Якимів і якимівці

Анна Гірна відбула у в’язниці два роки, додому повернулася у вересні 1946-го. Хоча багато повстанців загинуло трагічно в нерівній боротьбі за волю і незалежність самостійної Української держави, проте боротьба тривала. Молода дівчина зазнала “солодкого” життя у в’язниці на Лонцького, опинившись на волі, знову вливається в повстанські ряди.

Через тиждень після її повернення рознеслася сумна вістка по навколишніх селах – про трагедію, яка відбулася у сусідньому селі Соколів. Село це було менш патріотичне і менш національно свідоме. В одному з господарств квартирували три молоденькі повстанці, яким ще не було навіть і 20 років, на псевдо: “Орел”, “Лиско” і “Черемха”. “Черемха” був родом із сусідніх Новосілок. Один хлопець із Соколова, який навчався у Львові, був прихильний і симпатизував новій владі, “совєтам”. Не знати, добровільно чи за грошову винагороду, чи щоб просто поплазувати перед більшовиками, він видає трьох повстанців.

Більшовицький гарнізон оточив господарку, де були повстанці. Лунали голоси окупантів: “Здавайтеся! Ви оточені, для вас немає іншого виходу, як ті-льки здатися. Ми вам подаруємо життя”. Звичайно, жоден із повстанців не повірив брехливим обіцянкам і більшовицькій пропаганді, юнаки воліли з честю віддати своє життя за рідний край, ніж стати зрадниками і яничарами, тому вибрали героїчну смерть і поклали своє молоде життя за Бога, Церкву і Народ. Їх живцем спалили в стодолі. Тяжко нам сьогодні це уявити і, мабуть, не один подумає: для чого це було потрібно? Кому була потрібна така жертва? На цій жертві багатьох поколінь свідомих синів і дочок української нації постала незалежна Українська держава.

Вістка про героїчний подвиг повстанців розійшлася по всій околиці. Звичайно, більшовики в такий спосіб наганяли на людей ще більший страх. Окупанти Української землі були безпощадні. Вони використовували всі засоби для того, щоб знищити повстанський дух в народі: вдавалися до терору, насилля, підкупу. В їхніх руках були зброя, влада, тюрми, але вони були окупантами – і цим було все сказано.

Анна, яка щойно повернулася з в’язниці, трагічно пережила сумну новину про юних повстанців, які загинули в Соколові. Щоб увінчати їх пам’ять, вона присвятила їм пісню:

Там, у селі Соколові,
Сумная новина,
Засмутилась через неї
Уся Україна.

Засмутилась, заридала,
Як мала дитина,
Бо найкращих її героїв
Забрала могила.

“Орел”, “Лиско” і “Черемха”
Цього не сподівались
І з друзями України
Вони не прощались.

А було це у неділю
Осінньою порою –
Зайшов лютий Постовалов
З своєю ордою.

І де хлопці квартирують,
Сексоти це знали,
І прокляті яничари
Катам показали.

Обступили їх катюги.
“Здайсь, бандит!” – кричали.
За той час наші герої
Життя своє кінчали.

Задзвонять софійські дзвони,
Загудуть гармати –
Скоро встане Україна,
Вже недовго ждати! 

Вже недовго ждати… Так повстанці підтримували одні одних. Вони свято вірили в ідею незалежності Української держави. За цю ідею боролися і віддавали своє юне життя. Більшість із них не дочекала світлого дня Воскресіння України. А ті, що дочекали, то вже аж на старості своїх літ. З великим сумом і болем у серці, спостерігаючи за всім, що відбувається в рідному краї сьогодні, вони ще більше прибиті горем і переживанням. Бо не за таку державу вони боролися і віддавали своє життя, а ця держава донині не знає своїх героїв. Це справді сумно і тривожно, а навіть трагічно. Якщо нині не поставимо крапку над “і” і не визнаємо, хто на нашій землі був героєм, а хто окупантом, який сьогодні почувається, як у себе вдома і диктує нам права, якою має бути Україна, – та взагалі: чи буде ще такий колись час!?...

Анна знову влилася в активну боротьбу проти окупантів. Хоч український рух ставав усе слабшим, і все частіше й частіше з різних околиць доходили сумні новини, проте молодь Галичини не здавалася, вона знала свою мету – Україна має бути самостійна.

Настав Святий вечір 1947 року. З наших колядок знаємо, як народ оспівував свою національну трагедію, трагедію української родини. В долі кожного галичанина Святий Вечір – це родинне свято, неповторне свято, і кожен звичайно прагне засісти до столу Святої вечері з своєю родиною. Для українського повстанця родина – це побратими по боротьбі, а дім – це ліс, криївка.

