Батьки і діти

Частина друга

Недоліки та хиби дітей

Кажуть, що діти приходять на цей світ незаплямованими, вони – мов чистий аркуш паперу. Проте деякі з них успадковують від сво­їх предків погані нахили й мусять терпіти за їхні гріхи. Та все ж іс­нує тверде й певне переконання, доведене практикою життя, що всі ці злі нахили можна приглушити, а то й зовсім усунути через дбай­ливе виховання. Часто доводиться чути: «Цьому лайдакові вже нічо­го не поможе, він вдався у свого батька», – незважаючи на те, що його батько вже давно спочиває на кладовищі. Такі слова про ди­тину зовсім недоречні й свідчать про повну бездарність виховате­ля, що старається виправдати своє невміння виховувати дітей.

Коли йдеться про родинний дім вихованця, в якому батьки да­ють згіршення дітям, то це зовсім інша річ. Але добрий та вправний вихователь і таке згіршення може певною мірою направити своїм розумом і люблячим серцем. Тоді він стає немовби духовним бать­ком дитини, й вона вірить і слухає його більше, ніж своїх батьків. Не раз із грішної й аморальної родини виходять великі люди, які самі го­ворять, що цим завдячують своїм добрим вихователям у школі.

Постає запитання: чому діти бувають впертими, злобними й неслухняними? Вихователь часто мусить задуматися над цим і дати відповідь. І якщо він має справу з подібним явищем у своїх вихован­ців, то мусить насамперед переві­рити радше себе, а потім поведін­ку дітей.

Всякі прояви неслухняності, впертості і злоби дитини походять із почуття її ображеної гідності. Вона хоче через таку поведінку звернути на себе увагу виховате­ля. Якщо вправний вихователь пі­знає вчасно свою помилку, тоді з цієї дитини виросте добра й чесна людина, а якщо ні, то він втратить до неї довіру й зламає її духовно. Діти є надзвичайно чуйними до будь-якої несправедливості і про­тестують проти неї своєю поганою поведінкою.

Я знав одного малого Івася, ко­трий улітку під час найпильніших польових робіт лишався вдома з трьома меншими дітьми. Крім того, він годував і напував двох коней і двох корів, яких мусив доїти в по­лудень, а ще доглядав гусей і ка­чок – одне слово, був господарем дому. Кожного дня ввечері він до того ще й готував щось на вечерю, аби втомлені батьки могли скоро лягти спати. За це ніхто ніколи не сказав йому доброго слова.

Івась мав пса Бриська, якого любив. Батько та мати залишали кілька шматків хліба для нього і для дітей, тому що був переднівок і хліба було обмаль. Та Івась кож­ного дня один свій шматок добро­вільно віддавав Бриськові. Одного разу батько спіймав його на гаря­чому і, довго не розпитуючи, звід­ки він взяв той хліб, відлупцював хлопця за «марнотратство».

В Івасевій душі розгорілося море жалю. Він збунтувався, від­мовившись йти до хати і щось їсти. Ночував у бур’янах, глухий до вмовлянь батьків.

На ранок батьки пішли в поле, не побачивши Івася. Того дня він не дбав про господарство, а ба­вився на вигоні з однолітками. Їсти йому дала бабуся. Діти вдо­ма плакали, коні іржали з голоду і спраги, невидоєні корови ревли, теля відірвалося й потоптало гряд­ки, голодний пес зірвався з при­пону й порозливав у хаті горнята з молоком. Одне слово, все пішло шкереберть. Та Івась бавився на вигоні до вечора. Він навіть зби­рався йти «служити» бабусі.

Повернувшись увечері з поля, батьки застали вдома руїну. Лише тоді вони усвідомили, яку працю виконував малий Івась. І стали кликати його додому. Та він, ви­глядаючи з-за кута хати, не йшов, аж поки батько пообіцяв, що не буде його більше бити. А ще він довідався, що Івась дав псові свою заощаджену скибку хліба. Від того часу Івася ніхто не бив, а мати що­дня купувала йому маленьку бу­лочку, щоб добре пильнував гос­подарство.

Справедливий батько вчасно зрозумів свою помилку і виправив її. З Івася виріс чоловік твердого характеру, який ні разу не зало­мився в житті. Цим він завдячує своєму розумному батькові.

Усі дорослі тяжко пережива­ють несправедливо завдану їм кривду незалежно від того, хто її спричинив: батько, настоятель чи приятель. Кожен дорослий, вико­нуючи якусь працю, старається її виконати якнайкраще. Але нерід­ко з незалежних від нього причин він зазнає невдачі, до того ще й потім отримує догану чи кару від начальника – тоді його мучить по­чуття завданої йому несправедли­вості. Знаємо, що не раз люди ро­ками носять тяжку кривду в своє­му серці.

