Віра допоможе нам вистояти

Реколекційна наука, виголошена в храмі Вознесіння Господнього (смт Івано-Франкове)
30 березня 2017 р. Б.

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.

Слава Ісусу Христу!

Метою наших цьогорічних вели­копосних реколекційних наук є пи­тання віри. У 150-літній ювілей бла­женного Григорія Хомишина, 150-ту річницю проголошення святим Свя­того Священномученика Йосафата та об’явлень Матері Божої у Фатімі все, що пов’язане з вірою, має для нас особливе значення. Отже, що ми маємо направду запам’ятати, усві­домити і збагнути? Насамперед, те, що віра не є сталим даром – вона є даром, який можна втратити, загу­бити. Віруючий – це той, хто не хоче залишатися таким, яким він є нині, віруюча людина – це та, яка не хоче залишатися зі своїми гріхами: якщо я проклинаю, я не хочу бути таким, я маю докласти всіх зусиль, щоб цей гріх викорінити; якщо я зловживаю алкоголем чи поганими словами, чи брешу, я маю працювати над собою. Того, хто залишається, бо йому ком­фортно в такому стані, в якому він перебуває, тобто в гріховному стані, Благодать Божа не торкнулася, бо ти не хочеш покинути табір гріха і по­вернутися в обійми люблячого Бога. І тому віра деколи народжується в болях, у великих стражданнях. Од­нією з біблійних осіб, віра якої наро­дилася у великих болях, був Авра­ам. «Аврааме, принеси свого сина в жертву!» Бог вимагає від нього дуже сильної довіри, хоч обіцяв, що його «потомства буде, як на небозводі зірок, а на дні моря піску». Авраам має одного сина, і того Господь Бог вимагає принести в жертву. Авраам не сперечається з Богом. Він іде й готовий принести сина в жертву, він знає: раз так хоче Бог, це Його свята воля і її треба виконати. Не раз віра приносить нам великий біль і страж­дання, але коли ми виходимо з того болю, то бачимо, що вона приносить нам велику радість. І тому вірити й не любити Бога – це дуже сумна віра, це взагалі дуже незрозуміла віра: як можна вірити в Бога й не любити Його? А Господь Бог каже: «Якщо ви Мене любите, ви мої запо­віді будете виконувати». Це дорога до досконалої віри. У Старому Завіті ми бачимо таку віру на горі Синай. «Я є Господь Бог твій, Який визволив тебе з Єгипту, з дому неволі. Не май інших богів, крім Мене». Десять За­повідей Божих на кам’яних скрижа­лях. Отже, віра полягала в заказах, переказах: можна – не можна. А що Христос каже? Є друга гора, яка на­зивається гора Блаженств. «Блажен­ні чисті серцем, бо вони в небі Бога побачать. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. Блаженні переслідувані за правду, бо ваше Царство Небесне. Блаженні ви, коли всі вас будуть зневажати, говорити лихе слово Мене ради. Ра­дійте і веселіться, бо ваша нагорода велика є на Небі». Гора Блаженств – це життя з любові, це відлуння радості. Там маємо холодні кам’яні таблиці – накази, а тут маємо щось більше – «Візьми свій хрест і йди за Мною»; «Ти плачеш, але коли ти зі Мною, будеш радіти, Я не залишу тебе»; «Твори добро й милосердя – і назвешся сином Божим». Хрис­тос промовляє до нас: «Вчіться від Мене, бо я тихий, лагідний і спокій­ний серцем». Для чого нам потрібна віра, для чого потрібна віра родині, сім’ї, для чого потрібна віра для на­роду? Хіба ми не можемо бути щас­ливими без віри? Хіба ми не можемо обійтися без віри? Хіба народ, циві­ лізація в сьогоднішній день, у ниніш­ній час ще потребує віри? Більшість вважає, що ні.

