Життєва дорога не квітами встелена

Спогади о. Богдана Радюка

Моє дитинство

Народився 30червня 1956 р. у с. Бердихів на Яворівщи­ні в багатодітній (крім нього у батьків було ще восьмеро ді­тей) сім'ї.

Батько, Радюк Григорій Федорович, 1915 року наро­дження, у п'ять років став си­ротою, жив у родині, де вихо­вання було досить суворим. Мати, Радюк Катерина Степа­нівна, до одруження жила і ви­ховувалася при батьках. Після одруження були змушені виї­хати до Німеччини на роботу, після тривалого часу повер­нулися додому, в с. Бердихів. Побудували тут маленьку ха­тину й виховували своїх дітей, з яких я був восьмим.

1. Брат Ярослав, 1946 р.н. (вже покійний);

2. Сестра Катерина, 1951р. н., проживає у с. Підлуби;

3. Брат Іван (помер у ди­тинстві);

4. Сестра Софія (померла в дитинстві);

5. Брат Федір (помер у ди­тинстві);

6. Сестра Анастасія (по­мерла в дитинстві);

7. Сестра Марія, 1953 р. н., проживає в с. Підлуби;

8. Богдан 1956 р. н.;

9. Брат Григорій, 1964 р. н., про­живає в Новояворівську.

Моє дитинство проходило в убо­гій сім'ї. Батько працював фірманом у колгоспі. Мати працювала в лан­ці, допомагали діти і з їхньою допо­могою заробляла на трудодень. У ті часи привозили до магазину чорний хліб по 14 копійок, на одну сім'ю продавали тільки один. Неодноразо­во батько добирався до Львова (до поїзда треба було йти пішки 30км.), щоб там купити хліба, бо його не за­вжди привозили до магазину.

Духовне життя. Був охрещений отцем Кучеркевичем, був добрий священик щодо науки, проповідей, але під час переслідування, не всто­явши, підписав православ'я. При­чиною його упадку було багатство, дочка підштовхнула батька, аби збе­регти своє майно, забезпечити кра­ще майбутнє та уникнути пересліду­вання.

Виховання у моїй сім'ї було по­божне, спільно молилися, особливо ввечері, вся сім'я вклякала до мо­литви, яку провадили батьки. Не було молитовників, все переписували, молитва на Св. Вервиці була звичайною річчю, Хрес­ну Дорогу молилися в часі по­сту. Батьки виховували нас у строгості, навчали вітатися зі всіма християнським приві­том, нам було нелегко, бо не всі це сприймали. Інколи було й незручно, бо не всі відпові­дали, тоді відчував себе дуже приниженим, але не зважа­ючи ні на що, завжди вітав­ся по-християнськи, хрестив­ся біля хрестів, відчував вну­трішній Божий страх. У шко­лі при всіх міг бути висмія­ний чи понижений через ка­толицьку віру.

Часто залишали мене од­ного вдома, хоч і погоджу­вався з тим, але все одно було страшно. Одного разу трапилася зі мною така подія (а може то було видіння): у кімнаті були два образи Сер­ця Христового й Непорочного Серця Марії. Образ Пречистої Діви Марії був як живий, де б я не знаходився, Її очі за­вжди були звернені на мене, Її рука піднялася і помахала пальцем, я зрозумів, що тим жестом Вона сказала, щоби я був чемний. Від того часу я ще більше боявся цього обра­зу, бо він для мене був жи­вий.

Але цей жест був недаремний, бо моє дитинство було в небезпеці.

Одного разу після зливи була велика вода. Старші хлопці бігали по воді, ну і я взяв участь і потра­пив на глибину. Вода пливла дуже швидко і понесла мене приблизно 60м, один із старших хлопців все-таки побіг берегом, наздогнав мене. Йому дивом вдалося мене схопити за сорочку і витягти на берег. Якби не встиг, то я б втопився.

Іншого разу біг сполоханий кінь, діти почали втікати і я разом з ними/

Мені не пощастило, зачепив ногою за патик і впав, а кінь (на превели­ке диво) через мене перестрибнув.

На Зелені Свята старші йшли по шавар в інше село, мене не хотіли брати із собою, бо я замалий. Але я таки пішов потайки, щоби вони мене не бачили, і далеко віддалився від дому, збившись з дороги, пішов ла­нами пшениці і блудив майже цілий день, опинившись аж за Мужило­вичами. Почало вечоріти; далі по­чинався ліс; кругом не було нікого; я почав голосно плакати. За якусь хвилю побачив жінку, яка йшла з поля, вона й забрала мене до сво­єї хати, до Мужилович, а на другий день її син привіз мене додому на ве­лосипеді. У моєму селі вже голоси­ли, що я пропав. Але я знайшовся як блудний син.

1964 р. -початок шкільного ро-ку, навчався я в Бердихові у вось­мирічній школі. На початках різниці щодо релігії не було, бо всі ходили до однієї церкви. Отець же (Кучер­кевич), хоч перейшов на правосла­віє, але люди тоді цього ще не ро­зуміли. Першим, хто зрозумів від­ступництво від католицької віри, був дяк, на прізвище Шопський, саме він побачив у служебнику перекресле­ні слова, які свідчили про приналеж­ність громади до Католицької Церк­ви, наприклад, було перекреслено виголошення Папи Римського. Тоді він звернув увагу священику не це, але отець дав таку відповідь: "Ти від плуга і намагаєшся мене вчити?" Відтоді дяк з родиною відійшов від церкви, пояснюючи людям причи­ну свого відходу. З часом деякі од­носельці зрозуміли суть справи, по­чали сумніватися і теж відійшли. Се­ред тих, хто полишив православну церкву, була і наша родина. А було це приблизно в 1964-65рр. Відто­ді, як повернулися до своєї Греко-Католицької Церкви, ми відчули, що в селі нас недолюблюють: назива­ють "поляками", "штундами", "свя­тими"... Все це відбувалося в школі, в автобусі, в магазині, перед нами хрестилися, наче б ми були якісь не­чисті.

