Вчімося свідчити віру й любов

Проповідь на свято Святого Первомученика Стефана
(м. Львів, Рясне-1, 9 січня 2012 р. Б.)

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.

Христос ся раждає!

Дорогі брати і сестри! Пережи­ваємо третій день Різдвяних свят – Святого Мученика Архідиякона Сте­фана. Спитаймо себе: чому Церква після таких гарних емоцій, радостей душевних, коляд, співу представляє нам сьогодні мученицьку кончину Святого Архідиякона Стефана? Чому кров, чому в червоні ризи облече­ний священик? Дорогі мої, у цьо­му слід бачити великий духовний смисл. Церква не забирає нам ве­ликої різдвяної радості, абсолютно. Церква сьогодні хоче нам підкрес­лити велику радість Вифлеємської святої ночі, Церква цим хоче нам, своїм дітям, наголосити й сказати правду – правду про Царство Боже, правду про Небо, про Отця Небесно­го, про вічність... Адже це правда, реальна правда! Така сама правда, як про вифлеємських дітей, вбитих царем Іродом, така сама правда, до­рогі мої, як правда про Архідиякона Стефана. На Пастирці ми розважали про 70 мільйонів мучеників, які від­дали своє життя за віру Христову. Це абсолютно реальна правда. Це така сама правда, як правдою є для когось втрата сьогодні дітей, ону­ків у молодому віці, втрата жінки чи чоловіка, брата чи сестри, дитини. Усе це правда. Ми повинні розумі­ти, що людина не призначена для щастя на землі. Христос не обіцяв людині, а особливо тим, які будуть Його визнавати, райського життя. То політики обіцяють, що буде рай на землі, свобода, рівність, братерство, то вони мовби підносять людину до піку щастя, до якоїсь вершини, а по­тім скидають її у провалля. То злий намовляє: «Випий, вколися наркотика», то він обіцяє щастя: «Ти забу­деш про свої проблеми, ти відірвеш­ся від реального світу, ти злетиш в інший світ…» Але то всього лиш ко­ротка омана. І людина стає на ту злу дорогу, а опісля не знає, що робити зі своїм життям. А Церква Христова не обманює своїх дітей, ні. Церква голосить відвічну правду, ту правду, яку голосив Сам Христос-Спаситель, бо Він сказав: «Я прийшов на зем­лю, щоб свідчити правду. Все, що мені Отець у Небі доручив. Я все вам сказав».

Коли візьмемо вісім блаженств і перечитаємо їх, ми побачимо, що, можливо, не все там так солодко ска­зано: «Блаженні милостиві… Щасли­ві переслідувані за правду… Радій­те і веселіться, бо нагорода ваша велика на Небі…» Архідиякон Сте­фан – молодий, вродливий, гарний хлопець, щойно став дияконом, для нього певне світила добра кар’єра тут, на землі, але він дає свідчення своєї віри. Він не стидається того, що є християнином, він визнає Хрис­та своїм Богом і Спасителем, він дає мужнє свідчення перед Синедріо­ном, перед жидівськими фарисеями і книжниками. Його зненавиділи, його ведуть, щоб каменувати, але він спокійний – такий спокійний, як Його Месія, Христос, який проповіду- вав спасення; покірно, як агнець, іде на муки, на страждання. І вже на землі видно, що це свята людина, бо каже Діяння Апостолів, що його лице було, немов ангельське – чисте, яс­ніюче, спокійне. На його обличчі не було видно ні злості, ні ненависті, ні злоби, ні гордості, ні обурення – ціл­ковитий спокій. Віддати себе в руки Бога – і Він так робить. У Нього кидають камінням, з Його тіла стікає кров, скалічені очі, розбита голова, поламані ребра, кості, а Він мовби зовсім не відчуває болю, той біль немов проходить мимо Нього. Він підносить свої очі до неба – воно відкрите… Він бачить Того, до Кого зараз полине його безсмертна душа – бачить Ісуса Христа. Яка радість! Але Він не забуває молитися за тих, які його каменують. Серед Його пе­реслідувачів є молодий хлопець, фа­рисей, юнак на ім’я Савло. Вони оби­два походять із жидівського народу, але належать до різних релігійних ідеологій. Савло, молодий, завзятий хлопець, аби показати себе перед своїм начальством синагоги, Сине­дріоном, бере з ненавистю каміння і першим кидає його в Архідиякона Стефана, на його обличчі ненависть, злоба, а зуби скрегочуть зі злості: «Я тобі покажу, християнине, визнав- цю, зраднику віри юдаїзму!»

