Конференція на тему «Вони детронізували Його»

Виступ Архиєпископа Марселя Лефевра 27.09.1987 року Божого

«Сьогодні криза Церкви набра­ла надзвичайно серйозного, тра­гічного виміру, і тому ми вважаємо важливим наполягати на глибоких основах нашої боротьби. Ці осно­ви є достатньо делікатними, щоб їх визначити і вказати. Для людей, не призвичаєних до теологічної, філософської мови, непросто зро­зуміти, чому ми виступаємо проти деяких текстів ІІ Ватиканського Собору, наприклад: релігійна сво­бода, або «Gaudium et spes», чи фальш цих двох найбільш обго­ворюваних текстів. Це проблеми досить делікатні, проблеми лібе­ралізму, модернізму.

Для тих, які прагнуть глибшо­го розуміння актуальних проблем, корисно читати. Це саме те, що ми видали: книга «Вони Його детро­нізували». Гадаю, що назва свід­чить сама за себе. Хто – «вони»? Це люди Церкви, панове, люди Церкви детронізували, скинули з трону. Кого детронізували? Кого позбавили трону? Нашого Господа Ісуса Христа. Так, Господа Ісуса Христа. Це серйозно. І саме тому ми так назвали нашу книгу. Тому що це правда, і в цьому поважна причина нашої боротьби, причина нашого спротиву. Це не питання латини чи сутани, це не питання першого обряду Літургії. Це пи­тання віри. Саме віра в Божество нашого Господа Ісуса Христа є причиною цього, і це основне для нас. Я мав нагоду сказати про це у своїй останній розмові з карди­налом Ратцінгером 14 липня. Я там був, щоб представити нашу відповідь на їхню, яку вони надали нам у справі наших заперечень на тему релігійної свободи на підставі «Релігійної свободи» Собору. Вони просили нас представити за­перечення, підготовані нами. Ми їх виклали в малому томі на 440 сторінок, а вони нам відповіли 50 сторінками дуже чітко щодо наших заперечень. Тоді ми зро­били їм зустрічну відповідь, яку віднесли 14 липня кардиналові Ратцінгерові, щоб заявити про свою незгоду. Ми не погодимо­ся з таким способом визначення релігійної свободи. Ніколи! І я ска­зав кардиналові: «Навіть якби ви мали намір погодитися на багато речей:, особливі привілеї для нас, відправляти давню Службу Божу, зберігати книжки й продовжувати утримувати наші семінарії – то з труднощами, з великими трудно­щами ми могли б співпрацювати. Але ми ніколи не погодимося з од­ним пунктом. Ви стоїте на позиціях ІІ Ватиканського Собору. Ви праг­нете послаблення в суспільстві царювання Господа нашого Ісуса Христа. Ви хочете знищити хри­стиянство, знищити християнсь­кий уряд».

І це те, що вони зробили на­справді. Ви добре про це знаєте, якщо слухали деякі мої проповіді, якщо читаєте журнали. Ось, на­приклад, в Італії. Саме Апостоль­ська Столиця просила уряд Італії перестати бути католицьким, бути нейтральним щодо релігій. Мину­лого року в березні під час диску­сії на засіданні в Італії Апостоль­ська Столиця підписала договір з італійським соціалістичним урядом про те, що відтепер і надалі уряд Італії не буде виключно урядом ка­толицьким. Коротше кажучи, уряд тепер не буде більше прилюдно визнавати католицької релігії, а стане нейтральним щодо релігій, мало того – він погоджується на присутність різних релігій на сво­їй території. І цей акт відбувся на прохання Святішого Престолу, що слід взяти до уваги. Про це про­сив Святіший Престол, а не уряд Італії. Так само щодо Іспанії, щодо всіх католицьких країн Південної Америки, так само щодо Ірландії, так само щодо католицького уря­ду Швейцарії, областей, що мають конституції. Це Святіший Престол просив усі ці уряди більше не по­годжуватися бути тільки католиць­кими, тобто прилюдно католиць­кими.

Я мав нагоду говорити про це на прийомі в Папи 8 років тому в листопаді 1978 року. Я сказав: «Святіший Отче, я дуже здиво­ваний, що Церква вже не прагне царювання Господа нашого Ісуса Христа в суспільстві». Я прочитав йому фрагменти моєї розмови з «Оголошення з Берна» (ви може­те прочитати це в моїй книзі). Він дав мені зрозуміти, що сам запро­понував єпископам Швейцарії ор­ганізувати в католицьких областях голосування за те, щоб викресли­ти з конституції уряду Швейцарії текст, який говорить: «Така-то й така-то область визнає як єдину всенародну релігію в своєму уряді – католицьку релігію». Це потріб­но викреслити. Тобто, це означає – знищити християнство в суспіль­стві. Я сказав Святішому Отцеві: «Подивіться, протестантські об­ласті зовсім нічого не змінили. Ці області завжди мають формулу уряду протестантську. Цей уряд визнає як всенародну протестант­ську релігію, вони нічого не зміни­ли. І в таких державах, як Нідер­ланди, Англія, Норвегія, Швеція протестантизм також визнаний єдиною всенародною релігією, чи не так? І Ви знаєте добре події. На­приклад: перша донька королеви Нідерландів Жуліана вийшла за­між за сина принца Бобо, вона не могла бути королевою, бо вийшла заміж за католика. І вона справді є спадкоємицею трону. У Нідерлан­дах неприпустимо, щоб королевою була не протестантка. І це в наш час. У Швеції молодий француз одружився зі спадкоємицею трону, яка не є католичкою. Він відрікся від католицької віри, щоб мати змогу одружитися на протестантці. Бачите, яка різниця. У цих країнах немислимо, аби щось змінювати». Це я сказав Святішому Отцеві.

Візьміть мусульманські уряди. Спробуйте відправити туди католика. Спробуйте відправити католика в комуністичний уряд! Кому­ністичні уряди хочуть людей пар­тійних. Немає мови, щоб там на посаді був не комуніст. Відправте католика до мусульман, ви поба­чите, що станеться. Немає мови. А релігія нашого Господа Ісуса Христа, що є єдиною правдивою релігією, не має права мати като­лицьких урядів, де Господь наш Ісус Христос царює, як царював упродовж століть!

Я був присутній і часто гово­рив, що уряд Колумбії в Південній Америці прийняв усе-таки засади нейтральності під тиском єписко­пів. Про це мені сказав секретар Асамблеї єпископів, якого я добре знав. Він сказав: «Протягом двох років ми робили засідання прези­дії Республіки Колумбія, щоб усу­нути з тексту конституції фразу: «Католицька релігія є єдиною ре­лігією, яку визнає уряд». Секретар Асамблеї єпископів організовував ці засідання з метою внести змі­ни до конституції, домогтися, щоб Господь Ісус не був царем у Ко­лумбії. Які були промови після цих змін? Їх було три. Я був у цей час в Колумбії і міг про це читати в жур­налах. Була промова президента Колумбії, промова нунція і промова представника Єпископської Асам­блеї. І лише промова президента була католицькою. Представник Єпископської Асамблеї говорив: «Ми це робимо, бо так постановив ІІ Ватиканський Собор. Ми ста­раємося ввести в дію цей декрет про ліберальну свободу, тобто про ліберальні принципи релігійної свободи ІІ Ватиканського Собо­ру». Щодо нунція, то його промова була масонська. «Прогрес, люди­на і культура» – справжня промо­ва масона. А президент прилюдно сказав: «Ми шкодуємо, нас проси­ли, щоб католицька релігія більше не була єдиною визнаною в нашій державі. Звичайно, наші громадя­ни будуть невдоволені, багато з них будуть здивовані такою змі­ною, але на прохання Католиць­кої Церкви ми погодилися. Като­лицька релігія не буде єдиною, визнаною урядом Колумбії. Але обіцяю, доки я буду Президентом Колумбії, робитиму все можливе, аби католицька релігія існувала в Колумбії і щоб вона була найбільш шанованою». Він сказав це як ка­толик, який шкодує, бо вчинив це під тиском Апостольської Сто­лиці, розуміючи, що це робиться з наміром знищити християнство в його громадян, в його уряді. Це насильство. Апостольська Столиця просить знищити християнство в суспільстві! Бо це відповідає прин­ципам релігійної свободи, прого­лошеної сьогодні ІІ Ватиканським Собором!

