Проповідь на урочистій Святій Літургії
з нагоди 25-ліття виходу УГКЦ з підпілля
та 25-ліття повернення
парафії Святих Верховних Апостолів Петра і Павла в лоно УГКЦ
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі всечесні отці, дорогі сестри, дорогі вірні! Сьогодні ми зібрані на цій Святій Божественній Літургії, щоб скласти подяку Всемогутньому і Вічному Богу, нашому Сотворителю і Відкупителю, за всі неоціненні дари, які Він сотворив для нас, для нашого народу, для нашої Церкви і нашої парафії. Як ми співали в пісні:
Перед Тобою, Царю всього світу,
Коліна клонять нині вірні люди;
Тобі у дарі, краще самоцвіту,
Складають радо чисте серце
в груди...
Поглянь ласкаво на нашу
Вкраїну,
На ввесь наш нарід
із-за синіх хмар,
Тоді як Церква голосить новину,
Що Ти наш Господь
і Предвічний Цар!
Ця пісня не є знана в народі. Вперше я почув її хлопцем, ще не будучи семінаристом, у селі Купичволя Жовківського району в малій дерев'яній святині, бо церква була спалена, тому вірні молилися в цій святині. Та церква і та парафія не перейшли на православіє, тож люди самі збиралися на молитву, самі співали Антифони, Іже Херувими... Мов сьогодні, стоять перед моїми очима ті люди. Особливо пам'ятаю таку Настуню. Вона високим голосом свого сопрано вела цю пісню, і цей спів, здавалося, линув до самих небес у ті страшні часи комуни:
Поглянь ласкаво на нашу
Вкраїну,
На ввесь наш нарід
із-за синіх хмар...
Що Ти наш Господь
і Предвічний Цар!
Так від 1946 року співали галичани цю та інші пісні:
Ми при вірі мем стояти
Лиш католицьких батьків,
України гімн співати
До послідних мем віків...
Співали, хоч, можливо, не всі вірили, чи настане та година волі і чи повернеться наша Мати-Церква, чи ми будемо жити вічно в неволі... А були страшні часи, коли 28 травня 1945 року у Львові була утворена Ініціативна група, яку очолив парох церкви Преображення Господнього о. Гавриїл Костельник. З 28 травня 1945 до 8 березня 1946 р. католицькі священики не мали спокою ні вдень, ні вночі. Рано до них навідувався о. Гавриїл Костельник, але не сам, а з НКВД, тому греко-католицькі священики не ночували вдома, а втікали в ліси, в міста, щоб вберегти своє життя і продовжити душпастирську опіку над своїм народом. А він приходив, був високий, здоровий чоловік, сама його постава вселяла страх. Говорив спочатку облесливо, так милосердно: "Ми повертаємося до віри наших батьків, ми повертаємося у лоно Православної Церкви. Унія - це найбільше зло для нашого народу". А коли священик казав "ні", тоді він гримав рукою по столу і наказував: "Підпиши на православіє!" Священик далі казав: "Ні, я не можу зрадити віри батьків". - "Підпиши, а ні, то згниєш у Сибіру!" Так казав священик до свого брата-священика: "Згниєш у Сибіру!" І хто не підписав, той опинявся у "чорному списку" і в немилості радянської влади.
Дорогі мої, це були страшні часи. Проте Костельник не назбирав багато тих відступників-священиків - усього 119. А на той час в УГКЦ було 2987 священиків. Греко-католики мали 4 488 святинь, 203 монастирі, Богословську Академію, 5 духовних семінарій, 540 богословів, 1610 монахів і монахинь, 35 видавництв. Це було справжнє духовне військо, яке працювало на Господній ниві. І це військо, дорогі мої, розбіглося не по своїй волі. Одні опинилися в Хабаровському краї, як сестри-василіянки. Вони, почувши, що там, за рікою, є отець Розумійко, старалися раз на тиждень переплисти ту ріку (а плисти треба було 15 кілометрів!), щоб вислухати Службу Божу і прийняти Св. Причастя. Взимку було легше, бо річка замерзала, і вони переходили по льоду на другий берег. Хто у Воркуті, хто в Магадані, розкидані були ті священики, монахи і монахині, і не знали своєї долі, але знали одне: Бог дав їм хрест, і треба його нести терпеливо і з любов'ю. І Бог благословляв. У тяжких терпіннях, у часи підпілля виховувалися нові покоління й нові поликання. Це були люди різного стану. Серед підпільного духовенства зустрічалися лікарі, звичайні робітники, селяни, інженери. Вони ходили по містах і селах, проповідували слово Боже, при закритих дверях і закритих вікнах відправляли Св. Літургію. Вірні повсюдно гуртувалися: що могли, відправляти самі - Хресні дороги, вервиці... Молилися і благали: "Поглянь ласкаво на нашу Вкраїну, вислухай голосу своїх дітей, зміни нашу долю, зміни той хрест, хай зміниться Страсна П'ятниця на Великдень!"
