Слава Ісусу Христу!
Хочу вам розповісти про життя моїх батьків – Петрашика Василя і Марії. Я ніколи не замислювалася над тим, щоб описати все, що пережила моя родина. Але на все Божа воля. Якось ми з духовним отцем розговорилися і він спитав, скільки мені років, я відповіла і сказала, що в католицькій вірі з малої дитини. Отець попросив: «Якщо вам не буде важко, то напишіть, як жилося колись католицькій родині». Буду описувати все, що пам’ятаю.
Прийшла неділя і наш батько не пішов до церкви, хоча нам було до храму 10метрів. Прийшла ще одна, і ще одна… і батьки перестали ходити до церкви. Тоді я спитала: «Тату, чому ви не йдете до церкви?» Мені було дуже дивно, бо ми ніколи не пропускали жодної неділі і свята, щоб не піти до храму. Тато відповів, що я дуже мала (мені було тоді 7років), а коли підросту, він мені все пояснить. Тато поїхав до Львова і привіз нам вервиці (тоді вервичку називали «пацьори»). Ми малі ще не вміли молитися на ній, а відмовляли тільки «Ісус», «Марія». Такою була наша молитва.
Кожної неділі одну годину батько нам читав Життя Святих, була в нас дуже стара Книга. Після обіду спільно відмовляли Св. Вервицю. Батьки багато молилися і постили, як приходив Великий піст, то він у нас був дуже строгий. В останній тиждень, після вечері в середу сідав до столу аж на паску. Як завжди, перед Великоднім сніданком молилися, а після того батько брав свячену воду і кропив нашу паску. Я питала, чому ми так строго постимо, адже інші так не роблять. Відповідь була такою: піст і молитва з’єднані між собою, їх не можна роз’єднувати, треба читати, молитися і постити, тоді ти зможеш відповісти кожній людині за Божою волею, що б вона не запитала. Але хто каже, що все одно до якої церкви ходити, бо один Бог, такій людині тяжко відповісти, у розмові з нею треба починати від Адама.
Прийшли часи і для наших батьків почалися великі випробування… Одні говорили, що ми баптисти, які на той час були в нашому селі, інші сміялися з нас, називаючи нас поляками, бо ми молилися на вервиці. Ніхто не знав, як на ній молитися, та й не хотіли знати.
У сусідів жив священик з нашої парафії – Ломницький, який побоявся їхати в Сибір, тому залишився виконувати православні накази. За якийсь час він залишив нашу церкву, поїхав до Львова. Дійшла до нас вістка, що він перед смертю покаявся, висповідався в наших священиків.
Коли ми залишили церкву, то священик Ломницький почав ходити до нас кожен день. У нас була хата старенька (одна кімната і кухня), тому ми чули все, про що дорослі розмовляли, сперечалися, доводили щось один одному.
Навідалися до нас і баптисти. Прийшов до нас старший чоловік, його звали Гриць. Вони з татом довго говорили, ще й посварилися. Наша мама попросила його піти додому, бо вже був ранок.
Тепер я дуже добре розумію своїх батьків, як їм було тоді важко, не маючи жодної підтримки. Їх відреклися всі, навіть деякі із родини. Я знову допитувала тата, чому ми не ходимо до церкви, всі люди ходять, а ми ні. Відповідь була одна: «Підростеш і зрозумієш». Ми не мали де ходити, бо ніде не було нашої Церкви, тому ми кожної неділі слухали Службу Божу по радіо. Батько купив його, поставив на столі, прикрив білим покривальцем – і стіл став маленьким престоликом, на якому стояли фігурки Ісуса і Марії. Нам тато наказав нікому не говорити, що ми маємо радіо. Кожної неділі (при дуже тихенькому звуці) ми слухали Службу Божу в хаті при зачинених дверях. Дуже мені запам’яталося, як тато нас підганяв: «Йдіть, діти, швидше, бо сьогодні буде відправляти Службу Божу отець Любачівський». Ми його дуже полюбили, його наука була сильною і дуже нас підтримувала. Пізніше батьки були дещо розчаровані, а вже перед смертю в 1990 році тато мені сказав такі слова: «Не хвалить людину початок роботи, а кінець». Самі можете зрозуміти, що мав на увазі батько.
Хочу подякувати Господу Богу за те, що в нас були такі батьки, вони нас вчили молитви, праці, доброти і милосердя.