І коли я розмовляв з карди­налом Ратцінгером¹ 14 липня, він мені сказав: «Але, Ексцеленціє, суспільство не мусить бути като­лицьким». Чому ж? Чи ми не є со­творіннями Бога? Чи суспільство не створене Богом? Чи родина не була створена Богом? Чи вони не можуть мати релігію? «Ні, ні, суспільство не сумісне з матерією релігії». Саме так він мені сказав: не сумісне з матерією релігії. Тоді запитаємо себе: а що відбувалося протягом п’ятнадцяти століть, від св. Константина до Французької революції і навіть пізніше? Папи не переставали просити принців, королів робити все можливе для збереження Віри в своїх громадян, для захисту Віри від напливу не­вірства, атеїзму, вторгнення сект, навали всіх цих помилок. Вони благали про це королів. А всі ре­лігійні церемонії інтронізації на ко­ролів! Король Іспанії Ван Карлос був також помазаний. Він отримав корону по суті з рук Церкви. І всі питання, звернені до нього під час церемонії, і всі молитви були виключно для того, щоб просити короля бути вірним Католицькій Церкві: зберігати віру, дбати про збереження віри у своїх громадян. Я сказав кардиналові: «Що це все означає?» – «Тоді були особливі обставини. Упродовж п’ятнадцяти століть були особливі обставини, а тепер ми посилаємося на Єван­геліє».

Так, ніби Євангеліє було проти царювання Господа нашого Ісуса Христа в суспільстві. Вони хочуть знищити християнство в суспіль­стві. Це чисте масонство, це прин­ципи масонства. Саме метою масо­нів, а особливо зараз, є знищення християнського сумління. Релігій­на свобода є помилкою. Вона є ліберальною. Знищити християн­ське сумління – означає зробити сумління вільним. Кожен має своє сумління, і кожен може мати свою релігію. Треба мати пошану до кож- ного сумління. Ви хочете мати буддійську релігію – дуже добре, а ви мусульманську – чудово, а ви католицьку – хай вам буде. І в результаті такої свободи – кожен має свою релігію. І ніхто не може вам нічого закинути. А Божі Запо­віді, Заповіді Господа нашого Ісуса Христа, правдивого Бога?! Немає більше права вимагати їх дотри­мання.

Господь Ісус сказав: «Хто уві­рує..., той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений» (Мк. 16, 16). Він це каже до кож­ного людського сумління. Він не сказав, що лише християни, які не будуть вірити, чи мої учні, що не будуть вірити. Він сказав: «хто не увірує». Це означає: будь-хто, якщо не буде вірити в Господа на­шого Ісуса Христа – буде осудже­ний. Ми не є вільними!

О ні, ні, тепер кожне сумлін­ня вільне, кожен може мати свою релігію. І в результаті уряди зо­бов’язані дати якийсь соціальний, автономний простір кожному, хто має іншу особисту релігію. Ви му­сульманин? – Ви маєте право на певний соціальний, автономний простір. Оце точний текст, слово в слово, в тій відповіді, яку ми от­римали. Що означає – соціальний, автономний? Це означає, що в су­спільстві мусульмани мають право на свої школи, своє радіо, жур­нали, свій культ, поведінку, свої ідеї і на все інше. Ось що означає автономний простір. Єдина умова цього автономного простору – со­ціальний порядок. Соціальний по­рядок, визначений ними, – це ве­лика свобода. Полігамія має право в соціальному порядку, бо це доз­воляє мусульманська релігія. Для протестантів – аборти, незгода, розлучення, бо це дозволяє їхня релігія. Вони мають права у своїх автономних межах.

Ось у якому світі ми живемо тепер! І Церква з цим сьогодні по­годжується! Бо існують принципи свободи релігії. Що таке принципи свободи релігії в католицькому ро­зумінні? Згідно з вченням всіх Пап аж до Собору, свобода релігії – це свобода практик, вправ правдивої релігії в цивільному суспільстві. Правдивої релігії! Свобода практи­кування правдивої релігії в цивіль­ному суспільстві. Стривайте, так це ж зовсім інше! Це не є свобода кожної релігії, інших ідей, думок, моралі. Це зовсім інше! І ми тепер маємо повний лібералізм. Це дуже серйозно, адже це те, що атакує нашу віру. Господа Ісуса позбави­ли трону, детронізували, хоч це, запевняю вас, ще дуже м’яко ска­зано. Хто Його детронізував? Його детронізували люди Церкви. Наші єпископи і Рим. Треба називати речі своїми іменами, так, як є. Це Рим надав відваги всім нашим нун­ціям просити, щоб їхні уряди не були більше католицькими, а були нейтральними. Результат, звичай­но, не забарився, він проявився породженням найрізноманітніших сект.

Завдяки грошам, які вони роз­дають, ці секти поширюються всю­ди, де можна і де не можна. Вам це добре відомо. Сьогодні святині Свідків Єгови, мормонів та інших є повсюдно. Преса повідомляла, що наприклад, за період 1968–1987 років понад 60 мільйонів амери­канських католиків Півдня пере­йшли до сект. Це сталося після Собору, після того, як зникли ка­толицькі уряди. Сама Апостоль­ська Столиця просила відкрити двері всім релігіям, і секти цим, як бачите, успішно скористалися. Ці 60 мільйонів американських като­ликів Півдня зреклися католицької віри заради сект. І це офіційно. Це надзвичайно багато! Якщо раху­вати в Європі, побачимо несподі­ваний результат: мільйони като­ликів перейшли на іслам, навіть у практичний атеїзм. Тих, що по­кинули релігію, – мільйони, міль­йони! Ось вам результат. Це зни­щення християнства в суспільстві, а також християнського сумління. Чи це неправда? Це все я говорив кардиналові. Це неймовірно! Ми ж навпаки: все своє життя, всі наші ідеали, всі засоби, які маємо, всі проповіді, з якими виступаємо, всі семінарії, які будуємо, всі мо­настирські будинки, які утримує­мо – все жертвуємо виключно для царювання Господа нашого Ісуса Христа. Нехай Він царює! Ми це кажемо в молитві «Отче наш». Хай прийде Його царство! Це ж наше життя! Ви виступаєте за зменшен­ня Його царства, тобто за соці­альне царство Господа Ісуса. Про Нього ви згадуєте в крайньому разі хіба в своєму сумлінні, в ро­дині, приватно, але не прилюдно. Чому? Тому що ви боїтеся, що буде неприємно жидам, мусульманам, протестантам. Тому через ваш еку­менізм мало говориться про Господа Ісуса Христа.