І ось настав 1988 рік - Тисячоліття Хрещення Русі-України. Відтоді ніби-то настало полегшення для віруючих людей, але це був тільки початок великих Божих справ. 1989 року у травні (пам'ятаю, як сьогодні) мій приятель студентських літ о. Велевський і я почали збиратися біля монастиря кармелітів на маївку. Спочатку було мало людей, бо не знали ще про наші відправи. Міліція якось не звертала уваги: вийшли люди з костела, стоять собі на пагорбі, моляться, співають. Але людей ставало дедалі більше. І світлої пам'яті о. Лопатчак, священик з Перемишльської діцезії, який жив у Львові, почав відправляти Божественні Св. Літургії біля костела (зараз церква Св. Архистратига Михаїла). Люди почали з'їжджатися з різних околиць Галичини і не тільки. І тоді пробила година боротьби за право Церкви і народу: почали збирати гроші; люди, пам'ятаю, жертвували великі гроші, приносили цілу пенсію для тих, що їхали у Москву на Арбат, де від травня до кінця осені позмінно стояли пікети наших людей, вірних Греко-Католицької Церкви, підтримані українськими політиками, які боролися за незалежність Української держави. Щодня на одну з головних вулиць Москви, Арбат, виходили наші голодувальники з плакатами: "Свободу Греко-Католицькій Церкві!" То був час піднесення.
Під час нашої подячної дев'ятниці за дар віри і за благословення для нашої Греко-Католицької Церкви, яку ми відбували напередодні сьогоднішнього дня, перед моїми очима пройшли ті всі етапи, навіть уві сні поверталися ті часи... То направду був благословенний і святий час, коли народ боровся за своє визволення і свою Церкву. На стендах, розміщених у нашій святині, є фотографії з Арбату, на яких ми бачимо о. Ярослава Лесіва, сестер-монахинь, одягнених по-світськи, і вірних. Що вони роблять? Вони клячать на асфальті, на бруківці з вервицею в руках. Протягом дня повз них проходили тисячі різних людей. Пам'ятаю, одного разу (я збирав тоді підписи за легалізацію УГКЦ) підійшов до мене один інтелігент-панок і каже по-російськи: "Давай я поставлю свою подпись". Звичайно, я дав. Він там щось написав, а потім повертає мені листок і каже: "Прочитай, что там написано". А там було написано: "Униатская Церковь сотрудничала с фашистами". Хотів, певно, вивести мене з себе. Та я сказав: "Дякую, Ви висловили свою думку. Але ми маємо іншу думку про свою Церкву і про свій народ".
Ми клячали, молилися, просили і вірили, що Господь Бог змінить нашу долю. І звідки почався упадок, звідти й почалося відродження. 1989 року у церкві Господнього Преображення у Львові на свято Христа-Царя відправляється перша греко-католицька Літургія. У тій самій церкві, де відбулося відступництво від віри під проводом о. Гавриїла Костельника, відправляється публічно Св. Літургія.
Пам'ятаємо, як нарід тоді був спраглий слова Божого. Тоді це вже було нове покоління, яке не знало, що таке Греко-Католицька Церква, її звичаї, традиції. І коли наша Церква вийшла з підпілля, багато людей з різних околиць почало приїжджати до Львова, щоб подивитися, як то виглядала Греко-Католицька Церква. І всі говорили: батьки розповідали дітям, бабця говорила онукам, що в нашій церкві були фани, були Серце Христове і Серце Матері Божої, образ св. Йосафата, монстранція, дзвіночки, дівчатка тримали берилко на Службі Божій... А побувавши в церкві Господнього Преображення і повернувшись додому, казали: "Мамо, що ти говориш, яке там Серце Христове, які фани, які дзвіночки! Там так само, як у нашій Православній Церкві". І тоді це використали православні батюшки, які казали: "Поїдьте до Преображенки і подивіться: хіба там не так само відправляється, як я відправляю? Ну, хіба що там Папу згадують".
