Якимів і якимівці

На новому місці – нове життя. Режим в колонії був дуже строгий, бараки на ніч закривали, але принаймні були трохи кращі умови життя, як перед тим.

1952 року Анну перевозять у Караганду, де потрібно було працювати в кам’яному кар’єрі. Політв’язні поділялися на три категорії щодо здоров’я. Анна мала підірване здоров’я і належала до в’язнів 3 групи. Місцем праці була висока гора. Одні політв’язні займалися підривом, інші ломами довбали каміння, яке спадало вниз, а ще інші внизу вантажили це каміння на вагони. Це була праця рабів середньовіччя. Рабовласники, напевне, мали більше милосердя і співчуття до своїх рабів, як більшовицька влада до політв’язнів. Крім кар’єру, політв’язні працювали на залізниці.

Часто дівчатам, які працювали на залізниці, доводилося бути під табором Дубівка. Там перебували політв’язні-чоловіки. Коли дівчата були близько цього табору, чоловіки, почувши українську мову, вилізали на водокачку і співали українських пісень. Анна згадує, що це був чудовий чоловічий хор, його пісні лунали на всю околицю. Так українці взаємно потішали себе у своєму горі і стражданнях, так українська народна і повстанська пісня веселила їх серце і вливала в нього надію на краще майбутнє. Анна не знала, що в тому таборі мучиться її наречений Йосиф Мельник. Так минали, молоді роки українських політв’язнів.

Марію звільнили 25 вересня 1954 року. Їхала до мами в Прокоп’євськ, відгороджена сіткою – окремо, як злочинець. Пізніше до неї підсадили якусь болгарку. В Прокоп’євську зустрів її комендант Слоняєв. Марію відвели в міський відділ і посадили в камеру, де вона перебувала ще два дні. В камері сиділи також дівчата, які займалися пограбуванням квартир та іншими злочинними діями на волі. Побачивши Марію, вони зраділи, бо вважали, що це їх нова здобич. Марія мала з собою невелику валізу, і вони гадали, що ця валіза стане їхньою. Помилилися дівчата-злодійки, бо Марія вміла захистити себе. Довідавшись, що вона – політв’язень, почали люб’язніше ставитися до неї.

Після двох днів комендант Слоняєв привів Марію в барак, де проживала її мама Катерина. Радості не було меж… Після довгих років розлучень, після стількох років поневірянь, голоду і холоду мама побачила свою доньку. В бараку більшість становили українці, тож сходилися, розпитували про своїх, адже багатьом не була відома доля сина чи дочки, багато не знали долі своїх батьків.

Восени 1955 року звільнили Анну. Вона також приїхала в Прокоп’євськ до мами і сестри. Приїхала за два тижні перед весіллям Марії. Родина з’єдналася! Марія виходила заміж за Василя Саженицю, який походив з села Побужани і родина якого була виселена в Сибір. Господь Бог не покинув людей, які перебували на засланні, в ув’язненнях – там разом зі своїм народом терпіли і їх духовні провідники. На Ясній Поляні (дільниця Прокоп’євська) жив греко-католицький священик, до якого вірні зверталися з різними своїми потребами. Роль греко-католицьких священиків на засланні була надзвичайно великою. Люди зверталися в різних потребах, з різними бідами, священик потішав, допомагав, розраджував у різних стражданнях, наставляв на дорогу правди. Українці не забули своїх батьківських звичаїв і традицій. Старалися навіть у найважчих умовах життя зберегти те, що їм передали в рідному краї. Подивляли нашу вірність і любов чужинці, серед яких жив наш народ. В Прокоп’євську, як помирав хтось із наших людей, то одні передавали про це звістку іншим, і на похорон збиралося багато українців. Тіло усопшого несли через усе місто, люди ішли, співали побожні пісні. На перших порах міліція намагалася розганяти похоронні процесії, але їм цього не вдалося зробити.

Марія і Василь звернулися до священика, щоб поблагословив їхній шлюб. Так з Божим благословенням почалася нова сторінка життя для Марії і Василя. Хоча клеймо політв’язнів тяжіло на них, бо щомісяця треба було ходити в міліцію “відмічатися”. Господь Бог поблагословив молоде подружжя двома дочками: Галиною, яка народилася 1955 року, і Ольгою (1958 року народження), яких також охрестив греко-католицький священик. Чоловік Василь працював на шахті, отримав квартиру, і життя поволі поліпшувалося.