Чому немає більшої поваги до Господа Ісуса?! Через те зняли хрест всюди, навіть у Ватикані. У залі аудієнції Ватикану познімали тепер всі розп’яття і повісили обра­зи без всякого сенсу, в модерному стилі. Не знаю, що то таке. Мазну­ти кілька разів по дошці, не маючи уявлення, що це означає. Позні­мали всі ті прекрасні розп’яття, де було зазначено: «Подарунок від короля такого-то», «Подарунок від такої-то країни», «…від такого-то принца» Апостольській Столиці. Ці прекрасні розп’яття можна було з захопленням оглядати в очікуван­ні своєї аудієнції. А вони познімали все це. Я запитував про це, пере­буваючи там. Я запитав секрета­ря: «Чому познімали ці прекрасні розп’яття?» – «Розумієте, ми тепер приймаємо жидів, мусульман, це заважає. Бо, побачивши Господа Ісуса, наші гості знічуються, і тому ці розп’яття познімали». Ось до чого ми дійшли: виганяємо Госпо­да нашого Ісуса Христа! Загляньте до модерних церков – там немає більше розп’яття на престолі. Є ще розп’яття такі собі десь збо­ку... Немає вже більше поваги до розп’яття. Наш Господь Ісус біль­ше не царює, Він не має більше права царювати.

І ми не можемо з цим погоди­тися. Це наша драма. Таке наше ставлення до поведінки Рима сьо­годні. Ми не говоримо, звичайно, про те, що сталося в Асижі, в Кіто. Делегація в Асижі огидна, чи не так? Сам Святіший Отець не носив свого розп’яття, не тримав свого хреста. Він сховав його під ман­тію, щоб не мозолив очі жидам, мусульманам і всім тим поганам, що були поруч. Немає більше зна­ку святого хреста на Святішому Отцеві. Невідомо, чи він його но­сив чи ні, в усякому разі він був одягнений у білу мантію, і на фо­тографії не видно його розп’яття, його хреста. А делегація в Кіто під головуванням кардинала Ларінзе, якого я добре знаю. Це наш Отець із Конгрегації Отців Святого Духа, що євангелізував Біяффу, місце­вість в Африці. Я мав можливість зустрічатися з ним там. Звичай­но, це людина знання і людина віри. Але ось Апостольська Столи­ця відправила його на чолі 20-ти осіб представляти її в релігійному парламенті в Кіто. Так от, він удо­стоївся сидіти на четвертому місці. Найперше японці, тоді представ­ники буддистів, за ними мусуль­мани, а потім католики. Ось таким чином наш Господь Ісус Христос належить до четвертого ряду бо­гів, яких прославляють. Де ми є? В якому столітті живемо? В якому середовищі перебуваємо? Чи ще існує віра в Господа Ісуса Христа? Як можна не вірити в божество Господа нашого Ісуса Христа!? Якщо є один Господь Бог, значить це Господь Ісус, який є Богом, про інше навіть мислити неприпустимо, це неможливо! Як ми помремо, хто нас судитиме, хто нас прийме, хто нас засудить?! Наш Господь Ісус Христос. Це Він. Він, Який нас со­творив, Він, Який дає нам життя. Це Він спас нас на хресті. Це Він нас прийме, Він нас прославить, це Він – Той, Кого ми будемо ог­лядати у вічності. Це Він – немає іншого! Не шукаймо іншого Бога. Наш Ісус Христос в єдності з Отцем і Святим Духом – Пресвята Тройця. Це єдиний Бог. Немає двох богів, є єдиний Бог.

Всі ці боги, яких сьогодні про­славляють, нічого не означають, абсолютно нічого. Я чув слова настоятельки сестер-кармеліток (на щастя, вони не є наші): «Але, Ваша Ексцеленціє, всі ці релігії моляться до одного й того самого Бога!» Чи ви бачите, що каже настоятелька Кармелю! Ось аж куди дійшли су­перечки! Навіть добрі монахині (бо це добра монахиня-кармелітка) не вміють відрізнити правдивого Бога від неправдивого. Немає різниці! «Але вони моляться до одного й того самого Бога, Ексцеленціє». Погляньте на жидів: вони моляться до Господа нашого Ісуса Христа? Чи моляться до Ісуса жиди? А му­сульмани: вони моляться до Ісуса, а буддисти моляться до Ісуса? Та тут нема про що говорити! Вони не тільки не моляться до Господа Ісу­са, вони категорично проти Нього! Вони антихристияни. Мусульмани, а особливо жиди – вони антихри­стияни! Іслам прийшов від жидів – хіба не так? – від жидівської ре­лігії, від тих, що розп’яли Госпо­да Ісуса Христа, від тих, хто був проти Господа Ісуса Христа. Це ті, що заснували і сформували іслам. Тому практики мусульман дуже подібні до практик жидів. Адже вони формувалися на їхній зразок проти Господа нашого Ісуса Хри­ста. Жиди не вірять у Господа Ісу­са. Це правда, що Господь Ісус на­роджений від жидів, а також Пре­свята Діва і всі ті, через кого нам прийшла ласка відкуплення, були жидами. Це ті жиди, що наверну­лися, а не ті, які противилися Ісу­сові і Його розп’яли. Вони й далі продовжують розпинати Містичне Тіло Господа нашого Ісуса Христа, тобто Католицьку Церкву. Не слід мати ілюзій, це очевидно.

А в Римі вже не розуміють, що діється. Це велика, велика таємниця. Таємниця незмірна. Що пе­редує цій таємниці, цьому ствердженню свободи релігії, яка поз­бавляє трону Господа нашого Ісуса Христа, цієї ліберальної свободи, неправильно визначеної (бо тепер вона не має того самого значення, вони її визначили інак­ше). Розумієте, релігійна свобода визначена цілком по-інакшому. Не кажуть правди, немає згоди. Вони кажуть: «Так, це нове, це новиз­на». Вони змушені визнати, що це новизна. Церква завжди була про­ти новинок і була завжди за чіткі формулювання, а не за тимчасові, двозначні визначення, за якими стоїть не знати що.

Святу Службу Божу вони та­кож визначили по-іншому. У но­вому «Ordo» (Служебнику) в па­раграфі 7 інструкції Павла VІ вони визначили Службу Божу зовсім не так, як Тридентський Собор. Дали нове визначення. Хоч вони використовують слово «Церква», проте це не є те визначення, що було в нашій теології, коли ми її вивчали. Церква була визначена як видима спільнота, монархічна й ієрархічна, членом якої потрібно бути, щоб спасти свою душу. Це остаточно. Візьміть нове канонічне право й інструкції конституцій. Це те, що Папа Йоан Павло ІІ підготу­вав, щоб представити нове кано­нічне право. Там ви побачите нове визначення Церкви: «Церква – це екуменічна громада». Що це оз­начає? Де це починається, де за­кінчується? Це громада… Це ніщо. Що це за визначення? Це вже не є видима, ієрархічна, монархічна спільнота, до якої потрібно нале­жати, щоб спасти свою душу. Це зрозуміло. Ієрархічна, тобто духо­венство, вірні – видно чітко доро­гу Церкви, це зрозуміло. А тут – екуменічна громада, невідомо, що воно означає. Очевидно, всі мо­жуть увійти в цю Церкву, не зна­ти, де вона починається, де закін­чується. Це неможливо. Не можна жити в такій незрозумілій атмос­фері. І до цього прагнули, щоб утвердити нову позицію в Церкві. Екуменічну позицію, яка є абсо­лютно неприйнятною, чи не так? Вона більше не є місіонерською, і це дуже серйозно, бо це руйнує місіонерський дух Церкви.