Початок був дуже жахливий: люди були поділені, не дуже лег­ким було пізнання віри і в моїй роди­ні. Насамперед прислухалися до ра­діо з Ватикану. Опісля почали при­їжджати греко-католицькі священи­ки з підпілля.

Спочатку пізнала віру мама, бо ходила в чужі села: до Ліска-Кринички, Ліснович, Мужилович, навіть приїжджав священик в с. Мо­лошковичі до церкви, яка згоріла. Я ходив з мамою, сестри встидалися. Повернення із церкви додому було дуже болючим, бо батько ще не при­йняв віри, а його сестра завжди агі­тувала проти мами, виникали не тільки сварки, але й бійки. Батько не був поганий, він багато над тим думав, слухав науки по радіо з Ва­тикану, читав релігійні книжки, які йому приносили і з часом Господь Бог таки достукався до його серця. У 1966 р. в сусідню хату Козака Івана приїхав зі Львова, з Костела, єпис­коп Рафаїл сповідати хворого госпо­даря, і мій батько відважився піти до Св. Сповіді, тоді ж і я прийняв Пер­ше Св. Причастя. Коли ми вийшли з хати, нас зустріла батькова сестра і ще пару жінок із нею, кричали за нами, проте все обійшлося спокій­но. Але не в тому суть, суть в іншо­му. У цю ніч, після мого Першого Св. Причастя і батькової Сповіді й При­частя, батько бачив у сні, як Пре­чиста Діва Марія у білій одежі бла­гословляла весь дім, від цього часу зник весь страх і стид. Вся родина об'єдналася.

Незадовго запросили до хати ка­толицького священика о. Мар'яна, ми були дуже щасливі. Була Св. Спо-відь, відправилася Служба Божа, було уділено Св. Тайну Подружжя старшому братові Ярославу із Ма­рією, а було це у 1969 році. Відто­ді в родині не було ніяких релігійних проблем.

Загалом перед розвалом Радян­ського Союзу в селі вже нарахову­валося близько 50родин, які нале­жали до УГКЦ.

Греко-католицькі священики приїжджали в наше село, Служби Божі відправлялися в хатах, неод-норазово і в нашій. Бували і труд­нощі, коли довгий період не було священиків, тоді змушені були їха­ти до Львова, до польського Косте­ла. У ті часи там були й наші греко-католицькі священики, яких мож­на було запросити до нашого села. Проте це було дуже небезпечно як для священиків, так і для мирян, які їх приймали до хати, неодноразово влада накладала штраф і викликали в міліцію.

Між людьми щодо віровизнан­ня була велика різниця, навіть мо­лодим неможливо було дружити між собою, а щодо подружжя навіть не було думки, змушені були одружува­тися лише з тими, що сповідували ту саму віру.

У школі були нові проблеми: тре­ба було вступати в піонери, носити галстук. Я його не закладав, знімав зі шиї, викликали до школи батьків, погрожували, та я все одно його не носив. Пізніше змушували вступа­ти в комсомол, то було ще страшні­ше, навіть діти з православної кон­фесії не хотіли вступати, мене не за­ставляли, бо знали, що це дарем­но. У 1973 р., коли вчився в СПТУ, в с. Червонім Золочівського райо­ну, то там теж змушували вступати в комсомол. Була ще одна спроба в армії. Службу проходив у Закарпат­ті в с. Мукачево, в Ужгороді. Щодо вступу в комсомол було настільки суворо, що мене посадили на гауп­твахту на 5діб. У військовій частині нас було тільки двоє, що не вступи­ли в комсомол.

Щодо війська, то хотів би зупи­нитися на деяких моментах, на мою думку, дуже важливих. У 1974 р. мене призвали в армію, але строго-на-строго було заборонено при собі носити медалик, хрестик чи образо­чок, казали мені, що заберуть і по­карають, але для мене це було най­цінніше. Взяв я два медалики: "Не­порочне Зачаття Пречистої Діви Ма­рії" і "Божественне Серце Христо­ве", вклеїв в обкладинку докумен­тів і віддався в опіку Божу, думав, що ніхто не знайде. Із призовного пункту зі Львова привезли нас моло­дих у військову частину в цивільно­му одязі, який був призначений на спалення, був наказ залишити тіль­ки документи. Нас було 30ново­бранців. Документи здали, запусти­ли нас у баню, а після того переодя­гли у військову форму і почали роз­давати документи, ретельно переві­ряючи їх. Робив це командир взво­ду. Коли підійшла моя черга, я ду­мав, що мені від страху серце виско­чить з грудей. Він все-таки знайшов мої медалики, розірвавши обгортку, витріщив на мене очі, спитав: "А це шо таке?". Я не знав, як йому пояс­нити, знав одне: мене чекають не­приємності. Ці документи з медали­ками він відклав убік і сказав поче­кати, поки не видасть усіх. Більше ні в кого нічого не знайшов, тільки в мене. Потім відправив мене до ка­зарми. Моїх документів він не від­дав, а тримав у своїх руках. Всі за­лишилися в казармі, а він до мене звернувся: "Ходи зі мною в штаб". Один Господь Бог знав, що відбува­лося у моєму серці. Зайшли ми в кім­нату, обидва сіли за стіл і почалася дискусія, але відбулося зовсім не те, чого я очікував. Він мені подав руку, обняв мене і каже: "Ти -молодець". Він віддав мені мої медалики із до­кументами й показав мені свій. Як близько від горя до щастя!

