Важкий і солодкий хрест священства

Відпустове благословення з нагоди 25-ліття ієрейських свячень уділяє о. Василь Ковпак, СБССЙ

Відпустове благословення з нагоди 25-ліття ієрейських свячень уділяє о. Василь Ковпак, СБССЙ

Проповідь на урочистій Святій Літургії
з нагоди 25-ліття виходу УГКЦ з підпілля
та 25-ліття повернення
парафії Святих Верховних Апостолів Петра і Павла в лоно УГКЦ

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.

Слава Ісусу Христу!

Дорогі всечесні отці, дорогі се­стри, дорогі вірні! Сьогодні ми зібрані на цій Святій Божественній Літургії, щоб скласти подяку Всемогутньому і Вічному Богу, нашому Сотворителю і Відкупителю, за всі неоціненні дари, які Він сотворив для нас, для нашо­го народу, для нашої Церкви і нашої парафії. Як ми співали в пісні:

Перед Тобою, Царю всього світу,

Коліна клонять нині вірні люди;

Тобі у дарі, краще самоцвіту,

Складають радо чисте серце

в груди...

Поглянь ласкаво на нашу

Вкраїну,

На ввесь наш нарід

із-за синіх хмар,

Тоді як Церква голосить новину,

Що Ти наш Господь

і Предвічний Цар!

Ця пісня не є знана в народі. Вперше я почув її хлопцем, ще не будучи семінаристом, у селі Купич­воля Жовківського району в малій дерев'яній святині, бо церква була спалена, тому вірні молилися в цій святині. Та церква і та парафія не перейшли на православіє, тож люди самі збиралися на молитву, самі співали Антифони, Іже Херувими... Мов сьогодні, стоять перед моїми очима ті люди. Особливо пам'ятаю таку На­стуню. Вона високим голосом свого сопрано вела цю пісню, і цей спів, здавалося, линув до самих небес у ті страшні часи комуни:

Поглянь ласкаво на нашу

Вкраїну,

На ввесь наш нарід

із-за синіх хмар...

Що Ти наш Господь

і Предвічний Цар!

Так від 1946 року співали гали­чани цю та інші пісні:

Ми при вірі мем стояти

Лиш католицьких батьків,

України гімн співати

До послідних мем віків...

Співали, хоч, можливо, не всі вірили, чи настане та година волі і чи повернеться наша Мати-Церква, чи ми будемо жити вічно в неволі... А були страшні часи, коли 28 травня 1945 року у Львові була утворена Ініціативна група, яку очолив парох церкви Преображення Господнього о. Гавриїл Костельник. З 28 травня 1945 до 8 березня 1946 р. католицькі священики не мали спокою ні вдень, ні вночі. Рано до них навідувався о. Гавриїл Костельник, але не сам, а з НКВД, тому греко-католицькі свяще­ники не ночували вдома, а втікали в ліси, в міста, щоб вберегти своє жит­тя і продовжити душпастирську опіку над своїм народом. А він приходив, був високий, здоровий чоловік, сама його постава вселяла страх. Гово­рив спочатку облесливо, так мило­сердно: "Ми повертаємося до віри наших батьків, ми повертаємося у лоно Православної Церкви. Унія - це найбільше зло для нашого народу". А коли священик казав "ні", тоді він гримав рукою по столу і наказував: "Підпиши на православіє!" Свяще­ник далі казав: "Ні, я не можу зра­дити віри батьків". - "Підпиши, а ні, то згниєш у Сибіру!" Так казав священик до свого брата-священика: "Згниєш у Сибіру!" І хто не підписав, той опинявся у "чорному списку" і в немилості радянської влади.

