«Щоб Бог поставив нас на ноги ми мусимо стати перед Ним на коліна»

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь. 
Слава Ісусу Христу! 
       Мартін Лютер. Німеччина. Нова ідея, яка поглинула Скандинавські країни. Велика частина польської шляхти теж була захоплена ідеєю протестантизму. З іншого боку, Англія – король Генріх VІІІ. Коли Папа не дав йому розлучення, він зрікається Католицької Церкви і погрожує Понтифіку: «Якщо не хочеш дати мені розлучення, не хочеш уневажнити мій шлюб, то я утворюю нову (свою) церкву – Англіканську. В той час Україна була надзвичайно ослаблена як політично, так і духовно. Православна Церква була на низькому рівні. З українців (русинів) сміялися, що на нашій землі залишилися хлоп і поп. Причиною стало те, що українська шляхта переходила на все польське, їхні діти вчилися в католицьких університетах, а простолюддя, яке називало себе русинами, залишалося у дуже складній ситуації. Проте Дух Святий провадив нашими єпископами і митрополитами так, щоб врятувати народ від духовної кризи. Бо ми добре розуміємо, якщо в селі немає доброї науки, якщо немає доброго священика, то таке село занепадає як морально, так і ду ховно. Наша Церква була у великій небезпеці, бо протестанти мали князів, гроші були багаті, мали, ба навіть польська шляхта була прихильна до протестантизму. Церква була ослаблена, що спостерігаємо і сьогодні. Якщо одна сім’я Свідків Єгови зайде в село, в якому люди не мають доброї науки, формації, катехизму, то з часом бачимо, що друга, третя, четверта сім’я відпадає від Христової Церкви, а лжепроповідники сіють і збирають свої жнива. Бачимо протестантські молитовні будинки в Новояворівську, в Шклі і так далі. Розумієте у чому річ? У тому, суть справи, що Православна Церква в Україні практично не мала жодного впливу на народ, на його формацію. А тут навала протестантизму. І що робити тому народові? Ідею про Унію подав Костянтин Острозький. І митрополит Михайло Рогоза, Іпатій Потій, Терлецький… їдуть до Риму, щоби там шукати захисту, порятунку, опіки і твердині. І якщо кажуть, що це було так швидко зроблено… то таким «швидким» був псевдособор в 46-му році – знищили нашу Греко-Католицьку Церкву. Єдиним спасінням для Русі був Рим, Європа, Католицька Європа. І тому, коли сьогодні кажуть, що нас має вести до Європи Філарет, чи ще якісь очільники Православної Церкви, то вони глибоко помиляються. Все було навпаки. Всі чинили перешкоди курсу на Європу, тормозили. Якщо б з 1596 року Україна взяла курс на Європу, то ментальність, культура, духовність, матеріальний достаток – все було б зовсім по-іншому. Від нового року на півмільйона пограбували залізницю. Як? У вагонах крадуть все: подушки, рушники, все, що можна вкрасти. Це не жарти, а цифри статистики – півмільйона. А чому так? Чому в Німеччині не крадуть? Ви розумієте, про що мова? Ментальність, виховання, спосіб життя… Якщо б від 1596 року ми мали б католицьку свідомість, латинську культуру, народ був би інший, а культура була б європейською. 
   Тоді в 1596 році ми ввійшли в лоно Католицької Церкви. Так, нас називали уніатами. Церква почала працювати на відродження духовності в нашому народі. Це Св. Йосафат і багато інших мучеників та ісповідників були плодами Унії. Відроджувалися українські міста і села, і не тільки українські – в тому часі багато русинів проживало і в Білорусії, і в Прибалтиці. Почало процвітати нове життя. Звичайно, ворогом того були московські царі, які підмовляли і гайдамаків, і козаків. Хоч часто козаки мали добру національну ідею, але не могли розібратися в справах церковних, знайти істину. Москва завжди представляла уніата як ворога українського народу. Польща мала свої плани щодо Унії. Унія давала духовне життя для народу. 
