Параман рятує земне і вічне життя

Це було під час кримської війни в 1854 р. Французька армія після блискучих перемог під Балаклавою та Ін­керманом зупинилася під мурами Севастополя. Неприятель затято оборонявся і не здавався. Минали тижні, мі­сяці, а напружена ситуація не змінювалася. Зимова пора, нічліги в ровах, часто наповнених водою, виснаження сил і втома почала підривати сили і бойовий дух воїнів, впроваджуючи їх у відчай. Один з воїнів, Франциск Ніколеу, глибоко релігійний хлопець, піддався також, як багато хто з його товаришів, цій згубній спокусі. Життя в подібних умовах здавалося йому нестерпним. Фізичне виснаження затьмарило на мить його розум, запамо­рочило серце: він постановив покласти край своєму тяжкому становищу і відібрати собі життя. З цим наміром він пішов до обриву, ліг на самому краю і намагався заснути, гадаючи, що перший рух у сні скине його на дно прірви, де він знайде свою смерть. Однак даремно чекав він на сон. Над ним чувала Найсвятіша Матір, ця найліпша з Матерів, яка і в хви­лини найгіршого розчарування не покидає своїх дітей, а з подвійною турботою поспішає їм на порятунок, чуває над заблуканою овечкою. Коли так лежав бідний Франциск, несподівано дивне відчуття огор­нуло його: мовби йому на грудях щось пекло, немов кусав його во­гонь. Хлопець швидко поклав на те місце руку і натрапив на Параман Найсвятішої Діви з гори Кармель, який давно, як вірна дитина Марії, звик побожно носити на собі. Мо­роз пройняв його всього, він стре­пенувся, немов зі страшного сну, і зрозумів усю небезпеку свого ста­новища: перед ним відкрите пекло і вічне осудження. Ласка була діє­вою: він зривається, падає на колі­на і, зворушений до глибини душі материнською опікою Цариці Неба, постановляє великодушно піддати­ся вирокам волі Божої, приймаючи радо з руки Найвищого всі присуди Божого Провидіння. Вдячність Ма­тері Божій за чудесне спасіння він зберіг до смерті, служачи Їй і почи­таючи Її зі зразковою вірністю.

Із книжки «Набоженство
до Параманної Матері Божої»,
Львів 2011