Проповідь під час Відпустової Святої Літургії на празник Святого Священномученика Йосафата
у Традиційній Духовній Семінарії Непорочного Серця Матері Божої Фатімської (м. Львів, 25 листопада 2016 р. Б.)
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
…Коли Господь наш Ісус Христос сорок днів і ночей перебував на молитві й пості, а диявол-сатана всіляко спокушував нашого Спасителя в пустелі на високій горі, тоді Ісус відповів йому, як свідчить Святе Євангеліє від Св. Апостола Матея: «Геть від мене, сатано! Господові Богу треба поклонятися і Йому одному треба служити».
Дорогі мої! Як важливо розуміти значення цих слів: «Господові Богу єдиному треба поклонятися і Йому єдиному треба служити…» Але як ми можемо служити Йому, якщо Його до кінця не знаємо? І для того існує віра, яка провадить нас до Бога. Віра відкриває нам Маєстат Всевишнього Бога. Віра, свята віра, дає нам пізнання Таїнств Царства Божого. Тому Ісус Христос, розпочинаючи свою науку, найперше сказав ось ці слова: «Шукайте насамперед Царства Божого і Його справедливості, а все інше вам буде дано». Отже, віра – це наша переконаність у тому, в що ми віримо, але джерело св. віри походить від Самого Бога, походить від Слова Божого, від науки Ісуса Христа, його Апостолів, Передання і Св. Традиції.
Дорогі мої! Наше служіння Богові проявляється у подвійний спосіб – через наше внутрішнє духовне життя і через зовнішнє Богопочитання. Що означає «внутрішнє духовне життя»? Це коли ми часто розважаємо про Божу досконалість, про Божу святість, коли віримо в Господа Бога усією своєю душею; коли надіємося й уповаємо на Бога і з усього серця, усім своїм єством, усім серцем і душею любимо Його; це коли ми величаємо і прославляємо Господа Бога в нашій душі і в покорі серця приймаємо Божу волю у своє життя. Тобто наше внутрішнє духовне життя полягає у сповідуванні Божих чеснот – віри, надії й любові. І коли я живу цим внутрішнім духовним життям, коли я живу повнотою цих чеснот, тоді моя віра виявляється і в другий спосіб, а саме – спосіб зовнішній. Він полягає у тому, що ми внутрішні почування своєї душі, почитання Господа Бога виражаємо назовні – словами, піснями, участю в Богослуженнях, ми робимо на собі знак св. Хреста, адоруємо Ісуса, б’ємо поклони, клячимо. Це називається: зовнішня форма Богопочитання. Внутрішнє почитання душею, а зовнішнє – тілом. Ці два почитання культу Божого є обов’язковими. Чому? Бо коли в твоїй душі немає іскри любові до Бога, немає довіри до Господа, але ти гарно, виразно робиш знак св. Хреста, гарно б’єш поклони, постиш – все одно це є пустка. Зовнішня форма без духовного переживання – мертвизна. Коли мені один чоловік каже: «Прошу отця, Ви не любите хору, бо Ви так завжди нас критикуєте», я відповідаю: «Це неправда. Абсолютно. Ми не можемо будувати культ Божий тільки на зовнішніх проявах». Священик гарно облечений у найновіші ризи, хор чудово, мелодійно співає, вірні в церкві роблять також певні символи, обряди – так ми почитаємо Бога. Це добре, це дуже гарно, але в цьому культі мусять брати участь наше серце, наша душа, з яких має випливати любов. Віра випливає з серця, душі. Уявімо собі: нині посуха, в багатьох селах і містах немає води. Стоїть дуже гарна студня, прекрасно, мистецьки оздоблена. Як їхати на Трускавець, можна побачити у тих сторонах студні у вигляді дзбанка – чудово декоровані криниці, приємно дивитися! Але коли ми підійдемо до тієї студні й заглянемо в неї, то побачимо там сухе дно: там немає води. Яка вартість тої студні? Жодної! Це всього лиш декорація. Тому ми не можемо з нашої св. віри робити декорації. Все гарно: сяють золоті бані, повно яких хочеш церков набудовано в Україні, по