Цю нову позицію Церкви було представлено на Соборі. Ми, кіль­ка осіб, протестували під час Собо­ру, я це вже пояснював не раз. Ми передбачили цей поділ в Церкві, цей розкол через ту релігійну сво­боду, через детронізацію Господа нашого Ісуса Христа, знищення християнського суспільства і сум­ління. Ми передбачили, що будуть драми, по-іншому неможливо. Це нова Церква, нові принципи, які суперечать всім традиційним принципам Церкви. І ми бачили це в протистоянні кардинала Беа і кардинала Оттавіані.

У центральній Комісії, в якій я брав участь, перед початком Собору точилася запальна супе­речна між кардиналом Беа і кар­диналом Оттавіані. Кардинал Беа обстоював ліберальне сприйман­ня релігійної свободи, а кардинал Оттавіані захищав традиційне її сприймання. Без сумніву, карди­нал Оттавіані мав рацію. Це зрозу­міло. Він представляв усю Тради­цію. Кардинал Беа підвівся і, ви­ступивши проти кардинала Отта­віані, сказав: «Еміненціє, я проти вашого сприйняття релігійної сво­боди». Після цього запала глибока тиша. На цій комісії були присут­німи 70 кардиналів, 20 єпископів і архиєпископів, також я, що брав участь як президент конференції Західної Африки, крім того, четве­ро настоятелів головних монаших чинів, члени і експерти, які були присутніми, але не брали участі в комісії. Вони були для того, щоб слухати й робити замітки. Загалом сесія відбувалася під головуван­ням Папи Йоана ХХІІІ, але він був відсутній цього разу. Ми всі пере­зирнулися. Два кардинали висту­пили один проти одного у фун­даментальному питанні – питанні Віри. Чи Господь Ісус ще мусить царювати в суспільстві, чи вже ні. І тоді кардинал Руффіні (Ruffini) з Палермо підвівся і сказав: «Ми стурбовані протистоянням наших двох співбратів у такому важливо­му питанні. Наш обов’язок – допо­вісти про це Верховному Автори­тетові».

Хто є Верховним Авторитетом для кардиналів? Без сумніву, це Папа. А оскільки Папи не було, вони хотіли, на мою думку, при­пинити цю дискусію, затушувати проблему і тому сказали: «Допо­вімо Папі». І на тому був би кі­нець. Але кардинал Беа пропус­тив це повз вуха. Він сказав: «Ні, ні, я прошу голосування. Прошу голосування!» Гаразд, відбулося голосування. Слід зазначити, що половина голосів була за кардина­ла Оттавіані. В основному це було духовенство з Південної Америки, а також іспанці, італійці, римля­ни. Але американці, німці, ірланд­ці, французи, англійці підтримали кардинала Беа. Таким чином, но­винки взяли гору, тобто перемог­ли. Перемогли ліберали. Яка це драма для Церкви! Читаючи книж­ку «Вони Його детронізували», ви побачите, що Папа говорить про лібералізм. Всі Папи ХІХ і пер­шої половини ХХ ст. засуджують те, що сьогодні офіційно прийня­те Церквою. Чи ви розумієте тут що-небудь! Ми стоїмо перед абсо­лютно неймовірною проблемою.

Як вони виграли на Соборі? Вони виграли, бо з самого почат­ку зайняли особливу позицію. Ця позиція наказова. Так само, як у суспільстві соціалісти: здобув­ши управління, негайно усувають усе, що їм протистоїть. Це саме відбулося у Ватикані. Відколи лі­берали виграли, всі консерватори зазвичай усувалися. І у всіх архи­єпископствах, голови яких підтри­мували Традицію, їх було усунено. Багато з них самі просили про від­ставку. Бачачи все, що відбувало­ся в Церкві, вони були настільки стурбовані, настільки стривожені, що самі просили про відставку.

Нас було 250 консервативних Отців, що боролися в так званій групі Інтернаціональних Отців Со­бору. Мене було обрано президен­том цієї групи. Але той, хто вико­нував працю, не є президентом, як це дуже часто є в суспільстві, це секретар. І секретарем був Емі­ненція Сізо, архиєпископ Діаман­тики в Бразилії. Він також був членом організації «Боже слово», заснованої в Німеччині. Він був дуже активним упродовж усього Собору разом з єпископом де Ка­стро Майєром, єпископом Карлі. Ми намагалися провадити бороть­бу, передбачаючи близьку ката­строфу. Лібералізм бере гору, що ж відбудеться в Церкві? Це ж буде руйнування Церкви! Це примирен­ня з масонством, примирення з соціалізмом, комунізмом і зі всіма тими помилками! Коли укладаєть­ся угода, боротьба припиняється, Церква більше не буде місіонер­ською. Цей екуменізм буде зни­щувати Церкву внутрішньо! Як, наприклад, хвороба «СНІД». Я вже казав про це у кількох своїх проповідях. Церква сьогодні хвора на «СНІД». Це правда! Я не медик, але так виглядає, що ця хвороба забирає всю силу протидії в орга­нізмі проти різних хвороб, які ата­кують нас щодня. Без цієї хвороби кров і члени тіла діють проти всьо­го, що може знищити наше тіло. Але коли «СНІД» атакує тіло, зни­кає те, що чинить опір. І тоді тіло розкладається, бо немає нічого, що чинить опір, вже немає проти­дії. Те саме відбувається і в Церкві. Немає більше опору. Церква пово­лі псується, Церква руйнується. Церква сьогодні розформовується. Ситуація дуже серйозна. Спробуй­мо опиратися, діяти.

Переважна частина нас була усунена. Наприклад, архиєпископ Дубліна. Я добре його знаю, бо він був моїм другом і членом кон­грегації Отців Святого Духа, Ге­неральним настоятелем якої я був упродовж шести років. Це отець-єпископ Макаде. Він подав у відставку і через 15 днів після того помер. Помер від журби. Я його добре знаю, цей архиєпископ помер від журби. Він був прив’я­заний до Рима всіма силами своєї душі, прив’язаний до Святішого Отця. Його прохання про зустріч із Святішим Отцем було відхилене. Він почувався певною мірою мов­би вигнанцем із Рима. Він не міг цього пережити, його здоров’я не витримало. І скільки єпископів так само не витримало! Я можу наве­сти ситуацію єпископа Морсільо, архиєпископа Мадрида. Єпископ Морсільо був одним із секретарів Собору, їх не було багато, 5 чи 6 секретарів. Всі ці секретарі Собору стали кардиналами після його за­вершення, за винятком єпископа Морсільо, архиєпископа Мадрида. Чому так? Тому що він був консер­ватором, був стійким у своїх ідеях. Він також помер від журби, відчу­ваючи, що його відштовхнули, що не може бути кардиналом, тим ча­сом, як всі інші стали ними. Ні, він зовсім не прагнув отримати кар­динальського капелюха, це була дуже проста людина. Іспанцям, які цікавилися, не розуміючи, чому всі секретарі Собору стали кардина­лами, крім архиєпископа Мадри­да, було сказано: «О, Мадрид – це не кардинальське місто! Карди­нальське місто в Іспанії – Толедо, а не Мадрид». А між тим, єпископ з іншого міста був висвячений на кардинала, хоч там ніколи не було кардиналів. І ось вам доказ: як тільки єпископ Морсільо відійшов, інший архиєпископ, якого призна­чили після нього, був негайно ви­свячений на кардинала в Мадриді. Бачите, яка фальшива причина. І який кардинал зайняв його міс­це! Той, що прихильно поставив­ся до подвійного шлюбу в Іспанії, цивільного шлюбу для бажаючих і релігійного шлюбу для тих, хто цього прагне, в тому числі й для католиків. Можна мати вибір. Ось те, що кардинал Мадрида, наступ­ник єпископа Морсільо, предста­вив як проект на асамблеї карди­налів і архиєпископів Іспанії.