Дорогі мої, це були і радість, і великий біль. Біль для тих людей, які з дитинства пам'ятали справжню Греко-Католицьку Церкву, яка була перед війною, знали Її традиції, набоженства. Тим людям було завдано великої кривди. А коли їх священики почали у святинях піднімати з колін, щоб вони настоячи йшли до Св. Причастя, коли почали з церков зникати фігури Серця Христового, коли перестали відправляти суплікацію і набоженство першої п'ятниці, для людей, які знали віру, це було ще одна Страсна П'ятниця. Багато з них почало їздити по інших парафіях, де відправляли отці-василіяни, а опісля ми, традиційні священики. І так, дорогі мої, виникло, організувалося Священиче Братство Святого Священномученика Йосафата.
Традиція, віра батьків... Що це таке? Дорогі мої, її треба пізнати, для неї треба відкрити своє серце, пізнати красу традиції, пізнати святість і велич, пізнати, ким є людина і ким є Господь Бог. Там, на Арбаті, ми клячали й просили: "Боже, дай свободу Церкві і Україні!" Ми постили і молилися. То, дорогі браття і сестри, була така велика сила, сила молитви людей, і якби ту силу продовжити було!.. Тоді ми бачили себе маленькими, а Бога - Всемогутнім Творцем. Але все відбулося навпаки, коли нас стали навчати: Служба Божа задовга - треба скоротити, Св. Причастя - тільки настоячи, пости задовгі, треба, щоб молодь танцювала 1 січня і на Успенський піст 24 серпня. І ми нині дотанцювалися й догулялися до того, що втратили Крим, а на Донбасі війна... Ми розслабилися й забули про Бога, нині людина стала великою, а Бог - маленьким. Людина присвячує своїй особі багато часу, а для Бога не приділить навіть ранішньої і вечірньої молитви. Нині я зайнятий собою, своїми вузькими й низькими інтересами, а Господу Богові - Йому залишиться те, що найгірше. Тому сьогодні ми маємо усвідомити ці речі, переглянути своє духовне життя, відкрити своє серце для Господа Бога й сказати: "Ні, Боже, Ти є великий, всемогутній, вічний, Ти наш Цар і Батько. Ми визнаємо над собою Твоє царювання і благословення". Це дуже важливо - пізнати Традицію, відчути що це мені рідне і близьке, бо так молилися мої батьки, це той самий "Отче наш", що його навчала мене моя бабця. Як я можу сказати, що це погана молитва, коли вона має тисячу літ, як я можу сказати, що це - не моя Служба Божа? Як я можу? Нарід, що не має коріння, не здатний розвиватися. Дерево, що цвіте, має велике коріння. Ми мали такий потенціал, набутий у підпіллі - ті набоженства й молитви, які Бог почув і зіслав свободу для нашого народу. То ж чому не було зібрати ті молитви й сказати, що добра та Свята година і та Вервиця, адже вони випрошували ласки для народу? Чому не сказати, що це добре, коли ними випрошувалося незліченні ласки для народу, що Бог вислухав ті молитви, і ми отримали свободу? Чому заборонити суплікацію, коли триває війна?! Та то треба, аби в кожній церкві були виставлені Найсвятіші Тайни і щоб вірні співали: "От повітря, глада, огня і войни, ізбави нас Господи"! Навіть війна не вчить нас! Ми будемо черстві й закам'янілі, ми будемо казати, що все це - латинізація, що це - не наше. Та яке не наше! Та наші покійні владики Василик, Дмитерко - клякали й так співали! Покійний владика Василик без суплікації не відправив Служби Божої! Що сталося з нашим народом і нашою вірою? Колись під дулом автомата нас заганяли в православіє, а нині ми добровільно йдемо! А де ж віра чотирьохсот років плекання Св. Унії, де свята віра наших мучеників та ісповідників?
Тому, дорогі мої, нині, святкуючи цей ювілей 25-ліття виходу УГКЦ з підпілля, ми всі, а особливо батьки, маємо бути свідомі й передати своїм дітям і онукам нашу правдиву віру. Не так, що ти, бабцю й мамо, молишся, а твої діти та онуки дивляться телевізор. Ви маєте запросити їх до молитви: діти, онуки, помолимося за нас і наш нарід. Ми маємо передати цей неоціненний дар - святу католицьку віру, бо якщо цього не зробимо, то колись будемо відповідати насамперед перед Господом Богом.