дві-три в найбіднішому селі, фігури, образи, каплички – все чудово. Але це ще не ознака віри того села, бо то могло будуватися на принципі: «Ось ми покажемо тим католикам, вони від нас взяли церкву. О, ми побудуємо муровану церкву! О, наші куполи будуть блистіти на всі околиці, з усіх сіл будуть бачити, які ми є!» А в серці гнів, а в серці – образа… Син до мами не говорить, сестра з сестрою не розмовляє, живуть у гніві, ненависті, прокльонах… І хіба це віра?! Яка віра?! Це тільки зовнішнє почитання Бога. А Він хоче нашого серця, нашої душі. Недаремно Ісус Христос дав нам ту заповідь: «Люби Господа Бога Твого всім своїм серцем, всією своєю душею». Була в часи народження Ісуса величава святиня, царські палати царя Ірода, але нині ми співаємо: «Не в царській палаті, а межи бидляти» народився Божий Син. Він вибрав печеру, залишивши святиню, якою пишалися жиди, залишив царський трон. Дорогі мої! Мусимо усвідомити: як тіло без душі є мертвим, так і всяке зовнішнє почитання Господа Бога, яке не випливає, не виходить із нашого серця, є механічним, безвартісним, бездушним. Це стосується і нас, вір- них Св. Унійної Традиції, що живемо в час наступу модернізму. Мало сказати, що ось я приймаю Св. Причастя на колінах. Це чудово, добре, але з якою вірою, з якою любов’ю ти приймаєш Ісуса до свого серця, наскільки душа твоя тужить за Ісу- сом? Так, ти клякаєш на освячення й дуже добре робиш, але чи не є це тільки формальним жестом, бо так усі роблять? Чи ти віриш, що там відбувається найбільше чудо, що тут, на престолі, хліб стає Тілом, а вино стає Кров’ю Сина Божого? Що ти, приклякаючи на коліна, адоруєш Євхаристію, вітаєш Свого Царя, Який приходить, дякуєш Йому? Чи ти тільки формально впав на коліна, не збудивши в своєму серці актів віри, надії і любові? І це знову те саме механічне, бездушне почитання Бога, бо всі так роблять. Але чому вони так роблять, чому я маю клякнути, Хто йде, що відбувається? Віра, дорогі мої брати і сестри, вимагає від нас нашого внутрішнього духовного почитання, життя з Богом. Пригадаймо ту радість, яка огорнула Матір Божу в день Благовіщення, велика радість наповнила Її серце і душу. Ідучи до своєї родички Єлизавети, вона співала гімн «Величит душа моя Господа», який сама склала. Не тому, що Мати Божа була поетеса: той гімн випливав з Її Серця, а уста співали те, що було в Її серці і на Її душі, чим Вона жила. І тому Вона співає: «Величит душа моя Господа, а дух мій радіє о Бозі, Спасі Моїм, бо Він зглянувся на покору раби своєї». То ж ти, коли клякаєш чи адоруєш Бога, маєш робити це зі смиренним серцем, із покірним серцем. Не можна клякнути перед Богом, а в серці мати гнів, мати ненависть, якусь підозру чи злобу – це знову те саме бездушне, пусте виконання зовнішніх обрядів. Але якщо ти клякаєш, то в твоєму серці має бути правдива покора, смиренність, у твоєму серці має бути любов до Господа Бога: якщо цього немає – то є пустка. Отже, ми мусимо вшановувати Бога і внутрішньо і зовнішньо. Я маю серцем любити Бога і свого ближнього, я маю все віддати для Ісуса, і Він має бути в мені. Чи я йду на відпочинок, чи я при праці, чи при молитві, чи з мене стікає піт, я не маю нарікати й казати: «Боже, де Ти?», а я маю казати: «Боже, дякую Тобі. Дай мені сили, дай мені натхнення». Пригадаймо, дорогі брати і сестри, як Христос критикував фарисеїв за їхнє лицемірство і зовнішню благочестивість: «Ви гроби побілені». Так, зверху все гарно, але всередині – мертвизна. І тому, дорогі мої, просімо в Бога про ласку, щоб Він допоміг нам любити Його і серцем і устами, щоб наша віра була сильною й цільною: хай уста наші виявляють те, що живе в нашому серці. Це перша частина нашої проповіді.