Дорогі мої, запам’ятаймо: в лю­дини, яка живе Богом, Духом Свя­тим, не скрегочуть зуби, її сумління спокійне, жаба не тисне її душу, вона спокійно лягає спати, її не мучать злі думки, бо вона живе з Богом, вона віддає своє життя в руки Божого Провидіння, вона знає, що без Бо­жої волі волосина голови не впаде, вона віддає свою родину, дітей, ону­ків у Божу опіку щодня. Але люди­ну поверхової віри завжди мучать гордість, підозра, недовіра до інших людей, заздрість: а той ліпше має, а той собі краще придбав, а той собі краще побудував, а той здоровий, а я хвора, а той має авто, а я не маю і т. д. Там завжди буде диявол смо­лу варити, в тій людській душі, там буде клекотати смола, там ніколи не буде спокою, там ніколи не буде ра­дості, там ніколи не буде задоволен­ня, там завжди чогось бракуватиме, там завжди буде ненависть, бажан­ня помсти, зло. Ось така, дорогі мої, велика різниця між людиною, яка довіряє Богові, яка вірить Господу, й людиною, що далека від Бога. Ми бачимо двох представників віри – Архідиякона Стефана, який віддав­ся в руки Бога і навіть не відчуває болю. Все Його тіло покалічене, все тіло збите, поранене, але в Ньому живе Дух Божий. Оце представник правдивої віри, християнської віри.

Савло також вірить, але та віра не заведе його до спасіння – це віра ненависті і злоби. Йому здається, що він дотримується закону батьків, віри батьків, а насправді він у цей час опанований сатаною і є слугою диявола. Але кров Архідиякона Сте­фана, яку Він пролив, не пропала даремно, та мученицька кров у не­видимий спосіб зрошує Його душу, вона падає на серце Савла. Диявол виводить його на вершину слави. Вчителі Синедріону бачать і цінують завзяття Савла, як він уміло «робить чистку».

З історії ми знаємо, що означає слово «чистка». Сталін робив чистку навіть серед своїх соратників, вірних синів комунізму – то було страшно. Один із відданих слуг НКВД (не при­гадаю зараз прізвища), який ка­тував тисячі людей і був страшним безбожником, вже перебуваючи на лаві підсудних, сказав: «Я вірю, що Бог є, тому що та кров, яку я пролив, сьогодні повернулася проти мене». Атеїст, безбожник, руки якого були по лікті в крові, коли його спітка­ла страшна доля і він відчув подих смерті, тільки тоді зрозумів, що на­коїв, тільки тоді відчув болі й муки тисяч невинних людей, яких він ка­тував у камерах. Опинившись у їх­ній шкірі, той нещасний під кінець свого життя мусив визнати: «Я вірю, що Бог є, бо Він дав мені відчути той страх, який відчували люди, над якими я знущався». І коли Савло дійшов, здається, до піку, до верши­ни слави, коли його серце, здавало­ся, закам’яніло, Синедріон доручає йому, як відданому своєму синові, дуже важливе завдання – розібра­тися з християнами в Дамаску: «Їдь, Савле, розберися з ними!» Але Ісус говорить своє слово. Воскреслий Христос являється Савлові: «Савле, Савле, чому ти мене переслідуєш?» – «Хто ти?» – лякається Савло. – «Я Ісус, Якого ти переслідуєш». Як ті­шився Архідиякон Стефан на Небі! Адже кров, яку Він пролив, не була даремною, вона дала обильні плоди, і Він побачив того, чиє серце було закрите, черстве і закам’яніле для Ісуса, а сьогодні воно приймає Хрис­та, Благодать Божа просвічує серце, душу й очі Савла. Це велике чудо, дорогі мої.