Анна працювала на залізничній дорозі і проживала разом з мамою і сестрою. 1957 року вона виходить заміж за Йосифа Мельника. Чоловік був політично засуджений, його родина також була вивезена. Батько Василь помер з голоду, залишилася тільки мама Анна. Родина Мельників було духовно і національно свідомою. Два двоюрідних брати Йосифа, Дмитро і Іван, були греко-католицькими священиками, належали до Чину Найсвятішого Ізбавителя оо. Редемптористів, своїм життям давали свідчення святої віри в безбожній комуністичній державі. Їхня родина походила з села Жирівки Пустомитівського району. В 1957 році народився син, якого назвали на честь діда Василя, який помер від голоду. Шлюб і хрещення також здійснили греко-католицькі священики.

Як би не жилося на чужині, які б достатки людина не мала, але ніщо в світі не може замінити Батьківщини. Так само, як рідна мама – хай буде убога, хвора, немічна, неграмотна, каліка – але її серце і душа завжди рідні і близькі для кожної дитини. Ніхто не може замінити материнських рук, усмішки рідної матері, її любові і співчуття, її ласки і милосердя, її теплоти і материнського погляду. Бо ніхто не знає так своєї дитини, як мама, яка носила цю дитину під своїм серцем і любила всією душею. Вона дала нам життя, годувала в утробі нас своєю кров’ю, першою відчула биття нашого серця під своїми грудьми, пестила нас своїми руками, коли ми ще були в її утробі.

Також і Батьківщина – це наша мама. Земля, на якій ми народилися, на якій робили свої перші кроки, батьківська хата і колиска. Це святиня, до якої ми ходили босими ногами, де нас хрестили, в якій ми брали Перше Святе Причастя, в якій ми навчалися катехизму, співати і прославляти Господа Бога і Пресвяту Богородицю. Там ми стояли поруч зі своїми односельцями, разом ділили радості і смутки, які були в житті. Це вишня, яка зацвіла навесні і манила нас своїм любим цвітом. Це груша чи яблунька, яку садили наші прадіди, на яку ми лазили босоніж і смакували її плоди. Це рідний ліс, гаї і діброви, які заквітчувалися травами і квітами. Це твоя Батьківщина, це рідна твоя земля. Як лелека і ластівка з далеких країв прилітають до рідного гнізда, так і тисячі українців, не зі своєї волі загнані в табори, в далекі світи, всім серцем своїм завжди линули до рідного краю.

В 1960 році Анна і Василь Мельники повернулися з заслання і шукали прихистку на рідній землі. В Якимові, звідки походила Анна, не було до чого повертатися: хата і господарка згоріли. Знайшли притулок у Рясному. Була велика проблема з пропискою. В райцентрі Яворові начальником паспортного стола був Марценюк. Ходила поголоска, що Марценюк був сотенним в УПА, але зрадив своїх побратимів і співпрацював з НКВД, тому з ненавистю ставився до “сибіряків”, робив їм різні перешкоди, щоб вони не мали можливості залишитися на рідній землі. Але і в тій скрутній хвилині, як згадує пані Анна, Господь Бог їх не покинув: знайшлися добрі люди, які допомогли їм з припискою і наділили кусок землі, на якій родина почала будувати свою хату. Та не було спокійним серце Анни: вона пам’ятала, що там, далеко на чужині, її мама Катерина і рідна сестра Марія з родиною. Вона постійно писала до них і просила, щоб поверталися на Україну. Хоч знала, як важко є приписатися, з якими великими проблемами зустрінуться мама і сестра, та все ж дуже сильно бажала, щоб уся сім’я з’єдналася на рідній землі.

