В обіймах Божого Милосердя

Всечесний отче-настоятелю, всечесні отці і вся парафіяльна громадо!

Слава Ісусу Христу!

На сьогоднішній Святочній Академії ми зібралися так чисельно, щоб урочисто відзначити 20-ті роковини повернення нашої церкви Свв. Верховних Апостолів Петра і Павла в лоно УГКЦ, в лоно своєї Матері-Церкви.

Перед очима пропливають ті незабутні події (минулого століття), які так глибоко закарбувалися у моїй пам’яті ще в підлітковому віці, коли ГКЦ стала забороненою, а її духовний провід разом зі священством та монашою спільнотою і багатьма вірними (що не перейшли після 1946 року на “православіє”) вивезли в Сибір. Але ГКЦ не залишила своїх вірних, вона провадила своє Літургійне і духовне життя в умовах підпілля, яко катакомбна церква.

Добре пам’ятаю, (а родом я з с. Боложинів Буського р-ну Львівської обл.), як закрили нашу церкву і в середині поставили 2 бочки з написом “Огнєопасно”. На дверях висів ланцюг з колодкою. Священика не було.

Моя мама (нині вже покійна) була глибоко побожною жінкою. Це вона прищепила мені любов до Бога, до церкви. Це вона навчила мене молитов на Святій Вервиці і завжди повторювала: “Не все одно, до якої церкви ходити”. Тому ми разом з мамою та із багатьма парафіянами кожної неділі збиралися біля нашої закритої церкви і відправляли самі Службу Божу (слова священика пропускали, а співали те, що належало вірним).

А до Св. Сповіді ми їздили як і до Олеська, так і до Львова, бо знали, що там, у підпіллі, сповідають і відправляють Св. Літургію греко-католицькі священики. І так минав день за днем, рік за роком. Час непомітно спливав і наближав той день, коли, за Божим Провидінням, наша ГКЦ вийшла з катакомб і навстіж відкрила двері свого серця для своїх дітей, яких вона десятки років чекала.

Греко-Католицька Церква, дякуючи Божій опіці, не тільки вистояла (у підпіллі) в умовах панування войовничої атеїстично-більшовицької влади, але й зуміла зберегти і примножити довоєнні духовні практики та духовні вікові надбання Св. Католицької Церкви, які передала всім нам, а також і прийдешнім поколінням для поширення їх на прославу Божу.

Пригадую, як сьогодні, той день, коли 10 грудня 1989 р. до нас, на парафію Свв. Верх. Апп. Петра і Павла, вперше прибув новопризначений священик, о. Василь Ковпак і відправив свою першу Св. Літургію. Такий молодий і такий багатий духом віри і любові до Бога, багатий чеснотами і з відкритим священичий серцем до кожного із нас! Яке ж то було радісне і духовне піднесення! Наша церква просто на очах оживала і відроджувалася. Відновилися духовні практики ГКЦ: дев’ятниця до Божого Милосердя, маївки, молитви на Св. Вервиці, Хресна дорога, нічні адорації, молебні до Найсвятішого Ісусового Серця і до Пречистої Діви Марії. А якою радістю горіли серця вірних, коли почали переносити (з хати до хати) фігуру Матері Божої, яка споріднила духом віри нашу парафію, гуртувала молодь, дітей. Родини прикрашали не тільки свої помешкання чи подвір’я, а найголовніше – приготовляли свою душу, своє серце з нагоди такої урочистості. А яким розмаїттям пісень і молитов на Св. Вервиці вони зустрічали проводжали фігуру Матері Божої! І Марія допомогла нам у наших потребах.

В часі своїх проповідей о. Василь дуже часто наголошував і завжди наголошує, як потрібно і як важливо бути терпеливим і покірним Божій волі, приймати усі хрести, вміти прощати і неустанно уповати на Боже Милосердя. Зі свого життя можу навести декілька прикладів. Коли до мене підступила тяжка хвороба і здавалося, що це вже кінець життя, а на руках у мене троє малих дітей, я у своїх молитвах звернулася до Божого милосердя і сказала: “Ісусе, Ти є Лікарем моєї душі і тіла. Крім Тебе – Більшого Лікаря – немає. Прошу Тебе, ласкаво, як буде Твоя воля, зішли на мене ласку оздоровлення”. І так кожен день я поспішала (після роботи) до церкви на Службу Божу, щоденно приймала Св. Причастя, і до року часу моя хвороба покинула мене. Згодом я знову потрапили до лікарні, але вже з іншими хворобами, які вказували на те, що необхідно провести – одночасно – дві операції. Від почутого моє серце охопив відчай, але я подумала і промовила: “На все Божа воля”. А в той час на нашу парафію привезли фігуру Фатімської Матері Божої, і я знову отримала ласку одужання. І знов у той 2009 рік ще одна хвороба підкралася до мене. Призначена (на п’ятницю) операція, закуплені необхідні ліки. Якраз у нашій церкві (1 листопада) розпочали відправляти дев’ятницю за душі в чистилищі, яку я жертвувала за всіх своїх рідних, котрі відійшли у вічність. І Боже Милосердя знову чуває наді мною: я отримую благословення на виздоровлення і відмовляюся від операції. Якою незбагненною є Божа ласка! Яку велику силу таїть у собі уповання на Боже Милосердя! А чи відчула б я ті Господні ласки, якби у нашій святині не були відновлені такі помічні духовні практики, про котрі вище згадувала?