Хто розуміє силу терпінь, зна­чення терпіння, той має велику на­городу. Розповім вам один приклад з нашої парафії. Той чоловік уже у вічності. Розпався Союз, скрутно було, не кожна людина могла собі дати раду. Хтось умів крутитися, а комусь гірко й важко було. Той чоловік не вмів собі дати раду, не міг збреха­ти, не вмів обдурити, ошукати, не­правду сказати, був богобоязливий. А в ті часи важко було вижити, було страшне. Жінка, діти ставилися до нього якось байдуже, поверхнево, тобто у своїй сім’ї не займав він осо­бливого місця, був ніхто – так можна сказати. Але це була людина глибо­кої віри. Не тільки в неділі і свята, а і в будні, як тільки мав час, ходив до церкви, молився за навернення сво­єї жінки, дітей, щиро молився. Якось бачу: немає його в церкві, чую від людей, що тяжко захворів, має рак. Знаючи, яка атмосфера в тій сім’ї, як до нього здорового ставилися не зовсім прихильно, я стривожив­ся: як же він тепер буде, то рак, то хвороба, то терпіння, хто коло ньо­го буде ходити… Направду, я дуже переживав тоді. Потім ми ходили до нього, носили Святе Причастя, як звичайно, і прошу собі уявити: та його молитва, те його приниження, якого він зазнавав навіть від своїх колеґ, рідних, близьких, у родині, дали свої плоди. Його терпіння, його страждання, той пік болю навернули його жінку. І то не було тимчасовим явищем, те навернення триває по сьогоднішній день, діти його ходять до нашої церкви. Коли я востаннє приніс до нього Святе Причастя, то почув від нього такі слова: «Отче, мені не страшно помирати, я радію і тішуся, що Бог дозволив мені хоч наприкінці життя побачити, як коло мене клячить жінка і зі мною молить­ся вервицю. Наприкінці мого життя Бог дав мені побачити, що ті всі мої приниження і зневаги, яких я чима­ло зазнав, дали свої плоди. Я най­щасливіша людина на землі». Бачи­те, як Бог винагороджує за терпіння, як Господь Бог винагороджує, коли ми терпеливо несемо свій хрест з любові до Ісуса, коли ми не нарікає­мо, не бунтуємося, коли ми мовчки, без спротиву і бунту, день за днем, місяць за місяцем, рік за роком несе­мо свій хрест. І тому нинішнє свято не є святом смутку – це свято вели­кої радості, свято великої надії, це свято для малого, старого, для хво­рого, вмираючого, для терплячого… Будьмо певні: нас чекає Небесна Батьківщина, нас чекає Небо, якщо ми будемо вірні Господові, якщо ми проведемо своє життя в любові до Бога, в глибокій вірі.

Архідияконе Стефане, Ти нині втішаєшся в Небесній Батьківщині вічною славою, ти знаєш, які ми не­мічні, хворі, слабі, як ми боїмося тер­піння, хвороби, втікаємо від неї, як ми боїмося хоч трохи постраждати за Христа, як ми боїмося навіть визна­ти свою віру, яку Ти так сміливо ви­знавав перед усім Синедріоном. Дай нам такої віри, як у Тебе, дай нам любові, готовності до жертви і по­святи, щоб ми зрозуміли цю істину: жодне земне щастя і багатство не за­мінять нам щасливого місця в Небі.

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.

Христос ся раждає!

о. Василь Ковпак,
Генеральний настоятель СБССЙ