Хлопці з криївки з села Нагірці зібралися на Святий вечір у голови сільської ради. Бо часто головами сільських рад були місцеві люди, яких більшовики примушували до сільського уряду, особливо вибирали людей з бідніших родин, аби показати, що вони принесли у поневолену Галичину свій “більшовицький рай”. Багато людей не хотіли співпрацювати з окупантом, деякі були навіть неграмотними, та відмова могла закінчитися втратою життя. Місцеві голови могли працювати вдень на совєтів, а ввечері на повстанців: такий був час. Мабуть, хлопці з криївки не сподівалися, що більшовики навідаються до дому голови сільської ради, але хтось видав, хтось доніс.

Оточили хату, почалася стрілянина, оборону на себе взяв молодий повстанець на псевдо “Сталь”. Він відстрілювався, прикриваючи своїх побратимів, даючи їм змогу втекти. З-за дверей вийшов “яструбок” і вбив його…

Повстанець “Сталь” був одинаком, його мама була вчителькою в Соколові. Він не думав про дім, про маму, бо знав, що навіть якщо загине, мама його зрозуміє – її син віддав життя за святу справу. Людина, яка має перед собою мету і вірить у неї, мусить бути вільна серцем і душею. Вона не може бути занадто прив’язана до нічого і нікого: до речей матеріальних, до слави, авторитету, до родини, до хати – вона має цілковито посвятити себе на службу своїй ідеї. Багато українських матерів у Галичині благословляли своїх дітей на боротьбу за самостійну Українську державу.

Хоч мама повстанця “Сталя” була вчителькою, свідомою українкою, розуміла, що син її вибрав таку дорогу і не могла йому перечити, але мама завжди залишається мамою – і її материнське серце завжди чуйне і любляче. Воно здатне навіть і після смерті любити своїх дітей. Тим паче, що в неї вже не було нікого – залишилася, як билина в полі, сама-самісінька.

Якось вона прийшла додому до Гірних і попросила Анну написати вірш або пісню про її сина. Матері хотілося, щоб її син жив у серці і в пам’яті односельців та своїх побратимів. Анна присвятила повстанцю “Сталю” таку пісню:

За селом шумно шумить гай.
У селі Нагірцях
Загинув по-геройськи
Наш друг “Сталь”.

Не діждався, про що так мріяв, –
Нашої вільної кращої доби
І розпрощався з білим світом,
І розпрощався з друзями.

Тож прощавай же, милий друже,
Тобі вже вічна могила,
А із могили твоєї повстане
Вільна Соборна Україна.

1947 року навесні відбувалися вибори. В селі Якимові стояв більшовицький гарнізон, який мав стежити за порядком, оскільки село вважалося націоналістичним і небезпечним для нової влади, бо постійно чинило опір. Окупанти ходили по хатах, збирали людей, проводили агітацію, щоб народ голосував за комуніста Пелехатого. Повстанці закликали народ бойкотувати вибори, нехтувати розпорядженнями окупаційної влади. Зв’язкові передавали по селах летючки, в яких закликали мешканців Галичини не підкорятися новій владі і не брати участі в виборах. Під летючкою Анна Гірна своєю рукою підписувала: “Перечитай і передай іншому”. Така летючка потрапила до рук НКВД…

Селяни послухали повстанців, і на вибори ніхто не пішов, хіба одиниці до смерті заляканих людей або прихильники окупантів. Вибори в селі були зірвані. Більшовики взялися провчити непокірних галичан. По селах знову пройшли чистки… 20 березня 1947 року Анну заарештовують удруге. Мали два докази: один – вона на фотографії серед дівчат, яких повстанці навчали на медсестер, другий – її почерк під летючкою.

Приїхали возом. Надворі була жахлива погода – під ногами топився сніг, вода, сиро і зимно… Завезли Анну до Милятина, районного центру, там вона пробула одну ніч, а відтак – у тюрму на Лонцького.

Коли Анна сиділа у в’язниці перший раз, то втіхою для мами Катерини було хоч те, що друга дочка Марія є біля неї, але та радість була не довгою. 16 січня 1946 року заарештували молодшу доньку Марію. Незважаючи на те, що Марія бачила, як було важко матері, котра носила передачу на Лонцького для старшої сестри Анни, як багато молодих повстанців стають жертвами тоталітарного більшовицького режиму, її це не налякало, вона була свідома того, що боротьба продовжується і її обов’язок – брати активну участь у цій боротьбі.

