Проповідь на свято Святого Первомученика Стефана
(м. Львів, Рясне-1, 9 січня 2012 р. Б.)
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Христос ся раждає!
Дорогі брати і сестри! Переживаємо третій день Різдвяних свят – Святого Мученика Архідиякона Стефана. Спитаймо себе: чому Церква після таких гарних емоцій, радостей душевних, коляд, співу представляє нам сьогодні мученицьку кончину Святого Архідиякона Стефана? Чому кров, чому в червоні ризи облечений священик? Дорогі мої, у цьому слід бачити великий духовний смисл. Церква не забирає нам великої різдвяної радості, абсолютно. Церква сьогодні хоче нам підкреслити велику радість Вифлеємської святої ночі, Церква цим хоче нам, своїм дітям, наголосити й сказати правду – правду про Царство Боже, правду про Небо, про Отця Небесного, про вічність... Адже це правда, реальна правда! Така сама правда, як про вифлеємських дітей, вбитих царем Іродом, така сама правда, дорогі мої, як правда про Архідиякона Стефана. На Пастирці ми розважали про 70 мільйонів мучеників, які віддали своє життя за віру Христову. Це абсолютно реальна правда. Це така сама правда, як правдою є для когось втрата сьогодні дітей, онуків у молодому віці, втрата жінки чи чоловіка, брата чи сестри, дитини. Усе це правда. Ми повинні розуміти, що людина не призначена для щастя на землі. Христос не обіцяв людині, а особливо тим, які будуть Його визнавати, райського життя. То політики обіцяють, що буде рай на землі, свобода, рівність, братерство, то вони мовби підносять людину до піку щастя, до якоїсь вершини, а потім скидають її у провалля. То злий намовляє: «Випий, вколися наркотика», то він обіцяє щастя: «Ти забудеш про свої проблеми, ти відірвешся від реального світу, ти злетиш в інший світ…» Але то всього лиш коротка омана. І людина стає на ту злу дорогу, а опісля не знає, що робити зі своїм життям. А Церква Христова не обманює своїх дітей, ні. Церква голосить відвічну правду, ту правду, яку голосив Сам Христос-Спаситель, бо Він сказав: «Я прийшов на землю, щоб свідчити правду. Все, що мені Отець у Небі доручив. Я все вам сказав».
Коли візьмемо вісім блаженств і перечитаємо їх, ми побачимо, що, можливо, не все там так солодко сказано: «Блаженні милостиві… Щасливі переслідувані за правду… Радійте і веселіться, бо нагорода ваша велика на Небі…» Архідиякон Стефан – молодий, вродливий, гарний хлопець, щойно став дияконом, для нього певне світила добра кар’єра тут, на землі, але він дає свідчення своєї віри. Він не стидається того, що є християнином, він визнає Христа своїм Богом і Спасителем, він дає мужнє свідчення перед Синедріоном, перед жидівськими фарисеями і книжниками. Його зненавиділи, його ведуть, щоб каменувати, але він спокійний – такий спокійний, як Його Месія, Христос, який проповіду- вав спасення; покірно, як агнець, іде на муки, на страждання. І вже на землі видно, що це свята людина, бо каже Діяння Апостолів, що його лице було, немов ангельське – чисте, ясніюче, спокійне. На його обличчі не було видно ні злості, ні ненависті, ні злоби, ні гордості, ні обурення – цілковитий спокій. Віддати себе в руки Бога – і Він так робить. У Нього кидають камінням, з Його тіла стікає кров, скалічені очі, розбита голова, поламані ребра, кості, а Він мовби зовсім не відчуває болю, той біль немов проходить мимо Нього. Він підносить свої очі до неба – воно відкрите… Він бачить Того, до Кого зараз полине його безсмертна душа – бачить Ісуса Христа. Яка радість! Але Він не забуває молитися за тих, які його каменують. Серед Його переслідувачів є молодий хлопець, фарисей, юнак на ім’я Савло. Вони обидва походять із жидівського народу, але належать до різних релігійних ідеологій. Савло, молодий, завзятий хлопець, аби показати себе перед своїм начальством синагоги, Синедріоном, бере з ненавистю каміння і першим кидає його в Архідиякона Стефана, на його обличчі ненависть, злоба, а зуби скрегочуть зі злості: «Я тобі покажу, християнине, визнав- цю, зраднику віри юдаїзму!»
Дорогі мої, запам’ятаймо: в людини, яка живе Богом, Духом Святим, не скрегочуть зуби, її сумління спокійне, жаба не тисне її душу, вона спокійно лягає спати, її не мучать злі думки, бо вона живе з Богом, вона віддає своє життя в руки Божого Провидіння, вона знає, що без Божої волі волосина голови не впаде, вона віддає свою родину, дітей, онуків у Божу опіку щодня. Але людину поверхової віри завжди мучать гордість, підозра, недовіра до інших людей, заздрість: а той ліпше має, а той собі краще придбав, а той собі краще побудував, а той здоровий, а я хвора, а той має авто, а я не маю і т. д. Там завжди буде диявол смолу варити, в тій людській душі, там буде клекотати смола, там ніколи не буде спокою, там ніколи не буде радості, там ніколи не буде задоволення, там завжди чогось бракуватиме, там завжди буде ненависть, бажання помсти, зло. Ось така, дорогі мої, велика різниця між людиною, яка довіряє Богові, яка вірить Господу, й людиною, що далека від Бога. Ми бачимо двох представників віри – Архідиякона Стефана, який віддався в руки Бога і навіть не відчуває болю. Все Його тіло покалічене, все тіло збите, поранене, але в Ньому живе Дух Божий. Оце представник правдивої віри, християнської віри.