Дорогі браття і сестри, де вступали царські війська Росії – Умань, Холмщина, Підляшшя, Волинь, там завжди закривали нашу церкву, там завжди текла кров рікою, там нищили Св. Унію. Про віхи історії можна говорити досить довго і багато, але перейдемо до останніх років. 1946 рік. Греко-Католицька Церква в Галичині пустила глибокі коріння, народ починав усвідомлювати, ким він є. Разом із відродженням духовним відбувалось і національне. Більшовики, комуністи, розуміли, якщо вони не заборонять Греко-Католицьку Церкву, то та Церква буде процвітати. І в 46-му році вона була ліквідована. 10 наших єпископів склали свідчення вірності Церкві, яка стала мученицею. Мене, наприклад, дуже дивувало і боліло, коли перечитав у Католицькому оглядачі інтерв’ю владики Венедикта. Він каже, що себе комфортно почуває серед православних єпископів, комфортно себе почуває в Католицькій Церкві. Я не розумію позиції нинішньої Греко-Католицької Церкви. Якщо наші єпископи в 1946 році сказали б, що їм комфортно в Православній Церкві, то їм було б даровано життя. Як можна давати таке інтерв’ю, говорити таку єресь, схизму, новочасну схизму? Це правда, бо в 1946 році наші єпископи чітко і виразно задекларували вірність Католицькій Церкві, хоч всі були арештовані, знищені і замучені. Коли зібрали «соборчик» деканів у Яворові, то священик зі Шкла першим виступив і сказав: «Я в зборі нечестивих і зрадників не буду брати участі». Він мав мужність покинути те зібрання, хоч йому казали, що він дорого заплатить за те, що бунтує. І дорого заплатив – віддав своє життя за віру католицьку, не повернувся до своєї родини. Не зважав, що в нього сім’я, діти, а засвідчив вірність Католицькій Церкві своїм терпінням і своїм життям. Так, менша частина священиків підписалися на «православіє». Велося тривале переслідування Греко-Католицької Церкви та її священиків. 
    Галан писав: «Я плюю на папу», у пресі публікували різноманітні пасквілі й брехливі памфлети, історію фальшували. Тут, в Галичині, Львівське телебачення, служачи комуністам, показувало програму «Кому вони служать?» Та програма паплюжила ОУН, УПА, Уніятську Церкву, тонами видавали книжки, в яких фальшиво свідчили православні священики, а їхні проповіді у церквах були наповнені ненавистю до католиків. Проте були вірні, які не зрадили Греко-Католицької Церкви. Одні повернулися з Сибіру й почали організовувати по селах, по родинах, по містах підпільне життя. Були закриті церкви, які не приймали православних священиків. Такою закритою церквою також була та святиня, яка, дорогі браття і сестри, так радо зустріла нас тут сьогодні. Сюди приїжджали підпільні греко-католицькі священики. Звідки приїжджали ті священики? Повернувся з Сибіру блаженний єпископ – Микола Чернецький, а єпископ має право висвячувати нових священиків. Так були організовані підпільні греко-католицькі семінарії. То не були такі семінарії, які ми маємо сьогодні, то молоді хлопці чи чоловіки (навіть одружені), їх навчали, готували до підпільного душпастирського життя. У такій семінарії навчав професор Єронім Тимчук (до речі, був і моїм викладачем). То була, направду. свята людина. Їх було два брати-василіани. Він вчився в Інсбруку (Австрія). Одного разу прийшов до семінаристів (там, в Австрії) ректор семінарії, було то в часі війни, і каже, що є велика небезпека знищення, Греко-Католицької Церкви в Галичині. Ви маєте право залишатися