Боже, послухай благання

Боже, послухай благання,
Нищить недоля наш край.
В єдності сила народу,
Боже, нам єдність подай.

Боже, здійми з нас кайдани,
Не дай загинуть в ярмі,
Волю зішли Україні,
Щастя і долю дай їй.

О, святий наш, Йосафате
Враз з нами Бога моли,
Щоб волю дав Україні,
Щоб завитав день свободи.

Терпіння і надія

о. Антоній Масюк і о. Василь Ковпак на світанку Незалежності

(Проповідь о. Василя Ковпака на урочистій подячній Св. Літургії)

 

Всечесні отці, преподобні сестри-монахині, дорогий люд Божий, котрий бере нині участь у цій подячній Божественній Святій Літургії! У нашій святині викладена з червоних квітів цифра двадцять, котра символізує 20-ту річницю повернення нашої парафії в лоно УГКЦ. Червоний колір є символом терпіння, страждання, крові. Але одночасно є він кольором надії.

Сьогодні ми зібралися у цій святині з нагоди нашої урочистості, щоб ще раз і в особливіший спосіб подякувати Господу Богу. Того дня, 17 вересня 1989 року Божого, у Львові відбулася велелюдна маніфестація, на яку зібралося понад 250 тисяч осіб зі всіх куточків Галичини і не тільки. Вони засвідчили, що Церква, яка страждала і терпіла, має право на існування у вільній і незалежній Українській державі.

10 грудня того ж року наша парафія однією з перших у Львові повернулася в лоно УГКЦ. Сьогодні я складаю подяку Всемогутньому і вічному Богові за цей великий, неоціненний дар священства, оскільки 3 грудня 1989 року у церкві Успення Матері Божої світлої пам’яті єпископ-ординарій Станиславівський Софрон Дмитерко висвятив мене на священика.

Сьогодні ми єдиним серцем і устами єднаємося, щоб скласти на престіл Господа Бога найцінніший дар – благодарення, подяку і засвідчити велику свою любов до нашого Творця. Тому духовий оркестр, недавно заснований на нашій парафії, який нині вперше продемонстрував своє вміння, перед початком Служби Божої виконав гімн “Хочемо Бога, Він – наш Батько! Хочемо Бога, Він – наш Цар!”

Дорогі браття і сестри! Минули століття, котрі принесли багато катастроф: відбулося не тільки дві світові війни, але з 8 по 10 березня 1946 року відбувся псевдособор УГКЦ, котрий прийняв рішення начебто УГКЦ більше не існує. До ініціативної групи увійшли: о.-доктор філософії, протоієрей Гавриїл Костельник, настоятель церкви Преображення Господнього у Львові о.-доктор Михайло Мельник, парох Нижанкович та генеральний вікарій Перемиської дієцезії, а також о. Антін Пельвецький, парох Копичинець, декан Гусятинського деканату Станиславівської дієцезії.

Таким чином, Церква, котра станом на 1943 рік разом з Мукачівською і Пряшівською єпархіями і Лемківською апостольською адміністратурою мала 4488 церков, 203 монастирі, Богословську академію, 5 духовних семінарій, 2987 священиків, 1610 монахів і монахинь, 540 богословів, 35 видавництв, була оголошена поза законом, стверджували, що Вона не має права на існування, прагнули Її знищити.

Після цього псевдособору розпочалося жахливе і жорстоке переслідування Греко-Католицької Церкви. Я чув у підпіллі від багатьох священиків, що покійний о. Костельник, котрий був ініціатором цього псевдособору, підтриманий атеїстичним більшовицьким режимом, вдирався у плебанії до католицьких священиків. Спочатку облесливими словами і солодкими обіцянками хотів звести їх, обіцяючи великі парафії, кар’єрний ріст і так далі. Коли ж священики відмовлялися, він, бувши високим і кремезним чоловіком, стукав своїм великим кулаком по столу і кричав: “Тоді ти зігниєш у Сибіру!”. Проте, дорогі брати і сестри, більшість священиків вибрала тернистий шлях на Сибір.