Свідомість народу була такою великою, що до боротьби ставали навіть діти. Вони виходили за село і, побачивши, що їде більшовицький гарнізон, відразу давали знати мешканцям села і партизанам. Марія була зв’язковою. Переважно отримувала і передавала отриману інформацію від повстанців до Убинь. “Грипс” – це маленький згорток паперу, на якому була відповідна інформація (для партизан чи від них) і який треба було передати до іншого села чи криївки. Маленький згорток у разі небезпеки можна було скоро і непомітно проковтнути. Інформація передава-лася з рук до рук, впізнавали зв’язкові один одного за паролями. Часто на зв’язок приходили дівчата, яких не знала і ніколи не бачила. Так була відшліфована конспірація українського підпілля. Це не був хаотичний рух, групка злочинців, як хоче предстаити сьогодні антиукраїнська пропаганда на Сході чи на Заході, а навіть і за океаном. Це була свідома боротьба українського народу за незалежність своєї Батьківщини.

Нелегко було матері одного дня їхати з передачею до Львова, щоб відвідати старшу дочку Анну, а іншого дня до Милятина, до молодшої дочки Марії. Як згадують сестри, мама Катерина настільки була свідомою і розумною жінкою, що ніколи навіть у найтяжчих хвилинах життя не нарікала, що її дочки вибрали дорогу боротьби за самостійну Україну. Любила повторювати: “Україна терпить, і ми терпимо разом з нашою Батьківщиною”. Одного дня старша дочка Анна отримала від мами передачу, в якій був печений хліб. Переламавши його, побачила записку, в якій ішлося про те, що молодша її сестра Марія також арештована і перебуває під слідством у Милятині. Важкою була для сестри така вістка, але цього слід було сподіватися, бо доля українського повстанця тоді позначалася словами: або смерть, або ув’язнення. Чекісти розкусили спритність українського населення, і вже незабаром хліб в’язні отримували від рідних розламаним.

Марію привезли до районного центра Милятин. Там перебувала разом з молодими хлопцями і дівчатами, які брали участь у повстанській боротьбі проти окупантів. Знову те саме: очні ставки, допити, залякування, слідство. Марія до нічого не признавалася, і навіть, коли питали про тих чи інших повстанців і зв’язкових, про яких вона знала і з якими боролася, своїх побратимів не видавала.

Після Милятина, зібравши відповідні “факти і свідчення”, привезли їх до Львова. Справу Марії та інших в’язнів передали слідчому Павловському. Побачивши, що має справу з юними особами, той був переконаний, що йому швидко вдасться розв’язати цю справу. Тож гордо повторював на кожній зустрічі: можеш не признаватися, можеш нічого не говорити, все заперечувати, ми маємо три свідчення проти тебе, ти й так будеш сидіти… В карцері на голову капала вода, вогкість, темнота, страх, психологічний тиск, залякування, але Марія знала, що не має морального права нікого видати, треба витривало і мужньо переносити усі випробу-вання і тортури. Процес тривав з 10 по 11 квітня 1946 року.

Вирок для станичної Катерини Шевчук з Убинь, Теодозія Шеремети, Марії Шеремети, Михайла Чорнія, Марії Гірної з Якимова та Наталії Тимчишин з Убинь – 10 років ув’язнення. Кінець квітня 1946 року. З в’язниці на Лонцького іде великий похід на центральний вокзал. Це в’язнів, українських повстанців, під конвоєм із псами ведуть на заслання. В їхніх очах немає ні смутку, ні жалю, вони гордо ступають вулицями славного міста Львова, столиці Західної України. Зустрічні люди на хвилину зупинялися, в їхніх очах сльози: вони є живими свідками, як окупанти чинять велику кривду українському народу. Найкращу молодь, майбутнє, цвіт української нації вивозять на заслання. Не одна мама, бачачи цей сумний похід, зболілим серцем згадувала про свого сина чи доньку, сестра згадувала свого брата, а діти своїх батьків. Для нашого народу почалася Хресна дорога...

Привезли на вокзал, заштовхали в товарняки, потяг рушив… Прощай, Галичино, прощай, рідна земле, прощай, рідна оселе, батьківські пороги, рідна церкво, яку закрито або яку насильно перебрали священики з Руської Православної Церкви. Прощай, дорога родино, прощайте, побратими, друзі по боротьбі за волю України, прощай, рідна криївко і ліс, які були прикриттям і захистом у важкій боротьбі… Для багатьох це слово “прощай” було останнім. Чимало з них вже ніколи не повернуться до своїх родин, а навіть як повернуться, то не застануть живими батька чи матір, сестру чи брата, дитину чи жінку. Багато загинуть у в’язницях, шахтах від різних хвороб. Багато українців більше ніколи не повернуться на Україну, залишаться на чужині, а їхні діти і онуки не будуть знати правди, за що і за кого боролися їхні батьки і прадіди. Такою жорстокою була дорога українського повстанця.