тут, їхати до Риму, а хто хоче, то може повернутися в Україну. І він, молодий студент, богослов, який студіював вищі студії, без жодних сумнівів промовив: «Я їду в Україну». І все життя він тут навчав підпільних священиків, висвячував нових. Часто ті священики працювали в кочегарках, сторожами, але раділи, бо мали більше часу, щоб служити Богові і людям. Ішли вони священики від села до села, від міста до міста, шукали тих, які залишилися вірними католицькій церкві. Я читав спогади про Львів. «У 1950-60 рр. описує автор, йдучи в неділю вулицями Львова, можна було почути ледь не в кожному будинку трансляцію Святої Літургії з Ватикану. Люди не довіряли православним священикам, бо знали, що ті служать радянській владі, співпрацюючи з КДБ, можуть видати і тайну Сповіді. Люди шукали, воліли вдома ставити свічку, вмикати радіо Ватикан, єдине джерело на той час, звідки можна було почути Слово Правди. Це не було легко, дорогі мої. Так, ті люди знали, що таке Греко-Католицька Церква, вони навіть не йшли святити до Православних Церков паску. Ставили кошичок з паскою, слухали відправу посвячення, потім свяченою водою кропили паску і споживали її. Це був героїзм. Так, були парафії, які цього не хотіли, які перейшли на «явно-славно», вони того хотіли. Підпільні греко-католицькі вірні наражалися на велику небезпеку, такі села часто терпіли від нападів комуністів, а дітей католиків не приймали у вищі навчальні заклади. Були переслідувані цілі родини, у тому числі і священичі. Але народ тримався віри своїх батьків. І це були, направду, справжні герої, а та Церква давала про себе знати. Тут, на Яворівщині, є живі свідки великого героїзму двох велетнів духу – о. Йосафата Каваціва й о. Романа Єсипа. Суд над ними відбувався в 70-х роках. То вони проповідували і тут, і в Мужиловичах, і в Мшані, і в Копичволі… Пізніше було трохи легше: прийшло багато молодих священиків, сестер-монахинь. Наприклад, знаю сестру-монахиню Діоґену, яка була монахинею ще перед 46-м роком монахинею. Працювала медсестрою в лікарні. Каже, що часто бачила віруючих людей, впізнавала їх, бо молилися. Підходила й питала, чи не хоче висповідатись. Чула у відповідь: «Так, хочу». І вона приводила підпільного священика. Тоді не було мобільного зв’язку, скрізь треба було йти і домовлятися. І священик приходив в лікарню в цивільному і сповідав. 
   Греко-Католицька Церква також допомагала дисидентам, шіст- десятникам. Це був спротив нескорених українців, серед них були поети й історики, художники і творчі люди, які різними способами протестували проти комуністів. Активними в тих протестах були українські студенти, серед них була і нині покійна, світлої пам’яті, Ірина Калинець, її чоловік пан Ігор Ялинка, та багато інших. То були незламні люди, які не дивилися на кар’єру, на сім’ю, а боролися за дух народу. Опісля Греко-Католицька Церква підтримала і Гельсінську спілку, учасниками якої були Гель, Йосиф Тереля та багато інших. Було утворено комітет захисту Греко-Католицької Церкви. Це були політики, які мали зв’язки із Заходом. Саме туди вони передавали інформацію про те, що робиться в Україні. І такі як Радіо Свобода, Голос Європи, Вільна Європа, Голос Америки голосили різними мовами на цілий світ, що в Україні Греко-Католицька Церква переслідувана московською владою. І то дійсно була велика сила, дорогі браття і сестри. Так, це була сила молитви переслідуваної Церкви. 
