Реколекційна наука, виголошена в храмі Вознесіння Господнього (смт Івано-Франкове)
30 березня 2017 р. Б.
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Метою наших цьогорічних великопосних реколекційних наук є питання віри. У 150-літній ювілей блаженного Григорія Хомишина, 150-ту річницю проголошення святим Святого Священномученика Йосафата та об’явлень Матері Божої у Фатімі все, що пов’язане з вірою, має для нас особливе значення. Отже, що ми маємо направду запам’ятати, усвідомити і збагнути? Насамперед, те, що віра не є сталим даром – вона є даром, який можна втратити, загубити. Віруючий – це той, хто не хоче залишатися таким, яким він є нині, віруюча людина – це та, яка не хоче залишатися зі своїми гріхами: якщо я проклинаю, я не хочу бути таким, я маю докласти всіх зусиль, щоб цей гріх викорінити; якщо я зловживаю алкоголем чи поганими словами, чи брешу, я маю працювати над собою. Того, хто залишається, бо йому комфортно в такому стані, в якому він перебуває, тобто в гріховному стані, Благодать Божа не торкнулася, бо ти не хочеш покинути табір гріха і повернутися в обійми люблячого Бога. І тому віра деколи народжується в болях, у великих стражданнях. Однією з біблійних осіб, віра якої народилася у великих болях, був Авраам. «Аврааме, принеси свого сина в жертву!» Бог вимагає від нього дуже сильної довіри, хоч обіцяв, що його «потомства буде, як на небозводі зірок, а на дні моря піску». Авраам має одного сина, і того Господь Бог вимагає принести в жертву. Авраам не сперечається з Богом. Він іде й готовий принести сина в жертву, він знає: раз так хоче Бог, це Його свята воля і її треба виконати. Не раз віра приносить нам великий біль і страждання, але коли ми виходимо з того болю, то бачимо, що вона приносить нам велику радість. І тому вірити й не любити Бога – це дуже сумна віра, це взагалі дуже незрозуміла віра: як можна вірити в Бога й не любити Його? А Господь Бог каже: «Якщо ви Мене любите, ви мої заповіді будете виконувати». Це дорога до досконалої віри. У Старому Завіті ми бачимо таку віру на горі Синай. «Я є Господь Бог твій, Який визволив тебе з Єгипту, з дому неволі. Не май інших богів, крім Мене». Десять Заповідей Божих на кам’яних скрижалях. Отже, віра полягала в заказах, переказах: можна – не можна. А що Христос каже? Є друга гора, яка називається гора Блаженств. «Блаженні чисті серцем, бо вони в небі Бога побачать. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. Блаженні переслідувані за правду, бо ваше Царство Небесне. Блаженні ви, коли всі вас будуть зневажати, говорити лихе слово Мене ради. Радійте і веселіться, бо ваша нагорода велика є на Небі». Гора Блаженств – це життя з любові, це відлуння радості. Там маємо холодні кам’яні таблиці – накази, а тут маємо щось більше – «Візьми свій хрест і йди за Мною»; «Ти плачеш, але коли ти зі Мною, будеш радіти, Я не залишу тебе»; «Твори добро й милосердя – і назвешся сином Божим». Христос промовляє до нас: «Вчіться від Мене, бо я тихий, лагідний і спокійний серцем». Для чого нам потрібна віра, для чого потрібна віра родині, сім’ї, для чого потрібна віра для народу? Хіба ми не можемо бути щасливими без віри? Хіба ми не можемо обійтися без віри? Хіба народ, циві лізація в сьогоднішній день, у нинішній час ще потребує віри? Більшість вважає, що ні.
