Коли загнаний в кут, коли
губиш маршрут і здаєшся практично
без бою, порятує оце: «Я з тобою,
я тут,
ти не бійся,
я тут,
я з тобою!»
Юрій Іздрик
Він не був завжди поряд, але двері його майстерні і його дому завжди були відчиненими. І серце – воно теж. Часом здавалося, що сонце носив у долонях, що сонце було всередині нього…
Масштаб постаті Богдана Сойки можна зрозуміти лише особисто – слухати його, спостерігати за тим, що і як він робить, спілкуватися... Навколо нього нас об’єднувала, мабуть, не якась конкретика, а сама інтонація, підхід. Простий, дотепний і серйозний, іронічний, неконфліктний, дуже розумний і виважений. З п. Богданом було легко, він був унікальною людиною. Ми його любили. Дуже. Досі любимо…
Якось, коли я вперше взяла в руки гітару, яка стояла в кутку майстерні, п. Богдан полишив малювання і заходився вчити зі мною ноти, перебори, акорди. І перша пісня, якої тоді навчив – «Страдальна Мати», бо займалися в час посту. Тоді й сказав, що мріє про струнний оркестр у нашій церкві. Засиділися до пізньої ночі (як це часто бувало), тому п. Богдан провів мене додому. Коли вже стояли біля будинку, він глянув в небо і сказав: «Дивись, мільярди зірок. Яка ж то краса, яка гармонія! І як ідеально ті небесні світила збираються в сузір’я! Бог – найкращий Митець! Який Він добрий, що дає нам змогу бачити таку чудову красу. Треба Йому дякувати й не переставати захоплюватися тими чудними витворами».
З п. Богданом можна було говорити годинами, можна було годинами його слухати й не сказати ні слова. Часто бувало, що він брав якусь зі своїх книг, починав читати й пояснювати прочитане. Читав надзвичайно багато. Давав книги додому і постійно розпитував про враження.
У його майстерні часто звучало «Радіо Марія». Пан Богдан ділився враженнями від інтерв’ю чи програм, які почув. Аналізував дуже глибоко, без зайвих емоцій чи упередженості. Хіба дуже обурювався, що світ відкинув свого Творця. Про це говорив постійно і, здається, шукав тому якихось причин, але не приймав жодної з них.
Часто запрошував прогулятися з ним садом. Не втомлювався говорити, яким же прекрасним створив світ Господь і як ми не помічаємо цього, як помилково сприймаємо всю красу за щось належне і нормальне. Ми могли майже годину спостерігати за бджолами на маках чи птахами на деревах.
Часто розповідав про дружину Мілу, десятки разів показував свої малюнки, на яких вона зображена. Розповідав лагідно і якось тепло, з неймовірною любов’ю і тихим смутком.
Говорив про вибір, пошук свого місця в житті і справжні цінності, принципи, яким зраджувати не можна. Про те, що Господь є справжнім щастям, що точно не шкодуватимеш колись, що обрав Його своїм провідником у житті, це даруватиме радість і спокій.
А раз навіть сказав: «Не починаю вже нових робіт, доробляю розпочате. Скільки та людина хоче жити на землі? Та вічно тут жити не будеш… Не для того ми тут. Всім нам колись треба буде вмирати…» Як же легко й спокійно він про це говорив! А я думала: та як же ми без Вас?!!
Завжди бажав здоров’я і благословляв. Чи то в дорогу додому за кількасот метрів, чи кудись за понад тисячу кілометрів. Завжди бажав Божої помочі, але застерігав, щоб не обурювалися через невдачі. Часом з усмішкою: «Чого дитина так переживає за ті іспити і дипломи в університеті? Забагато освіти віддаляє нас від Бога. Ми думаємо тоді, що можемо створити, що нам тільки заманеться, і всім керувати, думаємо, що можемо керувати своїм життям. Сьогодні більше не вчися, послухай птахів, помилуйся квітами і дякуй Богові за всю красу. Вона була до і буде після нас. Добре, що можемо милуватися нею. І ні одна квітка не зів’яне від того, якщо ти здаси на «4», а не на «5». Знову усміхнувся й побажав скласти на «відмінно».
З ним хотілося ділитися усім, та часом можна було ні про що не говорити, а все одно отримати відповіді на запитання або віднайти загублений спокій.
У його майстерні і домі завжди панувала атмосфера, яку неможливо описати. Було дуже затишно і якось спокійно. Такі зустрічі ніколи не були короткими. Навіть якщо й поспішала у якихось справах, завжди кортіло заглянути на хвилинку. Навіть коли взагалі не було часу, навіть коли була десь дуже далеко. Він телефонував і питав: «Де дитина пропадає? З дитиною все добре? Зайди, як будеш у Янові».
Ми його любили. Дуже. Досі любимо… Нам невимовно важко від такої втрати, але п. Богдан, напевне, обурювався би, якби ми не хотіли його відпустити. Він стільки говорив про небо і справжнє щастя! Як же він любив Творця тут, на землі…
Таких більше нема. Нам його не вистачатиме. Вже не вистачає.
Хай Бог дарує йому вічну радість!