Подібне діється і з дітьми. Вони дуже важко переживають заподі­яну несправедливо кривду. Тому скорий на осуди вихователь не матиме успіху у своїй праці, бо не здобуде довіри вихованців, а без довіри немає поступу.

Діти живуть у своєму вимрія­ному світі ідей, а всі їхні зовнішні акти-діла є наслідком душевних почувань. Щоб викорінити якусь хибу дитини, мусимо бодай трош­ки відхилити завісу дитячої душі й заглянути у її світ. Пізнавши її думки й почування, спрямуємо їх у бажаному нам напрямку, і тоді всі чинності дитини звернуться на правильний шлях.

Зауваживши ту чи іншу хибу дитини, мусимо підходити до неї обережно й індивідуально. Всі за­соби дисципліни: сувора розмова, погроза, догана чи кара мусять бути застосовані також індивіду­ально. Інакше не буде жодного успіху. Передусім підходьмо до ді­тей не лише з нашим розумом чи знанням методів і формул, але й зі щирим серцем.

Переглядаючи подумки цілу галерею наших вихователів, ми з вдячністю згадуємо світлі постаті наших учителів, особливо з се­редньої школи, що своїм розумом і люблячим серцем зробили нас та­кими, якими ми є сьогодні.

З іншого боку, з неабияким не­гативом згадуємо обмежених фор­малістів, які, не маючи найменшої вирозумілості щодо наших молоде­чих мрій і переживань, чигали на нашу помилку. З великим жалем згадуємо наших шкільних товари­шів, яких вихователі-формалісти просто зневажили й знівелювали як особистостей, бо не вміли й не старалися бути майстрами у фор­муванні дитячої душі.

У деяких дітей зауважуємо ве­лику впертість, що є ознакою само­стійного вияву їхньої волі та упо­добань. Це проявляється особли­во в юнаків, що переживають так званий «перехідний вік». Постає питання: чи вихователь мусить викорінювати цю хибу покаран­нями? Вихователь хоче, аби юнак у даний момент виконував певну роботу, а юнакові подобається інше заняття. Вправний педагог не стане ламати силоміць його волю, а старатиметься докладно проаналізувати причину вперто­сті, особливо тоді, коли йдеться про чисто індиферентні дії юна­ка. Ламаючи силою волю юнака, ми позбавляємо його впевненості, самоповаги та бажання до само­стійного діяння. Це розминається з добрим вихованням, бо людина без сильної волі не здатна до жит­тя. Хоч би навіть вихователь зумів силою втовкмачити в голову дити­ни певну кількість добрих звичок – без сильної волі вона залишиться манекеном, дерев’яним чоловіком.

Що ж тоді робити з упертими дітьми? Розумний педагог, зустрів­шись з упертістю дитини, піде на тимчасовий компроміс у деяких незначних справах, щоб у такий спосіб здобути довіру вихованця, аби прищеплювати в тій упертій душі великі чесноти. Відомо, що вперті й самостійні юнаки під умі­лим керівництвом і чуйним оком розумного вихователя стають у майбутньому передовими грома­дянами і є головним рушієм люд­ського поступу. Вони є безкомпро­місними оборонцями ідей і засад, які прищепили їм їхні благородні вихователі.

Ламання силою впертості юна­ка не допоможе її викоріненню, а сприятиме її зростанню, аж доки вона не заллє всю душу юнака й не перетвориться у прихований або явний бунт проти вихователя. Родинний дім, школа, інтернат, де силою ламається будь-який прояв самостійності вихованців, є рад­ше в’язницею, а не закладом ви­ховання. Внаслідок цього більш розвинені учні або самі звідти вті­кають, або їх виганяють, щоб не «псували» інших.

Існує ще такий тип упертих юнаків, що вміють вдавати зов­ні покірних, а всередині думають своє. І якщо це триває роками, тоді вони перетворюються на мо­ральних калік. Вихователі не дали їм змоги виявити свою волю чес­ною і простою дорогою, а здав­лене почуття власної гідності по­родило в них хворобливі амбіції. Щоб домогтися свого, такі одиниці вдаються не раз і до нечесних спо­собів. Трапляються випадки, коли впертість дитини має зовсім іншу причину.

…Один батько вирішив навчи­ти свою дочку гри на фортепіано. Знайшов дуже доброго професора та всіляко заохочував її до науки. Але доня не мала найменшої охоти до музики. Вона просто ненавиділа її, тому пропускала уроки. Місяця­ми «музичний» батько вигадував для доні різні кари, щоб лише пе­ребороти її впертість. Не міг нади­вуватися: як це вона, маючи такі успіхи з усіх шкільних предметів, не спромоглася на якийсь поступ у музиці. Просто не хотіла грати.

