Пресвята Євхаристія – віра і відповідальність

Проповідь під час Святої Літургії на парафії Свв. Апп. Петра й Павла 17 липня 2016 р. Б.

Во імя Отца, і Сина, і Святаго Духа! Амінь. Слава Ісусу Христу!

Свята Літургія, яку ми зараз від­правляємо, жертвується в інтенції тих, які віддали своє життя в обороні Вітчизни, на Майдані і в АТО. Нині з наших уст лине благальна молит­ва перед престіл Всевишнього Бога, щоб Він дав вічний спокій тим, які стали жертвою режиму, війни, щоб наш добрий і милосердний Бог при­йняв їхню жертву, а через неї благо­словив увесь наш народ.

Нинішня неділя нам вказує, до­рогі мої, на сотника, який приходить до Ісуса. Отже, зіткнулися, можна сказати, в політичному розумінні дві різні течії, два різні погляди, в тому числі й релігійні. Римляни – це окупанти Святої Землі. Кожен орто­доксальний жид мав відразу до рим­лянина як до поганина, що не мав правдивої віри. Друге – це ворог мого народу, якого треба зневажа­ти, ненавидіти. І, на перший погляд, так би мало бути як ідеологічно, так і політично. Але так можна судити поверхово про людей: він, мовляв, такий-сякий, він не належить до мого народу, не любить мого наро­ду, він окупант, чужинець, погана людина, але це не завжди правда. Підійшовши до Ісуса Христа, сотник сказав: «Господи, мій слуга тяжко нездужає». Він не прийшов проси­ти за себе, він просить за слугу, за раба – це виглядає дещо незвично. Не раз чуємо: когось збила машина, людина поранена, прикута до ліж­ка… І хворий каже, що нічого не ба­жає, але щоб прийшов той чоловік і принаймні хоч би вибачився, запи­тав, як здоров’я, але його нема… А тут чужинець виявляє велику любов до раба! Він міг собі купити, вина­йняти на його місце іншого раба, іншу прислугу – 20, 30 чи й 50 та­ких. Але він приходить особисто до Ісуса, хоч міг послати слуг, навіть тих же жидів, попросити, сказати: підіть, там Ісус, Він допомагає, хай допоможе вашому чоловікові. Але він приходить сам. І Христос каже: «Добре, Я знайду час і прийду до тебе додому». – «Господи, не труди­ся, не треба. Ти скажи тільки слово, й мій слуга видужає». Ну як можна вилікувати людину, не бачачи її, не знаючи достеменно стану її здоров’я, не чуючи її скарг?! Якою глибокою була віра в сотника! Якою великою була його довіра до Господа Бога! «Господи, скажи тільки слово, і слу­га мій одужає». І що відповів Ісус? – «Ні в кого в Ізраїлі Я не знайшов такої віри». Як це розуміти? Адже із­раїльтяни вважалися ортодоксаль­ними правовірними, вони зберігали Божий закон, а Христос каже, що Він в Ізраїлі не знайшов такої віри. «Іди, хай тобі станеться за твоєю вірою!» І відійшов сотник від Ісуса, і його слу­га став здоровий.

Прийти до Ісуса, просити про поміч... Скільки ми сьогодні проси­мо про поміч, але не в Христа! Хтось біжить до екстрасенса, хтось іще до когось… А тим часом дає ще й на Службу Божу – то «не помішає»… І шукає людина, і бігає, нещасна, до всіх і вся, шукаючи порятунку, за­мість того, щоб спокійно прийняти Божу волю. «Господи, скажи тільки слово, і слуга мій видужає!» На що вказує нам сьогодні той сотник, чого він нас навчає? На той час то був дуже великий пан, що займав висо­ке становище. А ким був Ісус із Наза­рета? – Сином теслі без відповідного становища в жидівському суспіль­стві, не мав ніякого багатства, по­важного ремесла – всього лиш син теслі. І ось цей високодостойний пан показує нам приклад смирення і покори. Він не зважає на свій ста­тус поважної й заможної людини, на своє громадянство Римської імперії, і саме його смирення й покора перед Христом приносять дивовижні пло­ди. Він утверджується у вірі, і слуга його стає здоровим.

Згадаймо розбійників на хресті. Одному з них гординя заслоняє ту дорогу, той шлях, щоб визнати в Іс­усі Христі Спасителя і Бога. Гордість затьмарює йому очі. А другому роз­бійнику покора й смирення їх від­кривають: він впізнає Месію – Того, хто може спасти його душу.

І тому, дорогі брати і сестри, нам дуже важливо застосувати цей при­клад сотника до нашого життя. Як ми йдемо до церкви? З чим стаємо пе­ред Господом Богом? З яким серцем і з якою душею? Як ми вміємо відкри­ти перед Ним своє серце і просити в Нього про потрібні ласки? Як ми в Ньому визнаємо того, який може нам допомогти, може оздоровити наше серце, тіло і душу? Як добре ми зна­ємо нашу віру і нашого Бога?