Дорогі мої, це були страшні часи. Проте Костельник не назбирав ба­гато тих відступників-священиків - усього 119. А на той час в УГКЦ було 2987 священиків. Греко-католики мали 4 488 святинь, 203 монастирі, Богословську Академію, 5 духовних семінарій, 540 богословів, 1610 монахів і монахинь, 35 видавництв. Це було справжнє духовне військо, яке працювало на Господній ниві. І це військо, дорогі мої, розбіглося не по своїй волі. Одні опинилися в Хабаровському краї, як сестри-василіянки. Вони, почувши, що там, за рікою, є отець Розумійко, старалися раз на тиждень переплисти ту ріку (а плисти треба було 15 кілометрів!), щоб вислухати Службу Божу і прийняти Св. Причастя. Взим­ку було легше, бо річка замерзала, і вони переходили по льоду на другий берег. Хто у Воркуті, хто в Магадані, розкидані були ті священики, мона­хи і монахині, і не знали своєї долі, але знали одне: Бог дав їм хрест, і треба його нести терпеливо і з любов'ю. І Бог благословляв. У тяж­ких терпіннях, у часи підпілля виховувалися нові покоління й нові поли­кання. Це були люди різного стану. Серед підпільного духовенства зустрічалися лікарі, звичайні робітники, селяни, інженери. Вони ходили по містах і селах, проповідували слово Боже, при закритих дверях і закри­тих вікнах відправляли Св. Літургію. Вірні повсюдно гуртувалися: що могли, відправляти самі - Хресні до­роги, вервиці... Молилися і благали: "Поглянь ласкаво на нашу Вкраїну, вислухай голосу своїх дітей, зміни нашу долю, зміни той хрест, хай зміниться Страсна П'ятниця на Ве­ликдень!"

І ось настав 1988 рік - Тисячоліття Хрещення Русі-України. Відтоді ніби-то настало полегшення для віруючих людей, але це був тільки початок великих Божих справ. 1989 року у травні (пам'ятаю, як сьогодні) мій приятель студентських літ о. Велевський і я почали збиратися біля мо­настиря кармелітів на маївку. Спо­чатку було мало людей, бо не знали ще про наші відправи. Міліція якось не звертала уваги: вийшли люди з костела, стоять собі на пагорбі, мо­ляться, співають. Але людей ставало дедалі більше. І світлої пам'яті о. Ло­патчак, священик з Перемишльської діцезії, який жив у Львові, почав відправляти Божественні Св. Літургії біля костела (зараз церква Св. Ар­хистратига Михаїла). Люди почали з'їжджатися з різних околиць Гали­чини і не тільки. І тоді пробила го­дина боротьби за право Церкви і народу: почали збирати гроші; люди, пам'ятаю, жертвували великі гроші, приносили цілу пенсію для тих, що їхали у Москву на Арбат, де від трав­ня до кінця осені позмінно стояли пікети наших людей, вірних Греко-Католицької Церкви, підтримані українськими політиками, які боролися за незалежність Української держави. Щодня на одну з голов­них вулиць Москви, Арбат, виходи­ли наші голодувальники з плака­тами: "Свободу Греко-Католицькій Церкві!" То був час піднесення.

Під час нашої подячної дев'ятниці за дар віри і за благословення для нашої Греко-Католицької Церкви, яку ми відбували напередодні сьогоднішнього дня, перед моїми очима пройшли ті всі етапи, навіть уві сні поверталися ті часи... То направду був благословенний і святий час, коли народ боровся за своє виз­волення і свою Церкву. На стен­дах, розміщених у нашій святині, є фотографії з Арбату, на яких ми бачимо о. Ярослава Лесіва, сестер-монахинь, одягнених по-світськи, і вірних. Що вони роблять? Вони кля­чать на асфальті, на бруківці з вер­вицею в руках. Протягом дня повз них проходили тисячі різних людей. Пам'ятаю, одного разу (я збирав тоді підписи за легалізацію УГКЦ) підійшов до мене один інтелігент-панок і каже по-російськи: "Давай я поставлю свою подпись". Звичайно, я дав. Він там щось написав, а потім повертає мені листок і каже: "Про­читай, что там написано". А там було написано: "Униатская Церковь сотрудничала с фашистами". Хотів, певно, вивести мене з себе. Та я сказав: "Дякую, Ви висловили свою думку. Але ми маємо іншу думку про свою Церкву і про свій народ".

