Родинне життя – найбільша школа виховання

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні, дорогі брати і сестри, продовжуємо тему про виховання дітей. Родинне життя – найбільша школа виховання. Я не раз чую ці­каві розмови, буваю в різних ситу­аціях. Згадуючи свою бабусю, ка­жуть: «О, під час Великого посту вона пекла такі смачні пироги». Я кажу: «А ти так спечеш?» «Та ні, я не вмію». Але чому не вміє так ку­ховарити внучка? Тому що бабця не передала мамі, мама – доньці. Це процес праці (ткацтва, виши­вання, порядку), який передаєть­ся. Виховання теж є процесом пра­ці батьків. І коли ми його занедбу­ємо, то багато втрачаємо. Колись, наприклад, були цілі династії сто­лярів, мулярів, будівельників, ко­пачів криниць, яким передавалися з покоління в покоління таємниці ремесел. То була нелегка справа. Не кожна людина може якісно ви­конувати певні види робіт. Інфор­мація про добрих спеціалістів кож­ної справи передавалася із села в село. Сьогодні бачимо, що живемо у великому хаосі, де не цінується або не сприймається тверезе розу­міння виховання, де не передаєть­ся досвід поколінь.

Вже античний світ ставив пи­тання: «Ким є людина?» Знаємо, що філософ, вчитель Діоген, ман­дрував по Грецькій горі, де було тисячі людей. Він, узявши лампу в руки, серед білого дня шукав лю­дину й питав: «Де є тут люди?!» «Діогене, чи ти з розуму зійшов? Та подивися, скільки навколо лю­дей!» На що вчитель відповідав: «Я бачу хитрих лисиць. Я бачу бо­язливих зайців. Я бачу обжерли­вих ведмедів. Я бачу впертих ба­ранів. Я бачу хтивих коней. Я бачу лютих вовків. Але я не бачу люди­ни». Отже, він порівнював людей із тваринами. Хитра лисиця, яка любить вкрасти, обманути, ошу­кати; боязливі зайці – безвідпові­дальні люди, які люблять втікати і не давати звіту за своє життя та вчинки; обжерливі ведмеді, які не хочуть працювати і живуть за ра­хунок чужої праці; вперті барани, які не хочуть прийняти тверезої розсудливої думки; він бачив лю­тих вовків, які також хочуть щось вкрасти, когось принизити чи вби­ти. Отаких людей бачив, доро­гі брати і сестри, Діоген, вчитель античної культури. В одній із своїх проповідей на Різдво св. Йоан Зо­лотоустий сказав: «А де є люди? Я не бачу людей!». Дорогі брати і сестри, людині властиво порів­нювати себе із тваринним світом, бо часто можемо бути тими вовка­ми, лисицями, баранами, тими лі­нюхами, впертими, зарозумілими, егоїстичними. Правдивий лик лю­дини, образ людини можемо дуже швидко втратити.