Друга стосується, дорогі мої, нагадування: «Шукайте Царства Божого і Його справедливості, а все інше вам буде додано». Помилка нашого народу, помилка нинішнього світу в тому, що ми не шукаємо Божої справедливості. А Христос каже: «Пізнайте правду, і правда визволить вас. Правда зробить вас свобідними». Шукати правду, тужити за правдою, жити в світлі Божої Правди, іти за правдою – дуже велика справа. За цю правду наш народ так багато пролив своєї крові, так багато було спалено міст і сіл. Криваві сліди залишив наш народ з України до Челябінська, на Воркуту, в Сибір, Магадан… Ми платили за правду дуже велику ціну – платили людськими життями. Загинула тьма народу. Ми не порахуємо всіх тих, які віддали своє життя за Божу Правду. Одним з них був Святий Священномученик Христовий Йосафат. Дуже боляче, дорогі мої, що нині перекручують саме життя, місію і завдання Святого Священномученика Йосафата. «Так, він боровся, – каже до мене один священик, – за єдність, а ви виступаєте проти єдності». Що таке єдність? Єдність – це не один стіл, коли ми всі разом сіли, випили собі філіжанку гербати чи кавусі, одні до одних посміхнулися і розійшлися. Святий Йосафат пролив свою кров і віддав своє життя за єдність. Але за ту єдність, яка мала прийти через прийняття правд і догм святої католицької віри. Ото єдність, оце правдиве єднання! То не мало бути якесь платонічне чи віртуальне єднання. Він навчав, як знаємо з його життя, всюди, майже на кожному кроці, він ходив і навчав серед людей – сідав з ними на сіножаті, проповідував катехизм, Євангеліє, Слово Боже, він просвічував, голосив слово Божої Істини. Той самий священик каже мені: «Давай радше повернемось до першого тисячоліття християнства. Тоді не було ні православних, ні католиків – одна-єдина Вселенська Церква». Згоден, була одна-єдина Вселенська Церква. То що – ми маємо повернутися тільки до першого її тисячоліття? А хіба в другу тисячу років Дух Святий не діяв у Церкві Божій? Не було Правди? Хіба Дух Святий не провадив тим Кораблем, яким є Церква Вселенська, Церква Католицька? Хіба Дух Святий не провадив і не допровадив український народ до Унії в 1596 році? Хіба Дух Святий не провадив і не керував Святішим Отцем, коли він проголосив догму віри про Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії, що Вона зачата без плями первородного гріха? Хіба Духа Святого тоді не було? Ось така сьогодні спостерігається тенденція, яку поширюють модерністи: повернімося, мовляв, до першого тисячоліття. А друге тисячоліття? А об’явлення св. Маргариті Алякок, Найсвятіше Серце Христове і багато інших практик Вселенської Церкви, які з Її скарбниці Греко-Католицька Церква взяла для себе? Невже ми маємо викреслити все те, викинути й не користати з того? І сказати: тисячу років правив Дух Святий, бо була єдина Церква, а потім Дух Святий розділився на православну і католицьку Церкву, а потім у 1517 р. Дух Святий розділився ще й на протестантизм Мартіна Лютера, потім 1534 р. – на Генріха VIII і так далі? Це несерйозно. Це зовсім не теологічний підхід, це не по-богословськи. Дух Святий керує Церквою Христовою, вона Єдина спасаюча. Неймовірно жаль, що ми на початку 90-х років не прийняли це гасло Ісуса Христа: «Шукайте насамперед Царства Божого і Його справедливості, а все інше вам буде дано». Чому варто було шукати те Царство Христове? Чому варто було релігію і Слово Боже дати нашим дітям, які сьогодні, будучи 40-30-літніми, знали б катехизу, тому що вивчали б її свого часу в школі? Бо коли народ прагне пізнати Бога, коли народ відкриває своє серце для Бога й старається бути вірним Йому, тоді він за свою вірність отримує Боже Благословення, отримує Світло з Неба. А коли Господь Бог нам благословить, ми будемо мати своїх Мойсеїв, Аронів, святих Давидів, будемо мати провідників народу на церковній і політичній ниві – тих світочів, які провадять і люблять свій народ.