Мій земляк із с. Чорнокунці -Ко­валик Богдан, дуже переживав, бо не знав, що зі мною творять. Коли я повернувся до казарми і все роз­повів йому, то він з радості просльо­зився, я подарував йому одного ме­далика, а другого залишив при собі. Після цього ми ще більше здружили­ся. Проте це ще не був кінець моєї втіхи. Ще був карантин і суворі нака­зи, а щодо мене, то командир взводу не дав мені жодного покарання і не­справедливого наказу, він був моїм приятелем, навіть інші солдати пи­тали: "А в чому причина, що він на тебе ніколи не кричить і не карає?"

Друге чудо медалика. Нас пере­вели в іншу казарму, яка не була до­будована, не мала покриття, а тільки бетонні плити. Коли падав дощ, через шпарини у плитах протікала вода на ліжка, на матраци. Моє ліж­ко було під плитою сухе, медалик я носив зашитий у комірці. Приходжу я одного разу і бачу: на моєму ліж­ку матрац мокрий -його поміняли. Та справа була не в мокрому матра­ці, а в медалику, який був там. Всі пішли на обід, а я залишився шука­ти свій матрац, там було сто ліжок. Все-таки я його знайшов і повідомив командира роти про підміну. Це зро­бив казах, який прослужив на пів­року довше і поводився з молодими дуже зверхньо. Він у присутності ко­мандира грубо спитав мене: "Що ти пристав, салага?" На його слова ко­мандир зреагував миттєво, давши йому ляпаса по обличчю". Казах у ту ж мить поміняв мокрий матрац на мій сухий. Я знову відчув силу мого медалика. І ще багато інших подіб-них подій траплялося в моєму жит­ті, особливу Божу допомогу відчу­вав тоді, коли починав утрачати на­дію. З дитинства і до нині молюся на Св. Вервиці до Діви Неустанної По­мочі, в цій молитві я знаходжу допо­могу і бачу її наслідки.

В армії хотілося молитви, але не було зручно, були перешкоди. У лісі я охороняв їдальню, у якій не було світла, інколи було дуже страшно, особливо вночі, але було дуже легко на душі, бо відчувалася Божа при­сутність. Не любив гамору, солдат­ських жартів, бо не хотів чути не­цензурних слів, завжди пам'ятав, що я маю медалик Непорочного Серця Пречистої Діви Марії.

Дякуючи опіці Матері Божої, у 1976 р. я демобілізувався і приїхав додому. На першому місці в мене була заповітна мрія: спокійно по­молитися навколішках. Проте не за­вжди мені так виходило, як я собі ду­мав. Виникали інші клопоти, пошу­ки праці (був закон: після військової служби протягом трьох місяців зму­шений був влаштуватися на роботу).

На початку 1977 р. почав пра­цювати на Яворівському гірничо-хімічному заводі "Сірка", за ква-ліфікацією "Машиніст бульдозера" Працював цілодобово у чотири змі­ни, для мене було незручно і заваж­ко. На цій роботі я пропрацював рік часу, а 1978 р. розрахувався і був влаштований у свій колгосп "Укра­їна". Працював на різних видах ко­лісних тракторів.

Родинне життя

Родинне життя. Колгоспне прав­ління затвердило мою заяву щодо надання мені земельної ділянки під будівництво хати.

17.02.1979 р. одружився з На­саляк Катериною Михайлівною (на­родилася 07.03.1960р.). Шлюб да­вав о. Василь Каваців у Мужилови­чах. Катерина із греко-католицької сім'ї. На сьомому році життя помер­ла її мати, яка мала 32 роки. Зали­шилися сиротами троє дітей: Кате­рина -найстарша, молодша сестра Марія, якій тоді було 4 роки і наймо­лодший трьохмісячний брат Дмитрій. Після смерті матері жили при мачусі Ользі, яка не могла замінити мами, її відношення до дітей було байдуже і холодне. Ольга працювала в колгос­пі, залучаючи до роботи і дітей. Тяж­ка праця була їм не під силу, проте їхнього бажання ніхто не питав. Бу­вало заздрили іншим дітям, які мали рідних матерів.

Неодноразово вона мені жалі­лася, що в підлітковому віці змуше­на була вночі терти льон на льоно­переробному пункті, вдень ішла у швейний цех, а в неділю пасла ко­рови. Ввечері дівчата ішли до клу­бу, а вона поралася у стайні, а коли і йшла до клубу, то під суворим на­глядом і до певного часу. Якщо ж не виконувала умови батька, то він міг її і побити. Що би вдома не стало­ся, мати Ольга завжди була права, а діти -винні. Вона не мала своїх ді­тей і не мала співчуття до чужих.

Після одруження жили в моє­му домі. Хата мала, було незручно, бо крім моїх батьків, ще була сестра Марія із своєю сім'єю. Життя змушу­вало до будівництво власної хати. Будова була важкою, шукав дешев­ші будівельні матеріали, не було кому допомогти, навіть із родини.