У псевдособорі взяло участь аж 119 апостатів, відступників від УГКЦ, і аж 19 мирян. Жоден греко-католицький єпископ не зрікся своєї віри. Що ж сталося з тими, хто був вірний Апостольському Престолу до кінця?

Було ліквідовано 5 єпархій, 2 апостольські адміністратури-візитатури, арештовано 10 греко-католицьких єпископів, близько 1400 священиків, 800 монахів і монахинь, 3000 парафій насильно передано РПЦ.

28 серпня 1949 року на сам празник Успення в Успенському монастирі отців-василіян у Мукачевому на Чернечій горі було проголошено, що Греко-Католицьку Церкву на Закарпатті ліквідовано. На допитах померло 18 священиків, 480 – заслано в Сибір, з них 440 загинули в концтаборах.

У 1949 році Греко-Католицька Церква також була ліквідована у Словаччині та Чехії. Єпископа Гойдича було заарештовано, а на його місце сів православний єпископ. В Румунії 20 тисяч українців утворили Мармароську єпархію. І коли у 1947 році до Бухареста прибув Московський патріарх Олексій, то почалися переслідування нашої Церкви в Румунії. Лише 37 делегатів собору підписало згоду перейти на православ’я. За кілька тижнів було заарештовано 3 греко-католицьких єпископи та 2000 священиків, багато з них віддали своє життя як ісповідники святої віри.

Але Церква знищена не була.

Дорогі брати і сестри! Перед нинішнім урочистим днем була відправлена дев’ятниця до Божого Провидіння, в часі якої ми розважали над тим, чому Боже Провидіння дозволило, щоб Греко-Католицька Церква зазнала переслідувань, щоб величезна кількість священиків, монахів, монахинь і простого народу віддали своє життя у Сибіру. Так, це був допуст Божий.

Сибір – це край, куди примусово їхали сотні тисяч представників різних націй і народностей та різних віровизнань. Там греко-католицькі священики лікували духовні рани, туди вони поспішали, щоб спасати душі приречених на смерть.

Наприклад, ми називаємо Блаженного отця Олексія Зарицького Апостолом Сибіру. Він босими ногами пройшов ліси Сибіру, він ніс порятунок і Слово Боже в’язням, поспішав з допомогою до хворих і вмираючих, давав потіху молодим, старшим і дітям. Від потішав не тільки українців, він був апостолом для литовців, росіян, молдаван, поляків, білорусів. В Сибіру наші греко-католицькі священики хрестили, вінчали, ховали, сповідали, гоїли рани духовні та тілесні. Священики морально підтримували людей, щоб вони не зневірилися і не деградували. Боже Провидіння вело священиків на Сибір, бо там терпіли і каралися мільйони невинних людей…

Ті священики, котрі вижили в Сибіру і повернулися з заслання на рідну землю, продовжували свою духовну працю. Вони засновували підпільні духовні семінарії та монастирі. Священики працювали лікарями і санітарами, сторожами і кочегарами, щоб мати багато часу для допомоги потребуючому і своєму ближньому. Працюючи сторожем, такий підпільний священик знав, що у певному місці вночі нікого не буде, і туди сходилися монахині, семінаристи і вірні на Богослужіння. Там священик вислуховував сповіді, давав науки, лікував духовні рани.

Сестри-монахині працювали при лікарнях, між хворими. Вони намагалися увечері привести священика, щоб висповідати хворого. Священики хрестили дітей у пологових будинках, коли бачили, що дитя перебуває у небезпеці смерті.

Підпільні священики, монахи і монахині виконували колосальну роботу, про яку всі якось раптом забули. Коли Церква вийшла з підпілля, над ними насміхалися: “Хто ви такі? Ви – сторожі, кочегари і трактористи!” Але вони не соромились, бо знали, що треба бути покірним, пониженим і висміяним тут, на землі, щоб заслужити собі вінець нев’янучої слави для себе у Царстві Небесному.

