Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні, дорогі брати і сестри, продовжуємо тему про виховання дітей. Родинне життя – найбільша школа виховання. Я не раз чую цікаві розмови, буваю в різних ситуаціях. Згадуючи свою бабусю, кажуть: «О, під час Великого посту вона пекла такі смачні пироги». Я кажу: «А ти так спечеш?» «Та ні, я не вмію». Але чому не вміє так куховарити внучка? Тому що бабця не передала мамі, мама – доньці. Це процес праці (ткацтва, вишивання, порядку), який передається. Виховання теж є процесом праці батьків. І коли ми його занедбуємо, то багато втрачаємо. Колись, наприклад, були цілі династії столярів, мулярів, будівельників, копачів криниць, яким передавалися з покоління в покоління таємниці ремесел. То була нелегка справа. Не кожна людина може якісно виконувати певні види робіт. Інформація про добрих спеціалістів кожної справи передавалася із села в село. Сьогодні бачимо, що живемо у великому хаосі, де не цінується або не сприймається тверезе розуміння виховання, де не передається досвід поколінь.
Вже античний світ ставив питання: «Ким є людина?» Знаємо, що філософ, вчитель Діоген, мандрував по Грецькій горі, де було тисячі людей. Він, узявши лампу в руки, серед білого дня шукав людину й питав: «Де є тут люди?!» «Діогене, чи ти з розуму зійшов? Та подивися, скільки навколо людей!» На що вчитель відповідав: «Я бачу хитрих лисиць. Я бачу боязливих зайців. Я бачу обжерливих ведмедів. Я бачу впертих баранів. Я бачу хтивих коней. Я бачу лютих вовків. Але я не бачу людини». Отже, він порівнював людей із тваринами. Хитра лисиця, яка любить вкрасти, обманути, ошукати; боязливі зайці – безвідповідальні люди, які люблять втікати і не давати звіту за своє життя та вчинки; обжерливі ведмеді, які не хочуть працювати і живуть за рахунок чужої праці; вперті барани, які не хочуть прийняти тверезої розсудливої думки; він бачив лютих вовків, які також хочуть щось вкрасти, когось принизити чи вбити. Отаких людей бачив, дорогі брати і сестри, Діоген, вчитель античної культури. В одній із своїх проповідей на Різдво св. Йоан Золотоустий сказав: «А де є люди? Я не бачу людей!». Дорогі брати і сестри, людині властиво порівнювати себе із тваринним світом, бо часто можемо бути тими вовками, лисицями, баранами, тими лінюхами, впертими, зарозумілими, егоїстичними. Правдивий лик людини, образ людини можемо дуже швидко втратити.
У Євангелії про Усікновеніє Голови Йоана Хрестителя перед нами постає знаменита сім’я Ірода Великого, того, який переслідував Дитятка Ісуса і вбив невинних 14 тисяч Вифлеємських дітей. Ми бачимо, як живуть його діти. Ірод Антипа живе із жінкою свого брата Филипа. Йоан Хреститель приходить до нього і каже: «Іроде, зле живеш. Залиши гріх. Нехай жінка піде до свого чоловіка». Іродіяда розізлилася, її серцем опанував великий гнів: як вона може покинути багатство, славу, гроші, авторитет, вигідне розкішне життя, яке має при Іродові Антипі, як вона може того всього позбутися. Це ж так добре, це ж так розкішно, так комфортно, гарно, а Йоан пропонує їй інше життя. У 28-му році місяця травня був арештований Йоан Хреститель, його вкинули до темниці. Ірод часто навідував його, бо шанував пророка, любив його слухати, навіть мав страх перед ним. І ось настав 29-ий рік (місяць лютий-березень). У палаці Ірода велике святкування уродин. Соломія, дочка Іродіяди, танцівниця, заворожила всіх своїм танцем. Чудово, оплески! У великому захопленні й сам Ірод. Під враженням від її виступу каже: «Проси в мене, чого хочеш, я готовий тобі віддати навіть півцарства» Донька пішла за порадою до своєї матері. «Проси Голову Йоана Хрестителя», – порадила мати