Але як то діє Боже Провидіння… Я сьогодні з о. Василем мав Службу Божу за померлих. Приходить до захристії дівчина: «Добрий день!» Я не сказав нічого, тільки кивнув головою. «Ви головний?» – «Так». – «Я хочу звернутися до Вас, я з Кропивницького, але вже живу тут, на Рясне, на білих будинках, хочу провадити кружок по вишиттю... Чи можете мені в цьому допомогти, чи у Вас є приміщення?» Відповідаю, що є катехитична саля, без проблем. Але тут же її запитую: «А якої ви віри?» Вона каже: «Ви знаєте, я всі віри сприймаю, бо кожна віра несе якесь добро». У мені все само собою закипіло, о. Василь усміхнувся і вийшов. Я подумав: «Ні, стримаюся». І почали ми говорити, говорити, говорити… Що таке позиція нашої віри, що таке віра і що таке мораль. Кажу до дівчини: «Якби ви прийшли до мене й сказали: «Мені на таблетки треба», я б вас не питав, якої ви віри – католицької чи православної, чи ви мусульманка, чи атеїстка. Ти прийшла з потребою, дитино, і моя віра велить мені допомогти. Якщо я тобі не допоможу, то матиму гріх проти своєї віри, але в інших питаннях, якщо ти прийшла до мене і кажеш, що просиш гроші на будівництво мечеті, я не можу тобі дати…» Розмовляли ми десь біля 45 хвилин. Врешті дівчина питає: «Гаразд, а чи є у вас курси з вивчення Святого Письма?» Кажу: є катехиза, але спеціальних курсів з вивчення Святого Письма немає. Тут мені вже потеплішало на душі, стало трохи легше… Перша моя думка була: іди собі, дитино… Але тепер кажу їй: «Якщо ви скажете моїм дітям, що добро є в кожній релігії, а я навчаю цілком протилежного – що з того буде? Ми все насамперед – чи уроки катехизи, чи релігії – розпочинаємо з молитви, а якщо ви не вірите чи не будете молитися…» Дівчина просить: «Ну, якщо з молитви, то добре, Ви мені напишіть, я вивчу…» Ми домовилися, що вона покаже мені свій план, якщо прийде в неділю, чого вона хоче там навчати, і я той план вивішу на дошці оголошень. Якщо діти захочуть, то прийдуть. Уперше я відчув задоволення собою, що вислухав людину до кінця, бо якби вона зустрілася зі Свідками Єгови, то ті певно б обняли її всім серцем і душею і захопили в свої обійми… Дівчина зізналася, що вихована в родині атеїстів, має чоловіка, в нього дитина від першого шлюбу, який брав у Православній Церкві, він також вивчає Біблію… Я зауважив, що самому таке вивчення не під силу, й вона погодилася: «Я пробувала читати її, але нічого не розумію». Пояснив їй, що для того існує катехиза, уроки релігії: для дітей, які підуть до Першого Св. Причастя, дається одна наука, старшим – інша, і так людина доходить до Св. Письма. Бачимо, дорогі мої, що людина перебуває в пошуках істини, і та істина мусить бути одна. Адже в усіх науках є одна істина. Готуючи, наприклад, ліки за рецептом в аптеках, ретельно зважують кожен складник на маленьких вагах, бо не може бути ні на грам чи два більше тієї чи іншої речовини, що вимагає лікарство. Так само й інші закони хімії, фізики вимагають точності. То чому ж сьогодні лише релігія позбавлена тієї точності: можна вірити в те, що хочемо і як хочемо… У цей час, коли все навколо вимагає точності, порядку й дисципліни – чому лише у вірі має панувати хаос: я вірю в те, що хочу, вірю, як мені подобається, вірю так, як розумію… Така віра й такий хаос – це недобре, бо руйнує родину, руйнує зв’язок між Господом Богом, між Творцем і людиною. Тому ще на самому початку, коли Адам і Єва втратили віру, завданням Слова Божого було дати людині ту віру, утвердити людину у вірі. В чому полягало основне завдання старозавітних пророків? Що саме вони мали передавати ізраїльському народові? Прийде Месія, прийде Спаситель, чекайте, вірте в одного правдивого Бога, який зішле вам Месію. Вони не знали точно, що