Незабаром їхня мрія здійснилася. В 1968 році мама і сестра з родиною приїжджають на Батьківщину. Сім’я поселилася в домі Мельників, які на цей час побудували хату, де було три кімнати. Знову ті самі клопоти – прописка. Нічого не змінилося в Яворові: ті самі люди, ті самі проблеми, але Бог ніколи не забуває про тих, які уповають на Нього. Прописка на той час мала дуже велике значення – без неї не можна було знайти роботу, а навіть, якщо знайшов якусь добру роботу, то питали, звідки приїхав, за що сидів… Згадує пані Марія Сажениця полковника Миколаєва, який пішов їм назустріч і допоміг з пропискою, що навіть дивувалися в Яворові, як вони могли так полагодити справу. Два роки жили разом, а відтак родина Сажениць отримала план під будову і побудувала свою хату.

Виростали діти, які народилися на чужині. Якою буде їх доля? Адже вони також носили на собі клеймо дітей батьків, засуджених за 54 статтею карного кодексу СРСР. В родинах заховувався дух глибокої любові до Бога і свого народу, але батьки не розказували дітям про своє героїчне минуле. Вважали, що ще не настав час. Мусять підрости, усвідомити, переосмислити історію України. Коли діти запитували, чому вони народилися не на Україні, батьки відповідали, що поїхали на заробітки, там познайомилися і одружилися, а опісля приїхали до краю. Справді, часи були непевні. Старше свідоме українське населення було вимордуване більшовицькими окупантами, інші знайшли притулок на Заході, частина українців не повернулася в рідний край, бо не мали вже до кого повертатися, господарка була знищена або її зайняли росіяни чи інші люди, діти виросли в чужому середовищі, батьки мали закриті уста і не могли розказати дітям усієї правди про страшні роки боротьби за самостійну незалежну Україну.

Минали роки, діти виростали. Дві дочки Марії Сажениці закінчили школу з золотою медаллю. Старша дочка Галина вступала на математичний факультет Львівського університету імені Івана Франка. При здачі документів один начальник зі спецвідділу запитав дівчину, яка причина, чому вона народилася в Прокоп’євску. Галина спокійно відповіла: “Я не вибирала місця народження”. Навіть маючи золоту медаль, вона не вступила на стаціонарне навчання. Адже для тих, хто приїхав з Сибіру, не було ніякого сенсу вступати на стаціонарне навчання, бо ніхто не звертав уваги на свідоцтво про закінчення школи, а на саму особу, її походження і характеристику. В такий спосіб комуністична влада тиснула і робила різні перешкоди для молодого покоління свідомих патріотичних українських родин. Тому діти Галина, Ольга і Василь зрозуміли, що мають навчатися на заочному відділенні вищих навчальних закладів.

Господь Бог у Своєму Провидінні дбає і опікується кожним із нас. Так склалося і в житті родини Мельників і Сажениць. Попри всі страждання і переслідування, яких зазнали родини, Бог чував над ними, благословення Господнє супроводжувало їх у найтяжчі хвилини буття. Діти щасливо закінчили вищі навчальні заклади, хоч на них була “тінь” їхніх батьків – колишніх політв’язнів. Нелегко було здобути вищу освіту, потрібно було багато як фізичної, так і розумової праці. Вдень треба було працювати, а ввечері йти на навчання. Дві дочки, Галина і Ольга, як педагоги, віддали для Рясненької середньої школи № 94 37 років своєї праці. Томків Галина – завуч школи, викладає математику, її сестра Томків Ольга – також викладач математики. Вони виховують українську шкільну молодь у любові до науки, особистим прикладом навчають любити свій рідний край…

Народне прислів’я голосить: людина планує, а Господь керує. Так є і в нашому житті. Злі сили планували знищити наш народ різними засобами: хтось за допомогою сили і терору, інші робили геноцид, великий голодомор, в якому загинули мільйони нівчому неповинних людей. З найкращих синів і дочок нації робили яничарів, інші за допомогою меча і вогню, пацифікації і в’язниць чинили злочин над нашим народом, прирівнювали нас до тварин, принижуючи і знищуючи нашу культуру, звичаї, традиції, релігійні і національні звичаї. Наші неприятелі гадали, що скоро поставлять хрест над нашою історією, над нашим народом, але Господь з високого неба прийняв жертву нашого народу, жертву найкращих його синів і дочок. І коли дехто каже, що незалежна Україна постала без жодного пострілу, – це неправда. За нашу незалежність віддавали своє життя впродовж усієї нашої історії тисячі. мільйони невинних жертв. Ми не маємо морального права забувати про ці жертви – це на їхніх кістках, на їхній невинній крові, яку вони пролили за Бога, Церкву і Народ, постала незалежна Українська держава.