Друге. Наша парафія святкує 25-літній ювілей свого повернення в лоно УГКЦ. 10 грудня 1989 року до нас підійшли дві жіночки з Рясного і кажуть до о. Антонія: "У нас на Рясній більшість людей - переселенці, люди ходили в часи комуни до костела, ми дуже хочемо, щоб наша церква перейшла в лоно Греко-Католицької Церкви". 10 грудня, сніг, зима, зранку відкриваються двері цієї святині. Я став до Служби Божої, гадав, що отець Антоній буде зі мною, а він до "Іже Херувими" - і поїхав до Львова відправляти Службу Божу під церквою Св. Михаїла...
І ось, дорогі вірні, проминуло 25 років нашого спільного життя у цій святині. Було все, були злети й розчарування і в мене, і у вас. Але найбільше багатство, яке має наша парафія, це дар молитви. Знаю людей, які моляться щоденно про три-чотири години, тепер по монастирях стільки не моляться, це, звичайно, окремі люди, але вони є. Знаю, дорогі мої, вашу велику любов до нашої святині, духовне виховання, відродження Традиції в нашій парафії. Ми почали з неустанної дев'ятниці до Божого Милосердя, яка пустила глибоке коріння, і більшість парафіян знають і люблять цю вервицю. А яке було набоженство Божого Тіла! Спочатку жінки, які відійшли вже до вічності, носили прості столи, а нині ми маємо такі величаві престоли, збирається вся парафія і бере участь у тих урочистостях. Перше Св. Причастя, благословення Найсвятішими Тайнами, Святі години... А Серце Христове, перша п'ятниця, нічна адорація, а наші маївки, які відправляються в трьох-чотирьох місцях одного дня і збирають до 600-800 людей! А св. Йосиф Обручник... Якось я заспівав до св. Йосифа і чую - церква співає. Думаю: звідки ті люди знають? А вони відповідають: "Отче, ми немов були в Щепятині, та нас сестри-монахині вчили!" - "А чого вас іще вчили? Може, молебень до св. Йосафата знаєте?" - "Знаємо!" Як то люди тішилися й раділи! А Хресні дороги, а пісні, а навіть сповідь... Радіє око, коли бачиш, як багато людей іде до сповіді, як молоді стоять із молитовниками і листочками. Не кажу, що всі, але є такі. В цьому видно також працю сестер-монахинь, які на катехизі навчали, як добре очищувати свою душу й перепрошувати Господа Бога. Ми не забуваємо про наших померлих, практикуємо з року в рік дев'ятницю за душі померлих, а на Григоріанські Служби Божі маємо чергу аж до червня 2017 року. А це означає, що за своїх померлих ви хочете молитися, ви хочете дати на Службу Божу. Вже не кажу про пастирку й коляди в цій святині...
Я дякую вам. Мені дивно, але ніколи на нашій парафії я не мав якихось великих непорозумінь. Є парафії, де всього 20 осіб, і завжди виникають якісь конфлікти: то гроші, то та сказала, та передала... І коли інші отці про щось таке розповідають, то мені слабо стає: горстка людей - і за що ви сваритеся?! А тут - тисячі людей, і жодних поважних конфліктів (за винятком проблеми з модерністами чи якихось поточних справ, що само собою зрозуміло). Як колись були сестриці і коли ми будувалися, то я навіть не знав, хто там їсти варив і готував, де гроші брали, все вони вирішували самі між собою тихенько, там не було стосів прання у Великому пості, там не було питання, хто має це робити. Я дякую парафіяльній раді, ми будували наше життя у згоді й мирі. Проте це не наша заслуга, це сила молитви... Дякую вам, рясненці. Можливо, в духовному розумінні я був загострий, принциповий і забагато від вас вимагав, але, думаю, ви зрозуміли, що я робив це не з умислом чи зі злої волі, а робив з любов'ю, щоб ви полюбили Бога цілим серцем і душею. Дякую всім, особливо нашій молоді.