Ми клячали, молилися, проси­ли і вірили, що Господь Бог змінить нашу долю. І звідки почався упадок, звідти й почалося відродження. 1989 року у церкві Господнього Пре­ображення у Львові на свято Христа-Царя відправляється перша греко-католицька Літургія. У тій самій церкві, де відбулося відступництво від віри під проводом о. Гавриїла Ко­стельника, відправляється публічно Св. Літургія.

Пам'ятаємо, як нарід тоді був спраглий слова Божого. Тоді це вже було нове покоління, яке не знало, що таке Греко-Католицька Церква, її звичаї, традиції. І коли наша Церк­ва вийшла з підпілля, багато людей з різних околиць почало приїжджати до Львова, щоб подивитися, як то ви­глядала Греко-Католицька Церква. І всі говорили: батьки розповідали дітям, бабця говорила онукам, що в нашій церкві були фани, були Сер­це Христове і Серце Матері Божої, образ св. Йосафата, монстранція, дзвіночки, дівчатка тримали берил­ко на Службі Божій... А побувавши в церкві Господнього Преображення і повернувшись додому, казали: "Мамо, що ти говориш, яке там Серце Христове, які фани, які дзвіночки! Там так само, як у нашій Православній Церкві". І тоді це ви­користали православні батюшки, які казали: "Поїдьте до Преображенки і подивіться: хіба там не так само відправляється, як я відправляю? Ну, хіба що там Папу згадують".

Дорогі мої, це були і радість, і великий біль. Біль для тих людей, які з дитинства пам'ятали справжню Греко-Католицьку Церкву, яка була перед війною, знали Її традиції, на­боженства. Тим людям було завдано великої кривди. А коли їх священики почали у святинях піднімати з колін, щоб вони настоячи йшли до Св. При­частя, коли почали з церков зника­ти фігури Серця Христового, коли перестали відправляти суплікацію і набоженство першої п'ятниці, для людей, які знали віру, це було ще одна Страсна П'ятниця. Багато з них почало їздити по інших парафіях, де відправляли отці-василіяни, а опісля ми, традиційні священики. І так, дорогі мої, виникло, організувалося Священиче Братство Святого Священномученика Йосафата.

