Лурд «Я – Непорочне Зачаття»

Історія об’явлень Матері Божої у Лурді та життя св. Бернадетти

ВІДВІДУВАЧІ

Влітку до Лурда приїхало чи­мало туристів. Не лише з Парижа, а й з інших регіонів Франції. Пре­са писала про об’явлення, і таким чином Лурд став найпопулярнішим містом країни.

Кожен, хто прибув до Лурда, звісно, хотів побачити Бернадетту. Тож у неї було чимало клопотів, щоб відповісти на сотні запитань віруючих і невіруючих туристів, допитливих людей. Її простота, привітність, а особливо терпели­вість, впадали в очі всім, хто з нею зустрівся.

Один багатий пан попросив молодшого брата Бернадетти при­нести йому з печери води. За це він ще й дав йому золоту монету. Хлопчик з гордістю показав її Бер­надетті. Сестра його за це покар­тала й наказала повернути моне­ту.

Доступ до печери охороняла сторожа. Вартовий попередив од­ного пана, який ішов у напрямку до печери: «Вибачте, ви не чита­ли, що там написано?»

– Так, читав, пане. Читав і роз­порядження пана старости.

– Ну, а вас хіба розпорядження пана старости не стосується? За­ходьте, прошу, складемо протокол і заплатите штраф. Ваше ім’я, будь ласка?

– Луї Вейлет, шеф-редактор журналу «Лауніверс».

– Прошу проходити далі...

– Мадам, ви не знаєте, що воду з джерела заборонено брати? Як вас звати, мадам? – запитав вар­товий.

– Брут, – відповіла дама дещо розгублено.

– А ви не родичка адмірала Брута?

– Це мій чоловік.

– Мадам, знаєте, ми намага­ємося дотримуватися розпоря­джень в інтересах його величності цісаря...

– Я несу воду якраз для її Ве­личності цесарівни Євгенії...

Імператор Наполеон ІІІ, який тоді побував у курортному містеч­ку Біаріц, сказав:

– Події біля печери або фаль­шиві, або правдиві. Коли вони фальшиві, то зникнуть самі по собі. Але якщо правдиві, розвит­ку подій ніхто не зупинить. Так чи інакше, а заборона доступу до печери – зайва справа. Її потрібно відмінити.

Через кілька днів, 5 жовтня, перед вступом до печери можна було прочитати розпорядження наступного змісту:

«Староста міста Лурда на під­ставі нових даних прийняв таке рішення: «Розпорядження від 8 червня, яке стосується печери Массаб’єль, скасовується. Старо­ста А. Лакад».

Ось так проста дівчинка, яку обрала собі Матір Божа, свята Бо­городиця, привела великі юрби народу до печери Массаб’єль.

Ось так цісарівна подбала про те, аби зникла загорода від пече ри, щоб уряд не забороняв при­ходити й не ставив перепон між Матір’ю Божою та її дітьми. Наказ Наполеона ІІІ був бажанням цеса­рівни Євгенії.

А що відбувалося в той час із Бернадеттою, коли міська управа, префектура, поліцейський комісар і міністерства були схвильовані подіями в Лурді? Декан міста Лур­да Пейрамал знову запросив її до себе.

– Мала Бернадетто, я і пан док­тор Дозо вирішили, що для тебе було б найкраще, якби ти пішла до школи. Знаю, що до тебе часто чіпляються чужинці, туристи, від­відувачі й немилосердно випиту­ють та мучать.

Бернадетта погодилася, і бать­ки відвели її до сестер-монахинь. Милосердні сестри доглядали за громадською та військовою лікар­нею й водночас навчали у школі дівчат. Мати-настоятелька пере­дала Бернадетту під опіку сестри Марії Жерод, яка доглядала за нею з великою терпеливістю і любов’ю. Не скоро Бернадетта навчилася читати. Були в неї і мовні пробле­ми, адже французька літературна мова була для неї чужою, оскільки вдома дівчинка розмовляла лише на діалекті свого краю.

– Я ніколи не вивчу цього завдання… – не раз скаржилася Бернадетта сестрі Марії. – Сестро Маріє, ви мусите цілу книгу втовк­мачити мені в голову!