…Повертаючись зі Святої Землі, я летів в одному літаку з делегацією наших українських політичних діячів. Не знаю, з якою метою вони відвідували Святу Землю, це їхня приватна справа. З кількома з них ми сиділи в одному ряду. Ці люди дуже демонструють свою віру – всюди, де тільки йдуть, навіть заходячи до службових кабінетів, вони вітаються християнським привітом «Слава Ісусу Христу!» Все так чудово, такі віруючі люди. І мені було цікаво: а чи вони продемонструють свою віру в літаку? Бо, знаєте, літак – то таке… Якщо аварія з поїздом, хтось може спастися, на кораблі – також, а літак – то вже така справа, всім амінь… Сиджу і дивлюся: хоч би один зробив на собі знак святого хреста. Добре, думаю, може вони не бажають демонструвати свою віру, може хтось з них у серці своєму молиться. Але якщо я молюся в серці, то не буду переглядати газету чи планшет, розумієте? Ось найперша проблема в українському народі: «Шукайте Царства Божого і Його справедливості». Якби наш народ шукав Царства Божого від самих початків, якби він був просвітлений світлом Божої Благодаті, якби він тужив за Правдою, то Бог би його благословив. А ми відкинули Єдину Правду, ми відкрили ворота й стежки душі нашої держави для всіх – і з того вийшла велика руїна, велика війна… Але ми дякуємо отцям Берестейської Унії – Терлецькому, Рагозі, Іпатію Потієві, ми дякуємо Святому Йосафатові, що вони боролися за Божу Правду в нашому народі, що вони принесли світло для нашого народу, що вони боронили ту Святу Правду, проливаючи свою кров і віддаючи своє життя за Істину. Бо з тою Божою Правдою, зі Св. Унією, зі святою католицькою вірою і завдяки тій Правді ми збереглися як народ, як нація. Якби не було Греко-Католицької Церкви, ми були б такими, як Донбас і інші території України. Хтось скаже: але, отче, Східна Україна не вся така, візьмімо, наприклад, територію Центральної України, Київщину, Вінничину… Так, але там була Унія, там ширилася Унія, царизм знищив її, а там колись процвітала Католицька Церква. І Греко-Католицька Церква була в Києві і в Вінниці, в Житомирі, Холмі, на Підляшші – це вона засіяла ті плоди. А там, де її не було, там росли бур’яни в духовному, в національному і в релігійному значенні. Католицька віра несла світло в різних площинах. Католицька віра несла культуру. Пам’ятаю, як будучи семінаристом, я вперше з о. Петром Зеленюхом, о. Петром Паньківим і о. Валєвським відвідав Вільно. Ми їздили, щоб придбати там церковний посуд тощо. Тоді я звернув увагу ось на що: звичайна їдальня, накритий стіл, ніж і виделка. Це була католицька культура – у вихованні, в порядності, в шляхетності, у всьому. Те, чого в Україні немає по нинішній день. Тому Католицька Церква, Свята Унія несли світло для нашого народу. Насамперед, звичайно, світло духовне, спасіння людської душі, але також культурно виховували націю, народ. Виховували хто, дорогі мої брати і сестри? Католицькі ордени, монаші спільноти, католицькі університети, католицькі школи, гімназії…