У Євангелії про Усікновеніє Голови Йоана Хрестителя перед нами постає знаменита сім’я Ірода Великого, того, який пересліду­вав Дитятка Ісуса і вбив невинних 14 тисяч Вифлеємських дітей. Ми бачимо, як живуть його діти. Ірод Антипа живе із жінкою свого брата Филипа. Йоан Хреститель прихо­дить до нього і каже: «Іроде, зле живеш. Залиши гріх. Нехай жінка піде до свого чоловіка». Іродіяда розізлилася, її серцем опанував великий гнів: як вона може по­кинути багатство, славу, гроші, авторитет, вигідне розкішне жит­тя, яке має при Іродові Антипі, як вона може того всього позбутися. Це ж так добре, це ж так розкішно, так комфортно, гарно, а Йоан про­понує їй інше життя. У 28-му році місяця травня був арештований Йоан Хреститель, його вкинули до темниці. Ірод часто навідував його, бо шанував пророка, лю­бив його слухати, навіть мав страх перед ним. І ось настав 29-ий рік (місяць лютий-березень). У палаці Ірода велике святкування уродин. Соломія, дочка Іродіяди, танцівни­ця, заворожила всіх своїм танцем. Чудово, оплески! У великому за­хопленні й сам Ірод. Під вражен­ням від її виступу каже: «Проси в мене, чого хочеш, я готовий тобі віддати навіть півцарства» Донька пішла за порадою до своєї матері. «Проси Голову Йоана Хрестите­ля», – порадила мати дитині. Со­ломія приходить до Ірода й каже: «Хочу Голову Йоана Хрестителя». Ірод був шокований. Він знав, ким був той побожний святий чоло вік, але слово царя важливіше за Боже Слово. Він стяв Голову Йо­анові Хрестителю і дав дівчині, а та – мамі. Застановімося, доро­гі брати і сестри. Дуже важливий момент: зло передається з роду в рід – Ірод Великий був вбивцею, насильником, який пролив нема­ло крові. І його син – Ірод Анти­па, успадкувавши цей гріх, робив так само: дав наказ стяти голову невинному чоловікові. Чи донь­ка-пасербиця була іншою? Ні! Бо добре вихована, побожна дитина, яка має Страх Божий (навіть якщо наказує мама), скаже: «Ні, мамо! Я того виконати не можу». Послух є добрим, і він має бути, то є святе. Але коли той послух йде проти За­повіді Божої (Бог дав Заповідь «Не вбий»), то діти не зобов’язані слу­хати своїх батьків. І це стосується абортів. Якщо тобі наказує чоло­вік, батьки, навіть якщо виганяють з дому – ти маєш піти з дому, ти маєш шукати десь притулку, захи­сту, в тому числі й у церкві, але ти не маєш права взяти на своє сумління тяжкий смертельний гріх – вбивство ненародженої дитини. Це не є послухом чоловікові, бать­кам. Це гріх, тебе змушують пере­ступити Заповідь Божу, яка каже «не вбий». І ти не маєш права бути послушним, бо Той, Який дав Заповіді, є вищим за сотворіння. Ми бачимо, що гріх вбивства пе­редаючись в родині, стає хроніч­ним гріхом. Могутні юдейські царі дивилися на людей, як на біомасу, не рахувалися з людиною, не мали почуття боязні Божої, відповідаль­ності. І тому та дитина приходить і каже: «Хочу Голову Йоана Хрес­тителя».

