Історія об’явлень Матері Божої у Лурді та життя св. Бернадетти
РОДИНА СУБІРУ
Франсуа Субіру був сином мірошника. Його дід і прадід теж були мірошниками. Франсуа Субіру одружився 19 листопада 1842 р. з Люсі Кастерот. Їй було 17 років, а Франсуа – 35. Родина Кастерот була бідною. Її батько працював також мірошником. Для млина не вистачало води, і настала біда. Біда й борги змусили родину продати млин.
У Франсуа Субіру та Люсі Кастерот було четверо дітей: Бернадетта, яка народилася 7 січня 1844 р., Жан – 1845 р. н., Туанет – 1846 р. н. і Жан-Марі – 1861 р. н.
Оскільки млин було продано, вони були змушені шукати роботу та притулок деінде. Два роки провели в Будо, звідки їх вигнали, бо вони не змогли заплатити найму. Наступного року працювали в Арцізаку, потім переїхали до Лурда. Але й тут їх попросили звільнити квартиру, бо вони не заробили стільки, щоб заплатити найм.
Нарешті прийняв їх на квартиру двоюрідний брат Франсуа Анре Сажу. Щоправда, це не було нормальне помешкання, а колишня стара в’язниця. Там було вогко, хліб швидко пліснявів, влітку стояла спека, а взимку – холод. Дві кімнати були на першому поверсі, де жив Анре Сажу з родиною, на першому поверсі розташовувалася ще маленька майстерня, в кінці якої було темне приміщення з комином та одним віконцем на захід. У цьому приміщенні й замешкала родина Франсуа Субіру, яка поповнилася ще двома членами родини, а саме – Юстиною, народженою 1855 р., та П’єром, народженим 1859 р.
Франсуа з Люсі наймитували, щоб заробити на прожиток для багаточисленної родини. Нерідко в них була така велика скрута, що їм не раз були змушені допомагати сусіди. То хлопець, то дівчинка отримували шматок хліба від сусідки, який приносили додому, щоб поділитися з іншими.
Із цього темного кутка й вийшла Бернадетта 11 лютого 1858 р. на берег річки, щоб в околиці Массаб’єль (у перекладі з французької – безславна місцевість) назбирати дров.
ДИТИНСТВО БЕРНАДЕТТИ
Їй було лише п’ять місяців. Мати повернулася додому з роботи. Змучена, сіла біля каміна й заснула. Запалена свічка впала на її одяг і почала горіти. Жінка спалилася так, що не змогла більше годувати грудьми свою дитину. Як же бути?
– Ти вже думав, що будемо робити далі? – спитала дружина чоловіка.
– Так, але що зробимо?
– Гадаю, що Бернадетту треба комусь віддати.
– Що це означає «віддати»?
– Дівчинку треба віддати тітці або комусь у село Бартре.
Одна їхня знайома, Марі Лаж із Бартре, дізналася про нещастя, яке спіткало Люсі. Вона сама нещодавно втратила дитину – хлопчика, який був одного віку з Бернадеттою. Зайшла до млина, ліпше сказати до в’язниці, взяла дитину на руки й віднесла її в Бартре.
Таким чином, Бернадетта була врятована. Родина Лаж була заможною. У них були вівці, корови й велике господарство. Бернадетта провела там три роки. Потім її повернули матері.
Коли Бернадетті виповнилося вісім років, Марі Лаж взяла її до себе на все літо. Дівчинка пасла вівці, а пастухи могли виконувати інші сільськогосподарські роботи.
Марі Лаж навчила Бернадетту молитися ранішні й вечірні молитви та молитву на вервиці. Коли задзвонили дзвони в костелі, вона кидалася на коліна й молилась так, як це бачила в родині, де жила.
Одного ранку, коли діти вигнали овець на поле, Бернадетта не могла перейти через річку. Кілька днів не вщухав дощ, і річка стала великою та глибокою. Дівчина стояла безпорадно на березі, аж тут раптом з’явилося сухе місце в річці, і так Бернадетта перейшла на другий бік разом з вівцями. Сусідки Доменж Бар’є, Марі Пуж і Марі Адіас дивилися у напрямі розлитої річки. Дивилися і стали свідками тієї незвичайної події, що пізніше й підтвердили.
Якогось дня Бернадетта гнала овець додому. Падав рясний дощ, лило безперестанку. Сильний вітер бив у її обличчя так сильно, що вона не могла йти. Зупинилась біля будинку пані Вінес, яку звали ще Сарою. Побачивши дівчинку, пані Вінес відчинила й здивовано закричала:
– Бернадетто, покинь овець і мерщій до мене! Давай скоренько, трохи підсохнеш, зігрієшся й підеш додому.