   1988 р. Святкування тисячоліття Хрещення Русі – України. Тодішній Патріарх на запитання журналіста, чому в готелі немає Біблії відповів: «А ми настільки поважаємо Слово Боже, що вважаємо приниженням виставляти її в такому місці». Бачите, який лис хитрий був, як крутив світом і всім служив, був такий «вірний», що став героєм України. Бачите, отаким треба бути?! Сліпий наш народ. І ми за сліпоту свою так гірко платимо і будемо платити. Ми не можемо впізнати, де правда, а де брехня. Ми не можемо розпізнати, де день, а де ніч. Не можемо. І ось прийшов час відзначення ювілею (1000 років) Хрещення Русі-України. У журнал «Огоньок» була велика стаття про уніятів, бо почалася так звана «відлига». Якось о. Володимир Валєвський, з яким ми разом вчилися (зараз має парафію в Боянці і Копичволі), знаючи, що я, захоплений в політику, що необхідно організовуватися на Богослужіння. Біля кармелітів, там, де зараз церква Св. Михаїла (костел був закритий), у травні 1989 року почалися маївки. Було нас, може, 20–30 людей. Був там священик отець Микола, а опісля о. Лопачак, о. Антоній, потім прийшли отці-редемптористи… Почали відправляти відкрито, збиралися тисячі. Але треба було протестувати проти переслідування Греко-Католицької Церкви в Москві, бо там тоді була столиця, там треба було просити, обстоювати і вимагати її легалізації. Потрібні були фінанси. Пам’ятаю, як нині: ми стояли і збирали гроші. Я тоді ще не був священиком (свячення отримав у грудні). Ми почали організовувати поїздки вірних і священиків на Арбат у Москву. Багато долучилося до збору коштів, серед найактивніших, яких знав, був о. Зеленюх з Калинівки, Степан Хмара, о. Лесів, якого вбили, і багато інших. У Москву почали їхати, летіти групами люди з Мужилович, з Бердихова, Бунова та інших сіл та містечок. Це вони, може, нині нікому не знані, клянчали на Арбаті з транспарантами, на яких було написано «Свободу Греко-Католицькій Церкві». І так, дорогі браття і сестри, опісля 17 вересня більше як 100 тис. вірних зібралося у Львові до церкви Юра: «Ми хочемо повернутися до віри наших батьків!» А на свято Христа-Царя 1989 року була відправлена перша Служба Божа. В якому храмі? У тому, який першим став православним у Львові (церква Преображення ГНІХ), де був Гавриїл Костельник. Яке то Боже Провидіння. Перша Служба Божа прилюдно була відправлена в неділю Христа-Царя в храмі Преображення Господнього. І так почала відновлюватися, дорогі браття і сестри, виходити з підпілля наша Греко-Католицька Церква. Так, але, на жаль, тоді зробив велику помилку світлої пам’яті В’ячеслав Чорновіл. Маю на увазі помилку в релігійному аспекті. Шаную його, як політичного діяча, як члена Гельсінської спілки, як людину мужню і безстрашну, але в духовному плані він зробив велику помилку – виступив по телебаченню і сказав: «Я православний, моя дружина – греко-католичка, але нема різниці. Нам треба братися за відродження Автокефальної Церкви». І в церкві Петра і Павла у Львові по вул. Личаківській о. Ярема відновлює Автокефальну Церкву. У Галичині відбувся розкол між католиками. Замість іти на Волинь, на Східну Україну з ідеєю автокефальної Церкви, політики кинули кістку роздору тут, в Галичині. Заходжу до Успенської церкви по вул. Руській. Знайомий священик показує мені образ Святого Йосафата, Серця Христового. Де ж ті образи зберігаються? У захристії. Чому? Бо церква Автокефальна. А якою вона була? Греко-Католицька. Церква Миколая, церква Святих П’ятниць, церква Свв. Ап. Петра і Павла… Роздор триває і по нині. Це була велика помилка. 
