Проповідь під час Святої Літургії на парафії Свв. Апп. Петра й Павла 17 липня 2016 р. Б.
Во імя Отца, і Сина, і Святаго Духа! Амінь. Слава Ісусу Христу!
Свята Літургія, яку ми зараз відправляємо, жертвується в інтенції тих, які віддали своє життя в обороні Вітчизни, на Майдані і в АТО. Нині з наших уст лине благальна молитва перед престіл Всевишнього Бога, щоб Він дав вічний спокій тим, які стали жертвою режиму, війни, щоб наш добрий і милосердний Бог прийняв їхню жертву, а через неї благословив увесь наш народ.
Нинішня неділя нам вказує, дорогі мої, на сотника, який приходить до Ісуса. Отже, зіткнулися, можна сказати, в політичному розумінні дві різні течії, два різні погляди, в тому числі й релігійні. Римляни – це окупанти Святої Землі. Кожен ортодоксальний жид мав відразу до римлянина як до поганина, що не мав правдивої віри. Друге – це ворог мого народу, якого треба зневажати, ненавидіти. І, на перший погляд, так би мало бути як ідеологічно, так і політично. Але так можна судити поверхово про людей: він, мовляв, такий-сякий, він не належить до мого народу, не любить мого народу, він окупант, чужинець, погана людина, але це не завжди правда. Підійшовши до Ісуса Христа, сотник сказав: «Господи, мій слуга тяжко нездужає». Він не прийшов просити за себе, він просить за слугу, за раба – це виглядає дещо незвично. Не раз чуємо: когось збила машина, людина поранена, прикута до ліжка… І хворий каже, що нічого не бажає, але щоб прийшов той чоловік і принаймні хоч би вибачився, запитав, як здоров’я, але його нема… А тут чужинець виявляє велику любов до раба! Він міг собі купити, винайняти на його місце іншого раба, іншу прислугу – 20, 30 чи й 50 таких. Але він приходить особисто до Ісуса, хоч міг послати слуг, навіть тих же жидів, попросити, сказати: підіть, там Ісус, Він допомагає, хай допоможе вашому чоловікові. Але він приходить сам. І Христос каже: «Добре, Я знайду час і прийду до тебе додому». – «Господи, не трудися, не треба. Ти скажи тільки слово, й мій слуга видужає». Ну як можна вилікувати людину, не бачачи її, не знаючи достеменно стану її здоров’я, не чуючи її скарг?! Якою глибокою була віра в сотника! Якою великою була його довіра до Господа Бога! «Господи, скажи тільки слово, і слуга мій одужає». І що відповів Ісус? – «Ні в кого в Ізраїлі Я не знайшов такої віри». Як це розуміти? Адже ізраїльтяни вважалися ортодоксальними правовірними, вони зберігали Божий закон, а Христос каже, що Він в Ізраїлі не знайшов такої віри. «Іди, хай тобі станеться за твоєю вірою!» І відійшов сотник від Ісуса, і його слуга став здоровий.
Прийти до Ісуса, просити про поміч... Скільки ми сьогодні просимо про поміч, але не в Христа! Хтось біжить до екстрасенса, хтось іще до когось… А тим часом дає ще й на Службу Божу – то «не помішає»… І шукає людина, і бігає, нещасна, до всіх і вся, шукаючи порятунку, замість того, щоб спокійно прийняти Божу волю. «Господи, скажи тільки слово, і слуга мій видужає!» На що вказує нам сьогодні той сотник, чого він нас навчає? На той час то був дуже великий пан, що займав високе становище. А ким був Ісус із Назарета? – Сином теслі без відповідного становища в жидівському суспільстві, не мав ніякого багатства, поважного ремесла – всього лиш син теслі. І ось цей високодостойний пан показує нам приклад смирення і покори. Він не зважає на свій статус поважної й заможної людини, на своє громадянство Римської імперії, і саме його смирення й покора перед Христом приносять дивовижні плоди. Він утверджується у вірі, і слуга його стає здоровим.
Згадаймо розбійників на хресті. Одному з них гординя заслоняє ту дорогу, той шлях, щоб визнати в Ісусі Христі Спасителя і Бога. Гордість затьмарює йому очі. А другому розбійнику покора й смирення їх відкривають: він впізнає Месію – Того, хто може спасти його душу.
І тому, дорогі брати і сестри, нам дуже важливо застосувати цей приклад сотника до нашого життя. Як ми йдемо до церкви? З чим стаємо перед Господом Богом? З яким серцем і з якою душею? Як ми вміємо відкрити перед Ним своє серце і просити в Нього про потрібні ласки? Як ми в Ньому визнаємо того, який може нам допомогти, може оздоровити наше серце, тіло і душу? Як добре ми знаємо нашу віру і нашого Бога?