Священики не раз втрачали все. Взяти хоча б для прикладу отця Василя Мендруня, котрий закінчував консерваторію. Мав чудовий голос, був поетом, співаком і музикантом. Але коли дізналися, що він вчиться на греко-католицького священика, а його дві тітки є сестрами-служебницями, то його виключили з консерваторії.

Він мав вибір: навчатися в консерваторії і робити кар’єру в цьому світі, або бути переслідуваним і гонимим. Він не зрадив Христа, а пішов за Ним. Тоді ніхто не знав, коли прийде час свободи для Церкви: у 1989 чи у 2012, але всі старалися зберегти вірність Господу Богу, Церкві і рідному народу.

Тому, дорогі брати і сестри, нині ми складаємо подяку тим єпископам і священикам за їхній героїчний подвиг мученицького життя, терпіння і хресної дороги, за те, що навчили нас, як треба боронити рідну Церкву і бути вірними вірі наших батьків і прабатьків, вірі св. Володимира, свв. Кирила і Методія, св. Йосафата, мучеників та ісповідників сучасності.

…Прийшов той день, коли у Львові біля кармелітанського костелу почав збиратися народ. То був чудовий час. Була середина місяця травня 1989 року. Тоді почали відправлятися маївки, спочатку “на клумбі”, де тепер стоїть пам’ятник Шевченкові. Але туди приходило багато протестантів, зав’язувало дискусії… і тоді о. Володимир з Боянця і я знайшли затишніше місце – біля кармелітанського костелу. Хоч там було не вельми чисто (попросту стихійне звалище), але помалу вірні, осіб 30, котрі ходили до катедри, навели якийсь порядок. Потім отець Костюк відправив першу Службу Божу, а відтак о. Іван Лопатчак почав відправляти Богослужіння щодня і щонеділі. Опісля підключився о. Петро Зеленюх, о. Антоній Масюк. Почали поширюватися звістки і в напрямку Мостиськ, Червонограда, Самбора, що у Львові “під кармелітами” відправляють греко-католицькі священики. Це була маніфестація нашої віри!

Але ворог не спав. Пам’ятаю урочисту процесію на Боже Тіло, яку очолив отець Михайло Гаврилів: люди плакали, люди падали перед Святими Тайнами навколішки, люди мали запухлі від сліз обличчя, бо вже дуже давно не бачили такої урочистості. Потім був поставлений хрест до тисячоліття хрещення Русі-України, але КДБ до наступного дня його ліквідувало…

Думав, що встигну підготувати до нинішньої урочистості книгу споминів, але, на жаль, не встиг. Але як буде на те Божа воля, то з часом ця книга побачить світ.

Нині ми також святкуємо 20-ту річницю повернення нашої парафії в лоно УГКЦ. Хочу поділитися з вами своїми спогадами про ті часи.

3 грудня 1989 року у Яворові мене разом з іншими висвятили на священика. На Введеніє у храм Пречистої Діви Марії в Суслові є храмовий празник, тож ми поїхали на цю парафію, котра діяла ще у підпіллі, там ніколи не було православного священика. А кількома днями пізніше підійшла до мене Теофілія Рачинська і сказала, що в Рясному люди майже готові перейти до УГКЦ. В суботу, 9 грудня, у мене вдома у Бірках відбулася моя приміційна Служба Божа. На урочистість з’їхалася близька родина, зі мною Святу Літургію відправляв о. Антоній. Я розповів о. Антонію про Рясне, і ми домовилися наступного дня їхати туди.

Дорога на Бірки лежить через Рясне, тому я трохи знав людей, особливо тих, котрі ходили до катедри. Була неділя, всюди лежав сніг, була морозна погода. Отець Антоній взяв ініціативу на себе, оскільки був старшим священиком. Біля старої дзвіниці зібрався гурт людей. Паламар Ясницький відкрив браму, на порозі церкви ми відправили водосвяття. Аж тут приходить покійний отець Бабич, парох цієї парафії, і звертається до паламаря: “Григорій Іванович, не відкривайте церкви, бо це прийшли уніяти”. Але паламар відкрив церкву, і ми почали Службу Божу.