Взяв на себе великий тягар: тяжко працював, під час будівни­цтва захворів на язву шлунка, та, як в народі кажуть, біда біди трима­ється, і знову ж таки виникла нова проблема. На роботі косили на фер­му зелену масу -корм для корів. Були два працівники, які розправ­ляли на причепі траву. Два трактори під'їжджали по черзі, я ж чекав трак­тором Т-40, коли завантажать попе­редній. Було гаряче, один із робіт­ників шукав місця в затінку й уму­дрився залізти під мій трактор (вірні­ше, причіп) і заснув. Я того не поба­чив, бо сидів у кабіні. Мені дали сиг­нал їхати. Я рушив і переїхав при­чепом того чоловіка, поламало йому ребра, але, на щастя, був живий. Почалися великі проблеми. Його за­везли до Львова в лікарню, вимага­ли знайти шістьох чоловік для здачі крові. У той час даю собі питання: я не можу знайти чоловіка для будів­ництва хати, а як же ж мені знайти 6 чоловік на здачу крові. Кличу Госпо­да Бога: "Рятуй, Господи, бо не маю іншої допомоги". Але за допомогою Божою знайшов п'ятьох людей, а я був шостий. Здали йому кров. Крім цього почалася судова тяганина, су­довий процес, експертиза. Та невдо­взі постраждалий чоловік вийшов з лікарні й визнав свою вину. Та все це треба було пережити.

У 1980р. 7 лютого народила­ся дочка Марія. У 1982 р. вже пере­йшли жити до новозбудованої хати, і в тому ж році, у жовтні, народила­ся дочка Віра. Пізніше, 1листопада 1984 р., народилася дочка Люба, а через 12 років -Надія. Тоді я вже був господар у своїй хаті.

Запросив на посвячення хати і хрещення дочки Віри отця Дмитрія із Зимної Води, прийшло багато лю­дей, була Св. Сповідь, Служба Божа. Від того часу часто запрошував свя­щеників із підпілля, найчастіше при­їжджав о. Василь Каваців, о. Воло­димир Бачинський, о. Петро Зеле­нюх. У моїй хаті було посвячення га­лузок на Вербну неділю (Квітну), па­сок -на Христове Воскресіння. Ви­кликали мене до сільської ради, за те що в мене відправляють свяще­ники, лякали, що конфіскують хату, але щодо релігії я не боявся.

Останнім часом найдовше пра­цював на комбайні КСК-100, заго­товляв корм худобі. Ця праця мені підходила, бо я мав багато зайво­го часу: накосив на причіп -і ма­шина поїхала. А я той час викорис­товував для молитви на Св. Вервич­ці, відмовляв Таємницю щастя, вчив­ся і співав релігійні пісні, перечиту­вав Святе Письмо. У кабіні комбай­на прилаштував собі образ Мате­рі Божої Неустанної Помочі, прикра­сивши його візерунками з відкриток. В неділю брав із собою радіо (тран­зистор), щоби слухати з Ватикану Службу Божу.

Однієї неділі я косив близько лісу. Коли скошену траву повезли, я взяв радіо й пішов до лісу слуха­ти Службу Божу, клякнувши, ввім­кнув більший звук і був надзвичай­но задоволений. За якийсь час я по­чув сигнал, думав, що вже повер­нувся тракторист. "Не гоже пере­ривати Служби Божої, -думаю собі, -нехай трохи почекає". Закінчила­ся відправа, виходжу я з лісу і бачу пастухів, які, радісні, теж слухали "мою" Службу Божу. Дивлюсь: Го­лова колгоспу, Богдан Михайлович Дудзяний. Правду кажучи, він ніко­ли мене не сварив, я завжди добро­совісно виконував свою роботу, не­одноразово він бачив у салоні мого комбайна образ, нічого не говорив, тільки усміхався. Думаю собі, яка ж то реакція буде цього разу? І він по­чав дуже суворо: "Ти прийшов пра­цювати чи молитися. Або ти пра­цівник, або священик!". Мені ста­ло образливо і кажу йому, що робо­ту ж я не зірвав, все виконую. Він зрозумів, що я образився і каже до мене: "Богдане, не гнівайся, я по­жартував. Я радію з того". І почав мені відкривати деякі релігійні тай­ни: його матір належить до УГКЦ. На Франківщині вона Голова Церковно­го комітету, організовує будівництво церкви. Розповідав про те, що його мама дуже побожна. Про себе ж не хотів нічого говорити, і я не насмі­лився питати його. Знав, що він лю­бив співати патріотичні пісні, бага­то зробив для села, провів газ. Піз­ніше балатувався на Голову Яворів­ської державної адміністрації. Саме в ті, 90-і йшла боротьба за повернен­ня церков.

Повертаюся до своєї теми. Я від­чув себе духовно вільним. Голо­ва колгоспу йшов мені на зустріч, і я почувався сміливішим. Працював без вихідних, часто їздив до о. Пе­тра Зеленюха на святкові відправи, були і перешкоди: міліція не допус­кала, тому відправа була пізніше, бувало, що я на довго спізнювався на роботу. Деколи мене сварили, та я все це радо приймав: добре, що я був на відправі. О. Володимир ство­рив гуртки Апостольства молитви, люди приходили до моєї хати із чет­верга на першу п'ятницю місяця на Святу Годину, а в четвертій годині зранку їхали у Львів до Костела до Св. Сповіді та Св. Причастя.