Згадався мені нещодавній приклад з нашим о. Богданом (молодим) із Прилбич. Після обіду на празник Святих Апостолів Петра і Павла він мусив у родинних справах поспішити в Новояворівськ. За своїм характером він дуже довірливий: що йому скажуть – в усе вірить, а інколи, як треба вірити – ставить під сумнів. Ми розмовляли з ним про Святу Літургію, про різні справи. Отець Богдан поділився деякими своїми враженнями від спілкування з поважними особами, які перебувають на вищих щаблях влади в нашому українському суспільстві. Знаючи позицію традиціоналістів, вони кажуть: «Ой, отче Богдане, ви заблудилися! Чому ви виступаєте проти української мови? Адже вона така милозвучна, мелодійна, солов’їна в Службі Божій, а ви тримаєтеся церковнослов’янської». І зав’язалася дискусія – спокійна, мирна. Наш отець Богдан не розгубився: «Добре, ви це розумієте, я не маю нічого проти. Але поясніть мені, як ви розумієте Пресвяту Євхаристію, що таке Служба Божа?» І тепер зважте на їхню відповідь. Це не говорить якась селянка, проста неграмотна жінка. Це говорять українські урядовці з відповідним становищем: «А навіщо нам це знати? То вам, священикам, треба знати, що таке Євхаристія. А ми прийшли до церкви, помолилися, і з нас досить…» Подальша розмова з ними дуже засмутила отця, який поділився потім зі мною своїм болем: «Боже, та то ж безбожники! Як можна не знати, що таке Пресвята Євхаристія?! Навіщо тоді йти до церкви на Святу Літургію? Що вони роблять на Службі Божій? Яка їхня віра?! Які в них духовні знання?!» Не знати, що таке Євхаристія! А не знати, що таке Євхаристія, означає не знати Сім Святих Тайн; Пресвята Євхаристія – це Тіло і Кров нашого Спасителя Ісуса Христа. А не знати Сім Святих Тайн – означає не знати катихизму, а не знати катихизму – це не знати своєї віри, а не знати своєї віри – означає не вірити в Господа Бога… А далі ті діячі почали говорити таке, що стає моторошно на душі. – «А для чого своє християнство я маю брати на роботу? Я громадський діяч, нащо я маю з Христом іти на роботу? Моя віра має бути вдома…» Коли ми кажемо, що вірою треба жити, навіть якщо ти громадський, політичний діяч чи державний чиновник – ти маєш своєю вірою жити, маєш нести свою віру, бо підписуючи той чи інший документ, чим маєш керуватися? Що заповідь Божа каже? – Не свідчи фальшиво! Ти мусиш мати боязнь, страх Божий, а вони кажуть: «Ні, свою віру, своє християнство треба залишити вдома». Якщо я державний чиновник, то маю дотримуватися тільки державних законів. Розумієте? Ось так наш отець Богдан зустрівся на празник Святих Петра й Павла з такою «побожною» атмосферою в середовищі українських політиків… Це дуже сумно, дорогі брати і сестри. І ті люди швидше за все приступають щонеділі до Святого Причастія, йдуть до церкви, не знаючи, що таке Пресвята Євхаристія, що таке Євхаристійний Ісус.
Якось мені одна особа сказала: «Прошу отця, Ви би запитали в нашій парафії людей, що таке Євхаристійний Ісус, Вам би ніхто не дав відповіді». Тоді запитаймо себе: у що ті люди вірують? Якщо вони не знають найважливішого – Пресвята Євхаристія, Служба Божа, Тіло і Кров Ісуса Христа? Якщо їм невідомі звернення: «Євхаристійний Ісусе, поможи!», «Євхаристійний Ісусе, благослови!», «Євхаристійний Ісусе, змилуйся над нами!»?! Оце наша національна трагедія, поважна трагедія! Як потрібно мати живу віру, таку, як мав сотник – віру в Христа- Спасителя. У нього була сильна віра! Він не просив: «Христе, прийди до мене додому й подивися на мого слугу, який конає і тяжко терпить». Він усього лиш попросив: «Ти тільки скажи слово – і слуга мій видужає». То не було прагматичне волання: «О, Ісус мені поможе! О, Господь мене вислухає!» Він вірив із глибини душі, з глибини серця. І Христос сказав, що Він ні в кого в Ізраїлі не бачив такої віри. Але така віра прийшла до сотника через велике смирення і покору.