Ми пережили нелегкі часи, про нас писали, що ми лефевристи і ще багато чого такого, писали і світські, й релігійні газети. Пам'ятаю, як тоді я прийшов на випускний вечір у 92-у школу. Думаю, є різні батьки, не знати як поведуться тепер ті батьки і вчителі - а наші діти встали й зустріли мене оплесками. І я це запам'ятав. Бо вони повірили священикові й не засумнівалися в його науці - тому дякую вам. Дякую нашим родинам, особливо молодим. Улітку так мило бачити вас у церковному саду з дитячими візочками, який перетворюється на великий дитячий садочок. Дякую молодим родинам, які зрозуміли, що таке Церква, що таке Служба Божа. Дякую нашим школам, дитячим садочкам і вчителям за те, що на початках і в ті важкі часи (багато з них уже відійшли до вічності) підтримували мене, запрошували. На початках я мав навіть уроки релігії в школі, це було чудово. Це незабутній час! Дякую, що в обох наших школах є фігура Матері Божої, що ви йдете в ногу з церквою, що ви, вчителі, підтримуєте свою церкву.
Культ до Матері Божої Фатімської, перші суботи місяця, сповідь хворих першої суботи, маємо близько 200 осіб Апостольства молитви. Дякую, що Боже Провидіння мене прислало до вас і ми разом провадимо це духовне парафіяльне життя і разом ділимо радості, смутки й переживання, дякую за вашу покору і молитву, за все, що ви робили разом зі мною.
Сьогодні день 25-ліття мого священства. Хай Господь Бог прийме до вічної радості тих священиків, яких я зустрів у своєму житті. Це, насамперед, о. Макарій Грень, який у Бірках давав мені перше Св. Причастя у приватній хаті. Велика роль у формації мене яко священика належить підпільному священикові о. Єронімові Тимчуку, який закінчував студії в Інсбруку. У семінарії їм тоді сказали: оскільки в Україні загрожує велика небезпека, ви можете залишитися тут або їхати в Канаду чи Америку, а хто готовий їхати в Україну, тому доведеться захищати там Церкву з загрозою для свого життя. Отець Тимчук зрезигнував Америкою і Канадою і поїхав в Україну, де все своє життя провів у підпіллі, готуючи молодих питомців на священиків. Дякую о. Антонієві, з яким тісно переплелося моє життя, о. Лопатчакові. Великий і добрий вплив мав на мене також о. Рафал Керніцкий з катедри, якого жертвенність було подиву гідною: він приходив до церкви о 6 годині ранку і перебував у ньому весь день: відправляв, сповідав хворих, молився, служив усім серцем і душею Богові. Хай Бог прийме душу сестри Діогени, яку я любив, як рідну бабцю: вона навчила мене, як треба терпіти. Я бачив, як вона терпить. Вона двічі на день ходила до костела, а ноги її були, як колоди. Прожила 92 роки. Я був рік чи два священиком, і сестри з нею сварилися: куди Ви вже йдете, Ви хворі, Ви вже були зранку на Службі Божій... А вона відповідала потім мені: "Дитино, а хто буде молитися за Церкву, за народ, за священиків, а хто буде молитися за душі в чистилищі? Бо я кожен свій крок жертвую у всіх тих наміреннях". Це була монахиня не для слави, це була монахиня, яка розуміла, що таке Служба Божа, покора і жертва. Хай усім, хто провадив мене свого часу до священства, Бог дасть царство небесне.
Дякую всім тим вірним Святої Традиції, для яких наша парафія стала рідною, а ми, священики, - їхніми душпастирями. Вони доїжджають до нас зі Львова, околиць і з дальших регіонів. Деякі з них уже мають свої святині. Але кажу всім сьогодні: не втратьте духа, не втратьте віри своїх батьків!
Ісусе, Ти покликав священика до священичої служби, тому священик має любити Бога всім своїм серцем і душею. Ти кожен день питаєш свого священика, як колись Петра: "Чи любиш ти Мене?" Дай мені, Боже, щоб я кожен день повторював з ап. Петром: "Ти знаєш, Господи, що я люблю Тебе". Священик має працювати для вірних. Хоч часто ця праця вельми тяжка, але він мусить виконати це. Для Бога - серце, для людей - праця. А для священика залишається одне: хрест. То ж дай мені, Боже, щоб я ніс свій хрест до кінця, а навіть коли впаду, щоб піднявся і продовжував нести його до завершення свого життя. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