Традиція, віра батьків... Що це таке? Дорогі мої, її треба пізнати, для неї треба відкрити своє серце, пізнати красу традиції, пізнати святість і ве­лич, пізнати, ким є людина і ким є Господь Бог. Там, на Арбаті, ми кля­чали й просили: "Боже, дай свободу Церкві і Україні!" Ми постили і мо­лилися. То, дорогі браття і сестри, була така велика сила, сила молит­ви людей, і якби ту силу продовжити було!.. Тоді ми бачили себе малень­кими, а Бога - Всемогутнім Творцем. Але все відбулося навпаки, коли нас стали навчати: Служба Божа задо­вга - треба скоротити, Св. Прича­стя - тільки настоячи, пости задовгі, треба, щоб молодь танцювала 1 січня і на Успенський піст 24 серпня. І ми нині дотанцювалися й догуля­лися до того, що втратили Крим, а на Донбасі війна... Ми розслабилися й забули про Бога, нині людина ста­ла великою, а Бог - маленьким. Лю­дина присвячує своїй особі багато часу, а для Бога не приділить навіть ранішньої і вечірньої молитви. Нині я зайнятий собою, своїми вузькими й низькими інтересами, а Господу Богові - Йому залишиться те, що найгірше. Тому сьогодні ми маємо усвідомити ці речі, переглянути своє духовне життя, відкрити своє сер­це для Господа Бога й сказати: "Ні, Боже, Ти є великий, всемогутній, вічний, Ти наш Цар і Батько. Ми визнаємо над собою Твоє царюван­ня і благословення". Це дуже важ­ливо - пізнати Традицію, відчути що це мені рідне і близьке, бо так молилися мої батьки, це той самий "Отче наш", що його навчала мене моя бабця. Як я можу сказати, що це погана молитва, коли вона має ти­сячу літ, як я можу сказати, що це - не моя Служба Божа? Як я можу? Нарід, що не має коріння, не здат­ний розвиватися. Дерево, що цвіте, має велике коріння. Ми мали такий потенціал, набутий у підпіллі - ті на­боженства й молитви, які Бог почув і зіслав свободу для нашого народу. То ж чому не було зібрати ті молитви й сказати, що добра та Свята годи­на і та Вервиця, адже вони випро­шували ласки для народу? Чому не сказати, що це добре, коли ними ви­прошувалося незліченні ласки для народу, що Бог вислухав ті молитви, і ми отримали свободу? Чому заборо­нити суплікацію, коли триває війна?! Та то треба, аби в кожній церкві були виставлені Найсвятіші Тайни і щоб вірні співали: "От повітря, глада, огня і войни, ізбави нас Го­споди"! Навіть війна не вчить нас! Ми будемо черстві й закам'янілі, ми будемо казати, що все це - латинізація, що це - не наше. Та яке не наше! Та наші покійні владики Ва­силик, Дмитерко - клякали й так співали! Покійний владика Василик без суплікації не відправив Служби Божої! Що сталося з нашим народом і нашою вірою? Колись під дулом ав­томата нас заганяли в православіє, а нині ми добровільно йдемо! А де ж віра чотирьохсот років плекання Св. Унії, де свята віра наших мучеників та ісповідників?

Тому, дорогі мої, нині, святкуючи цей ювілей 25-ліття виходу УГКЦ з підпілля, ми всі, а особливо батьки, маємо бути свідомі й передати своїм дітям і онукам нашу правдиву віру. Не так, що ти, бабцю й мамо, молиш­ся, а твої діти та онуки дивляться телевізор. Ви маєте запросити їх до молитви: діти, онуки, помолимося за нас і наш нарід. Ми маємо передати цей неоціненний дар - святу като­лицьку віру, бо якщо цього не зро­бимо, то колись будемо відповідати насамперед перед Господом Богом.

Друге. Наша парафія святкує 25-літній ювілей свого повернення в лоно УГКЦ. 10 грудня 1989 року до нас підійшли дві жіночки з Рясного і кажуть до о. Антонія: "У нас на Рясній більшість людей - переселенці, люди ходили в часи комуни до костела, ми дуже хочемо, щоб наша церква перейшла в лоно Греко-Католицької Церкви". 10 грудня, сніг, зима, зран­ку відкриваються двері цієї святині. Я став до Служби Божої, гадав, що отець Антоній буде зі мною, а він до "Іже Херувими" - і поїхав до Львова відправляти Службу Божу під церк­вою Св. Михаїла...