Бернадетта зайшла в дім.
– Але ж ти зовсім суха! – здивувалася пані Вінес. – Надворі ллє, як із відра, а ти абсолютно не мокра. Як так?!
– Не знаю… Але я справді суха…
Пані Вінес не повірила власним очам. І потім розповідала про цю пригоду іншим людям.
Бернадетта проводила наступні літа в Бартре. Її милий характер, поведінка викликали любов у односельчан. Часто їй давали білий хліб, фрукти, пироги.
Взимку Бернадетта була вдома в батьків, у Лурді. Ввечері разом із сестрами та братами молилася так, як це робила в Бартре.
На початку січня 1857 р. малій Бернадетті виповнилося тринадцять. Вона стала веселою, усміхненою, кругленькою, милою дівчинкою з темними очима. Волосся у неї було чорне, як вороняче крило. Ростом вона була меншою від своїх ровесниць, часто хворіла, ранками її мучила астма, яка супроводжувала її аж до смерті.
На той час дівчинка ще не вміла ні читати, ні писати. Ще не причащалася. Марі Лаж за згодою її мами повела Бернадетту до священика Адера, який був душпастирем у Бартре.
Отець Адер був мудрою, освіченою і побожною людиною. Він навчав Бернадетту релігії й готував її до Першого Святого Причастя. Частіше заступав його пан Жан Барбе, вчитель бартерської школи. Познайомившись із Бернадеттою, він сказав душпастиреві:
– Бернадетта має труднощі з катехизмом. Вона не годна вивчити текст, бо не вміє ні читати, ні писати. Тому мусить вдвічі більше вчитися, заучувати напам’ять, щоб бути нарівні з іншими школярами. Але вона працьовита, уважна й здатна запам’ятати зміст викладу. Дуже побожна і при цьому скромна дитина.
– Я точнісінько такої самої думки про цю дівчинку, – відповів душпастир.
– Коли дивлюся на неї, в мене виникає враження, що вона, як та квіточка з небесним запахом. Бачачи її, згадую дітей з Ласалетте. Розумію, чому Пресвята Діва Марія з’явилася Максиміанові й Меланії, бо то були прості, скромні й побожні діти, як наша Бернадетта.
Одного дня, коли Бернадетта гнала овець, священик оглянувся на неї й сказав до вчителя: «Не знаю, але коли я її бачу, то завжди думаю про дітей із Ласалетте».
А іншим разом, побачивши її через вікно, він побіг до домогосподарки й покликав її: «Подивіться на цю дівчинку. Якби Найсвятіша Діва Марія, Пресвята Богородиця, хотіла комусь з’явитися, то, напевно, обрала би таку дівчинку, як вона».
Прогноз?
Отець Адер залишив Бартре в перші листопадові дні 1857 р. і вступив до монастиря.
Наближався 1858 рік.
БЕРНАДЕТТА НЕ ЗНАЄ, ЩО ТАКЕ ПРЕСВЯТА ТРІЙЦЯ
Класним керівником у школі була шанована черниця Марія-Тереза Возу, одна з неверських сестер, яка працювала в лікарні та школі, що теж належала до неї. У цій школі закон Божий викладав душпастир Поміян. Коли він був у від’їзді, Марія-Тереза Возу заступала його.
Тепер перед нею стоїть дівчина, відносно маленька як на свій вік. Це Бернадетта Субіру.
– Ти справді нічого не знаєш про Пресвяту Трійцю?
Дівчина не спускала очей з учительки і невинно відповіла:
– Ні, мила сестро.
– І ніколи про неї не чула?
Дівчина подумала трохи, потім відповіла:
– Можливо, що й чула...
Вчителька закрила книгу. На її обличчі з’явилась невпевненість.
– Не знаю, дитя моє, чи маю вважати твою відповідь за грубість, чи за байдужість, чи за дурість...
Бернадетта відповіла, мовби це не стосувалося її:
– Я дурна, мила сестро... В Бартре мені говорили, що в мене немає голови для навчання.
Тут встала інша дівчина.
– Ти будеш із родини Субіру? – запитала пані вчителька.
– Так, шановна сестро, я її сестра, Марі. Хочу вас попередити, що моя сестра Бернадетта весь час хвора...
– Хвора? На що вона хворіє?
– На астму, вона часто не може дихати.
– Астма нікому не забороняє вчити закон Божий.
У цей момент до класу заходить отець Поміян.
– Мушу поскаржитися на Бернадетту. Вона не лише неосвічена, але ще й нахабна.