Одного разу, коли я хотів вступи­ти в Апостольство молитви в Новоя­ворівську, на першу п'ятницю місяця о другій годині мав приїхати о. Воло­димир. Робота була дуже напруже­на: на КСК-100косити на сіно, ма­шин було багато, але мене замінити ніхто не міг. Що я придумав: всім на­косив і поїхав з поля додому, скоро переодягнувся -і на автобус. До ав­тобуса ще не дійшов, як назустріч на "ГАЗ-69" їде інженер-агроном. "Де ти зібрався? 20машин на полі, хто буде платити за зупинку роботи?" -свариться він. Нема ради -мушу ви­кручуватися. Кажу, що страшно бо­лить зуб, треба його вирвати. Агро­ном до мене: "Скоро сідай у маши­ну, вирвемо зуба -і на роботу". За­везли мене до лікарні, без черги по­садили на крісло, обидва стали наді мною. Стоматолог стукає по зубах (а вони ж здорові), питає, чи дава­ти укол. "Ні, без укола", -кажу. І вирвав здорового зуба. Вони поди­вилися один на одного, не почувши стогону, здивувалися. Опісля відвез­ли мене у поле. І знову до роботи.

Але справа ще незакінчена. На­ступного дня була неділя. До о. Пе­тра Зеленюха обіцяв приїхати о. Бу­дзінський. До своїх керівників я ска­зав, що працював до вечора і не міг зупинити крові після того, як вирва­ли зуба. " Хочете розраховуйте, але завтра мене на роботі не буде", -рі­шуче заявив їм. Тоді мене заспокої­ли і дали згоду. Я був дуже радий, що був на цій відправі.

О.Будзінський багато говорив про часи підпілля, як його били на порозі церкви, бо не хотів допусти­ти комуністів, що за будь-яку ціну хотіли її закрити, не оминув й істо­рії України, особливо багато розпо­відав про часи царювання Катерини ІІ, про кривду, яку вона завдала на­шому народу й Церкві. Так що даром я того здорового зуба не вирвав. Там я став членом Апостольства молит­ви. На наступну першу п'ятницю мі­сяця мене обрали ревнителем гурт­ка.

Ще за часів Радянського Союзу, незважаючи на заборону відправля­ти греко-католицьким священикам у церквах, все-таки були відваж­ні пастирі, які приїжджали в с. Лісок (до Кринички), на Вільшаницю до церкви Св. Юрія (пізніше її перене­сли до Новояворівська) і відправля­ли Служби Божі.

Про с. Мужиловичі

У селах Мужиловичі, Лісновичі було переслідування, весь час була міліція. Хочу зауважити таку річ, що за керівництва Яворівського се­кретаря Іванченка о. Василь Кава­ців й о. Роман Єсип у Мужиловичах відправляли у свята й неділі спер­шу ночами, а пізніше й у звичайний день. У ті часи село ще не було по­ділене, всі сповідували одну като­лицької віру, був гарний хор, що для нас було дивним і незвичним. Багато людей приходило з різних сіл, і я по­стійно ходив, хоч було 5кілометрів дороги. О. Каваців перевів людей до новозбудованої церкви. Так трива­ло до смерті Іванченка, Яворівсько­го секретаря. Невідомо ким він був, але ходили чутки, що мав зв'язки із закордоном. Не знаю причини його смерті, але сталося те, що сталося: сам себе у своєму кабінеті застре­лив. На його місце був призначений Баранович. Після цього стало гірше щодо релігії. Голова сільської ради зробила розкол у парафії мужилови­чан. Люди все одно приходили, на перший погляд виглядало, мабуть, що все йде добре, чекали кращих часів, але прийшли гірші.

О. Василь Каваців й о. Роман Єсип потішили людей, що із Москви, тобто із московської адміністрації, вийшла газета, в якій опублікова­но закон про дозвіл на сповідуван­ня всіх віровизнань. Голова сільської ради доповідала про ситуацію в ра­йоні. Влада забороняла відправи. О. Василь й о. Роман були відважні й мудрі, особливо о. Роман Єсип. Взя­ли вони ту газету й відважилися по­їхати в Москву до московського ке­рівництва, яке їх радо прийняло, за­певнивши, що дійсно ми маємо на те право.

Що ж сталося, коли вони повер­нулися додому? Зразу потягли їх до суду, із хати позабирали церковні речі, книжки і т. д. Суд у Львові від­критий, пропускали тільки студен­тів, із сіл нікого не впустили, в тому числі й мене. Моя сестра Марія, ви­давши себе за студентку, пройшла і була присутня на тому суді. Розпові­дала, що було дуже страшно. При­везли отців на "чорному воронку" в наручниках, не дозволяли говори­ти з людьми. О. Роман Єсип добре знав закони, тому розумно відпові­дав на всі питання. Міліція ходила по залу, забороняючи робити записи. Судді наполягали на одному: зрек­тися Греко-Католицької Церкви і бу­дуть вільні. Весь зал затих. Обидва священики встали і вголос промо­вили: "Вірую в Єдину Святу Греко-Католицьку Церкву". В залі багато людей заплакало, за ті відважні сло­ва отці отримали по 6 років тюрми.

О. Роман (родом із Рудок) вий­шов раніше. Невідомо, чи від зну­щань, чи від якихось уколів втратив свідомість і до року часу помер.

О. Василь Каваців відсидів 4 чи 5років. Повернувся дуже сумний і змі­нений, але ніщо його не налякало, він знову приїжджав у наше село, особливо часто до моєї хати. Моя хата при полі, тут було найбезпеч­ніше співати під час Служби Божої.