Потроху нам ставало легше, тато вже був веселіший, почали приєднуватися до нас інші: Матвій Карковський і Василь Фітак. Ми вже почали ходити до церкви у село Ліс, як кажуть у народі, до кринички, молилися, співали молебні до Ісуса й Марії, відмовляли Хресну Дорогу (священика не було, люди самі молилися). Було таке, що тато молився і плакав, мама, як могла, підтримувала його. Батько часто говорив: «О Боже, як тяжко, що люди не можуть зрозуміти тієї неправди». Пізніше ми заприязнилися з двома родинами із Прилбич, вони почали до нас приходити, а ми – до них.
Якось до нас мав приїхати священик, і наші батьки попередили нас, щоб ми нікому про це не розповідали, бо якщо ми щось скажемо, то тата від нас заберуть. Ми так щільно зачинили вікна, що майже нічого не було видно. Саме тоді перший раз у нашій хаті священик відправив Службу Божу. А вже, як відправляв другий раз, то до нас прийшли якісь люди, я їх не знала, бо були не з нашого села. Службу Божу відправляли пошепки, сповідалися і причащалися, слухали науку. Пізніше заприязнилися ще з однією родиною із Яворова, до якої їздили із священиком. Почувалися великою родиною.
Якось нам тато сказав, що будемо відмовляти в перший четвер місяця Святу Годину з 11 до 12 години. Ми не знали, як молитися, молилися тільки «нашу» вервичку «Ісус», «Марія», співали пісні дуже тихенько. Переписували молитви, пісні, молебні, ми вже тоді молилися з піднятими руками: «Царице світу, Заступнице людського роду, єдине Прибіжище і Надіє наша, будь милосердна для нашого українського народу і для цілого світу. Амінь».
Розповім вам ще про такий випадок. Приїхав тато з роботи і сказав мамі, що ми маємо ще одну родину у Львові і треба збиратися в дорогу на Службу Божу. Та родина жила на вул. Шевченка. Коли ми приїхали на квартиру, там було четверо людей, серед них був священик (монах), його не можна було розпізнати, бо він був одягнений по-світському. Коли ми чекали на інших парафіян, які мали підійти, в якусь мить задзвонив дзвінок у дверях і на порозі з’явився міліціонер. Всі дуже налякалися, але господар заспокоїв нас, сказав, що це наша людина, наш зв’язковий. Він приніс нам сумну новину про те, що є небезпека для отця духовного і тому інші вірні вже не прийдуть. Отець Шипітка (пам’ятаю тільки прізвище) сказав: «Будемо ставати на Літургію». Моя мама із смутком промовила: «Отче, та нас дуже мало». Він засміявся і відповів: «Маріє, нас багато, ми і Ангели, які будуть нам допомагати».
За той час у нашому селі поміняли священика: Ломницький пішов, а прийшов Стахурський (післанець КДБ). Він почав робити в церкві все так, як хотів. Найперше, поміняли фани на корогви, врізали престіл, на якому відправляли Службу Божу. Щось було змінено в Кивоті. Сам він того не робив, робили наші люди зі села, які нікого і нічого не боялися. Деякі парафіяни почали бунтуватися, проте їх було мало. Ті «бунтівники» почали приходити до нас і питати тата, що робити, а він пояснював, що мусимо терпіти і молитися, аби той «пастир» скоріше пішов від нас. Так і сталося, довго він у нас не втримався, бо люди побачили, що він відправляє Службу Божу по-православному, причащає на стоячи. В одну неділю люди збурилися й не впустили його до церкви, закрили її і забрали ключі. На другий день приїхали якісь начальники з Яворова. Люди збіглися, взяли вила в руки і прогнали їх. Більше вони не приїжджали, і не з’являвся священик Стахурський. Після цього люди почали приєднуватися до нас, їх було мало, але і то було добре.
Я не пам’ятаю, який то був рік, коли ми почали їздити до Катедри. Тато вже був знайомий з отцями Рафаїлом і Людвігом. Поляки не були в захопленні від того, що ми приїжджаємо до Катедри і займаємо їхні місця. Ми були чемні, їм не перечили, навіть йдучи до сповіді пропускали їх вперед.