Це означає, що ведеться справжня війна проти всього тра­диційного. Можете дивуватися, що я ще тримаюся, хоч перебуваю під наглядом, починаючи від самого завершення Собору. Якщо б я обі­ймав ще якусь посаду в той час, то цілком зрозуміло, що був би швид­ко усунений також. Але оскільки я був Генеральним настоятелем Отців Святого Духа, це було зро­бити важче, бо тут все залежало від голосування. Я сам подав у відставку в 1968 році. Бо бачив, що конгрегація починає розфор­мовуватися, що конгрегація хоче, щоб я підписав на Генеральній капітулі надзвичайну пропозицію, яку Папа дав усім конгрегаціям. Всі конгрегації мусили збирати­ся й пристосовуватися до рішень Собору. І я бачив, як відбуваєть­ся Генеральна надзвичайна капі­тула. Все було підготовлене для змін у конгрегації в дусі Собору. Я сказав: «Я матиму в історії кон­грегації репутацію того, що підпи­сав акт, який практично є виро­ком нашій конгрегації. Я цього не хочу, я виберу краще відставку, хай інший підписує замість мене, я не хочу підписуватися під зни­щенням моєї конгрегації». Після того мене запросили до конгрега­ції духовенства з питання цієї ка­пітули. Секретар мені сказав: «Як вам відомо, тепер після Собору ми мусимо залишити свободу Отцям у вашій конгрегації організовувати самим конгрегацію. Поїдьте у не­величку подорож до Америки, це вам піде на користь». Я був об­раний Генеральним настоятелем до 1974 р. включно (в 1962 р. на 12 років). Ця капітула відбувалася в 1968 р. Я ще був Генеральним настоятелем і мав проводити цю капітулу згідно з традицією. Гене­ральний настоятель був тим, хто все виконував, призначав комісії, обговорював усе, керував усім. І раптом я став нічим. Вони хотіли поставити трьох керівників на моє місце. Це неможливо. І в конгрега­ції духовенства, замість мене під­тримати, підтримати Генерального настоятеля, сказали: «Поїдьте у невеличку подорож до Америки. Це вам піде на користь». І я зро­зумів, що тут нічого не вдієш. Апо­стольська Столиця мене більше не підтримує, тож я подаю у відстав­ку. Я відіслав лист із проханням про відставку Святішому Отцеві, він прийняв її відразу, очевидно із великим задоволенням..

Ось така ситуація після Собо­ру. Це було жахливо для тих, що дотримувалися Традиції, що її збе­рігали. Це було переслідування, яке триває й сьогодні. Ви можете бачити в різних дієцезіях свяще­ників, які є переслідувані. Чому? Бо вони зберігають давню тради­ційну Св. Літургію, бо вони мо­ляться часослов по-латині (у нас по-церковнослов’янськи. – Прим. ред.), бо тому й тому… Їх пере­слідують! Навіть у маленькому се­лищі чи в малій лічниці, як тільки священик зберігає Традицію, він відразу потрапляє під нагляд сво­го єпископа, під нагляд локаль­ного духовенства. Це жахливо. Я бачив священиків, що плакали, плакали від болю. Вони питають: «Але що ми зробили? Ми викону­ємо те, що від нас вимагали, від­коли ми вступили до семінарії. Ми продовжуємо відправляти Службу Божу, як нас навчили, ту, яка від­правлялася також під час нашого висвячення. Ми молимося завжди однаково. Ми виконуємо наш апо­столят постійно. Ми нічого не змі­нили. Досі єпископи нас хвалили, підбадьорювали нас. І ось раптом від часу Собору ми стали злочин­цями, людьми, яких потрібно пе­реслідувати, усунути з дієцезій. Це страшно, страшно бути свяще­ником!»

Нещодавно один священик- африканець, отець Святого Духа, який відправляє давню Службу Божу й ніколи не відправляв но­вої, сказав: «Я був рукоположе­ний з давньою Службою Божою і буду її зберігати до смерті, нічого не зміню». Він залишився в Брусі. Це місіонер, якого я добре знаю з часів свого єпископства в Дакарі. Визначний місіонер, що жив у бід­ності, як африканці Брусу, чудо­вий місіонер, який знав мову і го­ворив, як туземець. Нещодавно він повертається до Європи, щоб дати шлюб одній зі своїх племінниць. Виконавши це святе діло, він має намір повернутися до Африки, де перебуває вже 40 років. Але керів­ництво конгрегації каже йому:

– Ні, ви не повернетеся більше до Африки, це все.

– Чому? Що я вчинив?

– Бо ви відправляєте Службу Божу давню, Службу Божу святого Пія V.

– Так, я відправляю Службу Божу св. Пія V, і що я роблю пога­ного? Мої африканці дуже задово­лені. Я завжди відправляю ту саму Службу Божу, я нічого не змінив і продовжую, як колись. Вони дуже задоволені.

– Ні, ви не повернетеся більше туди.

Цей місіонер був так прив’я­заний до своїх африканців, до своїх африканських сіл, що хотів вмерти там. Він не міг повернути­ся туди. Пізніше я дізнався, що він отримав притулок в одного свого друга, покинутий Отцями Свято­го Духа. Я гадаю, що він захворів через душевний біль, через те, що не може повернутися до Африки. Він помер зовсім недавно, якихось три тижні тому. Я отримав надру­коване повідомлення від його двох заміжніх сестер і двох одружених братів, які мали відвагу написати: «Помер, щоб продовжувати відправляти Службу Божу св. Пія V». Я написав до його сестри: «Я вас розумію, це справжня причина смерті цього бідного місіонера». І вона відповіла: «Ексцеленціє, я не знала, що мала такого свято­го брата. Я чувала біля нього два дні перед його смертю. Лежачи на своєму ліжку, на якому й помер, він зовсім не дивився на мене. Він був цілковито занурений … у від­правляння Служби Божої. Він від­правляв Службу Божу, лежачи у своєму ліжку. Відмовляв усі молит­ви від початку до кінця, як завж­ди. Він освячував гостії² і прича­щався на своєму ліжку, бо ніхто не прийшов, щоб допомогти вмира­ючому. І перед самою смертю він знову повторював слова зі Служби Божої… Він мене не бачив – так і помер, відправляючи Службу Божу. Це прекрасно! Я не знала, що мала такого святого брата».

Це реальні приклади. Їх мож­на наводити ще і ще. Цей свіжий, бо мав місце три тижні тому. Хіба це не явне переслідування! І вод­ночас говориться про любов до ближнього. Яка любов до ближ­нього – людина вмирає покину­тою, цілком покинутою! Ніхто не прийшов, щоб побути при вмира­ючому, щоб підбадьорити, підтри­мати його. Це огидно, огидно! Але не треба дивуватися – ми маємо справу з лібералами. Один отець сказав, що немає більшого сек­танта, ніж ліберал. І це правда. Їх можна пізнати у випробуваннях. Вони справжні сектанти щодо нас. Вони роблять усе можливе, щоб нас винищити. Роблять усе, щоб перешкодити нам плекати Тради­цію, щоб перешкодити триматися у вірі. Ми мусимо це розуміти.