дитині. Соломія приходить до Ірода й каже: «Хочу Голову Йоана Хрестителя». Ірод був шокований. Він знав, ким був той побожний святий чоло вік, але слово царя важливіше за Боже Слово. Він стяв Голову Йоанові Хрестителю і дав дівчині, а та – мамі. Застановімося, дорогі брати і сестри. Дуже важливий момент: зло передається з роду в рід – Ірод Великий був вбивцею, насильником, який пролив немало крові. І його син – Ірод Антипа, успадкувавши цей гріх, робив так само: дав наказ стяти голову невинному чоловікові. Чи донька-пасербиця була іншою? Ні! Бо добре вихована, побожна дитина, яка має Страх Божий (навіть якщо наказує мама), скаже: «Ні, мамо! Я того виконати не можу». Послух є добрим, і він має бути, то є святе. Але коли той послух йде проти Заповіді Божої (Бог дав Заповідь «Не вбий»), то діти не зобов’язані слухати своїх батьків. І це стосується абортів. Якщо тобі наказує чоловік, батьки, навіть якщо виганяють з дому – ти маєш піти з дому, ти маєш шукати десь притулку, захисту, в тому числі й у церкві, але ти не маєш права взяти на своє сумління тяжкий смертельний гріх – вбивство ненародженої дитини. Це не є послухом чоловікові, батькам. Це гріх, тебе змушують переступити Заповідь Божу, яка каже «не вбий». І ти не маєш права бути послушним, бо Той, Який дав Заповіді, є вищим за сотворіння. Ми бачимо, що гріх вбивства передаючись в родині, стає хронічним гріхом. Могутні юдейські царі дивилися на людей, як на біомасу, не рахувалися з людиною, не мали почуття боязні Божої, відповідальності. І тому та дитина приходить і каже: «Хочу Голову Йоана Хрестителя».
Дорогі брати і сестри, читаю різну літературу про виховання, де написано: якщо дитина чогось хоче, то мама, тато, вчителька не має права відмовити дитині. Оце є проблема нашого часу. Дитина вимагає, і ти змушений виконувати всі її забаганки, бо вона того хоче. А якщо те, чого хоче твоя дитина, онука є злом, якщо воно шкодить її здоров’ю, якщо вона хоче, а ти розумієш, що це недобре, що це шкідливе, чи ти маєш сліпо виконувати бажання своїх дітей і онуків? Ні! Ти маєш навчити ту дитину, пояснити: «Стоп! Не можна! Це погано. Це недобре». Ото є різниця в нинішньому вихованні. Оце трагедія сучасності. Ми не хочемо бути вчителями, вихователями наших дітей, онуків. Тату і мамо, коли щось обіцяєте дитині, то маєте добре обдумати, а не обіцяти, як Ірод: «Все, чого попросиш, дам тобі, навіть півцарства». Ти маєш добре подумати, що можеш дати дитині, на що ти спроможна, які в тебе можливості. І ці моменти, дорогі мої, дуже важливі у вихованні – дотриманні слів, які дають батьки, але розумних слів, второпних, розважливих. Так, тато і мама мають дотримуватися слова, але, якщо те, що ви обіцяли, є злом, а ви тепер зрозуміли, то не треба соромитися, але аргументувати свою відмову. Хочу і не хочу чи буду і не буду є дуже популярним сьогодні. «Не буду вчитися», «Не піду там, де мене посилаєш», «Мені це не хочеться», «Мені це не пасує», «Я цього не люблю», «Це мені не під силу» – і багато інших речей чуємо від дітей. Треба змалку виховувати дитину. Батьки мусять бути авторитетом для своїх дітей. Сьогоднішні засади виховання – не християнські. Тому, дорогі брати і сестри, батьки, вчителі, вихователі, пам’ятаймо: якби не прийшов Христос, світ був подібний до звіринця, де є хижі звірі. Христос, Який прийшов на землю і дав нам свою науку, сказав: «Вчіться від мене, бо Я тихий, лагідний і смиренний серцем». Тому найвищим авторитетом для кожного християнина є наш Спаситель Ісус Христос, без Нього у світі панувало б зло, розбої, вбивство і насильство. Христос, властиво, показав, якою має бути людина, яким Господь Бог хоче бачити кожного