На світанку виходу з підпілля

У 1987 р. радіо "Свобода" із Америки закликало виходити із під­пілля, робити мітинги, відправляти Служби Божі. Разом із католицьки­ми священиками виходили політики: Ірина Калинець, В'ячеслав Чорновіл, Іван Гель і багато інших. На мітинги виходили священики: о. Петро Зеле­нюх, о. Михайло Гаврилів, о. Михай­ло Низькогуз, о. Михайло Волошин і багато інших. Політик Степан Хмара виводив студентів. Був і я присутній у центрі Львова, коли міліція розга­няла студентів. Для мене було див­ним те, що коли студенти зіткнулися із міліцією, вони не втікали, не мали страху. Удари, крики, пагони, "фу­рашки" -все змішалося перед очи­ма. Далі -ОМОН, кийки (хочу заува­жити, що били не по головах, як це було на Майдані). Били всіх підряд, навіть жінок, і мені дісталося, але я був задоволений, що був там.

Зі Львова їхали хлопці із Нако­нечного, із Яворова, мені запропону­вали вступити в Український Христи­янський Демократичний рух (УХДР). Головою руху був Петро Гула, гово­рив, що йому москалі вибили всю родину, прийшов час, щоби їм від­платити. Я погодився вступити в цей рух, бо там було слово "християн­ський", і мене це захопило. На по­чатку було 10чоловік, потім ще пі­дійшли, велике зібрання відбулося в м. Яворові. Було завдання нищити портрети Леніна й нікого не бояти­ся, пізніше обіцяли видавати зброю і т. д. Я бачив, як розвивається цей рух, але там не було нічого христи­янського, тому я і залишив його.

У 1988 р. почали відзначати 1000-ліття Хрещення Русі-України. Відзначали скрізь: у Дрогобичі, Го­шеві, у Львові, на Підвальній, на Янівському цвинтарі, на Личаків­ському, на могилі єпископа М .Чар­нецького. Міліція розганяла, свяще­ники приходили у цивільному одя­зі, а коли збиралося багато людей, вони одягали священичі ризи й від­правляли Службу Божу. Бувало, що міліція через гучномовці заглушува­ла відправу. Так було в Дрогобичі.

У моєму селі Бердихові та в Під­лубах на той час було 50греко-католицьких родин, всі були, наче одна велика сім'я. У колгоспі замов­ляли автобус і їздили по тих місцях, де були святкування. Такі поїздки зворушували до глибини серця, під­носили дух віри. У дорозі відмовля­ли молитви на Св. Вервиці, співали релігійні й патріотичні пісні, із собою я брав магнітофон, аби записати ме­лодії пісень і відправи.

Одного разу їхали до Зарвани­ці, де мала відбутися велика уро­чистість. Було чотири священики, які відправляли, інші сповідали, був і єпископ Василик. Тисячі вірних з'їжджалися зі всіх сторін, було ба­гато і міліції, яка мала завдання за­тримувати священиків. Автобусів не допускали, треба було іти пішки до 2 км. Люди стояли впритул один до одного тісними кругами, священики в середині. Зробили підвищення для відправи. Неможливо словами опи­сати ту єдність і згуртованість лю­дей.

Владика виголосив захоплю­ючу проповідь "хто, яко Бог". Ве­лике враження на мене справило Св. Причастя: люди повклякали на­вхрест, причащали чотири свяще­ники із дзвінками. Закінчилася уро­чистість Суплікацією. Я записав все це на магнітофон. Після закінчен­ня відправи священики розділили­ся і пішли поміж людей так, що мілі­ції не вдалося їх затримати. Ті касе­ти я дав прослухати о. Петрові Зеле­нюху. Той попросив мене віддати їх йому, бо мав їхати за кордон і ті за­писи свідчили б про події в Україні. Я погодився, хоч мені було дуже жаль їх віддавати. Все це мені в очах по сьогоднішній день.

У той час було повідомлення, що в Грушеві об'явилась Матір Божа. Зі­бралось нас п'ятеро, дороги добре не знали. Кажуть, що зі Львова ба­гато людей їде туди, до когось там приєднаєтеся. Так і сталося. Проте й інші прочани добре дороги не зна­ли, їхали на Меденичі, а звідтам піш­ки йшли півдня, питаючи людей, чи близько до Грушева. Було ще дуже далеко. Та коли людина повністю вибивається із сил, тоді допомагає Бог. Під вечір ми зустріли земляків із Яворова, які автобусом теж їха­ли до Грушева. Ми приєдналися до них. У Грушеві пробули майже цілу ніч, об'явлення не бачив, але духо­вно був дуже задоволений. Із Івано-Франківська було багато людей, які своїми молитвами, піснями, спілку­ванням про Бога прославляли Пре­чисту Діву Марію.

Після цього об'явлення було повідомлення, що в одну із не­діль у Грушеві збираються греко-католицькі священики і громада ГКЦ. Приїхало дуже багато наро­ду до храму у Грушеві. Московсько-православні священики випереди­ли греко-католицьких, сіли кругом церкви сповідати людей. Ті розчаро­вані: одні йдуть до сповіді, інші ка­жуть, що то не католицькі священи­ки. По Св. Вервиці в руках я впіз­нав священика з Верблян о. Яросла­ва. Питаю: "Що відбувається?" Він каже: "Говоріть людям хай ідуть до­гори, там закрита церква, там бу­дуть наші священики". Я придив­лявся: хто мав вервицю, того скеро­вували до своїх. Із Тернополя трьох священиків забрала міліція, хотіли взяти й о. Петра Зеленюха, але ті, які були з ним (о. Михайло Гаврилів, один із редемптористів, політик Іван Гель), наказали жінкам не допусти­ти міліції до священиків. Жінки, на­бравшись відваги, почали виштовху­вати міліціонерів, і ті спостерігали за всім здалеку. Таки відправили Служ­бу Божу, о. Михайло Гаврилів виго­лосив проповідь. Відправляли в ті часи церковнослов'янською мовою, закінчувалася відправа Суплікацією і благословенням Святими Тайнами. Хоч частина людей залишилася там, де були православні батюшки, було неспокійно, але побожно і свято. То була моя насолода, тим я і жив. По­стійно їздив до о. Петра Зеленюха.