Але як то діє Боже Провидіння… Я сьогодні з о. Василем мав Служ­бу Божу за померлих. Приходить до захристії дівчина: «Добрий день!» Я не сказав нічого, тільки кивнув головою. «Ви головний?» – «Так». – «Я хочу звернутися до Вас, я з Кропивницького, але вже живу тут, на Рясне, на білих будинках, хочу провадити кружок по вишиттю... Чи можете мені в цьому допомогти, чи у Вас є приміщення?» Відповідаю, що є катехитична саля, без проблем. Але тут же її запитую: «А якої ви віри?» Вона каже: «Ви знаєте, я всі віри сприймаю, бо кожна віра несе якесь добро». У мені все само собою закипіло, о. Василь усміхнувся і вий­шов. Я подумав: «Ні, стримаюся». І почали ми говорити, говорити, гово­рити… Що таке позиція нашої віри, що таке віра і що таке мораль. Кажу до дівчини: «Якби ви прийшли до мене й сказали: «Мені на таблетки треба», я б вас не питав, якої ви віри – католицької чи православної, чи ви мусульманка, чи атеїстка. Ти при­йшла з потребою, дитино, і моя віра велить мені допомогти. Якщо я тобі не допоможу, то матиму гріх проти своєї віри, але в інших питаннях, якщо ти прийшла до мене і кажеш, що просиш гроші на будівництво ме­четі, я не можу тобі дати…» Розмов­ляли ми десь біля 45 хвилин. Врешті дівчина питає: «Гаразд, а чи є у вас курси з вивчення Святого Письма?» Кажу: є катехиза, але спеціальних курсів з вивчення Святого Письма немає. Тут мені вже потеплішало на душі, стало трохи легше… Перша моя думка була: іди собі, дитино… Але тепер кажу їй: «Якщо ви скаже­те моїм дітям, що добро є в кожній релігії, а я навчаю цілком протилеж­ного – що з того буде? Ми все насам­перед – чи уроки катехизи, чи релігії – розпочинаємо з молитви, а якщо ви не вірите чи не будете молити­ся…» Дівчина просить: «Ну, якщо з молитви, то добре, Ви мені напишіть, я вивчу…» Ми домовилися, що вона покаже мені свій план, якщо прийде в неділю, чого вона хоче там на­вчати, і я той план вивішу на дошці оголошень. Якщо діти захочуть, то прийдуть. Уперше я відчув задово­лення собою, що вислухав людину до кінця, бо якби вона зустрілася зі Свідками Єгови, то ті певно б обняли її всім серцем і душею і захопили в свої обійми… Дівчина зізналася, що вихована в родині атеїстів, має чо­ловіка, в нього дитина від першого шлюбу, який брав у Православній Церкві, він також вивчає Біблію… Я зауважив, що самому таке вивчення не під силу, й вона погодилася: «Я пробувала читати її, але нічого не розумію». Пояснив їй, що для того існує катехиза, уроки релігії: для ді­тей, які підуть до Першого Св. При­частя, дається одна наука, старшим – інша, і так людина доходить до Св. Письма. Бачимо, дорогі мої, що лю­дина перебуває в пошуках істини, і та істина мусить бути одна. Адже в усіх науках є одна істина. Готую­чи, наприклад, ліки за рецептом в аптеках, ретельно зважують кожен складник на маленьких вагах, бо не може бути ні на грам чи два більше тієї чи іншої речовини, що вимагає лікарство. Так само й інші закони хімії, фізики вимагають точності. То чому ж сьогодні лише релігія позбав­лена тієї точності: можна вірити в те, що хочемо і як хочемо… У цей час, коли все навколо вимагає точності, порядку й дисципліни – чому лише у вірі має панувати хаос: я вірю в те, що хочу, вірю, як мені подобається, вірю так, як розумію… Така віра й такий хаос – це недобре, бо руйнує родину, руйнує зв’язок між Господом Богом, між Творцем і людиною. Тому ще на самому початку, коли Адам і Єва втратили віру, завданням Сло­ва Божого було дати людині ту віру, утвердити людину у вірі. В чому по­лягало основне завдання староза­вітних пророків? Що саме вони мали передавати ізраїльському народові? Прийде Месія, прийде Спаситель, чекайте, вірте в одного правдивого Бога, який зішле вам Месію. Вони не знали точно, що