Політичних в’язнів привезли в Печору, Комі ССР, там були два тижні на карантині, під час якого оглядали кожну людину, визначали її стан здоров’я, до якої категорії її можна зарахувати. Людей ділили на три групи. Перша – здорові, друга – менш здорові, а третя – інтруд, тобто інвалідський труд. Після карантину було “распрєдєлєниє”. Одних політв’язнів відправили у Воркуту, Марію Гірну разом з іншими – у табір, в Інту (Заполяр’я). Там було чотири тисячі осіб. Не видно було Божого світу – одні вишки. Сам вигляд табору справляв надзвичайно гнітюче враження, людина потрапила в інший світ, де своє життя і свої правила, які були для політв’язнів чужими і дикими.

Політв’язнів найбільше було з Західної України, Прибалтики, менше росіян. В цьому таборі також мучилися Олена Хобзей і Катерина Куйбіда. В’язні виконували різну працю. Найважчою був лісоповал. Ліс різали малими пилками, не було відповідних інструментів, на руках кривавилися мозолі. Потім цей ліс чистили, вантажили і відправляли до місця призначення.

Важкою і рабською працею було також перекриття річки Печори. Річка протікала через місто Інта, а завдання полягало в тому, щоб змінити русло, аби річка обходила місто іншим боком. Змайстрували спеціальне “риштування”, в деяких місцях воно досягало семи поверхів. Лопатами з першого на другий і так аж до останнього перекидали землю, а відтак приїжджали вантажні машини і вивозили землю. Траншею копали декілька років, і політв’язням вдалося змінити русло річки Печори. Важкою була праця і при будівництві залізничних шляхів. Землю вивозили тачками по трапах. Трапи часто були слизькі, тачки переверталися, втомлений політв’язень не мав сили докінчити робочий день, наглядачі кричали, били.

Марія Гірна згадує, що політв’язнів, які захворіли, відвозили в місто Абез. Там була велика колонія, а точніше – колонія інвалідів, або смертна колонія. До неї звозили людей хворих, але які ще працездатні. Влітку ці люди копали рови, великі траншеї, щоб узимку тих, які помирають, можна було скидати в них. Більшість людей, потрапивши в колонію Абез, практично звідти вже не поверталася, залишалася там на вічний спочинок. Неможливо уявити, що переживали люди, які копали для себе гроби. Напевне, більшість із них розуміли, що копають могилу для себе. Переважно люди хворіли на туберкульоз, практично всі мали відмороженні ноги чи інші частини тіла.

Жили в довгих одноповерхових бараках. Політв’язнів розподілили по бригадах, кожна складалася з тридцяти чоловік. Підйом в колонії був о 6 годині ранку, о 7-ій ішли “на розвод”, кожна бригада отримувала інструкцію, на яку роботу нині йти. Всі в’язні мали виконувати якусь працю. Навіть інвалідів чи хворих відсилали до камер, де зберігалися продукти, – перебирати картоплю. Найважчою роботою було розвантаження вагонів, особливо з вапном і цементом, а також коли треба було вантажити ліс. Влітку політв’язнів вивозили на сінокіс – здається, робота була легшою, але небезпекою були комарі, які просто накидалися на людей, і не можна було від них відбитися. Марія Гірна згадує, що часом заздрила тим, хто захворів, бо хворий принаймні міг хоч трохи відпочити і мати вільний час. Вона за весь термін перебування в колонії не мала жодного вільного дня, відбула свій термін від дзвінка до дзвінка. Неділя в таборі була вихідною, хіба що виникала потреба розвантажувати вагони.

Спочатку політв’язнів годували дуже погано. Обід був десь біля 18 години, їжа була одноманітна: каша вівсяна і суп переважно з ріпи, ріпу в тих регіонах вирощували найбільше. Кожен в’язень мав узимку бушлат, на якому був пришитий номер, подібно як у концтаборі. Марія Нагірна мала номер 303. Номер треба було носити влітку на “хебе”, а навіть і на халаті, коли ти перебував у бараку. В цій же колонії відбувала покарання двоюрідна сестра Марії – Наталія Томків (тепер по чоловіку Палиг), яка носила номер 455.

До в’язнів зверталися тільки за номерами. Яке це було пригнічення і пониження самої людини! Для більшовицької системи політв’язень втрачав будь-яку гідність і право, людину прирівнювали до худоби. Напевне, тваринам у доброго господаря краще поводилося і вони більшу мали увагу, ніж люди, яких утримували в колонії.