ВТРУЧАЮТЬСЯ ЛІКАРІ

Два чоловіки отримали пораз­ку, якої їм завдала Діва Марія з Массаб’єль. Це був Бітал Доту, ці­сарський державний прокурор, і барон Массі, префект департамен­ту Високі Піренеї. Барон Массі не любив Бернадетти, ба навіть від­чував до неї зневагу. Він був пе­реконаний, що лише вона є дже­релом усього неспокою та напру­ження в його департаменті. Доки Бернадетта не вступиться з очей французів, доти не буде в Лурді та його околицях спокою. Адже всі намагання знайти в дівчини обман були марні.

Барон Массі відчував, що в нього є ще одна зброя. Дотеперіш­ні лікарські обстеження зазнали невдачі. Лікарі здебільшого кон­статували, що «Бернадетта Субіру, крім астми, цілком здорова. Вона не скаржиться на болі голови і не страждає від нервових хвороб».

Префект із такими висновка­ми не погоджувався. 25 березня 1858 року він написав старості Лурда листа, в якому просив, щоб той дозволив обстежити душевний стан Бернадетти. Тут може бути шанс, як вирішити цей випадок. Лунали голоси, які твердили, що Бернадетта – симулянтка та істе­ричка, тому її слід визнати ненор­мальною

За поданням префекта старо­ста Лакад обрав для цього трьох лікарів, які мали докладно обсте­жити Бернадетту. Двоє з них були з Лурда, третій – доктор Лакрамп з Аспін. Найбільш шанованого док­тора Дозо він не покликав. Мож­ливо, тому, що той часто бував під час візій Бернадетти і був схиль­ний вірити в надприродні сили, а також виявляв свої симпатії до об’явлення.

Бернадетту нарешті оглянули в лікарні у присутності настоя­тельки. У результатах обстеження говорилося: «Нічого не свідчить про те, щоб Бернадетта була заці­кавлена привертати до себе увагу публіки. У неї спостережливий ха­рактер, тож можливо, вона стала жертвою обману чуттєвих органів. Ми, нижчепідписані, гадаємо, що дівчина Бернадетта Субіру потра­пила у стан натхнення, якогось захвату, який кілька разів повто­рився. В такому стані виникає ду­шевне збудження, вчинки якого пояснюються в межах феномену візій. Хвороба, яку можна припи­сати Бернадетті, лежить у межах норми, яка не загрожує здоров’ю дитини. Однак, правдоподібно, Бернадетта залишить свої звички, забуде про печеру та про події, пов’язані з об’явленнями».

Як бачимо, у звіті лікарів від­чутна певна тенденція. Одне мож­на певно сказати, що в ній іде мова про істерію, епілепсію або іншу ду­шевну хворобу. Всі підозри, скар­ги на Бернадетту розсипались, як піщаний будинок. Таким чином, уряд втратив останню можливість законним способом переслідувати Бернадетту.

Але уряд цим фактом не задо­вольнився. Навпаки. Поліція сис­тематично чинила обшуки в домі батьків, родина перебувала під наглядом поліції. Переслідуван­ня зайшло так далеко, що поліція хотіла знати, що Бернадетта п’є і їсть, контролювали чай, який при­несла їй сусідка.

ЄПИСКОПСЬКА СЛІДЧА КОМІСІЯ

Лурд належав до Тарбецької єпархії. Єпископом у Тарбе був Бертран Север Лауренс. За подія­ми в Лурді він стежив дуже уваж­но. Крім того, його про всі справи докладно інформував курдський декан пан Пейрамал. Одного разу під час відвідин декана у єписко­па, той сказав йому: «Пане декан, якщо массаб’єльська Діва є справ­ді Пречистою Дівою Марією, то про це в останній інстанції може вирі­шити лише Рим, і я буду каятися, щоб вона мені простила. Але до того часу я, як тарбетський єпи­скоп, чинитиму труднощі, наскіль­ки це з мого боку можливе. Це мій єпископський обов’язок».

Та наплив народу до печери і кілька чуд примусили єпископа зробити крок – призначити слідчу комісію. 7 грудня 1860 року комі­сія викликала Бернадетту у Тарбе до монсеньйора Лауренса. Берна­детту опитувала комісія з дванад­цяти осіб. Крім членів комісії, були присутні і лаїки. Спочатку вони вислухали Бернадетту. Виглядало, що вона виступала не як свідок, а як обвинувачена. Знову й знову дівчинка була змушена розповіда­ти про свої переживання, вражен­ня і почуття. Вона говорила точно, реально, чітко і сухо. Весь час її перебивали, щоб підтвердити від­повідь або перевірити.