Він народиться з Пречистої Діви Марії, що Він стане чоловіком, що помре за наше спасіння, але завданням старозавітних пророків, патріархів було одне – зберегти правдиву віру в ізраїльському народі, втлумачити в їхні голови і вкласти в їхнє серце переконання – має прийти Спаситель, має прийти Месія, і жидівський народ очікував того Спасителя. Христос підкреслював значення віри при різних чудах, Він робив чуда, кажучи: «Іди, хай тобі станеться по твоїй вірі»; «Віра твоя спасла тебе»; «Чи ти віруєш, що Я можу тобі допомогти?» Жодного чуда Христос не зробив без віри, людина мусила вірити: «Хай тобі станеться за твоєю вірою»; «Якщо будете мати віру, як зерно гірчиці, ви скажете тій горі «Пересунься!», і вона послухає вас». А в чому полягала місія апостолів? «Ідіть проповідуйте, кажучи, що Царство Боже близько»; «Покайтеся, наверніться і вірте в Євангелію». Апостоли отримали завдання проповідувати Слово Боже, нести світлу науку до людських сердець і проповідувати те, що проповідував Христос, коли казав: «Радійте і веселіться, бо ваша нагорода велика на Небі». І тому ми будемо бачити, дорогі браття і сестри, що віра – це світло, світло для душі і для тіла, віра – це ясність, це надія, це наш проводир у цій холодній і слизькій земній мандрівці, де ми спотикаємся, падаємо, не раз тяжко калічимося, а Христос приходить, подає нам руку і піднімає. А коли людина втрачає віру, втрачає світло, вона втрачає тоді орієнтацію, не знає, як чинити і як діяти. Що робити, коли в родині втрачена віра? Коли в сім’ї чоловік чи жінка втрачають віру, подружня присяга для них вже не має значення. Вони колись обіцяли одне одному любов і вірність по всі дні, аж до самої смерті, а тепер він не чує її, а вона не чує його. Слова присяги, слова Євангелія, те, що людина цілувала св. Хрест – для неї вже нічого не значить. Для людини, яка втратила віру, мама й тато вже нічого не значать. Але якщо діти виховані у вірі...
Маємо на Рясному одну родину, знаю, що діти там усиновлені, не рідні, і вони знали про це. Я ще застав їхніх батьків, батьки померли, але я милуюся тими дітьми. Тривають сорокоусти – або донька, або син обов’язково на них присутні, немає сорокоустів, щоб когось із них не було. А там, де є рідні тато й мама, де виховували бабця, дідусь – навіть на сорокоусти не дали. Яка різниця! Варто справді подивляти: мали нерідних батьків, але які вони вдячні, ті діти, що вони їх прийняли, що вони їх виховали й поставили на ноги, дали їм ту віру… Яка то велика вдячність! Що з нами робить віра? Віра ошляхетнює наше серце. Там, де є віра, там горить любов, любов до Бога, любов до тата, до мами. Навіть якщо тато і мама, бабця чи дідусь померли, але віруюча людина є завжди благородною, вона завжди вдячна, вона завжди буде старатися щоденно молитися за своїх батьків, за своїх рідних. Тобто віруюча людина завжди буде старатися жити і йти тією дорогою, якою провадить Христос. З нею легше знайти контакт, їй легше довіритися, з нею легше порозумітися, вона завжди буде вміти вибачити, просити вибачення і сама вибачитися. Віруюча людина буде старатися нікого не ошукати, не скривдити, не сказати, не обмовити, не осудити, не заклясти – якщо це справді віра. Де є віра, там у хаті, в родині порядок. Віруючий народ любить свою Батьківщину, свою землю, свою культуру, мову, звичаї і традиції. І навпаки, дорогі браття і сестри: де немає віри, там згасає вогник всякого розуміння, там людина відходить від Бога й приступає до диявола. І вона вже не є дитиною Божою, а дитиною диявола, дитиною цього світу, вона завжди бунтує проти Бога, вона завжди буде робити так і жити так, щоб те, що Боже, що добре, перекреслити, знищити й зробити так, як вона думає.