Ще один негативний момент, який мали переживати політв’язні-жінки – спільне життя з так званими “блатними”. Були це жінки, покарані за вбивства, крадіжки, морально деградовані. Політ-в’язні мали відмінну від них культуру, ментальність, виховання, духовність – одне слово, інший світогляд: це люди, які відбували покарання за ідею. Ставлення “блатних” до політв’язнів було зверхнім і зухвалим. Марія Гірна згадує про “вора в законі” – бабу Надю, яка мала кличку “Корова”. Вона провела у в’язниці 37 років і навіть не хотіла й не думала виходити з неї. Була найбільшим авторитетом, можна сказати, королевою в’язниці. Спала на великому ліжку, де було багато ковдр, подушок, мала окремих російських дівчат, які опікувалися і доглядали за нею (так званих “шестьорок”). Конвой випускав її в місто, коли вона бажала. Вона нікого не боялася, навіть наглядачів. Посилки, які приходили політв’язням, шайка баби Наді відбирала, і ніхто нічого не міг заподіяти, не було кому пожалітися. Так тривало до 1949 року, коли вже самі начальники табору зрозуміли, що так далі бути не може. Тоді розділили засуджених за різні злочини і політв’язнів.

В колонії перебували люди різних національностей. Більшість становили українці, а також народи Прибалтики, меншість – росіяни. Литовці називали своїх повстанців, які боролися за незалежність батьківщини, “лісовими братами”, українці – “бандерівцями”. Росіяни жили своїм життям, поводилися більш-менш тихо. У неділю українські жінки збиралися разом, хтось мав молитовник, відспівували Святу Літургію, молебень до Матері Божої чи Найсвятішого Ісусового Серця, у Великий піст – Хресну дорогу. Литовці також збиралися на спільну молитву і в своєму обряді та рідною мовою прославляли Господа Бога.

Так минали сірі, буденні дні, тижні, місяці, роки у в’язниці. Коли помер Сталін, литовці та українці раділи і веселилися, бо помер найбільший ворог – той, який знищив незалежність їхніх держав, деспот, який поневолив стільки народів, на руках якого кров мільйонів невинних жертв. Були й такі, що заливалися ревними сльозами, бо помер “батько народів” – це були росіяни, а також деякі українці з Великої України. Так більшовицька пропаганда зуміла втовкмачити в свідомість народу, що того, хто нищив усе рідне і близьке для українців, вони вважали своїм батьком і провідником.

Яка доля спіткала Анну Гірну? Анна сиділа в карантині на пересильному пункті близько місяця у Львові. Чекали, коли вже їх вивезуть, бо думали, що можливо, будуть мати більше свободи. Але то були тільки мрії, бо реальність була іншою. Політв’язнів заштовхали в товарні вагони, потяг рушив… Але молодь не показувала свого розчарування і пригнічення: по вагонах лунали українські пісні – в такий спосіб політв’язні хотіли продемонструвати незламний дух української ідеї і українського повстанця. І їм це вдалося… Конвой ходив по вагонах і кричав: “Прекратіть!.. Прекратіть!..”. На нього ніхто не звертав увагу – пісня лунали все сильніше і гучніше.

Привезли політв’язнів у Кемеровську область, у тайгу на сінокіс. Поселили в’язнів у “робочому лагері”. То був звичайний навіс, щоб захиститися від дощу, люди були позбавлені найнеобхідніших засобів до життя. Щоб добратися до місця праці, треба було переходити через річку Том. Конвой вибирав місце, де було найменше води, і в’язні переходили, а конвой їх супроводжував верхи на коні. Коли замерзла річка, вже не можна було переводити в’язнів через неї, і їх поселили в іншому бараку разом із “блатними”. То був дикий народ – без жодного розуміння культури, виховання, поваги, співчуття, любові і милосердя. До політв’язнів вони постійно з погордою і дикістю говорили: “Ми научім вас, как здєсь жить”. Бараки були жахливі. Не було жодних умов для життя. Не було світла, бані, страшна антисанітарія, людей живцем їли воші. Там Анна пробула рік, а потім їх вивезли в Тайшет Іркутської області. Залізниця не була зовсім справною, вагон з політв’язнями перевернувся, але ніхто не загинув. Це була Божа опіка над усіма тими, які несправедливо терпіли великі страждання і каторгу.

(Закінчення в наступному номері)

*Продовження. Початок див.: № 5 (46), 2009

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

 

14 жовтня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

20 жовтня 

Свята Літургія для родин

27 жовтня

Прп. Параскеви і Св. Мч. Назарія - відпуст в Шклі

10 листопада

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

___________