Народ, який не знає своєї історії, не цінує її, не навчає своїх дітей, не виховує в молодого покоління почуття християнської любові і патріотизму до Бога і Церкви, не може і нездатний побудувати щасливої майбутності для своїх дітей і онуків. В часі президентських виборів у часописах, на телебаченні, в розмові між людьми можна було почути: а що зробив президент Ющенко? Тільки те й робив, що займався голодомором… При цих словах, серцю було так боляче, немов його хтось різав гострими ножами. Якими направду духовно бідними і нещасними є люди, які так думають! Це наша національна трагедія, про яку має знати весь світ, це геноцид над українським народом. Якщо ми, українці, не пізнаємо, не вивчимо ще раз, але вже в світлі незалежної України, фахово і з великою відповідальністю перед минулими і майбутніми поколіннями нашого народу, не підійдемо до вивчення історичних подій нашого минулого, то залишимося з порожніми руками. Будемо рабами ми і наші майбутні покоління. Будемо в рідному краї ставити пам’ятники чужим героям і перед ними схиляти свої голови, як невільники, і в той же час своєї славної історії не знати, її цуратися.

… Цими днями, як закінчую цю статтю, сталася трагічна подія в Смоленську з польським президентом Лехом Качинським і його дружиною Марією. У катастрофі літака загинуло 96 осіб. Вони летіли в Катинь, щоб у 70-у річницю розстрілу НКВД польських офіцерів помолитися і віддати шану героїчно загиблим в ім’я своєї Батьківщини. Як вміє консолідуватися польське суспільство, це ми бачимо на телеекранах. Який глибокий патріотизм пробудився в польському народі, як народ зумів оцінити президента, який працював, щоб розбудити національну свідомість і почуття патріотизму в серці кожного поляка. За ці заслуги його похоронять на Вавелі в Кракові, де спочивають польські королі. Нам, українцям, потрібно навчитися в наших сусідів, як маємо любити нашу Батьківщину, дбати про її духовний і національний розквіт, вивчати свою історію, плекати любов до своєї культури, традиції і звичаїв. Шанувати ім’я своїх національних героїв, богатирів і в пам’ять про них будувати міцну незалежну Українську державу.

Мені було приємно спілкуватися з сестрами Гірними – Анною і Марією. Вони прожили славне життя. Юні, молоді роки присвятили боротьбі за самостійну Українську державу, за цю святу справу поневірялися в таборах, зазнали багато горя і страждань, вони і їх родини. Все своє життя пронесли в серці любов до Бога, Церкви і свого народу. Зі сльозами на очах вони згадують свою покійну маму Катерину. Це була людина глибокої віри, свідома українка, яка вирозуміло ставилася до своїх дочок і часто підтримувала їх на дусі, потішаючи такими словами: “Україна терпить від своїх ворогів, і ми мусимо терпіти”.

А чи можна забути про маму, яка стільки зробила для своїх дітей? Світлої пам’яті Катерина Нагірна, яка була на засланні в Прокоп’євську і жила в бараках, важко працювала, отримувала 36 рублів, але завжди пам’ятала про своїх дочок, які перебували в таборі, і одній, і другій старалася вислати якусь невеличку посилку, з останнього брала від себе, можливо, лягала спати голодною, але пам’ятала про своїх дітей. То якийсь теплий одяг, шкарпетки чи інші якісь речі, але вони зогрівали, бо то був презент від рідної матері. Це покоління було виховане на засадах глибокої віри, християнської моралі, жертвенної любові до Бога, Церкви і свого народу. На превеликий жаль, сьогодні такі родини є рідкістю в українському суспільстві.