Святий наш отче Йосафате, ти мав усього-на-всього 43 роки, коли тебе було замордовано, коли ти пролив свою кров і віддав життя за свій народ, за справу Божу в нашій Греко-Католицькій Церкві! Ми сьогодні благаємо тебе: віднови серце й душу нашого українського народу, віднови серця і душі греко-католицького духовенства, віднови той запал, який сьогодні набрав іншого спрямування. Сьогодні твої слова і твої чини перекручені. У життєписі Св. Йосафата читаємо, як він ввечері вночі втікав із монастиря, ішов на старий цвинтар, зупинявся біля старого хреста, падав на коліна й молився. Молився не за те, щоб уніати повернулися до православія, а щоб православні прийняли Унію зі Святою Католицькою Церквою. Коли його розшукали, то побачили, що його коліна примерзли до каменя, на якому він молився. А нині війна, війна в народі – а в нас не один священик піднімає ту особу, яка клякнула до Св. Причастя, й кричить на всю церкву: «Встань, не дам!» Хіба це не страшно? Ви кажете, що ви почитаєте Св. Йосафата, але чому ви не почитаєте те, що він робив, як він жив, як він молився?!! Він би ніколи не віддав свого життя за віру, якби не мав внутрішнього глибокого переконання й духовного почитання. Для нього молитва, піст, умертвлення були смислом духовного життя.
І тому молімося, дорогі брати і сестри, сьогодні, нікого не критикуймо. За всіх молімося і просімо, хай дух Св. Йосафата ввійде в життя нашого народу й нашої Церкви, хай кров світоча нашого – мученика Йосафата, пролита за справу Св. Унії, поверне народ до віднови. На жаль, устами ми почитаємо Йосафата, у Львові є церква Св. Йосафата, але, на жаль, почитаємо його у викривлений фальшивий спосіб, перекручуємо його науку, використовуємо тільки окремі фрази зі Святого Письма: «Будьте єдині», «Бог хоче одну Церкву», але Бог каже: «Шукайте Царства Небесного і Його справедливості, а все інше вам буде дано». І навіть якщо зроблять в Україні одну Церкву, але якщо та Церква перекреслить історію народу – то чи зуміє вона спасти народ, чи зуміє вона дати світло й тепло? Дуже-дуже, дорогі брати і сестри, великі сумніви постають, дуже сильно сьогодні заполітизована віра, а кожен має займатися, як знаємо, своєю справою. Бо якщо священик не буде займатися проповіддю, а чимось іншим, то поле його діяльності заросте травою. Якщо політик не буде приймати закони для блага народу, для поліпшення його добробуту, забезпечення прав людини, а буде лізти до церковних справ – тоді біда. Бо для того, щоб вирішувати духовні справи, потрібно бути глибокодуховною людиною. У житті нашого провідника Андрія Мельника читаємо, що політичні збори він завжди починав з молитви. Деякі члени ОУН, особливо радикального напрямку, не спри- ймали цього й казали: «Церкву й молитву треба лишити на боці. Ми є тут для політики, а не для молитви». Не сприймали Андрія Мельника, хоч він був найкращим приятелем Митрополита Слуги Божого Андрея Шептицького. І тому, дорогі мої, то було так само провалом, що частина радикально настроєних членів, можна сказати шовіністичного руху в нашій політиці, спричинилася до загальної руїни, бо вони хотіли побудувати Україну, в якій би не було Бога, Церкви і молитви, але, як бачимо, Господь Бог на це не позволив. І якщо сьогодні наші політики будуть займатися тільки Церквою з метою Її використання лише для того, аби особисто, своєю персоною ввійти в історію, то буде біда. Знаємо, як було і що сталося з князем Костянтином Острозьким і багатьма іншими. Тому займаймося кожен своєю справою, виконуймо кожен на своєму місці свою функцію. Якщо ти мама, то будь насамперед мамою, яка має відповідальність