До Катедри ми їздили тільки по великих святах, бо не завжди були гроші на дорогу. Знайомилися там з людьми з інших сіл, було нас мало, але ми гуртувалися. Молоді до сповіді йшли тільки до Людвіга, бо Рафаїл був дуже строгий. А мої батьки йшли до кімнати всередині Катедри з отцем Рафаїлом і сповідалися там дуже довго. Мене залишали біля сестер-монахинь, які записували людські намірення на Службу Божу. Я там їх завжди чекала. Після того, як ми залишили храм, то пішли до будинку, де жили сестри-монахині. Я постійно просила тата, що дуже хочу їх бачити, як вони живуть, чим вони відрізняються від нас. Так, пізніше я зрозуміла, що, направду, вони особливі, бо залишили родини, батьків, світ і пішли за Ісусом.
Сестри нас дуже радо прийняли. Ми побачили одну старшу монахиню і дві дівчини, які не мали габітів. Тоді я тихенько спитала тата: «А де сестри-монахині?» Вони почули і розсміялися. Одну сестричку (старшу) звали Марія, іншу – Катруся, а третю – Надія, вона була наймолодшою. До сьогодні пам’ятаю їхні милі, приємні обличчя, і до нині лунає в моїх вухах їхня радісна мова, якої неможливо передати словами. Незважаючи на те, як тяжко у дві зміни вони працювали (були двірниками), їх переслідували, приходили з обшуками. Звичайно, ніколи нічого не знаходили, бо монаший одяг вони переховували в Катедрі. Жили вони у квартирі із двох кімнат. В одній був великий Хрест на стіні і велика фігура (у людський ріст) Пречистої Діви Марії була в другій кімнаті. Вони розповідали, що їхні брати -монахи працювали на найважчих роботах, як наприклад, в котельнях, на вивозі сміття, щонайбрудніша робота – була для священиків і монахів.
Пригадую: одного разу під час Святої Літургії в селі Ліс: приїхала велика машина, повна міліціонерів. Побачивши непроханих гостей, люди обступили священика тісним кільцем, і він настільки швидко зняв ризи, що міліціонери не встигли розпізнати його серед людей, які покидали храм.
Хтось із людей порадив, що в таких ситуаціях протестувати треба жінкам, а не чоловікам. Але тоді жінки так «щиросердно» обстоювали свої права, що п’ятьох взяли у відділ міліції. Між ними була і моя мама. Їх оштрафували і відпустили додому. Такі випадки траплялися часто.
А теперішні священики стараються догодити людям, а не Богові: скорочують Служби Божі, замальовують Серце Христове, послаблюють пости, бо людям тяжко. Невже в 50-х роках життя було легше?! У неділю не треба бити поклони, не відправляти Хресні дороги, дозволяють приймати Найсвятіші Тайни на стоячи. Робиться все так, ніби народ вже безгрішний і не має за що покутувати.
Пам’ятайте, що б ви не робили, але знайте, що Католицька Церква, яка дотримується Традиції – непереможна і «…пекельні ворота її не здолають». Прошу вас, подумайте над тим, я знаю що ви читаєте нашу газету і журнал «Дзвін з Фатіми».
На закінчення хочу подякувати Господу Богу і Пречистій Діві Марії, що Вона нас підтримувала і підтримує в тяжкі часи. Я дуже вдячна своїм батькам (до речі, вони належали до ІІІ-го чину Св. Василія Великого), що ми в Католицькій Традиційній Церкві до сьогодні. Я дякую Господу Богу за нашого отця Василя Ковпака. Хай Господь благословить, отче, вашу тяжку працю на тій долині сліз, за ваші науки, за те зерно, яке ви сієте і воно проростає в наших серцях. Дякую Господу Богу за наших молодих священиків, братів – семінаристів, які залишають все земне багатство і йдуть за Ісусом, за сестер-монахинь, за ваші молитви, за ваші науки, які ви несете до людей. І скільки б не слухали Ваших повчань, хочеться більше і більше. Знаємо, отче, як ви прагнете, аби ми були добрими, не грішили, любили одне одного.
Господи Ісусе, поблагослови на-ше духовенство, наші парафії, наші родини, наше військо і весь наш український народ.
Господи Ісусе, поблагослови всіх тих, що відпали від Святої Католицької Церкви і дай ласку Божу, щоб вони всі навернулися до єдності.
Слава Ісусу Христу!