Те, що відбувається сьогодні, це дуже жахливо, це страшно. Маю колегу священика, який знає англійську мову й деколи перекидає мені з Інтернету новини, пояснює, витлумачує, говорить, бо має добрий інформаційний простір, до якого я не маю доступу. Днями він «підкинув» мені дещо до реколекцій. Інформація мене вжахнула. Що саме? Людина, яка відходить від Бога, стає страшною, вона втрачає подобу Божу, вона завжди виступає проти того, що Бог сотворив, вона буде все трактувати по-іншому – так, як підказує їй хіба злий дух. Це стосувалося гендерної політики. Минулого року суд штату Орегон в Америці визнав Джемові Шупу, що він є представником третьої статі, тобто воліє, аби до нього зверталися не «він» чи «вона», а «вони». Таке є в Індії також, це хіба єдина країна, яка визнає три статі. Хоч знаємо, що Господь Бог (і це каже Слово Боже), створив жінку і чоловіка. Немає середньої статі, немає так, як той Фрейд поділив людей на різні сексуальні типи і тому подібне. Але в тому самому штаті днями 27-літній Еміх Хел мав справу в суді, який визнав, що він є агендер. Ця людина пояснює, що коли йому було 6 років, він взагалі не почувався, чи він жіночої чи чоловічої статі, його це не цікавило, і він не хоче бути ні одним, ні другою, навіть не хоче, щоб його називали по прізвищу, тільки іменем, яке він собі взяв: Патч. Але ж у паспорті, як знаємо, зазначені твої прізвище, стать – і що тут, як робити, якщо людина нібито як людина, але не знає, хто вона є. До чого доходить людина без Бога? До чого світ котиться без Бога?! До чого світ докотиться без віри?! Коли людина, бідна, нещасна, хлопець чи дівчина, не знає, хто вона. Це все плоди безбожництва. Скільки молоді загинуло від наркоманії, скільки молодих людей згинуло від СНІДУ, алкоголю! Коли в людини відібрати Бога, коли дитині не дати віри, вона стає небезпечною, жорстокою, цинічною. Той мій знайомий священик пише: «Знаєш, де той «Синій кит» дійшов? Аж до Франції!» Вже у Франції на шпальтах часописів, у телевізії остерігають батьків, учителів щодо небезпечної гри, так званого «Синього кита». Ви чули, напевне, про неї, та й рясненська школа мала з тим проблеми, тим навіть займалася поліція. Починалося все ніби з жартів, але потім діти все глибше поринали в ту гру. «Синій кит» – то 50 станів так званої ініціації, яка призводить до смерті, ніби така собі онлайн-розвага. Є куратор, який про себе нічого не говорить, і ти нічого про нього не знаєш, він є, можна сказати, твоїм батьком. Входячи з ним у спілкування, ти від того часу віддаєшся під його опіку. Упродовж 50 днів він дає тобі різні завдання – маєш зробити те, маєш вийти туди, маєш по скайпу там себе сфотографувати, я маю тебе там бачити… І дитина так довіряється йому, що врешті той провадить її до самогубства. Кілька таких скерованих самогубств були зафіксовані в нас, в інших країнах, а тепер це вже дійшло до Франції. Хоча там за намовляння до самогубства дають 5 років ув’язнення або 75 тисяч євро штрафу. Це не казочки, це серйозні речі. Скільки хлопців чи дівчат через Інтернет, оглядаючи бойовики, беручи участь в іграх з насильством, з терором, згодом наслідували своїх героїв… Тому, якщо ви не дасте віри своїм дітям, не закладете добрий фундамент у серце, свідомість і душу дитини, якщо та віра не буде жити в серці ваших дітей, ви не виховаєте насамперед добрих дітей для себе, ви не виховаєте добрих дітей для суспільства, для народу, ви скалічите свою дитину. Ви просто спокійно віддасте її в руки пана цього світу, який буде нею керувати, і та дитина загине в цьому світі… І яка їй користь із того багатства, з тих автомобілів, коли ви не дасте своїй дитині доброго знання про Бога, коли не закладете розуміння віри, коли та віра не буде живою в серцях ваших дітей і ваших онуків! З того завжди скористає диявол, який дуже скоро обмане свідомість вашої дитини, обмане серце, її душу, візьме її у свої обійми і погубить її. Тому в нинішній день мусимо добре застановитися: а яке місце займає віра в моєму середовищі, яке місце займає віра в моєму серці, в серці моїх дітей і онуків, у моїй хаті й у моїй родині? Шкода, дорогі браття і сестри, що