І ось, дорогі вірні, проминуло 25 років нашого спільного життя у цій святині. Було все, були злети й розчарування і в мене, і у вас. Але найбільше багатство, яке має наша парафія, це дар молитви. Знаю людей, які моляться щоденно про три-чотири години, тепер по монастирях стільки не моляться, це, звичай­но, окремі люди, але вони є. Знаю, дорогі мої, вашу велику любов до нашої святині, духовне вихован­ня, відродження Традиції в нашій парафії. Ми почали з неустанної дев'ятниці до Божого Милосердя, яка пустила глибоке коріння, і більшість парафіян знають і люблять цю вервицю. А яке було набожен­ство Божого Тіла! Спочатку жінки, які відійшли вже до вічності, носили прості столи, а нині ми маємо такі величаві престоли, збирається вся парафія і бере участь у тих урочи­стостях. Перше Св. Причастя, бла­гословення Найсвятішими Тайнами, Святі години... А Серце Христове, перша п'ятниця, нічна адорація, а наші маївки, які відправляються в трьох-чотирьох місцях одного дня і збирають до 600-800 людей! А св. Йосиф Обручник... Якось я заспівав до св. Йосифа і чую - церква співає. Думаю: звідки ті люди знають? А вони відповідають: "Отче, ми не­мов були в Щепятині, та нас сестри-монахині вчили!" - "А чого вас іще вчили? Може, молебень до св. Йо­сафата знаєте?" - "Знаємо!" Як то люди тішилися й раділи! А Хресні до­роги, а пісні, а навіть сповідь... Радіє око, коли бачиш, як багато людей іде до сповіді, як молоді стоять із мо­литовниками і листочками. Не кажу, що всі, але є такі. В цьому видно також працю сестер-монахинь, які на катехизі навчали, як добре очи­щувати свою душу й перепрошува­ти Господа Бога. Ми не забуваємо про наших померлих, практикуємо з року в рік дев'ятницю за душі помер­лих, а на Григоріанські Служби Божі маємо чергу аж до червня 2017 року. А це означає, що за своїх померлих ви хочете молитися, ви хочете дати на Службу Божу. Вже не кажу про пастирку й коляди в цій святині...

Я дякую вам. Мені дивно, але ніколи на нашій парафії я не мав якихось великих непорозумінь. Є парафії, де всього 20 осіб, і завж­ди виникають якісь конфлікти: то гроші, то та сказала, та передала... І коли інші отці про щось таке розповідають, то мені слабо стає: гор­стка людей - і за що ви сваритеся?! А тут - тисячі людей, і жодних по­важних конфліктів (за винятком проблеми з модерністами чи яки­хось поточних справ, що само собою зрозуміло). Як колись були сестриці і коли ми будувалися, то я навіть не знав, хто там їсти варив і готував, де гроші брали, все вони вирішували самі між собою тихенько, там не було стосів прання у Великому пості, там не було питання, хто має це ро­бити. Я дякую парафіяльній раді, ми будували наше життя у згоді й мирі. Проте це не наша заслуга, це сила молитви... Дякую вам, рясненці. Можливо, в духовному розумінні я був загострий, принциповий і за­багато від вас вимагав, але, думаю, ви зрозуміли, що я робив це не з умислом чи зі злої волі, а робив з любов'ю, щоб ви полюбили Бога цілим серцем і душею. Дякую всім, особливо нашій молоді.

Ми пережили нелегкі часи, про нас писали, що ми лефевристи і ще багато чого такого, писали і світські, й релігійні газети. Пам'ятаю, як тоді я прийшов на випускний вечір у 92-у школу. Думаю, є різні бать­ки, не знати як поведуться тепер ті батьки і вчителі - а наші діти вста­ли й зустріли мене оплесками. І я це запам'ятав. Бо вони повірили священикові й не засумнівалися в його науці - тому дякую вам. Дякую нашим родинам, особливо молодим. Улітку так мило бачити вас у цер­ковному саду з дитячими візочками, який перетворюється на великий дитячий садочок. Дякую молодим родинам, які зрозуміли, що таке Церква, що таке Служба Божа. Дя­кую нашим школам, дитячим садоч­кам і вчителям за те, що на початках і в ті важкі часи (багато з них уже відійшли до вічності) підтримували мене, запрошували. На початках я мав навіть уроки релігії в школі, це було чудово. Це незабутній час! Дякую, що в обох наших школах є фігура Матері Божої, що ви йдете в ногу з церквою, що ви, вчителі, підтримуєте свою церкву.

