вам віримо. А коли ми Вам віримо, то вже наша віра Вас має тримати. І ті, які послідували за вами - я думаю, що їх буде ще дуже багато… Дай Боже, щоб Ви тішилися ними так, як батько своїми дітьми. Вони є Вашими дітьми. Дякую всім за увагу.

Слава Ісусу Христу!

Надія Філь,
вчитель початкових класів Львівської загальноосвітньої школи № 94

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

 

14 жовтня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

20 жовтня 

Свята Літургія для родин

27 жовтня

Прп. Параскеви і Св. Мч. Назарія - відпуст в Шклі

10 листопада

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

___________