наш народ не розуміє, так само, як не розуміє Європа, бо, взявши від дітей віру зі школи, ми зробили наших дітей бідними і калічимо їх. Часто розмовляю з вчителями. Вони кажуть мені: «Прошу отця, Ви знаєте, що тепер робиться… Ми мали зібрання, виступав психолог і каже, що дітей не можна сварити, не можна звертати їм увагу, бо дитина дуже вразлива, треба йти дитині на поступки… Договорилися до того і домагаються, щоб уже не писати в учнівських щоденниках «Вивчити домашнє завдання», а – «Ознайомитися з домашнім завданням». Є різниця між «вивчити» і «ознайомитися» – чи не так? «Вивчити» зобов’язує: я маю вивчити і маю вчительці чи комусь те переказати, а «ознайомитися» – я прийду до вчительки і скажу, що так, я ознайомився і скажу два-три речення, які запам’ятав. Наших дітей прагнуть зробити розумово бідними, ледачими, деградованими, без дисципліни, порядку й відповідальності. І якщо ви ще в родині упустите те виховання, якщо ви упустите своїх дітей – це буде катастрофа. Серце дитини липне до зла, така проста гра… Дитина, беручи участь у тій невинній, здавалося б, забаві, входить у контакт з тим паном куратором і слухає його, а опісля її опановує страх, вона не зізнається в тому вчителям, не каже про це батькам, але, з іншого боку, почувається героєм, бо виконує чиюсь волю. То чому тих наших дітей немає в церкві на катехизі, чому тих наших дітей немає в наших різних спільнотах, організаціях, чому? Чому тих наших дітей, хлопців і дівчат, немає в дитячому хорі? Бо то вам не потрібно, то зайве, важко для ваших дітей… І ви не розумієте часто, тату й мамо, що робите велику прикрість своїм дітям, коли не навчаєте їх, де правда, де істина, коли ви самі для своїх дітей не є добрим прикладом віри, взірцевим прикладом, коли в церкві ти одна, а в хаті, в домі зовсім інша, цілковита протилежність. Наше завдання – вистояти в цьому жахливому, деградованому світі, який завжди виступає проти Бога, проти моралі, проти Заповідей Божих, тому мусимо дуже добре працювати й працювати для доброго виховання молодого покоління. Самим не впасти у спокусу, самим вміти протистояти тому світові й бути витривалими в молитві, бути витривалими в служінні Господу Богу й мати з того велику радість і велику приємність. «Шукайте наперед Царства Небесного, а все інше вам буде дано»; «Шукайте Царство Небесне і Його справедливості» – каже Христос. Шукай того Царства, думай про Бога, живи з Богом, живи у світлі правди Божих дітей, і тоді Боже благословення зійде на тебе, на твою хату, на твою родину, на твоїх дітей, а через це зійде на весь народ. Але якщо ти відійдеш від Бога хоч трохи, якщо ти скажеш: «Так, я всього буду дотримуватись, але ту Заповідь обійду, а ту Заповідь – ні». Бог тоді відвернеться від тебе, бо Він вимагає від нас цілковитої посвяти й дотримання всіх Заповідей Церковних і Заповідей Божих. Тому віра – це не просто обряди та звичаї чи якийсь там відпочинок, як ми собі думаємо, ні. Віра – це дуже серйозна справа, від неї, від того фундаменту, який ти закладаєш у серці своїх дітей, залежить їхній світогляд. Тоді в цьому світі твоя дитина дотримується Заповідей Божих, вона знає науку Божу і не буде переступати її. Але в ліберальному суспільстві, як ми говорили про того хлопця з Америки, який не ходив до церкви, не молився, виріс в атеїстичній родині, він вже з шести років почав думати, хто він є. А може хтось скаже за 10 років, що він є мавпою і йому в документах мають поставити печатку, що він є тварина, що він мавпа. Світ без Бога реально деградує, морально деградує, він морально небезпечний, жорстокий і цинічний, він не знає, що з собою робити. Якщо не скерувати розум дитини, хлопця чи дівчини, тоді вона не знає, що думати. Чи ти знаєш, що твоя дитина думає, ти знаєш, що вона дивиться в Інтернеті, ти знаєш, що вона в тому мобільному грає, які ігри, на які сайти заходить, ти знаєш, чим вона годує своє серце, свою душу, свою свідомість, свій мозок?! То є страшно! І скільки треба постійної духовної праці, дорогі браття і сестри, скільки треба молитов за своїх дітей, за своїх онуків, за свою родину, за їхні сім’ї, щоб виховати в світлі те наше