Хтось може сказати: «Як? Я маю приймати Ісуса на колінах? Я чистий, я приймаю Його з чистим серцем…» З яким серцем, людино? Що каже молитва «Вірую, Господи, і ісповідую»? «Вірую, Господи, і ісповідую, що Ти воістину Христос, Син Бога живого, що прийшов у світ грішників спасти, з яких перший я». Кожен із нас визнає, що він грішник, а ти кажеш, що вже святий. Та ти тільки відійшов від сповіді, і на твою голову могло найти стільки гріхів! Ми можемо хвалитися своєю святістю, нам вже не потрібно клякати перед Богом, нам вже не треба адорувати… Розумієте: сповідь мене вже так очистила, я мав направду розкаяне чисте серце, тож тепер можу мало не скакати й танцювати. Якщо я прийняв Євхаристію, то мені вже не треба покори, мені не треба смирення, мені вже не треба клякнути перед Ісусом, бо вже маю чисте серце. А молитва що каже? «Ти прийшов у світ грішників спасти, з яких перший я». Ось я, нещасний грішник, навіть якщо отримав прощення, розрішення в Тайні Святого Покаяння. Правдива релігія вчить смирення, покори: Ти, Боже, – всемогутній, вічний, великий, святий. А я немічний твій раб! Але Ти любиш того раба, бо Ти за нього віддав Своє життя й пролив Свою кров, і я дякую Тобі за цей неоціненний дар відкуплення, за дар мого спасіння.
Сьогодні ми бачимо різні погляди й почування у ставленні нашої душі до Господа. Хтось скаже: «Нащо мені знати віру, релігію? Я прийду, скажу перед Богом… А який то Бог – яка різниця? Яка різниця – є Євхаристія чи нема?» І це те, дорогі мої, про що я не раз вам казав. Така проблема була і в православній церкві: там гарні співи, чудові хори... Пам’ятаю, як у Янові на початку 90-х років було гостре протистояння між католиками і православними. А працювали вони разом на меблевому комбінаті. Наші хлопці-католики питають побожних православних: «Чуєш, у вашій церкві є Євхаристія чи нема?» А православні (з тих, що прислуговували в церкві) кажуть: «А що це таке?» Наші дивувалися: «Як же це так: ви ходите до церкви й не знаєте, чи є у вас Євхаристія чи нема?» Це дуже поважна справа, це свідчить про катехизм народу, про знання Ісуса: до Кого ми маємо йти, чому існують процесії Божого Тіла? Каже мені один священик: «У нас інше почитання Євхаристії. То поляки, римо-католики мають Боже Тіло, у них таке почитання». А я питаю його: «То, виходить, що в них один Христос, а в нас інший? Ми одного Христа приймаємо, а вони іншого? То вони мають клякати перед Христом, адорувати Його, прославляти, возвеличувати, а для нас Євхаристія – це заслона?» Ми не знаємо, що там відбувається, то священик має знати. Не маючи культу Євхаристії, адорації, прослави, людина часто впадає у різні забобони, звертається до ворожбитів, до знахарок, а віруюча людина найперше йде до Святого Причастія, до Євхаристії, до Ісуса. Часто люди, які бояться Ісуса, Євхаристії, не поспішають кликати священика зі Святими Тайнами, й тоді їхній близький в родині помирає без сповіді і Святого Причастя. Ото таку ведмежу послугу часто роблять діти своїм батькам, ото ви, «добрі» діти, і така ваша «сильна» віра: тато чи мама хворі, а ви не хочете їх лякати, не хочете, щоб Ісус прийшов до них, не хочете, щоб вони поєдналися з Господом Богом, примирилися з Ним. Ось така «глибока» віра в нашому народі! Чи то можна назвати вірою? У що вірить народ, який боїться Євхаристії, боїться Ісуса? У нас брак Євхаристійного виховання. Але є ще й інший бік справи: нерідко ми робимо з Євхаристії надужиття. Усі – хто сповідався, хто ні – приступаємо до Святого Причастія, але його можна приймати тільки в стані Божої освячуючої ласки, коли немає тяжкого гріха. Легкий гріх змиває Євхаристія, але тяжкий гріх потребує обов’язкової сповіді. Це дуже поважні справи. Коли ми не знаємо, дорогі брати і сестри, нашої святої віри, не ставимося до неї відповідально, тоді на її тлі виникають різного роду забобони, поганство, темрява, і народ поринає в неї.
Тому просімо сьогодні віри: «Господи, сотник мав справжню віру, він умів довіряти Тобі через своє смирення й покору. Господи, дай нам також такого смирення, такої покори, як у нього, й чистого серця, щоб ми знали Тебе, розуміли, були свідомі своєї віри, Твоєї Правди й Твоєї Істини».
Сьогодні, як і кожного місяця, дорогі мої, ми згадуємо тих, що віддали своє життя в обороні Вітчизни. Ми молимося за тих, які виконали свій обов’язок супроти Бога і свого народу. Христос сказав: «Немає більшої любові, як віддати своє життя за своїх друзів». Вони віддали своє життя на полі битви, деякі у великих терпіннях, не раз ще молоде життя, бо хотіли змінити лице нашої землі, змінити лице нашого народу, становище української держави. Молімося до Господа Бога, щоб кров, пролита ними, не була даремною, але щоб на тій крові мучеників третього тисячоліття проросло в нашому народі зерно правди, любові, щоб кожен почувався відповідальним за свої вчинки і дії.