Він народиться з Пречистої Діви Марії, що Він стане чоловіком, що помре за наше спа­сіння, але завданням старозавітних пророків, патріархів було одне – збе­регти правдиву віру в ізраїльському народі, втлумачити в їхні голови і вкласти в їхнє серце переконання – має прийти Спаситель, має прийти Месія, і жидівський народ очікував того Спасителя. Христос підкреслю­вав значення віри при різних чудах, Він робив чуда, кажучи: «Іди, хай тобі станеться по твоїй вірі»; «Віра твоя спасла тебе»; «Чи ти віруєш, що Я можу тобі допомогти?» Жодно­го чуда Христос не зробив без віри, людина мусила вірити: «Хай тобі станеться за твоєю вірою»; «Якщо будете мати віру, як зерно гірчиці, ви скажете тій горі «Пересунься!», і вона послухає вас». А в чому по­лягала місія апостолів? «Ідіть пропо­відуйте, кажучи, що Царство Боже близько»; «Покайтеся, наверніться і вірте в Євангелію». Апостоли отри­мали завдання проповідувати Слово Боже, нести світлу науку до люд­ських сердець і проповідувати те, що проповідував Христос, коли ка­зав: «Радійте і веселіться, бо ваша нагорода велика на Небі». І тому ми будемо бачити, дорогі браття і сестри, що віра – це світло, світло для душі і для тіла, віра – це ясність, це надія, це наш проводир у цій хо­лодній і слизькій земній мандрівці, де ми спотикаємся, падаємо, не раз тяжко калічимося, а Христос при­ходить, подає нам руку і піднімає. А коли людина втрачає віру, втрачає світло, вона втрачає тоді орієнтацію, не знає, як чинити і як діяти. Що ро­бити, коли в родині втрачена віра? Коли в сім’ї чоловік чи жінка втрача­ють віру, подружня присяга для них вже не має значення. Вони колись обіцяли одне одному любов і вірність по всі дні, аж до самої смерті, а те­пер він не чує її, а вона не чує його. Слова присяги, слова Євангелія, те, що людина цілувала св. Хрест – для неї вже нічого не значить. Для лю­дини, яка втратила віру, мама й тато вже нічого не значать. Але якщо діти виховані у вірі...

Маємо на Рясному одну роди­ну, знаю, що діти там усиновле­ні, не рідні, і вони знали про це. Я ще застав їхніх батьків, батьки по­мерли, але я милуюся тими дітьми. Тривають сорокоусти – або донька, або син обов’язково на них присут­ні, немає сорокоустів, щоб когось із них не було. А там, де є рідні тато й мама, де виховували бабця, дідусь – навіть на сорокоусти не дали. Яка різниця! Варто справді подивляти: мали нерідних батьків, але які вони вдячні, ті діти, що вони їх прийняли, що вони їх виховали й поставили на ноги, дали їм ту віру… Яка то велика вдячність! Що з нами робить віра? Віра ошляхетнює наше серце. Там, де є віра, там горить любов, любов до Бога, любов до тата, до мами. На­віть якщо тато і мама, бабця чи ді­дусь померли, але віруюча людина є завжди благородною, вона завжди вдячна, вона завжди буде старатися щоденно молитися за своїх батьків, за своїх рідних. Тобто віруюча люди­на завжди буде старатися жити і йти тією дорогою, якою провадить Хрис­тос. З нею легше знайти контакт, їй легше довіритися, з нею легше по­розумітися, вона завжди буде вміти вибачити, просити вибачення і сама вибачитися. Віруюча людина буде старатися нікого не ошукати, не скривдити, не сказати, не обмовити, не осудити, не заклясти – якщо це справді віра. Де є віра, там у хаті, в родині порядок. Віруючий народ любить свою Батьківщину, свою землю, свою культуру, мову, звичаї і традиції. І навпаки, дорогі браття і сестри: де немає віри, там згасає вогник всякого розуміння, там лю­дина відходить від Бога й приступає до диявола. І вона вже не є дитиною Божою, а дитиною диявола, дити­ною цього світу, вона завжди бунтує проти Бога, вона завжди буде роби­ти так і жити так, щоб те, що Боже, що добре, перекреслити, знищити й зробити так, як вона думає.

