Тривав 2004 рік Божий. Початок випробувань та утвердження у святій греко-католицькій вірі, а водночас і період особливої ласки для традиційних парафій, бо кожний хрест нам подає любляча рука Небесного Отця. Тоді мені було лише 11 років, але власне утвердження пережила на стільки ж років пізніше.
Пам'ятаю, як люди обступили церкву. Тоді з дівчатками дитячого хору мали співати на Службі Божій. Не повністю усвідомлювала події, які відбувалися, лише розуміла, що нашу церкву хочуть забрати. Також свідомо готова була залишитися при ній, що б не було. Пам'ятаю часті візити журналістів, допити настоятеля, тривогу між парафіянами. Звичайно, була і залишаюсь на боці Святої Традиції. У традиційній греко- католицькій церкві мене охрестили, у ній я виросла, у ній пізнала найважливіші речі, які слід пам'ятати і дотримуватися, але які у світі часто забуті – старатися жити правдиво по-католицьки всюди і завжди, в серці і ззовні, любити Господа і ближніх, неустанно пам'ятати про спасіння душі.
На жаль, пізніше я не дуже цікавилася тим, що відбувалося тоді на нашій парафії. Тепер розумію, що треба пам'ятати правдиве минуле, щоб опісля не постали сумніви, а з ними не зійти на манівці. Але цю мою байдужість зрушило випробування...
У липні 2015 року мені наснився дивний сон. Бачила гарну церкву на горі, точніше її великі мури, які свідчили, що церква гарна, велична, прибрана і люди біля неї правдиво побожні: певно, йшли на відправу. Бачила, що у підніжжі місцевості є ще одна, але мала церковця. З цікавості пішла подивитись. До неї вела крута стежка. Спочатку була впевнена, що це православна. Люди якісь неохайні, неотесані, все цілували у церкві, але віра якась дивна, бо цілували навіть будку собачки, що біля церкви (так мені здалося, що це будка), хоч на перший погляд дуже ревні. Церква була запустіла, брудна, занедбана. Підійшовши, побачила напис, який свідчив, що це католицька церква. І уві сні зрозуміла, що це католицька, але геть змодернізована церква. Була така неохайна, що хоч і промайнула думка «добре, що католицька», але заходити не наважилась. Вже повернулася назад на стежку, щоб повернутися до своєї. Тут і прокинулась...
Не знала, для чого наснився мені той сон. Навпаки, була занадто впевненою, що твердо стою у вірі. Але, напевно, він був промінчиком ласки, який передував бурі.
Незадовго після цього сну почали все більше нападати думки і спокуси, які противились нашій церкві й нашому священичому братству. Соромно і страшно оповідати про всі спокуси, які крутилися навколо теми «непослух», «екскомуніка» та її наслідки. Думаю, що подібне переживали свідомі парафіяни і духовні особи у 2004-2005 роках. Ця буря не вщухала, мабуть, тому, що не піддавалася, але водночас ще не укріпилася належно у правді. Здавалося, що перебуваю у темряві, а хвилі думок колихали, як на морі. Все-таки не переставала щодня брати участь у Святій Літургії, хоч ні в молитві, ні у Службі Божій, ні навіть у Святому Причасті не мала тої святої духовної радості. Це не означає, що робила всупереч сумлінню, хоч так і здавалося. Просто сліпо вірила, що добре роблю, прагнучи лише знайти відповідь, пізнати правду, дати відсіч спокусам. Важливими стали щирість, мудрість і простота, ревність за спасіння душ, а також добрий вплив отця та інших священиків на мене та інших людей (від не одної злої душевної пастки чи гріха проповіді й молитва священика мене відвертали, берегли чи напоумляли і далі наставляють). Тому дві думки були тоді ніби якорем: «Отець знає, що робив і що робить, що не ображає Бога», а також «Якби дерево було лихе, то не було б добрих плодів». Звичайно, я не була і не є противником жодної особи нашого традиційного духовенства. Скоріше злий дух підсував різні думки проти них, всупереч власній волі.
Як хворий поспішає до лікаря, прагнучи оздоровитись і не втратити життя, так і я звернулася до священика, зрозумівши, що не можу сама дати раду. І отець, і я молилися, щоб пройти і подолати ці труднощі чи то сумніви, яких не сподівалася. Прочитала тоді і книжку «Переслідувана традиція», радо читаю і про діяльність «Щита Святої Унії», де справді віднайшла відповідь. Вірила, що її знайду. Визнаю свою провину і жалію, що хоч і читала духовну літературу, але мало цікавилася темою віри, традиції. Прикро дізнатися, що так несправедливо чинили стосовно нашого СБССЙ. Певно, тут і є причина неприхильності багатьох вірних з інших греко-католицьких громад, які, як і я, ще не дізнавшись правди, не могли б подумати, що й у верхівці церкви можуть бути несправедливі звинувачення, плутанина «де послух, милий Богу», а де належно відповісти «краще слухати Бога, аніж людей». Звичайно, нікого не звинувачую, не осуджую. Мій обов'язок – молитися за Церкву.
Після прочитання цієї книги перед очима чіткіше постала сумна картина стану Церкви. Коли людина несвідомо помиляється – виправдовую, що не розуміє чи не знає, що робить. Але гірко думати і намагаюсь не брати занадто до серця, щоб не осудити людину, яка розуміє і свідома свого несправедливого чи злого вчинку. Хай кожний боїться затверділості серця, яку мали люди і священнослужителі, котрі не впізнали Самого Месію і не повірили у Його прихід.
З допомогою молитви і слова Божого минули тривоги, залишилось переконання й довіра до Святої Традиції УГКЦ, а також прагнення молитися за Церкву, за Папу, за духовенство і в наміреннях Фатімської Матері Божої.
Дякую своєму сповідникові, священикам, які спричинилися до написання книги «Переслідувана Традиція», і вірним, які тепер переказують про минулі й теперішні події традиційних парафій, а також священикам, які провадили реколекції св. Ігнатія (хочеться, аби всі духовні особи у світі згадали й пам'ятали про перестороги Пап щодо теперішніх течій і поглядів у Церкві, що так дуже ображають Христа).
Цікавмося своїм минулим, читаймо, не будьмо байдужими і літеплими християнами, неустанно молімося за себе, за ближніх, за Церкву і духовенство, за Батьківщину. Коли ж особливо важко, то ще ревніше благаймо Марію, Євхаристійного Ісуса, просімо поради в духовного лікаря – священика.
Слава Ісусу Христу!