Не можу не згадати і той час, той період, коли наш о. Василь Ковпак усе робив і робить разом з нами задля збереження прадідівської віри, задля Св. Традиції, задля утвердження і поширення Її, а натомість – очернення, пониження, висміювання, покарання… Але ми і це пережили, просто неможливо зараз все переповісти… І все ж таки, попри все, чуйне і милосердне серце о. Василя (в усі часи) ніколи не міліло і не бідніло, а завжди він простягав свою руку помочі потребуючим, як у різних духовних так і матеріальних життєвих ситуаціях.

1995 рік. Знову маю терпіння. На 80-му році життя паралізувало мою маму: інсульт. Мама з татом жили в селі, а я – у Львові. Фельдшер сказала: “Це вже все, надії немає”. Мама лежала нерухомо, мову відняло, “швидкої” не викликали. А я тільки щоденно промовляю 15 молитов (Таємниця щастя) і прошу Ісуса про поміч для матері. Згодом мама поступово почала приходити до життя, відновилися мова, пам’ять. Тоді я звернулася (у Львові) до свого дільничого лікаря, яка заочно призначила мамі лікування. Одне лікарство (на той час) було дуже дороге, а змоги купити його – немає: завод зупинився, грошей не виплачували, і кожен виживав як міг. І я звернулася за допомогою до нашого о. Василія. Таких потребуючих, як я, було багато у нього. А як і чим допомогти, коли наша церква розбудовувалася? Але він нікому не відмовляв… в т. ч. і мені. Отець Василій пожертвував гроші на ліки для мами. Всю дорогу додому я проплакала із вдячності і незручності. Моя мама прожила ще 5 років. Вона не ходила, але могла сидіти і разом з татом і мною молилася. Ми самі в хаті (на селі) відправляли Служби Божі, маївки і різні набоженства. Мама ніколи не нарікала, була лагідною і покірною і дуже багато молилася. І хочу зазначити, що наші молитви Господь вислуховував. Я завжди просила у своїх молитвах: “ Боже, не дай, щоб мама і тато без Св. Причастя відійшли у вічність”. І так сталося, що за два дні до їхньої смерті ми закликали священика. Він уділив їм Св. Причастя і Єлеопомазання, а 4 лютого, у п’ятницю мама померла зранку, а тато – ввечері. Якраз тоді, коли ми спільно з татом і всією родиною відмовляли Св. Вервицю (страсні розважання) і ще було залишилося змовити три “Богородице Діво” – батько закінчує свою життєву мандрівку… Вони спільно прожили 56 років подружнього життя, пережили війну, голод, холод і разом відійшли у вічність…, бо над ними, направду, завжди чувала Божа ласка.

І на закінчення своїх спогадів хочу висловити устами усіх парафіян велику вдячність нашому настоятелеві о. Василію Ковпаку за все, чого нас навчив і навчає своїми Божими науками. Хочу поклонитися серцем вірних за те, що Ви, отче, доклали чимало зусиль і розбудували, розширили та розмалювали нашу святиню, яка з маленької церковці перетворилася на великий Божий храм. Тут кожний куточок промовляє глибокою любов’ю і шаною до історії життя Греко-Католицької Церкви, до її святих і блаженних. І сьогодні у цьому величавому храмі на Службі Божій інколи нема де яблуку впасти… Всією душею дякуємо за каплицю, яка збудована в саду (біля церкви), а перед нею споруджений бетонний човен з установленими на ньому бронзовими фігурами Свв. Верх. Апп. Петра і Павла на честь 2000-го року від дня народження Св. Павла. А які ласки зсилає і кличе нас на прощі Фатімська Матір Божа, фігуру якої Ви, отче, поставили в селі Рокитне! Також у цьому селі, у лісі, Ви, отче, спромоглися відтворити 14 стацій Хресної дороги. Чи є можливим перелічити все, що зроблено за тих 20 років? Думаю, що ні. Завершуючи цей далеко не повний аналіз Вашої душпастирської праці на теренах нашої парафії, я хочу сказати словами її вірних: “Ви – той отець, якого Божий люд чекав багато десятків літ”. Тож дай, Господи, щоб дар Вашої, отче, священичої гідності та священичої чистоти і надалі квітнув нев’янучою Божою красою.

Слава Ісусу Христу!

Ганна ГУЛЬ,
парафіянка церкви Свв. Верх. Апп. Петра і Павла

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

 

14 жовтня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

20 жовтня 

Свята Літургія для родин

27 жовтня

Прп. Параскеви і Св. Мч. Назарія - відпуст в Шклі

10 листопада

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

___________