Те, що відбувається сьогодні, це дуже жахливо, це страшно. Маю ко­легу священика, який знає англій­ську мову й деколи перекидає мені з Інтернету новини, пояснює, витлу­мачує, говорить, бо має добрий ін­формаційний простір, до якого я не маю доступу. Днями він «підкинув» мені дещо до реколекцій. Інформа­ція мене вжахнула. Що саме? Люди­на, яка відходить від Бога, стає страшною, вона втрачає подобу Божу, вона завжди виступає проти того, що Бог сотворив, вона буде все трактувати по-іншому – так, як під­казує їй хіба злий дух. Це стосувало­ся гендерної політики. Минулого року суд штату Орегон в Америці ви­знав Джемові Шупу, що він є пред­ставником третьої статі, тобто воліє, аби до нього зверталися не «він» чи «вона», а «вони». Таке є в Індії та­кож, це хіба єдина країна, яка ви­знає три статі. Хоч знаємо, що Гос­подь Бог (і це каже Слово Боже), створив жінку і чоловіка. Немає се­редньої статі, немає так, як той Фрейд поділив людей на різні сексу­альні типи і тому подібне. Але в тому самому штаті днями 27-літній Еміх Хел мав справу в суді, який визнав, що він є агендер. Ця людина пояс­нює, що коли йому було 6 років, він взагалі не почувався, чи він жіночої чи чоловічої статі, його це не цікави­ло, і він не хоче бути ні одним, ні другою, навіть не хоче, щоб його на­зивали по прізвищу, тільки іменем, яке він собі взяв: Патч. Але ж у пас­порті, як знаємо, зазначені твої пріз­вище, стать – і що тут, як робити, якщо людина нібито як людина, але не знає, хто вона є. До чого дохо­дить людина без Бога? До чого світ котиться без Бога?! До чого світ до­котиться без віри?! Коли людина, бідна, нещасна, хлопець чи дівчина, не знає, хто вона. Це все плоди без­божництва. Скільки молоді загинуло від наркоманії, скільки молодих лю­дей згинуло від СНІДУ, алкоголю! Коли в людини відібрати Бога, коли дитині не дати віри, вона стає небез­печною, жорстокою, цинічною. Той мій знайомий священик пише: «Зна­єш, де той «Синій кит» дійшов? Аж до Франції!» Вже у Франції на шпаль­тах часописів, у телевізії остерігають батьків, учителів щодо небезпечної гри, так званого «Синього кита». Ви чули, напевне, про неї, та й ряснен­ська школа мала з тим проблеми, тим навіть займалася поліція. Почи­налося все ніби з жартів, але потім діти все глибше поринали в ту гру. «Синій кит» – то 50 станів так званої ініціації, яка призводить до смерті, ніби така собі онлайн-розвага. Є ку­ратор, який про себе нічого не гово­рить, і ти нічого про нього не знаєш, він є, можна сказати, твоїм батьком. Входячи з ним у спілкування, ти від того часу віддаєшся під його опіку. Упродовж 50 днів він дає тобі різні завдання – маєш зробити те, маєш вийти туди, маєш по скайпу там себе сфотографувати, я маю тебе там ба­чити… І дитина так довіряється йому, що врешті той провадить її до само­губства. Кілька таких скерованих самогубств були зафіксовані в нас, в інших країнах, а тепер це вже ді­йшло до Франції. Хоча там за намов­ляння до самогубства дають 5 років ув’язнення або 75 тисяч євро штра­фу. Це не казочки, це серйозні речі. Скільки хлопців чи дівчат через Ін­тернет, оглядаючи бойовики, беручи участь в іграх з насильством, з теро­ром, згодом наслідували своїх геро­їв… Тому, якщо ви не дасте віри сво­їм дітям, не закладете добрий фун­дамент у серце, свідомість і душу дитини, якщо та віра не буде жити в серці ваших дітей, ви не виховаєте насамперед добрих дітей для себе, ви не виховаєте добрих дітей для суспільства, для народу, ви скалічи­те свою дитину. Ви просто спокійно віддасте її в руки пана цього світу, який буде нею керувати, і та дитина загине в цьому світі… І яка їй ко­ристь із того багатства, з тих авто­мобілів, коли ви не дасте своїй дити­ні доброго знання про Бога, коли не закладете розуміння віри, коли та віра не буде живою в серцях ваших дітей і ваших онуків! З того завжди скористає диявол, який дуже скоро обмане свідомість вашої дитини, об­мане серце, її душу, візьме її у свої обійми і погубить її. Тому в нинішній день мусимо добре застановитися: а яке місце займає віра в моєму серед­овищі, яке місце займає віра в моєму серці, в серці моїх дітей і онуків, у моїй хаті й у моїй родині? Шкода, до­рогі браття і сестри, що наш народ не розуміє, так само, як не розуміє Європа, бо, взявши від дітей віру зі школи, ми зробили наших дітей бід­ними і калічимо їх. Часто розмовляю з вчителями. Вони кажуть мені: «Прошу отця, Ви знаєте, що тепер робиться… Ми мали зібрання, висту­пав психолог і каже, що дітей не можна сварити, не можна звертати їм увагу, бо дитина дуже вразлива, треба йти дитині на поступки… До­говорилися до того і домагаються, щоб уже не писати в учнівських що­денниках «Вивчити домашнє за­вдання», а – «Ознайомитися з до­машнім завданням». Є різниця між «вивчити» і «ознайомитися» – чи не так? «Вивчити» зобов’язує: я маю вивчити і маю вчительці чи комусь те переказати, а «ознайомитися» – я прийду до вчительки і скажу, що так, я ознайомився і скажу два-три речення, які запам’ятав. Наших ді­тей прагнуть зробити розумово бід­ними, ледачими, деградованими, без дисципліни, порядку й відпові­дальності. І якщо ви ще в родині упустите те виховання, якщо ви упустите своїх дітей – це буде ката­строфа. Серце дитини липне до зла, така проста гра… Дитина, беручи участь у тій невинній, здавалося б, забаві, входить у контакт з тим па­ном куратором і слухає його, а опіс­ля її опановує страх, вона не зізна­ється в тому вчителям, не каже про це батькам, але, з іншого боку, по­чувається героєм, бо виконує чиюсь волю. То чому тих наших дітей немає в церкві на катехизі, чому тих наших дітей немає в наших різних спільно­тах, організаціях, чому? Чому тих наших дітей, хлопців і дівчат, немає в дитячому хорі? Бо то вам не по­трібно, то зайве, важко для ваших дітей… І ви не розумієте часто, тату й мамо, що робите велику прикрість своїм дітям, коли не навчаєте їх, де правда, де істина, коли ви самі для своїх дітей не є добрим прикладом віри, взірцевим прикладом, коли в церкві ти одна, а в хаті, в домі зовсім інша, цілковита протилежність. Наше завдання – вистояти в цьому жахливому, деградованому світі, який завжди виступає проти Бога, проти моралі, проти Заповідей Бо­жих, тому мусимо дуже добре пра­цювати й працювати для доброго ви­ховання молодого покоління. Самим не впасти у спокусу, самим вміти протистояти тому світові й бути ви­тривалими в молитві, бути витрива­лими в служінні Господу Богу й мати з того велику радість і велику при­ємність. «Шукайте наперед Царства Небесного, а все інше вам буде дано»; «Шукайте Царство Небесне і Його справедливості» – каже Хрис­тос. Шукай того Царства, думай про Бога, живи з Богом, живи у світлі правди Божих дітей, і тоді Боже бла­гословення зійде на тебе, на твою хату, на твою родину, на твоїх дітей, а через це зійде на весь народ. Але якщо ти відійдеш від Бога хоч трохи, якщо ти скажеш: «Так, я всього буду дотримуватись, але ту Заповідь обі­йду, а ту Заповідь – ні». Бог тоді від­вернеться від тебе, бо Він вимагає від нас цілковитої посвяти й дотри­мання всіх Заповідей Церковних і Заповідей Божих. Тому віра – це не просто обряди та звичаї чи якийсь там відпочинок, як ми собі думаємо, ні. Віра – це дуже серйозна справа, від неї, від того фундаменту, який ти закладаєш у серці своїх дітей, зале­жить їхній світогляд. Тоді в цьому світі твоя дитина дотримується Запо­відей Божих, вона знає науку Божу і не буде переступати її. Але в лібе­ральному суспільстві, як ми говори­ли про того хлопця з Америки, який не ходив до церкви, не молився, ви­ріс в атеїстичній родині, він вже з шести років почав думати, хто він є. А може хтось скаже за 10 років, що він є мавпою і йому в документах ма­ють поставити печатку, що він є тва­рина, що він мавпа. Світ без Бога реально деградує, морально дегра­дує, він морально небезпечний, жорстокий і цинічний, він не знає, що з собою робити. Якщо не скеру­вати розум дитини, хлопця чи дівчи­ни, тоді вона не знає, що думати. Чи ти знаєш, що твоя дитина думає, ти знаєш, що вона дивиться в Інтерне­ті, ти знаєш, що вона в тому мобіль­ному грає, які ігри, на які сайти за­ходить, ти знаєш, чим вона годує своє серце, свою душу, свою свідо­мість, свій мозок?! То є страшно! І скільки треба постійної духовної праці, дорогі браття і сестри, скільки треба молитов за своїх дітей, за сво­їх онуків, за свою родину, за їхні сім’ї, щоб виховати в світлі те наше молоде покоління! Якщо ви