Хтось із родини порадив бать­кові звернутися до лікаря за кон­сультацією. Той після докладного огляду ствердив, що доня цілком нормальна і добре розвинена. Підозру викликала в нього лише будова її вух, тому він порадив батькові піти до спеціаліста вуш­них недуг.

Спеціаліст одразу сказав, що доня піаністкою ніколи не буде, бо від народження не має музич­ного слуху і зовсім не розрізняє звукової шкали. Чи вина в цьому дитини? Чи варто було її карати, не з’ясувавши наперед причини?

Врешті, кожна дитина дуже часто впадає в духовну депресію через звичайні фізичні недоліки. Тоді вона занедбує свої обов’язки і виявляє впертість. У такі моменти потрібно набратися терпеливості й вичекати, поки ця депресія про­мине, бо вона зазвичай триває не­довго. В такій ситуації більше до­поможуть приязні слова поради чи потіхи, ніж крик, догана або кара.

Нагороди

– Івасю, – каже мама, – якщо ти виконаєш добре домашні завдання, я дам тобі морозиво...

Або:

– …якщо не будеш кривдити сестричку, я візьму тебе в суботу до театру…

Або:

– …якщо не будеш лінивим у навчанні, то наприкінці року я ку­плю тобі велосипед…

Нам не подобається вчинок дитини, і ми обіцяємо їй нагоро­ду, якщо вона переможе цю свою хибу. Проаналізувавши добре нашу поведінку, дійдемо виснов­ку, що, обіцяючи дитині нагороду за виконання її обов’язку чи яко­гось доброго діла, ми допускаємо, що вона може бути також пога­ною. Такою умовою ми хочемо за­охотити дитину до добра, забува­ючи при цьому, що зовнішні акти дитини є наслідком її внутрішньої налаштованості-переконання. Ін­шими словами, ми хочемо нашим зовнішнім актом спричинити вну­трішню постанову дитини. Не див­но, що таким переверненим ладом ми не завжди доб’ємося свого, бо не всі нагороди промовляють до почувань і уподобань дитини. Вона дуже скоро зорієнтується, що такі наші дії є своєрідним під­купом. Практикуючи це довший час, ми самі привчимо дитину нас шантажувати. Ми переконаємося, що вона почне робити ще більші витівки й буде ще більше занедбу­вати свої обов’язки, очікуючи від нас відповідної нагороди. Наші на­городи не завжди будуть видава­тися їй великими, а з віком вимоги дитини зростатимуть, аж одного дня настане катастрофа, бо ми не зможемо вже задовольнити цих вимог.

Голодну дитину не потрібно переконувати, що вона має їсти, а якщо вона не відчуває голоду, то наша нагорода спричинить у неї перенавантаження шлунку, й це завдасть нам ще більших клопотів.

Дитину можна нагородити, але після виконання завдання, що за­охотить її робити це на майбутнє.

Щоб Івась не кривдив сестрич­ки, його слід у цьому переконати словами й прикладами з життя чемних дітей, а коли це не допо­може з причини його віку або ста­ну злоби, то тут не допоможе й нагорода. Бажаючи зробити дити­ні приємність, даймо їй маленький подарунок, але не в формі нагоро­ди, а з любові до неї.

Як ми вже згадували попе­редньо, нечемність дитини зале­жить від її внутрішньої налашто­ваності. Чи завжди дорослі люди здатні сміятися або плакати? То чому ж вимагати від дитини того, чого ми самі, розумні й дорослі люди, не в силі зробити?

Частіше за все нормальна ди­тина є нечемною тому, що почува­ється ображеною через наше не­достатнє зацікавлення нею. Цього браку нагородою не надолужимо. Вивчення дитячої психіки дово­дить, що нормальні діти, дуже до­бре розвинені фізично й духовно, є зазвичай більшими бешкетни­ками, ніж слабше розвинені діти. Отже, більш розвинена дитина швидше віднаходить своє «я» й домагається від своїх вихователів визнання її індивідуальності.

Якщо ми не зрозуміємо вчасно причини вередування дитини, а вимагатимемо від неї лише добрих діл без найменшої вирозумілості до її хиб, тоді її нечемність буде ще більшою. У такому випадку наго­рода теж нічого не дасть.

Похвалу слід застосовувати обережно і рідко, щоб дитина не звикла до неї за виконання зви­чайних діл, бо в житті ніхто не буде її хвалити за виконання обов’язку професії, а навпаки – почнуть ста­вити ще більші вимоги, бо «...хто тягне, того й поганяють».

о. І. Нагаєвський
Із книжки «Батьки і діти»,
Львів, 1995