Залишитися собою в цьому світі, мати своє духовне і національне обличчя, вміти обстояти свою думку і позицію, не раз іти проти течії і вітру, який сильно вдаряє в лице, – це не легка справа, але можлива. Сестри згадують, що хоч в таборі військові надзирателі МВД суворо поводилися з ними, але все ж дивилися на них із повагою. Без сумніву, серед них були різні люди, які розуміли, що цей народ переносить такі страждання за ідею. Це не бандити, не дрібні вуличні злодії, які мають інтерес власного збагачення, не терористи, яким дали винагороду і вони вчинили акт терору і насильства. Це люди з любов’ю і вірою в серці, які моляться у в’язниці до Господа Бога, допомагають один одному у нестерпних умовах життя, спілкуються між собою мовою поваги і любові, а не дикими криками і жаргонами. Тому здорово мисляча людина, навіть наглядач, який бачив і вмів аналізувати вчинки і життя політв’язнів, в тих людях відкрив для себе щось інше, шляхетніше, людяніше, ніж у звичайних засуджених.

У розмовах із сестрами Анною і Марією Нагірними ще раз переконався, яке важливе значення має добре виховання в житті кожної дитини. Від фундаменту, який закладають батьки, школа, Церква, залежать і подальші роки життя людини. Якщо фундамент – твердий моноліт, то його ніхто не в силі розбити. Він перетриває всякі незгоди, тортури, переслідування, в’язниці, навіть саму смерть. Зерно, яке сіється на добру ріллю, проростає і дає стократні плоди, незважаючи на те, які будуть погодні умови – сприятливі чи ні. На кінець нашої розмови політв’язень Анна Мельник читає вірш, який навчили її ще дівчиною, коли приймали до Організації Українських Націоналістів:

Люби той народ, закутий в кайдани,
Що стогне в неволі в тяжкому ярмі.

Помагай щиро борцям за волю,
Щоб вік скоротити холодній тюрмі.

Хай ідеалом твоїм Україна буде,
За неї Бога ти моли щодня,

Щоб ворогів вона побідила,
Стала могутня, єдина і сильна.

Чи щастям дише твоя грудь,
Чи сумно йдуть хвилини –

Ніколи того не забудь,
Що ти – дочка України.

Це не був тільки вірш, який вона запам’ятала на все своє життя. Це було життя сестер Гірних, ідея, за яку вони боролися від дитинства. Цю ідею вони виношували в своєму серці в найтяжчих комуністичних часах для нашого народу, вони молилися за Українську державу і народ і вірили в перемогу. Бог поблагословив їм ще тут, на землі, побачити відродження Української держави. Хочеться від щирого серця скласти сестрам Нагірним і всім живущим, які своє дитинство і юність, молодий і зрілий вік присвятили для України: “Боже, благослови їх міцним здоров’ям, дай у спокої і мирі дожити віку, небесних і земних благ, опіки Матері Божої над їхніми родинами і над усім нашим народом!”

А ще молимо Тебе, милостивий Господи: “Глянь ласкавим Твоїм оком на велику любов тих, які загинули тут і по всій Україні, що у знаних і незнаних, пам’ятних і забутих могилах сплять – батьків, братів і синів наших, тих, що впали в боях, загинули в тюрмах і на засланні, в снігах Сибіру. Злучи їх невинну кроваву жертву зі Своєю Жертвою на Голгофті. Дай, щоб не даремною була ця їхня жертва, а щоб на обильно кров’ю героїв политій землі виросли квіти братньої любові і зійшло сонце волі і долі народу. А їх, Господи, причисли до грона Своїх вірних слуг і наслідників. Вони гідно пройшли тернистий шлях життя, а своєю геройською смертю дали найвище свідоцтво правдивості і святості Твоєї найбільшої і єдиної Заповіді Любові. Тож не погорди цією їхньою жертвою, а прийми їх, як прийняв Ти жертву праведного Авеля, і ради неї, а радше ради Свого Превеликого Милосердя і чоловіколюбія, прости їм усі гріхи і провини добровільні і недобровільні та упокой душі їх у мирі і посели в місці Твоєї слави, де спочивають душі великих Твоїх праведників, предків наших, Князів, великого рівноапостольного Володимира, Бориса і Гліба, преподобних Антонія і Теодозія Печерських і всіх святих, щоб вони разом, оглядаючи невимовну красу Твого Лиця та насолоджуючись небесною радістю, славили Тебе вовіки віков. Амінь”.

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

 

14 жовтня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

20 жовтня 

Свята Літургія для родин

27 жовтня

Прп. Параскеви і Св. Мч. Назарія - відпуст в Шклі

10 листопада

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

___________