молоде покоління! Якщо ви це занедбаєте, якщо цим злегковажите, то певно плоди будуть дуже гіркі, бридкі, а деколи катастрофічні. Без віри ми дуже слабкі, без віри ми цілком немічні й хворі. І навпаки, як каже апостол Павло: «Без Христа я ніхто. Без Христа я не зможу нічого в тому житті, але з Христом зможу все». Чи це є гаслом твого життя? Ми казали й наголошували на тому, що найбільше щастя – служити Богові. Чи це є гаслом твого життя? З Ісусом і Марією я витримаю все, моя родина, мої діти будуть щасливими, Боже Благословення буде наді мною. Хай ці слова стануть гаслом для кожної християнської родини, для вас батьки, вчителі, вихователі, бабці, дідусі. Старайтеся докласти максимум зусиль, щоб не втратити, не загубити того вогника віри. Але щоб його не втратити, треба самому мати велику й тверду віру. І не говорити дурниці, як це робить більшість: а яка різниця…
Віру видно по плодах. У лютому подзвонила до мене одна особа: «Прошу отця, треба охрестити дитину». Добре: коли і де? А це аж у Летичеві Хмельницької області, від об ласного центру 20 чи 30 км. Ми ще не знали, поїдемо потягом чи машиною, думали до останнього, а десь за два чи три дні до від’їзду думаю (бо був ще хворий): «Є там римо- католицький костел, в Хмельницьку є наша церква… А тут тягнути мене до того Летичева…» Гадав собі, що навіть пошлю когось зі священиків, але якось зібрався з силами і сказав: «Їду, все, нема розмов!» Та особа винайняла машину, бо не мала своєї, а їхати в одну сторону треба десь чотири чи п’ять годин. Та врешті приїхали, я відправив Службу Божу, охрестив дитину, благословив помешкання, потім пішов до місцевої церкви відвідати чудотворний образ матері Божої Летичівської, про який знав, читав, але ніколи його не бачив. Мене зустрів дуже гарний, приємний священик, який розказав нам про цей монастир… Я отримав масу задоволень, повертався до Львова такий окрилений і щасливий, мені було так легко, що я виконав свій душпастирський обов’язок. І то вартувало, дорогі мої. Бо сім’я не зважала ні на що й винайняла машину в обидва боки, бо то є мах дороги. Бо ті люди знали і знають, ким вони є і якої вони віри. А тут піде на друге- третє село, вийде заміж чи ожениться і вже не знає, чого то його в церкві вчили, як він приступав до Св. Причастя, як він молився – вже все забув. А що я маю ходити, а то далеко... Мені деколи хочеться сказати: «Мамо, всі ми винуваті, бо не дали своїм дітям доброї віри». Бо коли в людини царює віра в серці, вона не буде дивитися на гроші, які треба заплатити за машину туди й назад, вона буде знати, хто вона і якої вона віри, як ту віру має зберегти і як має дати приклад своїм дітям і майбутнім онукам: ви є тої віри, тої Церкви і маєте її триматися. Але то є одиниці, то є одиниці, дорогі мої! Одиниці свідомих людей, які розуміють і цінують свою віру: в тій вірі є правда, то є моя Церква, я маю її триматися і я ту віру маю передати. Це дуже важливе питання. Як у цьому ліберальному світі, де всі так гарно говорять: один Бог, а не вірять у того одного Бога, де всі говорять: немає різниці, куди ходити, як молитися, всюди добре, як у цьому ліберальному світі, який насправді виступає проти Бога, зберегти світло тієї віри, як передати її своїм дітям і онукам, як зберегти ту віру, щоб опісля, коли нас не буде на цій землі, ти будеш певний, що за тебе будуть молитися, пам’ятати… Це дуже тяжка справа, хтось собі того не сприймає до серця, каже: яка різниця. А різниця є, як я показав вам на прикладі тих усиновлених дітей. Буває, що рідні діти (половина парафії таких) байдужі до пам'яті батьків: похоронили, пам’ятник поставили і досить. Ті ж, які були виховані у вірі, яких мама й тато брали на могилу до бабці, дідуся, які мали добрий приклад, розуміють, що таке безсмертна душа, вони розуміють, що таке вдячність. І тому не загубіться, дорогі батьки, бабці й дідусі, у вихованні ваших дітей і онуків, не загубіться в тому вихованні, в тій правді Христовій, щоб ви зуміли передати не тільки звичаї і традиції (бо це найменше, найлегше), але щоб передали саму істину, правду, світло віри, щоб ми в тому світлі віри жили і вмирали. Амінь.