виховати своїх дітей, своїх онуків добрими, шляхетними. Ти батько? Будь батьком. Ти вчитель? То будь добрим учителем, щоб побачити плоди своєї праці. Ти кравець? То добре виконуй роботу, щоб людина, яку ти обслуговуєш, була задоволена твоїми виробами. В нашому народі, на жаль, усе навпаки. Але в кожного з вас – чи ти мама, чи кравець, чи політик, чи вчитель, чи президент – не має забракнути часу й місця для Господа Бога. Подивляю поляків, які тиждень тому зібралися в Кракові, в Лагєвніках: весь єпископат разом із президентом віддали Польщу під опіку Христа-Царя: «Христе, царюй у нашій державі, царюй у наших родинах і школах!» Бо вони бачать велику небезпеку: лібералізм опанував значну частину суспільства, і щоб врятувати свою державу, врятувати націю, сам пан президент, весь єпископат зібрався, клякнув на коліна і склав акти: «Христе, царюй в наших родинах, в наших школах, в нашій державі, в нашому народі, в наших містах, у наших селах!» Усі на колінах перед Євхаристією визнали: «Ти є нашим Царем, Ти є нашим Богом. Провадь нас, опікуйся нами, чувай над нами!» І коли Бог бачить покору свого народу, коли Він бачить, як той народ із президентом стоїть на колінах, стоять єпископи і просять- благають, то певно, що випросять Божого змилування. На жаль, ні наш єпископат, ні наша Церква, ні наш народ ще не доріс до такої глибокої свідомості, до такої глибокої духовності. Ми тішимося, що в День Незалежності у Св. Софії зібралися представники всіх конфесій, і магометани в тому числі… Боже, Свята Софія була оберегом нашого народу, вона є свідком того, як триста років мусульмани нищили, палили нашу землю й робили з наших дітей яничарів! Це не до сприйняття для тверезомислячої людини…
Тому, дорогі брати і сестри, прошу вас: молімося на цій Св. Літургії до нашого Священномученика Йосафата, благаймо ласк, благаймо світла для нашого народу, для тих, які керують і провадять Українською державою. Просімо про людей, відданих справі Божій, які б мали страх Божий і любов до Господа Бога, які б направду молилися.
Хочу завершити свою проповідь тим, з чого почав, дорогі брати і сестри – правдиве почитання Господа Бога має бути внутрішнє і зовнішнє. Там, де є тільки зовнішнє, механічне, бездушне, безвартісне Богопочитання – таке Богові немиле. Тому стараймося дбати о нашу душу, о наше серце, щоб у нашій душі була направду жива віра й правдива любов. Коли ми молимося серцем і устами, тоді є плоди цієї молитви. Не робімо в наших святинях театралізованих видовищ, як це було в поганські часи. Бог дивиться на наше серце, на серце й душу священика: з якою вірою він стає до престолу, як він молиться за народ, як він молиться в тих чи інших інтенціях чи за усопших, з яким духом він відправляє Святу Літургію, наскільки він жертвенний, наскільки він свідомий, богобоязливий і наскільки зі страхом Божим виконує свою святу функцію. Він також дивиться на тебе: чи ти, давши на Службу Божу за операцію для близької людини або в іншому наміренні, не підеш завтра до екстрасенса, а то й ще кудись. Бог не хоче такого фарисейства. Бог хоче щирої, живої, правдивої віри.
Святий наш отче Йосафате, дай же людям, зібраним у цій святині, а також усьому українському народові живої віри, світла і правди! Амінь.
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