Згадався мені нещодавній при­клад з нашим о. Богданом (молодим) із Прилбич. Після обіду на празник Святих Апостолів Петра і Павла він мусив у родинних справах поспіши­ти в Новояворівськ. За своїм харак­тером він дуже довірливий: що йому скажуть – в усе вірить, а інколи, як треба вірити – ставить під сумнів. Ми розмовляли з ним про Святу Літур­гію, про різні справи. Отець Богдан поділився деякими своїми враження­ми від спілкування з поважними осо­бами, які перебувають на вищих ща­блях влади в нашому українському суспільстві. Знаючи позицію тради­ціоналістів, вони кажуть: «Ой, отче Богдане, ви заблудилися! Чому ви виступаєте проти української мови? Адже вона така милозвучна, мело­дійна, солов’їна в Службі Божій, а ви тримаєтеся церковнослов’янської». І зав’язалася дискусія – спокійна, мирна. Наш отець Богдан не розгу­бився: «Добре, ви це розумієте, я не маю нічого проти. Але поясніть мені, як ви розумієте Пресвяту Єв­харистію, що таке Служба Божа?» І тепер зважте на їхню відповідь. Це не говорить якась селянка, проста неграмотна жінка. Це говорять укра­їнські урядовці з відповідним ста­новищем: «А навіщо нам це знати? То вам, священикам, треба знати, що таке Євхаристія. А ми прийшли до церкви, помолилися, і з нас до­сить…» Подальша розмова з ними дуже засмутила отця, який поділив­ся потім зі мною своїм болем: «Боже, та то ж безбожники! Як можна не знати, що таке Пресвята Євхарис­тія?! Навіщо тоді йти до церкви на Святу Літургію? Що вони роблять на Службі Божій? Яка їхня віра?! Які в них духовні знання?!» Не знати, що таке Євхаристія! А не знати, що таке Євхаристія, означає не знати Сім Святих Тайн; Пресвята Євхаристія – це Тіло і Кров нашого Спасителя Ісуса Христа. А не знати Сім Святих Тайн – означає не знати катихизму, а не знати катихизму – це не зна­ти своєї віри, а не знати своєї віри – означає не вірити в Господа Бога… А далі ті діячі почали говорити таке, що стає моторошно на душі. – «А для чого своє християнство я маю брати на роботу? Я громадський діяч, нащо я маю з Христом іти на роботу? Моя віра має бути вдома…» Коли ми ка­жемо, що вірою треба жити, навіть якщо ти громадський, політичний діяч чи державний чиновник – ти маєш своєю вірою жити, маєш не­сти свою віру, бо підписуючи той чи інший документ, чим маєш керува­тися? Що заповідь Божа каже? – Не свідчи фальшиво! Ти мусиш мати бо­язнь, страх Божий, а вони кажуть: «Ні, свою віру, своє християнство треба залишити вдома». Якщо я державний чиновник, то маю дотри­муватися тільки державних законів. Розумієте? Ось так наш отець Богдан зустрівся на празник Святих Петра й Павла з такою «побожною» атмос­ферою в середовищі українських по­літиків… Це дуже сумно, дорогі бра­ти і сестри. І ті люди швидше за все приступають щонеділі до Святого Причастія, йдуть до церкви, не зна­ючи, що таке Пресвята Євхаристія, що таке Євхаристійний Ісус.

Якось мені одна особа сказала: «Прошу отця, Ви би запитали в на­шій парафії людей, що таке Євхаристійний Ісус, Вам би ніхто не дав відповіді». Тоді запитаймо себе: у що ті люди вірують? Якщо вони не знають найважливішого – Пресвя­та Євхаристія, Служба Божа, Тіло і Кров Ісуса Христа? Якщо їм невідо­мі звернення: «Євхаристійний Ісусе, поможи!», «Євхаристійний Ісусе, благослови!», «Євхаристійний Ісусе, змилуйся над нами!»?! Оце наша національна трагедія, поважна тра­гедія! Як потрібно мати живу віру, таку, як мав сотник – віру в Христа- Спасителя. У нього була сильна віра! Він не просив: «Христе, прийди до мене додому й подивися на мого слугу, який конає і тяжко терпить». Він усього лиш попросив: «Ти тільки скажи слово – і слуга мій видужає». То не було прагматичне волання: «О, Ісус мені поможе! О, Господь мене вислухає!» Він вірив із глиби­ни душі, з глибини серця. І Христос сказав, що Він ні в кого в Ізраїлі не бачив такої віри. Але така віра при­йшла до сотника через велике сми­рення і покору.