це зане­дбаєте, якщо цим злегковажите, то певно плоди будуть дуже гіркі, брид­кі, а деколи катастрофічні. Без віри ми дуже слабкі, без віри ми цілком немічні й хворі. І навпаки, як каже апостол Павло: «Без Христа я ніхто. Без Христа я не зможу нічого в тому житті, але з Христом зможу все». Чи це є гаслом твого життя? Ми казали й наголошували на тому, що най­більше щастя – служити Богові. Чи це є гаслом твого життя? З Ісусом і Марією я витримаю все, моя родина, мої діти будуть щасливими, Боже Благословення буде наді мною. Хай ці слова стануть гаслом для кожної християнської родини, для вас бать­ки, вчителі, вихователі, бабці, діду­сі. Старайтеся докласти максимум зусиль, щоб не втратити, не загуби­ти того вогника віри. Але щоб його не втратити, треба самому мати ве­лику й тверду віру. І не говорити дурниці, як це робить більшість: а яка різниця…

Віру видно по плодах. У люто­му подзвонила до мене одна особа: «Прошу отця, треба охрестити дити­ну». Добре: коли і де? А це аж у Ле­тичеві Хмельницької області, від об­ ласного центру 20 чи 30 км. Ми ще не знали, поїдемо потягом чи маши­ною, думали до останнього, а десь за два чи три дні до від’їзду думаю (бо був ще хворий): «Є там римо- католицький костел, в Хмельницьку є наша церква… А тут тягнути мене до того Летичева…» Гадав собі, що навіть пошлю когось зі священиків, але якось зібрався з силами і сказав: «Їду, все, нема розмов!» Та осо­ба винайняла машину, бо не мала своєї, а їхати в одну сторону треба десь чотири чи п’ять годин. Та вре­шті приїхали, я відправив Службу Божу, охрестив дитину, благословив помешкання, потім пішов до місцевої церкви відвідати чудотворний образ матері Божої Летичівської, про який знав, читав, але ніколи його не ба­чив. Мене зустрів дуже гарний, при­ємний священик, який розказав нам про цей монастир… Я отримав масу задоволень, повертався до Львова такий окрилений і щасливий, мені було так легко, що я виконав свій душпастирський обов’язок. І то вар­тувало, дорогі мої. Бо сім’я не зва­жала ні на що й винайняла машину в обидва боки, бо то є мах дороги. Бо ті люди знали і знають, ким вони є і якої вони віри. А тут піде на друге- третє село, вийде заміж чи оженить­ся і вже не знає, чого то його в церк­ві вчили, як він приступав до Св. Причастя, як він молився – вже все забув. А що я маю ходити, а то дале­ко... Мені деколи хочеться сказати: «Мамо, всі ми винуваті, бо не дали своїм дітям доброї віри». Бо коли в людини царює віра в серці, вона не буде дивитися на гроші, які треба заплатити за машину туди й назад, вона буде знати, хто вона і якої вона віри, як ту віру має зберегти і як має дати приклад своїм дітям і майбут­нім онукам: ви є тої віри, тої Церкви і маєте її триматися. Але то є одини­ці, то є одиниці, дорогі мої! Одиниці свідомих людей, які розуміють і ці­нують свою віру: в тій вірі є правда, то є моя Церква, я маю її триматися і я ту віру маю передати. Це дуже важливе питання. Як у цьому лібе­ральному світі, де всі так гарно го­ворять: один Бог, а не вірять у того одного Бога, де всі говорять: немає різниці, куди ходити, як молитися, всюди добре, як у цьому лібераль­ному світі, який насправді виступає проти Бога, зберегти світло тієї віри, як передати її своїм дітям і онукам, як зберегти ту віру, щоб опісля, коли нас не буде на цій землі, ти будеш певний, що за тебе будуть молити­ся, пам’ятати… Це дуже тяжка спра­ва, хтось собі того не сприймає до серця, каже: яка різниця. А різниця є, як я показав вам на прикладі тих усиновлених дітей. Буває, що рідні діти (половина парафії таких) бай­дужі до пам'яті батьків: похоронили, пам’ятник поставили і досить. Ті ж, які були виховані у вірі, яких мама й тато брали на могилу до бабці, ді­дуся, які мали добрий приклад, ро­зуміють, що таке безсмертна душа, вони розуміють, що таке вдячність. І тому не загубіться, дорогі батьки, бабці й дідусі, у вихованні ваших ді­тей і онуків, не загубіться в тому ви­хованні, в тій правді Христовій, щоб ви зуміли передати не тільки звичаї і традиції (бо це найменше, найлег­ше), але щоб передали саму істину, правду, світло віри, щоб ми в тому світлі віри жили і вмирали. Амінь.

о. Василь Ковпак,
Генеральний настоятель СБССЙ