– Скільки тобі років, Бернадетто?
– Чотирнадцять, – відповіла дівчина.
Розмову перервав дзвінок.
ПЕЧЕРА В МАССАБ’ЄЛЬ
Річка Жава на правому боці, а потім Сава – на лівому. Тут же здіймається пагорб Монтань де Еспеле. Це низький пагорб. Дехто його називає просто «печера-гора». В її скалі зроблено кілька печер. Найбільша з них – печера Массаб’єль. Вона має приблизно двадцять кроків у ширину і дванадцять кроків у довжину – це діра у вапняковій стіні. Це гола, вогка, повна каменю із Жави, яка хоч і не виходить часто із берегів, але завжди заливає печеру. Між камінням росте трава і різні квіти. Лише один-єдиний кущик сягає половини печери. Це дика рожа, яка охоплює овальний виріз, якусь браму, що веде до сусідньої печери. Печера Масабб’єль між мешканцями Лурда мала недобру славу. Старші жінки розповідали про неї страшні пригоди. Рибалки, пастухи та інші люди, які збирали на березі дрова, шукали тут, наперекір цьому, притулок, коли їх зненацька заставали гроза чи дощ.
ПЕРШЕ ОБ’ЯВЛЕННЯ
(11 лютого 1858 року)
У четвер 11 лютого 1858 р. в обідню пору прибіг один із синів родини Ніколау до свого батька, аби повідомити його, що на луці є троє дітей, які наближаються до млина.
– Хто ці діти? – запитав млинар.
– Бернадетта Субіру, її сестра та ще одна дівчинка.
– Залиши їх. Напевно, вони хочуть назбирати трохи дров. Багато понести все одно не зможуть.
Це була справді Бернадетта зі своєю сестрою Марі та ще з однією дівчинкою на прізвище Жанна Абаді. Вони зійшли до берега потічка, щоб назбирати трохи дров, бо вдома було холодно. Надворі було ще холодніше. Сусідка Ципріана Жесте навіть позичила Бернадетті покривало, щоб та захищала своє обличчя від вітру. Коли вони прийшли на край луки, Бернадетта сказала своїм друзям:
– Ходімо вниз, подивимось, де можна перейти річку…
Побігли понад берегом, аж поки не спинились біля печери, яка була на другому боці потічка. Печера була повна піску, шматків дерева і гілок, які принесла вода. Це ідеальна можливість назбирати дров!
Марі Субіру і Жанна Абаді зняли панчішки. Бернадетта завагалася:
– Не можу зайти у воду, бо я простуджена.
– Залишайся тут, – сказала їй рішуче Марі, – я перейду сама на другий бік і назбираю багато дров.
Марі і Жанна поклали чоботи та панчішки у фартушок і вступили у воду. Вода була студена й сягала вище колін. Вони мусили підняти свої сукенки, щоб не замочити їх.
Бернадетта голосно гукала до них: «Залишіть так, хай сукні змокнуть!»
Марі послухала й опустила су- кенку у воду. Вода була крижана, діти почали тремтіти від холоду.
Перейшовши на другий бік, стали розтирати свої холодні руки й ноги, щоб трохи зігрітись.
Бернадетті також дуже кортіло перейти на другий бік, але не голими ногами: боялася, що ще більше перемерзне й простудиться. Підняла найважчий камінь і кинула його у воду, потім другий, гадаючи, що таким способом по них у чоботах перейде студений потічок. Але нічого з цього не вийшло.
Сестра, побачивши це, хотіла допомогти Бернадетті. Вирішила, що візьме її на плечі.
– Ні, ні, я впаду у воду, ти ще не така сильна, щоб мене перенести, ти ще мала.
І більша та сильніша Жанна також хотіла їй допомогти.
– Ні, ні, нізащо у світі! – кричала Бернадетта.
У цю мить Жанна по-своєму, своєю говіркою сильно закляла.
– Але, моя мила, коли грішиш, лаєш, тоді іди деінде, але не тут! Це не годиться! Зробиш краще, коли Господу Богові помолишся, – сказала до неї Бернадетта.
Жанна Абаді засміялася: «Але ти дурна гуска, що боїшся?» – і вступила у воду, щоб взяти Бернадетту на плечі.
– Ні, ні! – заверещала та. – Коли ти лаєшся, я так не хочу! Щоб ти знала, це останній раз, коли ми йшли разом! Марі, забороняю тобі, щоб ти з нею дружила!
Трохи подумавши, Бернадетта стягнула праву панчішку.