Дорогі брати і сестри, читаю різну літературу про виховання, де написано: якщо дитина чогось хоче, то мама, тато, вчителька не має права відмовити дитині. Оце є проблема нашого часу. Дитина ви­магає, і ти змушений виконувати всі її забаганки, бо вона того хоче. А якщо те, чого хоче твоя дитина, онука є злом, якщо воно шкодить її здоров’ю, якщо вона хоче, а ти розумієш, що це недобре, що це шкідливе, чи ти маєш сліпо вико­нувати бажання своїх дітей і ону­ків? Ні! Ти маєш навчити ту дити­ну, пояснити: «Стоп! Не можна! Це погано. Це недобре». Ото є різни­ця в нинішньому вихованні. Оце трагедія сучасності. Ми не хоче­мо бути вчителями, вихователями наших дітей, онуків. Тату і мамо, коли щось обіцяєте дитині, то ма­єте добре обдумати, а не обіцяти, як Ірод: «Все, чого попросиш, дам тобі, навіть півцарства». Ти маєш добре подумати, що можеш дати дитині, на що ти спроможна, які в тебе можливості. І ці моменти, дорогі мої, дуже важливі у вихо­ванні – дотриманні слів, які дають батьки, але розумних слів, второп­них, розважливих. Так, тато і мама мають дотримуватися слова, але, якщо те, що ви обіцяли, є злом, а ви тепер зрозуміли, то не треба со­ромитися, але аргументувати свою відмову. Хочу і не хочу чи буду і не буду є дуже популярним сьогодні. «Не буду вчитися», «Не піду там, де мене посилаєш», «Мені це не хочеться», «Мені це не пасує», «Я цього не люблю», «Це мені не під силу» – і багато інших речей чу­ємо від дітей. Треба змалку вихо­вувати дитину. Батьки мусять бути авторитетом для своїх дітей. Сьо­годнішні засади виховання – не християнські. Тому, дорогі брати і сестри, батьки, вчителі, вихова­телі, пам’ятаймо: якби не прийшов Христос, світ був подібний до зві­ринця, де є хижі звірі. Христос, Який прийшов на землю і дав нам свою науку, сказав: «Вчіться від мене, бо Я тихий, лагідний і сми­ренний серцем». Тому найвищим авторитетом для кожного христи­янина є наш Спаситель Ісус Хри­стос, без Нього у світі панувало б зло, розбої, вбивство і насильство. Христос, властиво, показав, якою має бути людина, яким Господь Бог хоче бачити кожного із нас. Він залишив нам свій заповіт – За­повіді Любові: «Люби Бога Твого всім своїм серцем, всією душею, всіма своїми думками і почуттями, а ближнього свого, як себе само­го». І нехай найкращий педагог, найкращий психолог говорить, що хоче, пропонує мені будь-яку версію, будь-який спосіб навчан­ня, будь-яку методику, але якщо та методика не базується на ідеалі Ісуса Христа, якщо та методика не виховує в душі дитини християн­ських чеснот, та вона не має для мене жодної вартості, бо вона не виховає правдивої людини, прав­дивого християнина. Ми завжди стоїмо перед вибором. Так було за часів комунізму. Батьків навчали, що до 16 років не маєте нав’язу­вати дітям своїх релігійних пере­конань. Буде мати дитина 16 років, хай робить собі, що хоче, хай вибирає. Нині ми чуємо те саме: не треба релігії в школі, на­віщо змушувати дитину ходити до церкви, рано і ввечері молитися… дитина має вибір. Але Заповідь Божа і Закон Божий говорить про­тилежне, а саме: «Ідіть навчайте, виховуйте». То кого я маю слуха­ти? Хто для мене має бути автори­тетом? Якби всі батьки свого часу слухали комуністів, якби дідусь і бабуся не вчили своїх дітей мо­литися, щоби ми мали сьогодні?! І якщо ви нині відкинете церкву, відкинете молитву, бо дитина не хоче молитися, їй не подобається молитися, вона не відчуває радо­сті в молитві, то що ми виховає­мо?! Пустку, руїну, егоїзм! І тому нині засади українського шкіль­ництва відрізняються від науки Церкви. Це наша реальність. Від­повідальність за виховання дітей має сім’я і Церква. Маємо при- кладати всіх зусиль, щоб знай­ти підхід, пояснення для дитини: чому їй необхідна молитва, чому вона має бути чемною, слухняною, шляхетною, вихованою, що дають їй чесноти. Батькам необхідно привчати дітей до духовної праці, до читання релігійної літератури, показувати їм приклад святих ді­тей, використовувати у вихованні добрий фільм. Це дуже тривала і важка праця, але вона дасть свої плоди. Сьогодні Церква не може стояти осторонь від виховання, віддавши цю місію державі. Зви­чайно, у багатьох сім’ях сьогодні панує насильство і п’янство. Проте коли держава ставить вимоги, що дитина має мати окрему кімнату, телевізор, комп’ютер, всі засоби… Спитати б чиновників, чи батько і мати мають працю в краю, чи вона оплачується достойно (хоча б 20-30 тисяч), щоби вони могли забезпечити нормальні умови для своїх дітей? Але якщо мама має дві кімнати, а дітей більше, то не­вже вона має вбивати своїх дітей, бо не може створити для них не­обхідних умов?! Розумієте, яке то безглуздя. Дитина має мати всі вигоди… але чи не держава має створити батькам умови для нор­мального життя дітей чи навіть купити більше помешкання для багатодітної сім’ї. А вимагати від батьків, які ледве зводять кінці з кінцями ніхто не має права. Так багато нерозв’язаних питань в на­шому краю, безвідповідальності, тому щоб кликати до відповідаль­ності, необхідно дати людині мож­ливість.

У передвоєнних роках (а на­віть і пізніше) були окремі школи для хлопців і окремі для дівчат. Було багато закритих католицьких шкіл: батьки віддавали дитину на п’ять днів, опісля (на вихідні) за­бирали дитину додому. Був то до­брий спосіб виховання. Педагоги бачили дитину, її здібності, задат­ки, вади характеру… Сьогодні ми позбавлені цього. Існують окремі гімназії, але духовне виховання у них поверхневе.

Молімося про добре вихован­ня наших дітей, бо добре вихова­на дитина – це радість, потіха для родини, батьків, держави, народу. Добре вихована дитина – це до­брий парафіянин, це Божа дитина. Зрозумійте, що ваші діти у ваших руках, у вашому серці, у вашій душі. Як їх виховаєте, якою доро­гою поведете – все залежить, на­самперед, від сім’ї, Церкви і шко­ли.

о. Василь Ковпак
Генеральний настоятель СБССЙ