Ми, 250 єпископів, чинили опір під час Собору, а потім – що роби­ти? Ми об’єдналися після закінчен­ня Собору і намагалися випустити невеличкий бюлетень серед нас, щоб спробувати самим собі допо­могти. На жаль, між нами була від­стань. Одні поїхали до Південної Америки, інші до Італії, одні тут, інші там – і практично нічого з того не вийшло. Кожен на своєму місці намагався триматися. Значна ча­стина з 250 осіб подала у відстав­ку, зазнаючи страждань через те, що бачили, що приходило з Рима і що їх зобов’язувало змінювати… Змінювати престіл, змінювати те й те, змінювати Літургію, змінювати організацію в семінарії, змінюва­ти монаші конгрегації, змінювати вигляд габіту, вбиратися по-ци­вільному і все, що хочеш… Пере­живаючи все це, значна їх частина вибрала відставку і відійшла. Інші, старші, померли. Нас залишило­ся тільки двоє: єпископ де Кастро Майєр і я – ті, що трималися. Єпи­скоп де Кастро Майєр перебував у своїй дієцезії в Бразилії в Кампос зі своїми священиками. Там вони прийняли рішення продовжувати відправляти давню Службу Божу. Їх було небагато – усього 29 свя­щеників. Але це велика дієцезія, яка налічує 900 тисяч душ. Вони продовжували відправляти давню Службу Божу навіть після відстав­ки єпископа де Кастро Майєра, якого змінив справжній тиран. Він повиганяв їх усіх з їхніх парафій. 29 священиків були вигнані один за одним, усі. Не залишилося ні одного. Минуло всього три місяці, як останній з них мусив покинути свою парафію. Це були прекрасні парафії з численними дуже ревни­ми вірними. Але їм вдалося їх усу­нути, бо вони мали публічну силу над ними. Вірні хотіли триматися Традиції, але єпископів (модер­них) підтримувала влада. Що тут поробиш? Нічого. Проти публічної сили нічого не вдієш. І що ж вони вчинили? Побудували навпроти давньої церкви ще іншу церкву, як це робилося в часи протестан­тизму, і так само, як протестанти відбирали церкви в католиків, а католики були змушені будувати свої церкви поблизу. Тепер дієть­ся те саме. У єпископа де Кастро Майєра ще були свої семінаристи. Перше, що зробив новий єпископ – закрив семінарію. Він говорив семінаристам і священикам: «Те­пер треба погодитися відправляти нову Службу Божу». Вони відпові­дали: «Ні, ми не погоджуємося з новою Службою Божою, ми збері­гатимемо Традицію, зберігатимемо давню Службу Божу». – «Гаразд, тоді я закриваю семінарію». І за­крив її. А єпископ де Кастро Майєр позбирав цих семінаристів і побу­дував нову семінарію. Не дуже ве­лику, бо, на жаль, їх тільки вось­меро – це не багато, але все-таки це майбутні священики. Вони за­лишилися вірними, стійкими.

Я започаткував Священиче Братство Св. Пія Х в дещо особли­вих обставинах, бо, перебуваючи поза конгрегацією і без дієцезії, опинився вільним. Семінаристи в Римі (отець Оланьє, наприклад, та інші) звернулися до мене зі сло­вами: «Ваша Ексцеленціє, зробіть щось для нас, наша Французька семінарія в Римі запроваджує змі­ни. Змінюється все; вбираються по-цивільному, немає більше дис­ципліни, радіо є всюди, змінюють Літургію. Це вже тепер не семіна­рія, ми не можемо залишатися там. Зробіть щось для нас». І я сказав: «Добре». Я мав ще деякі зв’язки з друзями, наприклад у Фрібурзі. Там я знав добре єпископа Фрібур­га, Ексцеленцію Шар’єра, і згадав про нього. Я думав про універси­тет у Фрібурзі, який на той час був ще традиційний. Там семінаристи будуть мати кращу формацію. Я мав намір відправити кількох туди. Потрібно було організувати щось, щось робити. Я вирушив туди. Там ми заснували один будинок за зго­дою єпископа Шар’єра. Цей єпи­скоп мені сказав: «Робіть щось, Ваша Ексцеленціє, я повністю Вас підтримую. Я побачив, що все змі­нюється, і не знаю, куди ми дій­демо. Не знаю, куди йде Церква. Мені страшно». Він також дуже переживав. Ми були хворі через ці зміни. Він мені сказав: «Беріть щось, наймайте щось у місті, я вам даю дозвіл, робіть щось». Я винай­няв кімнати, і ми заклали семіна­рію. Вони ходили до університету у Фрібурзі… А потім… університет у Фрібурзі також охопила зараза новизни. Отці-домініканці під час своїх лекцій почали проповідувати нечувані речі. Вони казали у своїх лекціях, що передподружні сто­сунки – це добра річ. Бідні! Вони кажуть це в католицькому універ­ситеті у Фрібурзі! Це кінець. Не варто залишатися в такому домі, як цей. Це неможливо. Після цього ми шукали будинок. І я знайшов Екон. Я отримав Екон за дозволом єпископа Адама, який також був за Традицію. Але він боявся і не встояв, на жаль. Щодо Екону він згодився дуже охоче: «Два будин­ки, якщо ви хочете, Ваша Ексце­ленціє». І ми відкрили семінарію.

Упродовж п’яти років усе йшло добре, хоч сам я був перекона­ний, що драма все-таки не заба­риться, бо я казав: «Я не хочу но­вої Служби Божої, я не хочу змін і літургічних реформ, я не хочу реформ у семінаріях». У післясо­борових семінаріях вимагалося, аби семінаристи були присутніми на радах професорів. Треба було вислуховувати семінаристів, треба було демократизувати семінарію і в результаті треба було робити так звану велику асамблею, на якій семінаристи можуть предста­вити свої бажання і вимоги. Таке рішення в усі семінарії світу на­діслав кардинал Герон. Я сказав: «Це неможливо. Семінаристи не повинні бути такими, ми намага­ємося формувати їх згідно з Тра­дицією, як я сам був формований, як нас формували в минулому». Я гадав, що буду викритий, що хтось донесе на мене, тому що я був під наглядом. І це сталося, звичайно.

Єпископи Франції жахалися від однієї думки, що семінаристи з Екону, сформовані єпископом Лефевром, з’являться одного дня у Франції. Ой, що то буде! Свяще­ники, сформовані згідно з Традиці­єю, з’являться одного дня в наших дієцезіях! Ми не хочемо їх, жодним чином не хочемо! І пішли скарги до Рима. Кардинал Вілло, великий прогресист, відразу сказав: «Так, так, слід покінчити з Економ, по­трібно ліквідувати це». А кардинал Чегара з Марселя оголосив всюди, що з Економ буде покінчено і за шість місяців про нього вже пере­стануть говорити.