Один канонік запитав її, які та­ємниці передала їй Діва Марія.

– Ці таємниці стосуються лише мене, – відповіла Бернадетта. – Якби я вам про них розповіла, це б не було вже таємницею.

Секретар Фуркаде списав ба­гато паперів, документів.

– Чи мала Найсвятіша Діва навколо себе сяйво? – спитав її один із членів комісії.

– Сяйво? – не зрозуміла Берна­детта. Вона не знала, що означає це слово. Коли їй пояснили, ді­вчинка відповіла: «Так, Діва Марія була оточена тонким, приємним світлом».

– Та думка, що тобі сказала Діва, щоб ти їла рослини, мені зда­ється не гідна Найсвятішої Діви… – додав інший член комісії.

– Але ж ми також їмо салат! – відповіла Бернадетта.

Під кінець її просили, щоб вона точно повторила слова Матері Бо­жої, сказані 25 березня. «Я – Не­порочне Зачаття…» – Бернадетта встала, підняла руки до небес, потім їх розвела, ніби молилась. На обличчі в старого єпископа з’явилися сльози. Після закінчен­ня допиту він сказав своєму Гене­ральному вікареві: «Ви бачили цю дівчинку?!»

Метою праці комісії було не лише описати дівчину Бернадет­ту, але й довідатися, чи лурдська вода, яка допомогла видужати лю­дям, має природні чи надприродні властивості. А крім того, комісія мала встановити, чи погляди, від­повіді і з’яви Бернадетти не прихо­вують у собі щось підозріле або чи не походять вони «згори».

ВИДУЖАННЯ

Оздоровлення не лише не мали кінця-краю, але їхня кіль­кість зростала з місяця на місяць. Свідчення лікарів про окремі осо­бливі видужання передали докто­ру Вержезу, професорові медич­ного факультету Монтеліра.

Доктор Вержезу поділив ці свідчення на категорії.

До першої категорії належали, на його думку, видужання незви­чайні, яких медична наука не в змозі пояснити, але в таких ви­падках чудо було лише правдопо­дібне. Таке видужання, як доказ чуда, не береться до уваги.

До другої категорії належали випадки, котрі не можна поясни­ти природним способом, але їх на­укове пояснення наразі з різних причин неможливе.

До третьої категорії він зара­хував видужання, які повністю ви­ходять з-під контролю природних законів, їх не можна пояснити на­уково, вони є справою вищої сили.

Із багатьох незвичайних виду­жань комісія обрала сім випадків, які можна було включити до тре­тьої категорії. З них ми вибрали два.

Марія Моро була найстаршою донькою родини Моро із Тартаса. Їй було шістнадцять років, вона відвідувала школу в Бордо. Одно­го дня у неї з’явилася важка хво­роба очей. Доктор Бермон, відо­мий офтальмолог університету в Бордо, констатував захворювання сітківки обох очей і небезпеку слі­поти. Відчайдушні батьки не хоті­ли змиритися з такою долею. Вони вирішили виїхати у Париж. За день до їхнього від’їзду випадко­во батькові до рук потрапили га­зети, які повідомляють про рапто­ве видужання пані Ріццо, вдови із Лурда. Батько Моро змінив напрям шляху. Замість Парижа поїхали в Лурд. Мати поклала сліпій Марії на очі хусточку, яку намочила в лурдському джерелі. Через кілька хвилин зняла хусточку з очей і ра­дісно скрикнула. Цього крику ні­хто, хто його почув, ніколи не за­буде! Марія бачила! Батько подав їй газету до очей: вона читала! Депутація єпископської комісії по­їхала у Бордо до доктора Бермона. Професор був безпорадний. Він по суті капітулював, бо видужання не можна було нічим пояснити.