із нас. Він залишив нам свій заповіт – Заповіді Любові: «Люби Бога Твого всім своїм серцем, всією душею, всіма своїми думками і почуттями, а ближнього свого, як себе самого». І нехай найкращий педагог, найкращий психолог говорить, що хоче, пропонує мені будь-яку версію, будь-який спосіб навчання, будь-яку методику, але якщо та методика не базується на ідеалі Ісуса Христа, якщо та методика не виховує в душі дитини християнських чеснот, та вона не має для мене жодної вартості, бо вона не виховає правдивої людини, правдивого християнина. Ми завжди стоїмо перед вибором. Так було за часів комунізму. Батьків навчали, що до 16 років не маєте нав’язувати дітям своїх релігійних переконань. Буде мати дитина 16 років, хай робить собі, що хоче, хай вибирає. Нині ми чуємо те саме: не треба релігії в школі, навіщо змушувати дитину ходити до церкви, рано і ввечері молитися… дитина має вибір. Але Заповідь Божа і Закон Божий говорить протилежне, а саме: «Ідіть навчайте, виховуйте». То кого я маю слухати? Хто для мене має бути авторитетом? Якби всі батьки свого часу слухали комуністів, якби дідусь і бабуся не вчили своїх дітей молитися, щоби ми мали сьогодні?! І якщо ви нині відкинете церкву, відкинете молитву, бо дитина не хоче молитися, їй не подобається молитися, вона не відчуває радості в молитві, то що ми виховаємо?! Пустку, руїну, егоїзм! І тому нині засади українського шкільництва відрізняються від науки Церкви. Це наша реальність. Відповідальність за виховання дітей має сім’я і Церква. Маємо при- кладати всіх зусиль, щоб знайти підхід, пояснення для дитини: чому їй необхідна молитва, чому вона має бути чемною, слухняною, шляхетною, вихованою, що дають їй чесноти. Батькам необхідно привчати дітей до духовної праці, до читання релігійної літератури, показувати їм приклад святих дітей, використовувати у вихованні добрий фільм. Це дуже тривала і важка праця, але вона дасть свої плоди. Сьогодні Церква не може стояти осторонь від виховання, віддавши цю місію державі. Звичайно, у багатьох сім’ях сьогодні панує насильство і п’янство. Проте коли держава ставить вимоги, що дитина має мати окрему кімнату, телевізор, комп’ютер, всі засоби… Спитати б чиновників, чи батько і мати мають працю в краю, чи вона оплачується достойно (хоча б 20-30 тисяч), щоби вони могли забезпечити нормальні умови для своїх дітей? Але якщо мама має дві кімнати, а дітей більше, то невже вона має вбивати своїх дітей, бо не може створити для них необхідних умов?! Розумієте, яке то безглуздя. Дитина має мати всі вигоди… але чи не держава має створити батькам умови для нормального життя дітей чи навіть купити більше помешкання для багатодітної сім’ї. А вимагати від батьків, які ледве зводять кінці з кінцями ніхто не має права. Так багато нерозв’язаних питань в нашому краю, безвідповідальності, тому щоб кликати до відповідальності, необхідно дати людині можливість.
У передвоєнних роках (а навіть і пізніше) були окремі школи для хлопців і окремі для дівчат. Було багато закритих католицьких шкіл: батьки віддавали дитину на п’ять днів, опісля (на вихідні) забирали дитину додому. Був то добрий спосіб виховання. Педагоги бачили дитину, її здібності, задатки, вади характеру… Сьогодні ми позбавлені цього. Існують окремі гімназії, але духовне виховання у них поверхневе.
Молімося про добре виховання наших дітей, бо добре вихована дитина – це радість, потіха для родини, батьків, держави, народу. Добре вихована дитина – це добрий парафіянин, це Божа дитина. Зрозумійте, що ваші діти у ваших руках, у вашому серці, у вашій душі. Як їх виховаєте, якою дорогою поведете – все залежить, насамперед, від сім’ї, Церкви і школи.