Звичайно, до нас прибули ві­зитатори, відбулися консультації в єпископа, а потім видали декрет: «Закривайте семінарію, це кінець. Відсилайте ваших семінаристів». І це під час навчального року, на­віть не дочекалися закінчення. Це було на початку травня, а навчан­ня завершувалося у червні. А тут цей лист: «Закривайте вашу семі­нарію, відішліть ваших професо­рів, відішліть ваших семінаристів». Неймовірно, неможливо зрозуміти, кажучи по-людськи. Ось так вони діяли: за допомогою насильства, зі злістю, з погордою, без найменшої ввічливості. Звичайно, це не мог­ло відбуватися так несправедливо і незаконно, оскільки єпископ Ма­міль, наступник єпископа Шар’єра, не мав права ліквідувати Братство так просто. Якщо якийсь єпископ приймає (акцептує) Братство у своїй дієцезії, він сам не може його ліквідувати, потрібно, щоб його ліквідував Рим. Він може добивати­ся від Рима ліквідації Братства, але сам не може зробити того. Згідно з каноном, якщо якийсь єпископ ак­цептує певне згромадження у сво­їй дієцезії, то сам він не може його ліквідувати. Він мусить домагатися цього від Рима. Саме Рим мусить видати декрет щодо його ліквіда­ції. А тут самочинно єпископ Ма­міль видав декрет про ліквідацію Братства. Проте це не має жод­ного значення, це протизаконно. Я з цим не погодився, що пізніше коштувало мені суспенди. Я так і заявив, що це незаконно. Я писав до Рима, наполягав: цей декрет незаконний, він суперечить тако­му-то канону. Продовжую стояти на своєму, ніби нічого не сталося. «А, ви продовжуєте, ви продов­жуєте висвячувати священиків?!» Я відповів: «Так, немає підстав. Братство не є ліквідоване, бо це все незаконно. Можете тепер по­давати до суду, якщо хочете, але я не можу ліквідувати все. Я буду продовжувати висвячувати свяще­ників». Суспенда також нічого не означає, бо вона базується на не­законному акті. Але що мені заки­дають! З різних дієцезій приходять до мене і кажуть: «Отець-єпископ суспендований, він проти Рима, проти того й проти того». Мені ка­жуть, що я бунтівник, дисидент і таке інше.

Мусимо зрозуміти ситуацію, в якій перебуває сьогодні Церква. Це дуже важливо. Мусимо про­сити в Бога благословення для нашого діла, просити неустан­но. Отець Оланьє був практично першим священиком Братства в 1971 році. Від того часу аж до 1987 року було висвячено близько 325 священиків. Це вже хоч не ве­лика, але армія. І дякувати Бого­ві, число наших семінарій зростає. Тепер ми маємо шість семінарій: Екон, Флавіні, Зайцкофен, семіна­рії в Америці, Аргентині, Австралії. Це надзвичайно! Ви мені скажете, як це сталося, що аж в Австралії, Південній Америці, Америці, в Ар­гентині, в Канаді… Як це сталося, що вас знають аж там? Як сталося, що таке мале селище Екон, якого навіть не знайдеш на карті, тепер відоме в усьому світі? Як це ста­лося?! Це Рим, це він мені наніс удар. Він підкинув мені таку дум­ку, підштовхнув до такого рішен­ня. І відразу всі почали цікавити­ся, почали бігати навколо мене: «Що вчинив цей єпископ, що ста­лося?» Телевізія, радіо, журна­лісти говорили про цю справу. Ця колотнеча, що відбувалася під час моєї суспенди, провокувала та­кож знане місто Лілль. Моє рідне місто Лілль, від якого я не чекав жодних подій. Мої співвітчизники запрошували мене час від часу, щоб відправити Службу Божу. На ній були присутніми часто 50-60 осіб. І ці люди почали мені писа­ти: «Коли отець єпископ буде від­правляти Службу Божу в Ліллі?» І їх нарахувалося 500. Всюди шири­лися вістки про мене, коли я буду відправляти Службу Божу в Ліллі. Вони казали: «Треба підтримати єпископа. Не слід залишати його самого. Треба йому виявити нашу симпатію». Вони приїхали до Лілля з інших міст. Було майже дві тися­чі осіб на Службі Божій в Ліллі. А крім того, радіо, телевізія з усіх-усюд, з Європи і з Америки. Вони приїхали, це неймовірно! Моя се­стра перебувала в Колумбії. Вона мені казала: «Що ти вчинив? Тут журнали тільки про тебе й пишуть тепер!» Якщо б Рим не наніс мені удару, нічого б не сталося, все тривало б так, як було. Ніхто б і не згадав про мене. А це розійш­лося по цілому світу. Молоді люди, читаючи це, говорили: «Слухай, є єпископ, що зберігає Традицію. Це ж чудово! Напишімо туди, просімо його!» І це розійшлося.

Тепер ми маємо 6 семінарій – це надзвичайно! Воістину цьому сприяє саме Провидіння. Адже не я робив цю пропаганду, це все сталося через Боже Провидіння. І потім монахи, монахині… Капу­цини, домініканці, які прийшли до нас на формацію. Капуцини з Мор­го, домініканці з Авріє, священики від Отця Лекаро, що прийшли від­бувати формацію в нас. Це неймо­вірна річ, цей вибух Традиції! Ви бачите самі, як зростає число вір­них. Люди, побачивши цю драму в Церкві, починають усвідомлювати необхідність зберігати Традицію. Збережемо Традицію – збережемо Віру.

Мусимо передати Віру дітям. Звідси випливає необхідність свя­чень священиків, важливість ор­ганізації. Отець Оланьє з усіх сил старається, як і всі наші настояте­лі дистриктів, щоб відкрити шко­ли, преорати настільки, наскіль­ки вони можуть мати священиків. Священиків бракує – це очевидно. Ось така ситуація. Я хотів просто вам пояснити, представити ці речі. І представити їх якнайпростіше. Але слід сказати, ми дуже пережи­ваємо цю ситуацію, і нам нелегко говорити про ці труднощі в Церкві. Ми б воліли краще жити в часи Пія ХІІ. Я бачив Пія ХІІ кожного року, коли був Апостольским Де­легатом Дакару. Яка радість була бачити цього Папу! Папу, який завжди цікавився справами всіх місій. Він закликав, розпитував про все, цікавився всім. Так чу­дово було контактувати з Папою Пієм ХІІ! Він мав цього апостоль­ського духа Церкви, розуміння сенсу Церкви. Від часу Собору це біда, це справжнє лихо.

Але ми мусимо працювати. Якщо ви бажаєте дізнатися біль­ше – прошу читати наші книжки. Можливо, що в ваших родинах є особи, не досить обізнані, не до­бре інформовані, які вас критику­ють за те, що ви з єпископом Ле­февром, що ви з Економ. Беріть, читайте самі і дайте читати іншим. Судіть самі дії цього єпископа. Су­діть, чи ми справді такі, як про нас кажуть, нібито ми хочемо поділити Церкву. Ми нічого не змінили, ми продовжуємо те, що було колись. Я особисто нічого, нічогісінько не змінив ані в Доктрині (Навчанні Церкви), ані в Літургії. Ми про­довжуємо викладати все те, що нам викладали в семінарії як те, що потрібно обов’язково знати і зберігати. Ми мусимо зберігати Службу Божу, зберігати Доктрину (Навчання Церкви). Бо несподі­вано деякі особи духовні обира­ють нову орієнтацію, ліберальну орієнтацію. Ми з самого початку знали, що це буде катастрофа для Церкви. Катастрофа! І ось тепер ми можемо констатувати цю ката­строфу в Церкві. Досить прочитати замітки в журналах, надруковані з приводу візиту Папи до Америки, щоб бачити, в якому стані перебу­ває там Церква.