Савло також вірить, але та віра не заведе його до спасіння – це віра ненависті і злоби. Йому здається, що він дотримується закону батьків, віри батьків, а насправді він у цей час опанований сатаною і є слугою диявола. Але кров Архідиякона Стефана, яку Він пролив, не пропала даремно, та мученицька кров у невидимий спосіб зрошує Його душу, вона падає на серце Савла. Диявол виводить його на вершину слави. Вчителі Синедріону бачать і цінують завзяття Савла, як він уміло «робить чистку».
З історії ми знаємо, що означає слово «чистка». Сталін робив чистку навіть серед своїх соратників, вірних синів комунізму – то було страшно. Один із відданих слуг НКВД (не пригадаю зараз прізвища), який катував тисячі людей і був страшним безбожником, вже перебуваючи на лаві підсудних, сказав: «Я вірю, що Бог є, тому що та кров, яку я пролив, сьогодні повернулася проти мене». Атеїст, безбожник, руки якого були по лікті в крові, коли його спіткала страшна доля і він відчув подих смерті, тільки тоді зрозумів, що накоїв, тільки тоді відчув болі й муки тисяч невинних людей, яких він катував у камерах. Опинившись у їхній шкірі, той нещасний під кінець свого життя мусив визнати: «Я вірю, що Бог є, бо Він дав мені відчути той страх, який відчували люди, над якими я знущався». І коли Савло дійшов, здається, до піку, до вершини слави, коли його серце, здавалося, закам’яніло, Синедріон доручає йому, як відданому своєму синові, дуже важливе завдання – розібратися з християнами в Дамаску: «Їдь, Савле, розберися з ними!» Але Ісус говорить своє слово. Воскреслий Христос являється Савлові: «Савле, Савле, чому ти мене переслідуєш?» – «Хто ти?» – лякається Савло. – «Я Ісус, Якого ти переслідуєш». Як тішився Архідиякон Стефан на Небі! Адже кров, яку Він пролив, не була даремною, вона дала обильні плоди, і Він побачив того, чиє серце було закрите, черстве і закам’яніле для Ісуса, а сьогодні воно приймає Христа, Благодать Божа просвічує серце, душу й очі Савла. Це велике чудо, дорогі мої.
Хто розуміє силу терпінь, значення терпіння, той має велику нагороду. Розповім вам один приклад з нашої парафії. Той чоловік уже у вічності. Розпався Союз, скрутно було, не кожна людина могла собі дати раду. Хтось умів крутитися, а комусь гірко й важко було. Той чоловік не вмів собі дати раду, не міг збрехати, не вмів обдурити, ошукати, неправду сказати, був богобоязливий. А в ті часи важко було вижити, було страшне. Жінка, діти ставилися до нього якось байдуже, поверхнево, тобто у своїй сім’ї не займав він особливого місця, був ніхто – так можна сказати. Але це була людина глибокої віри. Не тільки в неділі і свята, а і в будні, як тільки мав час, ходив до церкви, молився за навернення своєї жінки, дітей, щиро молився. Якось бачу: немає його в церкві, чую від людей, що тяжко захворів, має рак. Знаючи, яка атмосфера в тій сім’ї, як до нього здорового ставилися не зовсім прихильно, я стривожився: як же він тепер буде, то рак, то хвороба, то терпіння, хто коло нього буде ходити… Направду, я дуже переживав тоді. Потім ми ходили до нього, носили Святе Причастя, як звичайно, і прошу собі уявити: та його молитва, те його приниження, якого він зазнавав навіть від своїх колеґ, рідних, близьких, у родині, дали свої плоди. Його терпіння, його страждання, той пік болю навернули його жінку. І то не було тимчасовим явищем, те навернення триває по сьогоднішній день, діти його ходять до нашої церкви. Коли я востаннє приніс до нього Святе Причастя, то почув від нього такі слова: «Отче, мені не страшно помирати, я радію і тішуся, що Бог дозволив мені хоч наприкінці життя побачити, як коло мене клячить жінка і зі мною молиться вервицю. Наприкінці мого життя Бог дав мені побачити, що ті всі мої приниження і зневаги, яких я чимало зазнав, дали свої плоди. Я найщасливіша людина на землі». Бачите, як Бог винагороджує за терпіння, як Господь Бог винагороджує, коли ми терпеливо несемо свій хрест з любові до Ісуса, коли ми не нарікаємо, не бунтуємося, коли ми мовчки, без спротиву і бунту, день за днем, місяць за місяцем, рік за роком несемо свій хрест. І тому нинішнє свято не є святом смутку – це свято великої радості, свято великої надії, це свято для малого, старого, для хворого, вмираючого, для терплячого… Будьмо певні: нас чекає Небесна Батьківщина, нас чекає Небо, якщо ми будемо вірні Господові, якщо ми проведемо своє життя в любові до Бога, в глибокій вірі.
Архідияконе Стефане, Ти нині втішаєшся в Небесній Батьківщині вічною славою, ти знаєш, які ми немічні, хворі, слабі, як ми боїмося терпіння, хвороби, втікаємо від неї, як ми боїмося хоч трохи постраждати за Христа, як ми боїмося навіть визнати свою віру, яку Ти так сміливо визнавав перед усім Синедріоном. Дай нам такої віри, як у Тебе, дай нам любові, готовності до жертви і посвяти, щоб ми зрозуміли цю істину: жодне земне щастя і багатство не замінять нам щасливого місця в Небі.
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Христос ся раждає!