Хтось може сказати: «Як? Я маю приймати Ісуса на колінах? Я чистий, я приймаю Його з чистим серцем…» З яким серцем, людино? Що каже мо­литва «Вірую, Господи, і ісповідую»? «Вірую, Господи, і ісповідую, що Ти воістину Христос, Син Бога живого, що прийшов у світ грішників спасти, з яких перший я». Кожен із нас ви­знає, що він грішник, а ти кажеш, що вже святий. Та ти тільки відійшов від сповіді, і на твою голову могло найти стільки гріхів! Ми можемо хва­литися своєю святістю, нам вже не потрібно клякати перед Богом, нам вже не треба адорувати… Розуміє­те: сповідь мене вже так очистила, я мав направду розкаяне чисте серце, тож тепер можу мало не скакати й танцювати. Якщо я прийняв Євха­ристію, то мені вже не треба покори, мені не треба смирення, мені вже не треба клякнути перед Ісусом, бо вже маю чисте серце. А молитва що каже? «Ти прийшов у світ грішників спасти, з яких перший я». Ось я, не­щасний грішник, навіть якщо отри­мав прощення, розрішення в Тайні Святого Покаяння. Правдива релігія вчить смирення, покори: Ти, Боже, – всемогутній, вічний, великий, свя­тий. А я немічний твій раб! Але Ти любиш того раба, бо Ти за нього від­дав Своє життя й пролив Свою кров, і я дякую Тобі за цей неоціненний дар відкуплення, за дар мого спасін­ня.

Сьогодні ми бачимо різні погляди й почування у ставленні нашої душі до Господа. Хтось скаже: «Нащо мені знати віру, релігію? Я прийду, скажу перед Богом… А який то Бог – яка різниця? Яка різниця – є Євха­ристія чи нема?» І це те, дорогі мої, про що я не раз вам казав. Така про­блема була і в православній церк­ві: там гарні співи, чудові хори... Пам’ятаю, як у Янові на початку 90-х років було гостре протистояння між католиками і православними. А працювали вони разом на меблево­му комбінаті. Наші хлопці-католики питають побожних православних: «Чуєш, у вашій церкві є Євхаристія чи нема?» А православні (з тих, що прислуговували в церкві) кажуть: «А що це таке?» Наші дивувалися: «Як же це так: ви ходите до церкви й не знаєте, чи є у вас Євхаристія чи нема?» Це дуже поважна справа, це свідчить про катехизм народу, про знання Ісуса: до Кого ми маємо йти, чому існують процесії Божого Тіла? Каже мені один священик: «У нас інше почитання Євхаристії. То поля­ки, римо-католики мають Боже Тіло, у них таке почитання». А я питаю його: «То, виходить, що в них один Христос, а в нас інший? Ми одного Христа приймаємо, а вони іншого? То вони мають клякати перед Хрис­том, адорувати Його, прославляти, возвеличувати, а для нас Євхарис­тія – це заслона?» Ми не знаємо, що там відбувається, то священик має знати. Не маючи культу Євхаристії, адорації, прослави, людина часто впадає у різні забобони, звертається до ворожбитів, до знахарок, а вірую­ча людина найперше йде до Святого Причастія, до Євхаристії, до Ісуса. Часто люди, які бояться Ісуса, Євха­ристії, не поспішають кликати свя­щеника зі Святими Тайнами, й тоді їхній близький в родині помирає без сповіді і Святого Причастя. Ото таку ведмежу послугу часто роблять діти своїм батькам, ото ви, «добрі» діти, і така ваша «сильна» віра: тато чи мама хворі, а ви не хочете їх ляка­ти, не хочете, щоб Ісус прийшов до них, не хочете, щоб вони поєднали­ся з Господом Богом, примирилися з Ним. Ось така «глибока» віра в на­шому народі! Чи то можна назвати вірою? У що вірить народ, який бо­їться Євхаристії, боїться Ісуса? У нас брак Євхаристійного виховання. Але є ще й інший бік справи: нерідко ми робимо з Євхаристії надужиття. Усі – хто сповідався, хто ні – приступа­ємо до Святого Причастія, але його можна приймати тільки в стані Божої освячуючої ласки, коли немає тяж­кого гріха. Легкий гріх змиває Єв­харистія, але тяжкий гріх потребує обов’язкової сповіді. Це дуже поваж­ні справи. Коли ми не знаємо, дорогі брати і сестри, нашої святої віри, не ставимося до неї відповідально, тоді на її тлі виникають різного роду за­бобони, поганство, темрява, і народ поринає в неї.

Тому просімо сьогодні віри: «Гос­поди, сотник мав справжню віру, він умів довіряти Тобі через своє сми­рення й покору. Господи, дай нам також такого смирення, такої поко­ри, як у нього, й чистого серця, щоб ми знали Тебе, розуміли, були сві­домі своєї віри, Твоєї Правди й Твоєї Істини».

Сьогодні, як і кожного місяця, дорогі мої, ми згадуємо тих, що від­дали своє життя в обороні Вітчизни. Ми молимося за тих, які виконали свій обов’язок супроти Бога і сво­го народу. Христос сказав: «Немає більшої любові, як віддати своє жит­тя за своїх друзів». Вони віддали своє життя на полі битви, деякі у ве­ликих терпіннях, не раз ще молоде життя, бо хотіли змінити лице нашої землі, змінити лице нашого народу, становище української держави. Мо­лімося до Господа Бога, щоб кров, пролита ними, не була даремною, але щоб на тій крові мучеників тре­тього тисячоліття проросло в нашо­му народі зерно правди, любові, щоб кожен почувався відповідальним за свої вчинки і дії.

о. Василь КОВПАК, СБССЙ