Отець Антоній був зі мною до “Іже херувими”, а потім каже: “Я їду до Львова, бо треба під кармелітами відправляти Службу Божу”. Я оторопів: “А мені що робити?” Він каже: “А ти захищай цю церкву”.

Це було велике випробування. Я залишався серед чужих людей захищати церкву, а переді мною був старший і поважний священик. Я не знав, як дам собі раду, тому молився і просив у Бога допомоги.

Після Служби Божої отець Бабич виступив перед людьми. Дивлюся, люди спереду починають плакати від жалю. Отець Бабич каже: “Я з вами був 17 років, думав відсвяткувати 20-річчя”. Я його дуже добре розумію…

Напруження в громаді наростало, я думав, як би то врятувати ситуацію. Частина людей була за о. Бабичем, друга частина мовчала, бо не розуміла, що діється. Третя частина принесла український прапор – здається, це були люди з Рясної Руської, а потім звідти приїхав о. Стефан Здобеляк.

Я коротко розповів рясненцям історію Греко-Католицької Церкви: хто ми є, чому ми є в цій Церкві, і звернувся до отця Бабича: “Отче, я Вас розумію… Але Ви знаєте, що більшість цих людей є переселенцями і вони з кореня віри є греко-католиками. Ми прийшли до своїх людей”. Думаю, отець Бабич все зрозумів. Він був благородний чоловік, сам з Волині. Будучи священиком РПЦ, він не перейшов ані до автокефалів, ані до Київського патріархату, але служив у церкві РПЦ на вул. Короленка.

Знаю, що деякі рясненці приходили до нього, але о. Бабич сказав їм: “Не ходіть до мене, ви маєте молодого священика, який вас добре вчить. Ви маєте свою Церкву, ходіть до своєї церкви”. Дякую Богу за його благородний вчинок. Коли б він хотів, міг би наробити багато перешкод, бо мав підтримку холмщаків з Кам’янки. Але він діяв розсудливо і у світлі віри.

Так почалося наше спільне парафіяльне життя. Нелегке воно було. Мене чекали в Яворові, а я “засидівся” тут. Гадав, що затримаюся на два тижні, місяць, півроку, доти не утвердиться греко-католицька віра в Рясному.

Важко було… Взяти хоча б Великий піст 1990 року, мої перші реколекції. Я звик (як у катедрі), що люди з’їжджалися звідусіль, уважно слухали науки; це були тисячі людей, бо тривали великопосні реколекції. А що ж з Рясним: на закінчення реколекцій у мене було аж 60 осіб! Я був пригнічений, підійшов до о. Антонія, розповів все, плакав, як мала дитина: “Я їх ніколи не наверну! Я цілий тиждень проповідував. Така велика парафія, а на закінчення реколекцій прийшло всього 60 осіб!”

Замість мене підтримати, отець Антоній сказав: “Значить так ти проповідував! Іди собі”. Отець Володимир сказав мені тоді: “От у мене до генерального Св. Причастя приступило 300 осіб”. Я подумав: “Боже, я собі ради не дам, я не зможу змінити тих людей”. То був страшний розпач.

Не один раз моя подушка була мокрою від сліз. Я не знав, що маю робити.