І друге видужання було бли­скавичне. Воно відбулося так. 12-річний Юліус Роджерс Ласаже з Бордо, син урядовця митниці, став жертвою небезпечної хворо­би – рак гортані. Ракова пухлина гортані не дозволяла приймати будь-яку густу страву. Лікар Нож і професор Руже використали всі доступні лікарські засоби. Гор­тань хлопчика з кожним днем все більше і більше ставала меншою і непропускною. Нарешті, залиши­лась мала щілинка, яка пропуска­ла лише кілька крапель молока чи води. Юліус почав худнути, йому загрожувала смерть від голоду. Мати відвезла хлопця на курорт біля моря. Але це не допомогло. Щодня хлопця виносили на бе­рег моря. Там він знайшов пожов­клу газету, в якій прочитав, що в Лурді видужала Марія Моро. Він знав, як негативно сприйме таку вістку його невіруючий батько, як він може його висміяти. Вирішив, що покаже газету лише тоді, коли його відвезуть у Бордо, щоб там померти. Але пані Ласаже врешті побачила газету. Вона вимагала, щоб батько відвіз хлопця в Лурд. Батько сам поніс хлопця до пече­ри. Коли Юліус зі страшним зусил­лям випив склянку води, батько, колишній офіцер, подав хлопцеві сухар і сказав: «Їж!» І Юліус їв. Без труднощів хрумкав і ковтав, як здорова людина. Батько закри­чав: «Юліус їсть!» Люди біля пе­чери почали від радості й щастя плакати.

Марія Моро і Юліус Ласаже – це лише два випадки з п’ятнад­цяти, видужання яких природним шляхом єпископ Лауренс і доктор Верже не вміли пояснити і зараху­вали це до чудес.

Біля джерела води видужали сотні хворих. Це було неймовірно! Тисячі й тисячі людей, які приїха­ли в Лурд, щоб тут знайти здоров’я і життя, теж видужали духовно.

І серед тих людей жила Берна­детта. Так просто, мовби її це вза­галі не стосувалося.

Одна з багатьох жінок до неї звернулася так: «О, ти наша обра­нице, ти – свята!»

Бернадетта з гнівом поверну­лась до неї і сказала: «Яка ви дур­на!»

Її життя не було легким.

АНАЛІЗ ВОДИ

Експертиза пана Лотоза, апте­каря і хіміка із Тріє, 6 травня 1858 року.

«Я гадаю, що не перебільшую, коли стверджую, що медицина, з огляду на загальний склад міне­ральних речовин, які містяться в цій воді, не буде вагатися при­знати її лікувальну силу і, таким чином, включить її до списку міне­ральних вод краю».

Експертиза пана Філбола, чле­на академії наук в Тулузі, 7 травня 1858 року.

«Підписавшись, я стверджую, що зробив аналіз води із джере­ла поблизу Лурда. З аналізу води біля печери в Лурді випливає, що це звичайна вода для пиття, склад якої досить точно відповідає джерельним водам гірських кра­їв з вапняковим грунтом. Вона не містить у собі ніяких речовин, які б давали право використовувати її для терапевтичних цілей. Можна її пити без того, щоб вона комусь зашкодила або принесла користь. Такі експерименти дозволяють зробити висновок, що з водою безумовно пов’язана надприродна сила».

ЛУРД ВИЗНАНИЙ

18 січня 1862 року Бертран Сі­вер Лоуренс, єпископ із Тарбе, ви­дав послання (пастирський лист), яким Церква визнавала об’явлен­ня в Лурді.

«Після докладного вивчення і з’ясування ми прийшли до виснов­ку:

1. Стверджуємо і визнаємо, що Непорочна Діва Марія, Матір Божа, справді з’явилася Бернадетті Субі­ру. Було це в печері Массаб’єль поблизу міста Лурд 11 лютого 1858 року, це тривало і в подаль­ші дні, усього – вісімнадцять разів.

Ці об’явлення правдиві, і як такі, ми рекомендуємо їх віруючим нашої єпархії.

Наші судження покірно пред’являємо Святішому Отцеві.

2. У нашій єпархії дозволяємо шанувати Нашу Милу Діву Марію біля печери в Лурді та одночасно без нашого дозволу забороняємо публікувати молитви, пісні і книги, які мають стосунок до цієї події.

3. Йдучи назустріч волі Най­святішої Діви Марії, яка неоднора­зово давала про це знати, ми по­становили побудувати на території біля печери святиню для вшану­вання Найсвятішої Діви Марії. З особливим довір’ям звертаємося до молодіжних спілок, Маріянської конгрегації, до братств Найсвяті­шої Діви Марії і до всіх шануваль­ників Непорочного Зачаття Пречи­стої Діви з проханням про надання ефективної допомоги.

Бертран Сівер,
 єпископ із Тарбе».