Вставав вночі, добирався пішки до траси. Автобус "Львів -Іваники" відправлявся о 6.45. Спочатку було складно, інколи затримували авто­бус. Але були і водії, що і грошей не брали за проїзд. О. Петро відправ­ляв у хаті, його завжди штрафували. Бувало, що робили обшук, все попе­рекидали. Неодноразово зачиняли­ся під час Служби Божої. Міліціоне­ри стукали до дверей, а ми бояли­ся відкривати. Тільки тоді, коли пре­зидент Горбачов дав дозвіл на лега­лізацію Греко-Католицької Церкви, настало полегшення.

За часів Радянського Союзу "со­вєти" ламали хрести. Парторг на­шого колгоспу на моїх очах знімав хрест, а розп'яття кинув у яму. То була Страсна Середа великого По­сту. Він поїхав, а я ж зі своєю се­строю Катериною витяг із рову і по­ставив на місце. Опісля, коли він по­вернувся, вже не рухав хреста.

Іншим разом, у Великодню су­боту ввечері, там, де був зламаний хрест, я, мій брат Ометюх Іван та Горін Іван поставили із нержавійки хрест із розп'яттям і в ту ж саму ніч поїхали на Великодню відправу у Калинівку до о. Петра Зеленюха. Було багато людей, отець відправ­ляв на дворі. Міліція спостерігала з дороги, на закінчення отець складав побажання і співав многая літа, одне з них було таке: "Заспіваймо многая літа нашій міліції, яка нас береже". А мій тесть Михайло на закінчення до­дав: "Побажаєм многая літа Михай­лу Горбачову за те, що дав дозвіл на легалізацію нашої Церкви". Міліціо­нери усміхнулися й поїхали.

Потім священик о. Петро по­чав відправляти в церкві у Калинів­ці, а опісля вже в Яворові. Тоді була пропозиція вчитися на священиків у Яворові в церкві Успіння Пресвя­тої Богородиці, пізніше в церкві Св. Онуфрія у Львові, а повне навчан­ня священства було в Богословсько­катехитичному Інституті в Івано-Франківську. Я ніколи не планував бути священиком, бо вважав себе недостойним. Коли перечитував Св. Письмо, зупинився на таких словах: "В людей неможливо -в Бога все можливо". Сам до себе в думці го­ворив: " Хоч би як, але священиком бути не зможу". Напевне, Господь Бог почув мій сумнів і таки покликав мене. Багато я переніс випробувань, за що Богові дякую і перепрошую.

На початку 1988 р. у церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Яво­рові під керівництвом отця Петра Зе­ленюха зібралися кандидати на на­вчання: Григорій Шопський, Богдан Ядзвінський, Михайло Писко, Роман Озимко, Ярослав Гайдук (вже покій­ний), Любомир Кіт, Андрій Бурда, Василь Бесага та інші. Це не тільки було навчання, але рівночасно бу­дування УГКЦ, тобто її легалізація в нас, на Галичині. Кожний, хто мав любов до віри, до Бога виконував свою роботу.

До церкви Святого Отця Мико­лая в Підлубах належав і Бердихів. У ті часи церква вважалася право­славною. Люди, що вийшли із під­пілля, вирішили поставити каплич­ку на цвинтарі в Бердихові. Я з бра­том Іваном Ометюхом збили щити. Ніхто про це не знав, робили зі сво­го матеріалу. Це була підготовка для того, щоби в нашому селі відзначити 1000-ліття Хрещення Русі-України. На це святкування ішли колонами, були політичні діячі Горині зі Льво­ва, священики. За одну ніч каплич­ка була поставлена і в цей же день посвячена. Ця урочистість відбулася в Підлубах, на подвір'ї православ­ної церкви, під хрестом, а потім ішли на посвячення каплички. Парафіяни села Підлуби, які вважали себе пра­вославними, оточили церкву, поза­чиняли двері на колодки, щоби на­род, який прийшов, не розбив її.

Католики ж просили свяще­ника, аби він перейшов до греко-католицької віри, та він хотів поба­чити реакцію людей. Каже: "Я вже католицький священик". Як кажуть у народі, довіряй але перевіряй, ось ми й перевірили. Я, Григорій Шоп­ський і мій брат поїхали до Львова, де жив єпископ Володимир Стернюк. ми просили його, щоби він нам ска­зав, чи православний священик із Підлуб дійсно перейшов на греко-католицьку віру. Владика Стернюк переглянув списки і сказав, що там його немає, і що він його не висвя­чував.