І ось минуло 20 років, протягом яких ми разом будували наше спільне парафіяльне життя. Були розчарування і падіння, були надії і праця. Найбільше мене підтримала молодь, діти. Вони не раз тягнули до церкви своїх батьків… І сьогодні ми дякуємо Господу Богу за цей великий дар 20-ти років нашого спільного парафіяльного життя. Думаю, що ніхто вже не витисне з нашого серця ті духовні надбання, які ми придбали за 20 років. А це великий багаж: дев’ятниці, великопосні реколекції, Великодні свята, Різдво, катехиза, наше повсякденне життя, наші прощі, Хресна дорога, розписана церква, капличка, бронзові фігури Святих Верховних Апостолів Петра і Павла. А найбільше – це ті набоженства, котрі скріпили віру в наших серцях. Це листопадові дев’ятниці за душі, терплячі в чистилищі, під час яких ми огортаємо любов’ю не лише живих, але й наших усопших.

Свідомий того, що здобутки нашої парафії не є моєю заслугою. Якби не Божа ласка, якби не ваша допомога, то нічого цього не було б. Це ваша підтримка, ваша жертвенна і свята молитва зробилиа те, що ми нині маємо. Я дякую кожній родині, дякую малому і великому, дякую тим, котрі є в рідному краї і на чужині, але не забувають нашої святині. Нещодавно я був у Римі, де зустрів рясненців. Вони мені кажуть: “Отче, тут чудові, величаві святині, гарні пам’ятки архітектури, тут все чудове, але так не вистачає Богослужінь, які є в нашій церкві!” Так є, що людині з нашої парафії, яка потрапляє на чужину, дуже не вистачає церкви, Служби Божої і молитви, яка присутня в нашій церкві.

Дорогі брати і сестри! Сьогодні перед вами усіма хочу подякувати Господу Богу за дар мого священства. Це не була легка дорога, але я дякую Божому Провидінню за ласку і опіку. Я ніколи не говорив, але не можу таїти в собі. Я дякую Матері Божій за збережене життя в утробі матері і за те, що побачив світло білого дня. Дякую Богу за порятунок у найважчих хвилинах життя.

Я служив у війську на Мадярщині у танкових військах. Наближався час “дембелю”, і солдатам давали певні роботи, після закінчення яких відсилали додому. Хто швидше закінчить, той має їхати першим рейсом. Мені і кільком іншим солдатам доручили розбирати старі танкові бокси. Ми розібрали дві стіни, і тут мене хтось покликав – здається, сержант. Я відійшов на кілька кроків і почув страшний гуркіт, оглянувся, а на місці боксу – розвалини, а під ними залишились тіла моїх товаришів… Я також мав там лежати, але Боже Провидіння мало свої плани. Я дякую Господу Богу і Пречистій Діві Марії за ласку і опіку в моєму житті.

Хочу також згадати тих священиків і монахинь, з якими мені довелося зустрітися. Більшість з них відійшли до вічності. Це отець Макарій Гресь, котрий у підпіллі уділив мені Перше Святе Причастя. Дякую сестрі-монахині Св. Йосафата, яку називали Катруся, - вона готувала мене до Св. Причастя. Це був ангел у людському тілі. Вона давала нам цукерки і просила за це вивчити певну тему з катехизму.

Дякую Господу Богу, що зустрів у своєму житті тих святих людей – Єроніма і Якова Тимчуків. Отець Єронім був професором, а Яків – єпископом. Отець Єронім прищепив мені велику любов до Святої Літургії. Він ніколи не підвищував голосу, був покірним і лагідним, одягався убого.

Дякую отцю Василеві Мендруню, котрий служив на вул. Грінченка у підпільному монастирі, - він навчив мене молитися часослов.

Дякую також Владиці Василику, котрий давав мені неоціненні науки. А світлої пам’яті єпископ Софрон Дмитерко, котрий був моїм святителем на дияконських і священичих свяченнях, залишиться у моєму серці на все життя.

Дякую тим священикам, яких зустрів на життєвому шляху: о. Лопатчаку, о. Брицькому, о. Гуглевичу, з якими співпрацював, о. Іллі, котрий був на нашій парафії і відійшов у вічність.