БУДІВНИЦТВО ЦЕРКВИ

– Будемо будувати церкву. Це сказала Найсвятіша Діва Марія, і ми Її бажання виконаємо! Побу­дуйте прекрасну церкву. Будьте, як Мікеланджело! – декан Пейра­мал розірвав проекти та плани, які склав єпископський архітектор. – Зведіть величаву церкву, не таку малу! Будуйте, як Мікеланджело!

Єпископ усміхнувся: «А хто за це заплатить?»

– Найсвятіша Діва Марія!

Незабаром почали будувати великий і дуже гарний собор. І справді – за нього заплатила Най­святіша Діва Марія.

Багаті давали щедрі пода­рунки, банкіри – золото, селяни були особливо щедрі, бідні давали стільки, скільки могли, але від щи­рого серця. І не одна вдова дала останній гріш, робітники дарува­ли важко зароблені гроші. Пошта в Лурді не встигала реєструва­ти гроші – стільки їх надходило. Були змушені допомагати поштарі з околиць.

Єпископ із Тарбе поступово придбав землю поблизу печери. Це була велика площа, яка мог­ла прийняти кількатисячні маси людей. Не було ще дозволу для будівництва. Його мав дати уряд Франції. Про це подбав пан До­за-Дембарер, який був депутатом від тамтешнього краю.

Нетерпеливий Пейрамал не чекав дозволу для будівництва. Він організував безробітних із навколишніх околиць і дав їм ро­боту. Спочатку треба було побуду­вати опорні стіни, щоб не дійшло до зсуву землі між скалами і пе­черою, пізніше вони почали ро­бити дорогу, із джерела зробили три художньо оздоблені крини­ці. Монсеньйор Лауренс доручив єпископському архітекторові ви­готовити нові проекти, на підставі яких постане набагато більша, ве­личніша й маєстатичніша церква. Керівником будови призначив сво­го товариша пана Лаборде-Малоя. Вони товаришували з дитинства: разом бавилися, бігали по луках і ходили до школи.

Робота була колосальною. Не обійшлося без труднощів. Оскіль­ки грунт у багатьох місцях був не­рівний, місцями мокрий, велику площу треба було засипати, деінде вирівняти. Мури були товщиною у два метри і мали двадцять ме­трів висоти. На них потрібно було ще оперти сім могутніх колонних опор. Скали треба було усунути за допомогою динаміту, тож горбок Массаб’єль було знесено й зрівня­но з лукою. Доступ до печери був розширений так, що одночасно тут могло вміститися багато тисяч лю­дей.

СТАТУЯ ДІВИ МАРІЇ

Двом дамам із Ліона на ім’я Де ла Курс спало на думку, що треба зробити статую Святої Богородиці й поставити її на тому місці, де з’я­вилася Діва Марія. Початковий ка­пітал вони мали у своїх руках, об­рали дамський комітет, який мав призначити достойного скульпто­ра, котрий був би здатний вигото­вити мадонну Діву Марію. Таким скульптором став Фабіш із Ліона. Він прийшов до Бернадетти й по­просив її докладно розповісти про обличчя, руки, ноги, одяг, вуаль, стрічку й рухи Діви Марії. Дівчин­ка повторювала кілька разів, поки скульптор зробив перший ескіз.

– Ну що, так Вона виглядала? – спитав її нарешті художник.

– Ні, пане.

– Всі ваші дані маю на папері – чого тут ще бракує?

– Не знаю, пане.

Через кілька днів скульптор знову підійшов до Бернадетти зі статуеткою, яка мала служити мо­деллю для майбутнього твору.

– А тепер Вона подібна? Подо­бається?

Бернадетта не хотіла кривити душею, тому вирішила за краще помовчати.

– Скажіть мені, – благав скуль­птор, – скажіть, будьте ласкаві, в чому саме різниця між вашою Ді­вою Марією і моєю?

– Та моя Діва Марія була при­родніша, ніж ваша, Вона у вас вийшла якась втомлена… – заува­жила Бернадетта.

Скульптор знову взявся за ро­боту. Нарешті закінчив її, і Берна­детта на цей раз була задоволена. Не так просто зобразити долотом небесні, Божі лінії.

4 квітня 1864 року статую було поставлено на місце в печері. Бер­надетта не змогла взяти участі в цьому акті, бо її мучила сильна астма.

У перші дні травня 1864 року єпископ із Тарбе видав послання (пастирський лист), яким розпочи­налося публічне шанування і по­клоніння Нашій Милій Діві з Лурда.