Католики Америки захищають гомосексуалізм. Вони атакують Папу, бо Папа каже: «Ні – гомо­сексуалізму». Неймовірно! Вони просять єпископів шлюбу для священиків, а єпископи просять рукоположень на священиків для жінок. Американські єпископи! Де ми є? Що відбувається в Церкві?! І не кажімо, що нічого не відбу­вається. «Це ви вперті у вашому способі діяння і бачення. Ви при­стосуєтеся до цього незабаром», – скажете ви нам. Пристосуєтеся до чого? До цього?! Якщо я скажу, що пристосовуюся до цього, тобто до модерного часу, що робитиму так, як вони, то я можу замкнути на ключ мої семінарії, це кінець. Мені не вдасться досягнути більшого успіху, ніж вони. Якщо вони му­сили закрити свої семінарії через різні нововведення, через брак покликань, так само станеться і з моїми. Якщо я послугуюся тим са­мим принципом, то це станеться й з моїми семінаріями. А коли ми поглянемо на семінарії, які збе­рігають Віру, то там покликання приходять, і покликання серйозні. І праця там ведеться.

Ось таким чином я намагався сказати це, щоб вас підбадьори­ти, щоб спробувати вам дати зро­зуміти, що ми не бунтівники і не противники Папи. Я особисто був завжди вірним щодо папства і це завжди казав нашим семінарис­там і вірним. А мені кажуть: «Ви не вірні Папі». У тому, як Папа не зберігає нашу Віру, не приходить на допомогу нашій Вірі, я не можу його наслідувати. Мені дуже жаль. Це виглядає абсолютно так, коли батько родини каже своїм дітям: «Ідіть, вчиніть крадіжку у вели­кому магазині, вкрадіть, бо ми потребуємо продуктів». Чи діти зобов’язані це вчинити? Ні, крас­ти не можна, це заборонено. Це те саме, коли вам кажуть: «Потрібно запровадити екуменізм і братер­ство зі всіма релігіями». Нібито всі релігії подібні між собою. Це неможливо, ми втратимо Віру! Це неможливо! Вони хочуть отруїти нашу Віру, ми проти цього. Ми хо­чемо зберігати нашу Віру. Навіть якщо сам Папа заохочує до цього. У цьому він не може бути непо­мильний. Він непомильний в добре визначених обставинах, коли каже для цілого світу вірити в ту чи іншу правду і звичаї, але не в те, що він робить. Він може дуже добре чи­нити акти, що ведуть до апостазії, втрати Віри. Можливо, він робить це несвідомо, я не кажу, що з пов­ним усвідомленням, але може. Го­сподь Бог об’явив в Апокаліпсисі, що настане загальна апостазія, а в Євангелії від св. Луки сказав: «Коли Господь знову прийде, чи хтось матиме ще Віру на землі?» Ці слова сказані нашим Господом в Євангелії від св. Луки. Коли Го­сподь знову прийде на землю, то чи знайде Він Віру на землі?

Щоб ця Віра зникла, щоб ми мали цю загальну апостазію, по­трібно, щоб настав занепад Рима. Якщо Рим не занепаде, якщо весь цей організм, Римська Курія, за­лишиться стійкою у Вірі, Віра не зникне, це неможливо. Треба, щоб Бог позволив, допустив це неймо­вірне випробування для Церкви, коли Рим буде, мовби у хмарах, у затемненні. У хмарах двознач­ності, сумніву, помилок, лібераліз­му.

Ми переживаємо час великої таємниці. Але це не повинно бути для нас приводом до безнадії, ми не повинні казати собі: якщо це так, не варто бути католиком і збе­рігати Віру, не варто практикувати. Ми мусимо спасти наші душі! Тож тепер, як ніколи, нашим обов’яз­ком є стійке зберігання Віри, в час, коли небезпека зростає. Це час, коли треба підвестися і маніфесту­вати нашу Віру. Ми повинні діяти, як мученики. Мученики віддали своє життя за те, щоб зберегти свою Віру. А ми ще не віддали сво­го життя, не пролили своєї крові. Але ми можемо дати нашу актив­ність, нашу молитву, нашу жертву, нашу вірність обов’язкам – за Віру.

Довірмося Матері Божій з Фа­тіми, яка прийшла спеціально в ці часи. Вона приходила в 1917 р., і в річницю цих об’явлень ми зби­ралися, щоб Її благати, просити Її прийти нам на допомогу. Мож­на сказати, що це Вона – Та, яка хотіла нас застерегти. Вона мовби брала нас за руку і казала: Вва­жайте, вважайте, бо настане для вас дуже тяжкий період. Вважай­те, бо настане комунізм, який по­шириться по всьому світу; стере­жіться, моліться, чиніть жертви, тримайтеся стійко у Вірі. Беріть вашу вервицю, моліться!

Слухаймо порад Пречистої Діви, і Вона нам допоможе жити як справжні католики».

Із книги Архиєпископа Марселя Лефевра
«Вони Його детронізували»

¹ У зв’язку з наведеними тут окремими висловлюваннями кардинала Ратцінгера мусимо зауважити, що з плином часу ми були свідками певної еволюції його поглядів у бік прихильного ставлення до Традиції. Справді, упродовж свого пастирського служіння він мав не­однозначне бачення проблем і питань розвитку Церкви. Так, будучи священиком-теологом і беручи участь у ІІ Ватиканському Соборі, він поділяв і підтримував радше модерністичні погляди, проте згодом, ставши кардиналом і побачивши сумні наслідки нововведень того Собору, почав схилятися до переконання в необхідності збереження традиційного віровчення у Церкві. Вже тоді його називали консерватором. Ставши Папою Венедиктом ХVІ, він проявив себе ще послідовнішим, так би мовити, традиціоналістом. За його понтифікату до Церкви була повернена Тридентська Меса, так звана Меса Всіх Часів, яка відправляється сакральною латинською мовою. Святіший Отець знову почав причащати вірних на колінах. Згодом з його ініціативи були розпочаті переговори з Братством Святого Пія Х, він зняв екскомуніку з послідовників Архиєпископа Марселя Лефевра, накладену на них його попередником Папою Йоа­ном-Павлом ІІ, яку сам же свого часу й мусив йому підготувати й представити, оскільки був першою особою в Конгрегації віровчення Ватикану.

Бачачи віднову Церкви у Її безумовному поверненні до Традиції і працюючи в цьому напрямку, Святіший Отець Венедикт ХVІ постійно відчував «тихий» спротив своїх співбратів у служінні, зазнавав гострих нападок ліберальних світських і лібералізованих церковних ЗМІ.

Майже про всіх Римських Пап, що провадили Святу Церкву до ІІ Ватиканського Собору, включно з Пієм ХІІ, модерністи люб- лять говорити, що ті, мовляв, сьогодні вже б не написали багатьох своїх енциклік і послань, у яких відстоювали традиційну науку Католицької Церкви. Так само, лише в зворотному порядку, цей їхній вислів можна застосувати й до Папи Венедикта ХVІ, сказавши, що він багато чого не написав би і не зробив би пізніше з того, в чому був переконаний і що обстоював у минулому. Тому Венедикт ХVІ залишиться в засобах масової інформації і загалом у людській свідомості як Папа-консерватор, який, всупереч модерністичним тенденціям у Церкві, намагався привернути Їй правдиве лице або, іншими словами, – він обтер змучене, зневажене й принижене лице Святої Традиції. – Прим. редактора українського видання.

² Гостія (лат. hostia, «частинка») – хлібець для Св. Причастя.