Дякую особливо сестрам-служебницям, які працювали в підпіллі. Велику роль у моєму житті і в моїй формації відіграли сестри Діогена, Ореста і Марія. Сестра Діогена мала 88 років, вона ходила до катедри. Старенька, згорблена монахиня була вбрана у світське. Сестри її просили: “Ви вже були на Службі Божій вранці на 10 годину, не йдіть на 7 годину ввечері”. Вони вислухала, що їй говорили, а потім мені казала: “Завтра ввечері прийди до мене”.

Я часто до неї приходив. Їй важко було ходити, а я не стидався, коли вона брала мене під руку, і так ми йшли до катедри. Сестра Діогена жила на вул. Театральній, до її помешкання вели високі прикрі сходи. Їй важко було підніматися ними, бо ноги опухли. Підніметься на одну сходинку і змушена відпочивати. Однією рукою тримається високих перил, а другою за мою руку, і тут чую, що вона щось говорить. Минув певний час, і я насмілився запитати: “Прошу сестри, що ви говорите?”. Я був молодий і думав: мабуть, вона вже в такому віці, що говорить сама до себе. Але сестра Діогена відповіла: “Слухай уважно. Першу сходинку я жертвую за душі, терплячі в чистилищі. Другу сходинку, на яку я вийшла, я жертвую за наших священиків. Третю сходинку я жертвую за святі покликання до стану священичого і монашого. Четверту сходинку жертвую за наш нарід і за Україну”. І тільки тоді я зрозумів вартість Служби Божої і серце тієї святої монахині, котра прожила дев’яносто з чимось років і була похована в Малехові, ту її велику посвяту. Вона розуміла, що народові потрібна молитва і жертва, що необхідно підтримувати священиків, молитися за молодь, і тоді постане незалежна Україна.

Дорогі брати і сестри! Мені нині дуже прикро чути, що здобули Православну Церкву Автокефальну і Київського патріархату, а тепер треба їх з’єднати в одну. Але хто в катакомбах молився, коли в православних церквах співали благословення для радянського уряду, співали «Многая літа» атеїстичному комуністичному режиму? Це наші греко-католицькі священики в тюрмах і на засланні, в пониженні і в терпінні молилися і благали Господа Бога свободи, вони жертвували все, щоб настав день незалежності для Церкви і народу! Ми маємо пам’ятати, що вони є героями! Вони є мучениками та ісповідниками, і ми не можемо зректися віри наших батьків! Ми не можемо нині казати: “Мені немає різниці, до якої церкви ходити і як молитися”. Є різниця!

Ми маємо твердо і непохитно стояти при вірі, маємо виховувати своїх дітей в любові до Церкви і свого народу. Не біймося нічого, бо вони не боялися, вони йшли на терпіння і на смерть во ім’я Бога, Церкви і святої католицької віри. Навчаймо своїх дітей і онуків нашої віри, живімо згідно з цією вірою, і тоді Бог поблагословить нас, весь наш народ і нашу державу.

Тому з нагоди 20-ої річниці свячень я дякую Тобі, Боже, в Тройці Святій Єдиному, дякую Матері Божій і Св. Йосафатові, патронам нашої парафії Святим Верховним Апостолам Петрові і Павлові. Дякую мамі за дар життя, а покійного батька хай Милосердний Господь прийме до Небесної Батьківщини. Дякую сестрам і братові, дякую вам, парафіяни, за вашу молитву і підтримку, дякую всім тим, котрі в останніх часах не захиталися, а підтримували мене і нашу парафію. Дякую тим, котрі приїздять на нашу парафію, котрим вона стала рідною. Тому на цій Службі Божій ми молимося: “Господи Боже, поблагослови нас і нашу парафію, не забудь тих, котрі тут працювали і молилися, котрі відійшли до вічності. Всіх, Господи, пом’яни у Царстві Небесному”. Амінь.

о. Василь КОВПАК, СБССЙ

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

 

14 жовтня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

20 жовтня 

Свята Літургія для родин

27 жовтня

Прп. Параскеви і Св. Мч. Назарія - відпуст в Шклі

10 листопада

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

___________