Відразу відчула, ніби подув сильний вітер. Праву панчішку тримала в руці й розглядалася навколо, що діється. Відповіла їй лише тиша. Бернадетта звернула свій погляд на печеру, яка була на відстані приблизно десяти кроків. Всюди тихо. Зігнулася знову, щоб стягнути й другу панчішку. Знову відчула сильний подув вітру. Занепокоєна, подивилась навколо себе. Заглянула у печеру. В кутку біля стіни печери росли дві дикі рожі, шипшиновий кущ. Його гілки схилялися аж до самої землі, і Бернадетта побачила, що кущ злегка рухається.
Ніша печери й шипшиновий кущ опинилися у глибокому сяйві. Перед цим сяйвом з’явилася Діва, невимовно гарна, делікатна й мила, швидше мала, ніж велика, Вона спокійно стояла у вузькому овалі ніші. Була одягнена в дорогоцінний, розкішний широкий плащ, який закривав Її від голови до п’ят. Одяг мала переперезаний гарненькою синьою стрічкою. Діва до неї люб’язно всміхнулася, привітала простягненою рукою, її обличчя випромінювало небесну доб- роту. Яка прекрасна Діва!
Бернадетта потерла свої очі, відкрила їх і знову закрила – Найпрекрасніша Діва стоїть і не зникає. У серці дівчинки заворушилися теплі хвилі втіхи, її очі були звернені на обличчя благородної Діви, краса якої напувала її. Ця краса цілком опанувала дівчинкою, вкарбувалася так глибоко в її серце, що вже ніколи не залишила її.
Бернадетта дивилася на прекрасну Діву, хотіла витягнути з кишені вервицю, але не могла: її рука відразу стала незвичайно важкою, ніби була паралізована.
В цю хвилину Діва підняла праву руку з вервицею з великими діамантами-перлами. Зробила знак хреста і з невимовною ласкавістю та добротою сказала дитині:
– Роби так, як я!
Бернадетта тепер уже легко взяла вервицю і молилась «Богородице Діво...» Коли дівчинка закінчила молитву «Богородице Діво», то прекрасна Діва пропустила поміж великим і вказівним пальцями одну перлину...
Марі Субіру спостерігала за сестрою. Бернадетта була бліда, погляд очей заціпенілий, вона непорушно стояла на колінах і побожно молилась.
– Дивись, – сказала Марі своїй приятельці, – Бернадетта молиться.
– О, але вона дурна! Що це за спосіб – прийти сюди й молитися. Досить, що ми в церкві молимося!
– Залишмо її тут, вона іншого не знає, лише молитись...
Дівчатка перестали звертати на неї увагу, а оскільки було холодно, то почали бігати, стрибати, то тут, то там піднімаючи якусь гілочку.
Минула година, а, може й більше.
Бернадетта все ще клячала й нерухомо дивилась на небачену досі красу, якої не могла уявити навіть уві сні.
Діва Марія з великою добротою і люб’язністю давала їй знак, щоб дівчина підійшла до Неї ближче. При цьому Вона ніжно усміхалася, проте Бернадетта не наважилася підійти ближче до Діви.
Благородна Діва Марія, Пресвята Богородиця, простягла руку, злегка вклонилася і всміхнулася до неї. Здається, що вона прощалася.
Бернадетта, вийшовши зі стану захоплення, побачила голу скалу, шипшинову рожу, чула своїх приятельок. Ніша в скелі була порожня. З трудом дівчинка прийшла до тями.
Вона підвелася, стягла панчішку і вступила у крижану воду, якої перед цим так боялася через астму. Від здивування вигукнула:
– О, ви обманщиці, кажете, що вода студена, а я відчуваю, що вона зовсім тепла!
– Нічого собі тепла! – роздратовано кричали дівчата. – Потік взимку теплий!
– Я вам кажу, що вона приємно тепла, така, якою ми миємо посуд.
– Та ну тебе! – сказала до неї Марі. – Мої ноги опухли від холоду і з них тече кров..
Вона схилилась, щоб доторкнутись до ніг Бернадетти. Справді, вони були теплі! Те саме з подивом констатувала і Жанна Абаді.
– Тобі добре! – вигукнула вона.
Обидві дівчини не могли натягнути панчішки, бо ноги в них були поранені й опухлі. Бернадетта, однак, одразу натягнула свої панчішки. Після короткої мовчанки з таємничим виразом обличчя вона запитала їх:
– Ви щось бачили?
– Ні. А ти що бачила?
Бернадетта вагалась, чи сказати. Потім розповіла їм усе.
Дівчатка запитали її, чи вона не боялася. Бернадетта з усмішкою відповіла: «Боятися?.. О, ні! Адже Вона була така прекрасна!»