19 травня єпископ Лауренс по­святив п’ять вівтарів у крипті. Все було підготовлено до урочистого відкриття.

20 травня 1866 року монсень­йор Лоуренс, єпископ із Тарбе, відправив першу Святу Службу Божу в печері. Були присутні де­кан Пейрамал та багато священи­ків з усіх околиць. І Бернадетта взяла участь у цьому. Вона май­же весь час пакала від щастя, бо наказ «Непорочного Зачаття» був таким способом виконаний. Із цієї нагоди Бернадетта сказала на­стоятельці: «Я була б щасливою, якби Ви могли мене прийняти до конгрегації. Зрозуміла річ, якщо це можливо…»

Настоятелька її обняла і ска­зала: «Я вже давно молилася за тебе, терпеливо чекала на цю хви­лину».

Від 20 травня 1866 року до Лурда почали приїжджати тисячі людей із Франції та всього світу.

БЕРНАДЕТТА ПРОЩАЄТЬСЯ

Слід згадати, що перед тим, як Бернадетта залишила Лурд, вона 5 березня 1866 року отримала пропозицію на заміжжя. Її шану­вальником був Раул де Тріквілле, асистент медицини в Нанті. Він звернувся до єпископа монсень­йора Лоуренса, як її морального батька: «Мені здається, я не можу зробити нічого ліпшого, ніж одру­житися на Бернадетті Субіру. Для мене це було б великою радістю. Якщо це неможливо, тоді я мушу залишити цей світ і просити Бога умерти на самоті».

Невідомо, що думала про це Бернадетта. Відомо лише те, що Раул отримав від єпископа при­близно таку відповідь: «Ваше про­хання не згідне з волею Матері Божої».

Під час перебування Бернадет­ти в новіціаті в сестер у Невері мо­лодий залицяльник написав ново­го листа, на цей раз єпископові із Невера. Проте одержав відповідь подібного змісту.

Монсеньйор Форкад, невер­ський єпископ, запитав Берна­детту про ці справи. Бернадетта відповіла на всі його запитання й нарешті довірилася йому, що вва­жає не лише за необхідне, але й за нормальне та розумне, якщо вона зречеться світського життя й при­йме одяг неверських сестер, яких від дитинства глибоко поважала. Єпископ із Невера на знак згоди з її рішенням прихильно покивав головою й заявив, що зробить все для цього. Свого слова він дотримав. Незабаром Бернадет­та була прийнята в монастир. Дві сестри-монахині з Лурда отримали наказ привезти її у неверський мо­настир.

Бернадетта відходила! Ця звіст- ка блискавкою облетіла Лурд і його околиці. Був дощовий день. Всі її друзі і недруги, шанувальни­ки, прихильники, родичі і знайомі бажали попрощатися з нею. Пода­вали їй руки, обнімали, цілували і плакали. Коли всі попрощалися, залишилася лише її родина.

Пані Субіру підійшла до донь­ки: «Бернадетто, ми більше не по­бачимося...»

– Але чому, мамо?! Відвідини в монастирі дозволені.

Тепер із нею прощалися всі родичі: батько, брати, сестри і тіт­ки. Всі її обнімали і зі сльозами на очах прощалися та казали: «До побачення!»

Перед домом чекав віз.

– Adieu...adieu... adieu...

Незабаром віз рушив у дорогу. Лурд вже більше не побачив Бер­надетти. Погонич, який їх віз, знав, що має зробити. На кілька хвилин вони зайшли до печери. Берна­детта стала навколішки і обличчям припала до землі. Спочатку важко дихала, а потім розплакалась. З її грудей вирвався сильний окрик: «О мила Мати, моя Мати, Богоро­дице, як це так можливо, що я Вас залишаю?!»

Вона намагалася відмовляти вервицю, але не змогла. Підійшла до скелі, на те місце, де їй вісім­надцять разів з’являлася Вона – «Діва Найгарніша», «Непорочне Зачаття»... Дівчина плакала. За­мість Діви Марії тут тепер назавж­ди стоїть статуя із караського мар­муру. Бернадетта рвучко поверну­лася й вийшла.

Це було у вівторок 3 липня 1866 року.

Останні відвідини печери в Массаб’єль...

(Далі буде)

Жан Барбе
Із книжки «Лурд «Я – Непорочне Зачаття»
Видавництво отців Василіан «МІСІОНЕР»
Львів, 1994