Про цю подію повідомили людей і дуже швидко дійшло до священика, який розлютився і в цю ж ніч зібрав людей у церкві. У храмі цілу ніч сві­тилося: він агітував проти нас. Пе­реконував парафіян, що ми шукає­мо на його місце іншого священика, а його хочемо прогнати. Його люди зібралися зранку о 9:00біля кан­тори з великою люттю і ненавистю проти нас, їх було 200осіб. Я в той час ще був працівником у колгос­пі на КСК-100комбайні. Шопський був польовим бригадиром, Ометюх Іван працював на "хімії", не маю­чи нічого спільного з канторою, він не прийшов. Шопський Григорій, на­певно, взнав, що відбувається, і теж не прийшов. До мене прислали чер­гового із кантори, він повідомив, що мене викликає Голова колгоспу. Думки і передчуття були різні, і, як завжди, -"Господи, візьми мене під свою опіку", пішов на запрошення чергового. Коли я зближався до кон­тори, побачив велику юрбу людей, в одну мить мені стало все зрозумі­ло, але назад дороги немає. Пере­ді мною почали хреститися, кляка­ти, мов перед святим, а потім штов­хати і кричати. Я ввійшов в канто­ру, побачив свою парафіянку -ка­толичку Середу Любу, побиту, у по­рваній одежі. Вона встигла мені ска­зати: "Втікай, бо вони тебе вб'ють". Я намагався уникнути бійки, але хо­ристи мене не випустили, перекрив­ши мені дорогу. Та в ту ж мить Гос­подь Бог дав мені на думку увійти до кабінету голови колгоспу -Дудзяно­го Богдана. Але попри все, я почу­вав себе дуже спокійно, в таких об­ставинах Господь Бог наділяє вели­кими ласками. Дудзяному такі збори були на руку, бо він балатувався на голову РДА.

Що ж відбувалося далі. Голова вийшов до людей і вивів мене. По­чався виступ. Голова церковного комітету Андрущишин Іван висту­пив першим, розповідаючи, що тих троє хочуть прогнати священика, з ними щось треба робити. Почався крик, голова звернувся до людей. "Що зробити із Шопським?" Люди закричали: "Зняти з роботи!" "Що зробити із Радюком Богданом, зня­ти?" Проте в мене була така робо­та, що на той час дуже важко було знайти мені заміну. Тоді Голова обі­цяє людям: Шопського Григорія і Се­реду Любу звільнити, а Радюк Бог­дан хай працює, бо це нелегка ро­бота. Таким вчинком Голова підняв свій рейтинг. "Поки я тут, ніхто свя­щеника не торкнеться, я за свій на­рід постою і т.д". Після цього нака­зав розходитися по домівках. Я ви­рішив іти додому, але люди черго­вий раз накинулися на мене. Я знову повернувся до кабінету. Голова кол­госпу попросив мене почекати, поки всі розійдуться додому. Я йому по­дякував. "То відплата за твою ста­ранну роботу, -каже він, -я тебе ніколи не сварив і сьогодні нама­гався захистити. Іди собі працюй". Коли люди розійшлися, я городами-полями поза селом повернувся до­дому, був такий спокійний, здавало­ся, що душа моя летіла на крилах. Вдома клякнув перед терням увін­чаною Головою Ісуса Христа, подя­кував Господу Богу за такий щасли­вий день, що задля мене люди зали­шили свої роботи, проблеми. "Таки, Господи, я щось вартую у твоїх очах, що так багато людей вийшло про­ти мене", -думав собі. Я зрозумів, що в таких обставинах добре розду­мувати про життя Ісуса Христа, про віру, підносити душу до Бога. Хоті­лося жити тільки для Нього.

У 1989 році православні свя­щеники переходили на католицьку віру. На початках ми раділи з того, але згодом було видно, що цей пе­рехід не був щирим: вони не хотіли приймати ні науки УГКЦ, ні тради­ції... Ми здогадувалися, що то було захоплення церков. Один із свяще­ників признався: "Ми тому перехо­димо в лоно Католицької Церкви, бо нам повідомили, що із Риму йде ве­лика спадщина". Їхні погляди були радше матеріальні, ніж духовні.

Початок священства

Після навчання на священиків і складання іспитів у 1990р. в Івано-Франківську нас висвятив єпископ Софрон Дмитерко. Це було 8 груд­ня. На початок священства ми від­правляли Святу Літургію в Яворові, в церкві Успіння Пресвятої Богороди­ці. Свою Першу Службу Божу я від­правив у капличці с. Бердихова, на цвинтарі. У 1990-1991рр. на Яво­рівщині дуже бракувало душпасти­рів. Із різних сіл приїжджали вірні до о. Петра Зеленюха просити свяще­ників. Хочу зауважити, що люди не хотіли тих, які перейшли з правосла­вія. Мені пропонували багато пара­фій: Волю Глиницьку, де відправляв о. Шуварик Михайло, Шкло (посьо­лок), але я завжди любив бути по­заду. Приїхала одна жінка із Ново­сілок та й каже до о. Петра Зеленю­ха: "Дайте нам того меншого свяще­ника, в нас дуже мале село". І я погодився, так що в 1991р. на Різдво Христове в селі Новосілках я вперше відправив Службу Божу. На початках священства в мене був гарний голос, мене радо прийняли, де я служу і по сьогоднішній день, скоро буде 25р. Проте це ще не було офіційно. Зараз же в 1991р. ми з вірними зверну­лися в митрополію, аби нам надали грамоту. Протосинклер о. Роман нас прийняв, дивився на карту, хто де служить, такого села( Новосілок) не було на карті. Кажу йому: "Бачите, навіть на карті немає того села, така маленька парафія". "Добре, -каже, -тоді я вам добавлю" і дав мені Гра­моту на с. Новосілки, с. Віжомля, с. Родатичі Городоцького району. Вла­дика Володимир Стернюк видав ін­шим отцям Грамоти і поблагословив, ми всі стали навколішки. А владика каже: "Встаньте, клякати не треба", а о. Манько Андрій (вже покійний) до нього: "Владико, вони ще не зна­ють, то "всьо молодьож". Тоді вла­дика відповів: "Тоді вчіть їх". Але воля Господня була інша. Це був 1990р. Служив у Новосілках, у Бер­дихові, на цвинтарі в капличці. Нео­дноразово приїжджали вірні із села Дрогомишля, з Липовця, з с. Лісно­вич Городоцького району.

(Далі буде)