    І ми сьогодні, дорогі браття і сестри, дякуємо Богові за дар віри наших батьків, дякуємо Богові за нашу Греко-Католицьку Церкву. Але чи ти ще почуваєш себе греко-католиком? Чи твої діти почувають себе греко-католиками? Чи вони ідуть до тієї церкви, яка ближче. І я дивуюся (скажу щиро-відверто, ображайтеся на мене не ображайтеся, то є ваша справа) вам, які походите з Мужилович, із Прилбич, бо там, де ви берете участь у Святій Літургії у ваших парафіях на стоячи приймають Св. Причастя. А вам, на жаль, нема різниці. У Новояворівську велика церква, там гарніше, там хор краще співає… Вам не соромно перед вашими батьками, дідами, питаю вас!? Ваші батьки, діди, прадіди приходили на це місце, ночами молилися, а вам сьогодні нема різниці. Як станеш на могилі своїх дідуся і бабці? Чому тягнеш маленьку дитину до Святого Причастя. А чи має наша Греко-Католицька Церква таку традицію? Таке маленьке дитинча не розуміє, може виплюнути Святі Тайни, зневажити. Отакі ми є! Нам нема різниці як молитися. А на Арбаті вірні із сестрами-монахинями клякали на коліна і вимолювали легалізацію Греко-Католицької Церкви. Цікаво говорив один проповідник: «Ми питаємо, де Бог?» Сьогодні питаєте, чому Бог не зішле миру в Україну? А чому війна так довго тягнеться? Коли ми клякали, просили, Бог нас підняв, поставив на ноги, ми отримали свободу в 91-му році. Але щоб Бог поставив нас на ноги, ми ще мусимо вклякнути перед тим Богом і визнати, що Він наш Цар і наш Господь». Але людина сьогодні настільки зухвала і горда. Ми знехтували своєю традицією, звичаями, набоженствами. Якою стала Свята Літургія? Ви, сиві голови, питаю вас: Йорданське свято. Хто з вас їхав на Верещицю купатися в цей святий день? Чи була в нас така традиція? А нині – шатра, алкоголь і тому подібне. Якесь язичництво! Наш господар, жінка, діти, бабуся, дідусь, були в церкві, вислухали Службу Божу, йшли святити воду, несли її додому, пили, окроплювали дім. А нині якась пошесть, якась чума! Що ми робимо з релігії? Ми оздоровимся… Як ти можеш оздоровитися, людино, якщо ти не була в церкві на Службі Божій? Ви із свята робите пиятику, бо так святкують на Сході. Добре, зробімо так, як на Сході: лавочки на цвинтарі, столики, пиймо-поминаймо. Що робиться нині? Як ми, галичани, тратимо своє обличчя, тратимо свою віру! Ми перестаємо бути тими, ким були наші діди і прадіди. Нам не соромно? Як навчали і проповідували тут підпільні священики? Ви так скоро все забули, вам все одно, бо ви шукаєте паради – велика церква, коротка відправа… Чи ви шукаєте віри і хочете її триматися? Ота непослідовність нашого народу, ота його невизначеність, якийсь хаос в наших головах, нас так легко купити і легко продати, так легко звести з доброї дороги. Так, на словах ми українці, ми говоримо українською. На словах можна бути великим патріотом, але той патріотизм треба мати. Тому, дорогі браття і сестри, будьте греко-католиками, такими, як були наші святі ісповідники, маймо позицію в житті, безхребетну людину ніхто не шанував у світі, безхребетна людина має два-три «язики»: з одним говорить так, а з другим по-іншому, вона не має позиції, ніколи не має шани ні в сім’ї, ні на робочому місці, ні в родині. Мене це болить, і коли я дивлюся, дорогі браття і сестри, якою викривленою є віра, як кожна парафія тратить своє лице, як панує байдужість, як можна легко підкинути якусь ідею і звести народ з доброї дороги. Колись Вінстон Черчилль на нарікання англійців на збільшення податків на армію сказав золоті слова: «Якщо не хочете працювати на свою армію, будете працювати на чужу». Подібно і наш народ. Якщо не хоче жити у своїй Церкві, передати віру дітям, онукам, правнукам, то з часом буде чужа держава, чужа церква і чужі закони. 
    Сьогодні, Боже, дякуємо Тобі за дар святої віри, дякуємо Тобі за Святу Унію, дякуємо Тобі, Боже, за наших мучеників, ісповідників, святих людей, які, вмираючи, давали добрий приклад для нас. І ви, Маковейські мученики, моліться за нас, Свята мати Соломіє, Святий священику старозавітній Єлеазаре, молися за нас і випроси нам непохитності у святій католицькій вірі. Амінь. 
    Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.

о. Василь Ковпак, 
Генеральний настоятель СБССЙ