Культ до Матері Божої Фатімської, перші суботи місяця, сповідь хворих першої суботи, маємо близько 200 осіб Апостольства молитви. Дякую, що Боже Провидіння мене присла­ло до вас і ми разом провадимо це духовне парафіяльне життя і разом ділимо радості, смутки й переживан­ня, дякую за вашу покору і молитву, за все, що ви робили разом зі мною.

Сьогодні день 25-ліття мого свя­щенства. Хай Господь Бог прийме до вічної радості тих священиків, яких я зустрів у своєму житті. Це, насамперед, о. Макарій Грень, який у Бірках давав мені перше Св. При­частя у приватній хаті. Велика роль у формації мене яко священика на­лежить підпільному священикові о. Єронімові Тимчуку, який закінчував студії в Інсбруку. У семінарії їм тоді сказали: оскільки в Україні загрожує велика небезпека, ви можете за­лишитися тут або їхати в Канаду чи Америку, а хто готовий їхати в Україну, тому доведеться захища­ти там Церкву з загрозою для сво­го життя. Отець Тимчук зрезигну­вав Америкою і Канадою і поїхав в Україну, де все своє життя провів у підпіллі, готуючи молодих питомців на священиків. Дякую о. Антонієві, з яким тісно переплелося моє жит­тя, о. Лопатчакові. Великий і до­брий вплив мав на мене також о. Рафал Керніцкий з катедри, якого жертвенність було подиву гідною: він приходив до церкви о 6 годині ранку і перебував у ньому весь день: відправляв, сповідав хворих, молився, служив усім серцем і ду­шею Богові. Хай Бог прийме душу сестри Діогени, яку я любив, як рідну бабцю: вона навчила мене, як треба терпіти. Я бачив, як вона терпить. Вона двічі на день ходила до костела, а ноги її були, як колоди. Прожила 92 роки. Я був рік чи два священиком, і сестри з нею сварили­ся: куди Ви вже йдете, Ви хворі, Ви вже були зранку на Службі Божій... А вона відповідала потім мені: "Дити­но, а хто буде молитися за Церкву, за народ, за священиків, а хто буде молитися за душі в чистилищі? Бо я кожен свій крок жертвую у всіх тих наміреннях". Це була монахиня не для слави, це була монахиня, яка розуміла, що таке Служба Божа, покора і жертва. Хай усім, хто прова­див мене свого часу до священства, Бог дасть царство небесне.

Дякую всім тим вірним Святої Традиції, для яких наша парафія ста­ла рідною, а ми, священики, - їхніми душпастирями. Вони доїжджають до нас зі Львова, околиць і з дальших регіонів. Деякі з них уже мають свої святині. Але кажу всім сьогодні: не втратьте духа, не втратьте віри своїх батьків!

Ісусе, Ти покликав священика до священичої служби, тому священик має любити Бога всім своїм серцем і душею. Ти кожен день питаєш сво­го священика, як колись Петра: "Чи любиш ти Мене?" Дай мені, Боже, щоб я кожен день повторював з ап. Петром: "Ти знаєш, Господи, що я люблю Тебе". Священик має пра­цювати для вірних. Хоч часто ця праця вельми тяжка, але він мусить виконати це. Для Бога - серце, для людей - праця. А для священика залишається одне: хрест. То ж дай мені, Боже, щоб я ніс свій хрест до кінця, а навіть коли впаду, щоб піднявся і продовжував нести його до завершення свого життя. Амінь.

Слава Ісусу Христу!

о. Василь КОВПАК, Генеральний настоятель СБССЙ

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!

Пряма трансляція Святої Літургії

Опитування

Вервиця до Божого Милосердя

http://www.saintjosaphat.org/novyny/article/kozhna-simya-i-parafiya-chastynka-tradytsiyi/

Останній фотоальбом

Життя Св. Традиції

 

8 грудня

Свята Літургія перед образом Матері Божої Потіхи

15 грудня

Молитовна пам'ять за героїв Небесної Сотні й тих, які загинули в АТО

29 грудня 

Свята Літургія для родин

___________