Вже настав час повертатися додому. Три дівчинки йшли уздовж берега до недалекого лісу. Зв’язали назбираний хмиз і рушили до пагорба Массаб’єль, щоб звідти повернутися додому.
Жанна Абаді швидко побігла, випередивши обох сестер Субіру. Менша Марі вже не мала сил далі нести дрова й кинула їх на землю: «Залишаю хмиз тут і йду сама до міста».
– Марі, не бійся, – попросила її лагідно Бернадетта, – якось удвох донесемо ці дрова!
Взяла хмиз, поклала його на голову і ледве вибралась на вершок пагорбу. Вниз вже йшлося легше. Марі знову взяла в’язанку дров.
Бернадетта не могла більше тримати в собі свою таємницю:
– Слухай, я тобі відкрию таємницю, але не кажи нікому, навіть батькам, бо вони будуть сварити нас… Знаєш, коли я перед тим клячала у ніші в печері, то бачила благородну, прекрасну Діву в білому вбранні з синьою стрічкою і вервицею в руці. Навколо неї було світло – ясніше, ніж сонце! Вона була дуже гарна, люб’язна і добра!
Сестра її перебила:
– Не мели дурниць! Це тобі лише здалося. Як ти таке могла бачити?
– Сестричко, я бачила це так чітко і ясно! Але нікому про це не говори!
Вдома мати їх насварила за те, що вони затрималися так довго.
Мала Марі відразу все розповіла: «Мамцю, Бернадетта бачила біля печери Массаб’єль прекрасну молоду Діву, всю в білому із синьою стрічкою...»
Розчулена матір тут же покликала до себе Бернадетту й запитала її, що це за розмови. І Бернадетта була змушена розповісти про свої візії.
– Мій ти Боже! Нам ще цього бракувало! А що, як це був лише якийсь злий дух? Моя бідна дитино! Ти завдала нам багато клопотів! Я раз і назавжди забороняю тобі ходити до Массаб’єлю.
Того вечора Бернадетта вголос почала молитися. За звичкою ще раз додала: «О Маріє, Богородице, без гріха зачата, заступися за нас!»
Уже під час першого звернення до Діви Марії вона почала кашляти й ридати. Проте продовжувала молитися далі. Тихе ридання дозволяло їй чітко вимовляти всі склади молитви.
Бернадетта була сама не своя. Знала лише одне: з нею трапилося щось важливе. Думала лише про Діву Марію. Прикрила очі, щоб згадати всі подробиці небаченої краси. Вона втомилась. Дуже намагалася, щоб заснути. Не вийшло. Тихо почала плакати.
Її плач розбудив сестру Марі. «Мамцю, мамцю...» – Марі будила свою матір.
– Що діється? Хто кричить?
– Мамцю, Бернадетта плаче.
– Що ти кажеш?
Люсі Субіру обережно встала і підійшла до ліжка Бернадетти.
– Захищаєшся, моя бідолашна? – втішала свою дитину. – Встань, трохи поговоримо і минеться.
Бернадетта сіла біля матері.
– Ти боїшся, дитинко моя? – спитала мама.
Бернадетта тихо плакала далі.
– Боїшся своєї Діви Марії з Массаб’єлю?
Бернадетта не відповіла.
– То все лише сни... – продовжувала мати. – Я це знаю, я теж була малою і бачила у твоєму віці різні сни. Дівчата у твоїх роках бачать багато речей, яких не існує. Це минеться, забудь…
Бернадетта була дуже втомленою.
Люсі Субіру була твердо переконана, що завтра відвідає отця-настоятеля Поміяна, аби довідатися його думку про ці справи.
Тієї ночі у Люсі Субіру було неспокійне спання. Подія біля Массб’єлю і плач Бернадетти дуже стурбували її, викликали глибоке занепокоєння. Думка про те, що Бернадетту переслідує якийсь злий дух, не давала їй спокою.
З другого боку, Бернадетта говорила так просто, щиро, що не можна було не вірити їй. Не може бути, щоб вона казала неправду.
Люсі Субіру розповіла про це знайомим. Чекала від них пояснення та заспокоєння. Незабаром про це дізналося все село, і «візія» Бернадетти стала найчастішою темою їх розмов.
А Бернадетта весь час думала тільки про благородну Діву. Час для неї ставав вічністю, її туга повернутися до печери була такою сильною, що не можна було її стримати. Просила свою матір, щоб вона пустила її туди. «Забудь про це, іди працювати!» – наказувала мати. Тож Бернадетта більше про це не сміла говорити. Мати сподівалася, що Бернадетта скоро забуде про цю незвичайну пригоду.
