Унійна Церква в Києві
1596 року відбувся собор у м. Бресті, на якому була підписана Брестська (Берестейська) унія. Яким чином відбувалось її поширення на території Київщини, спробуємо розглянути у даній публікації.
Впродовж 1596–1599 років спроби поширення унії на Київщині здійснював митрополит Київський Михайло Рогоза. Його діям активно протистояв київський воєвода, князь Костянтин Острозький. В цей час король Сигізмунд ІІІ видав лист, у якому йшлося про передачу Києво-Печерського монастиря уніятському митрополиту, проте ченці цієї обителі з таким рішенням не погодились. Також королем були надіслані листи до київського духовенства і магістрату про надання послуху уніятському митрополиту.
Після смерті митрополита Михайла Рогози (влітку 1599 р.), його наступником став Іпатій Потій. У липні 1600 року кафедральний собор Святої Софії, а також Видубицький монастир офіційно перейшли до уніятського митрополита. Варто зауважити, що це відбулось без будь-якого опору зі сторони православних міщан і київського духовенства. Собор Св. Софії Київської до 1633 року був катедральним собором Унійної Церкви.
Києво-Печерська Лавра так і не прийняла унії, але під контролем уніятського митрополита на той час перебувало майже все Верхнє Місто (історична місцевість в центрі Києва, теперішня назва – Старий Київ або Старе місто) разом з кафедральним собором Св. Софії та «нагірними церквами», за винятком Михайлівського Золотоверхого монастиря. На Подолі (Нижнє Місто) при «Матеребозькій» церкві служив уніятський священик о. Іван Мужиловський, що може свідчити про наявність прихильників унії і в цій частині міста.
У 1610 році митрополит Іпатій Потій відрядив до Києва свого намісника о. Антонія Грековича, який, прибувши сюди, опинився у скрутному становищі. Уніятські церкви були спустошені та напівзруйновані, не мали церковного начиння. У схожому стані перебували і митрополичі маєтки та землі Видубицької архимандрії. Окрім цього, складними були і відносини з православними священиками, які не хотіли вести переговорів про визнання влади уніятського митрополита. Також відбулась спроба зірвати Літургію в Софійському соборі (7 березня 1610 р.) і невдалий замах одного з запорозьких козаків на о. Антонія Грековича на території Видубицького монастиря.
У липні 1613 року помер Іпатій Потій. Його наступником став Йосиф Вельямин Рутський. Митрополит проводив візитацію єпархій Київської митрополії і на початку грудня 1614 р. прибув до Києва. За свідченнями Йосифа Рутського, він чотири рази відправляв Службу Божу у Софійському соборі і на відправи збиралась чимала кількість киян. Митрополит залишитись у Києві не міг, бо поспішав на сейм і вже в другій половині грудня 1614 року виїхав до Львова.
Певна стабілізація суспільно-релігійної ситуації в Києві спостерігалась впродовж 1612–1617 років, проте в наступні роки ситуація значно загострилася. 23 лютого 1618 р. кілька десятків запорозьких козаків вдерлися до Видубицького монастиря, ігумена о. Антонія Грековича притягнули до Дніпра та втопили в ополонці. Після загибелі о. Антонія, частішими стають подібні випадки проти уніятського духовенства та представників митрополичої адміністрації. Розслідування всіх справ завершене не було. Поширення унії на Київщині ускладнювалось тим, що восени 1620 року київське православне духовенство відновило православну ієрархію і Київ став фактичною столицею відновленої православної митрополії.
Митрополит Йосиф Рутський мав намір заснувати в Києві Василіанський монастир зі школою, який став би основним осередком поширення унії. Влітку 1622 р. було сформовано Василіанську місію, яка мала заснувати монастир при Софійському кафедральному соборі. Місію забезпечили церковним начинням, провізією на рік та грішми на будівництво вищезгаданого монастиря. Василіани прибули в Київ, очевидно, що в серпні. 21 вересня цього ж року, на Різдво Пресвятої Богородиці, вони встигли відслужити лише Утреню і коли відправляли Божественну Літургію, до храму ввірвалися козаки разом з натовпом православних вірних. Ченців схопили та ув’язнили, а все монастирське майно і церковне начиння було розграбовано.
Через деякий час, василіан, через особисте втручання короля Сигізмунда ІІІ за посередництвом київського римо-католицького єпис- копа, за старанням уніятського митрополита а також можливо і за участю київського православного митрополита, було звільнено. Але повернутися до Києва вони вже не змогли. Як бачимо, завдяки старанням митрополита Йосифа Вельямина Рутського і було засновано Василіанський монастир при кафедральному Софійському соборі в Києві.
На початку 1625 р. було вбито київського уніятського священика, настоятеля церкви Св. Василія – о. Івана Юзефовича. Після 1625 року в уніятських церквах Верхнього Києва Богослужіння фактично припинились; церкви стояли порожні та напівзруйновані, залишились без настоятелів. Єдиним уніятським храмом, що постійно діяв у Києві, був монастир Св. Михайла у Видубичах. Намісником уніятського митрополита у цей час в Києві був Мартин Корсак. Останню візитацію до Києва митрополит Йосиф Рутський провів у грудні 1629–січні 1630 рр. Багато міщан до митрополита ставились досить прихильно.
На початку 1630-х років змін зазнала суспільно-релігійна ситуація в Речі Посполитій загалом, що і мало безпосередній вплив на зміну становища Унійної Церкви в Києві. У 1631 р. помер король Сигізмунд ІІІ, а його наступник – Владислав ІV під тиском православної коаліції видав 1 листопада 1632 року листа про визнання в Речі Посполитій православної ієрархії. Отже, вперше після 1596 р., відбулось юридичне визнання в державі Православної Церкви. Православна ієрархія вимагала від польського уряду передання під її повний контроль митрополичих маєтностей та єпархії, де віряни були переважно православними. Король Владислав IV на це погодився і дав згоду на вилучення з-під влади уніятського митрополита Йосифа Рутського Софійського собору в Києві з усіма маєтностями. Протести уніятських владик і Папи Римського Урбана VIII не дали результатів.
12 липня 1633 р. православні під проводом митрополита Петра Могили зайняли собор Св. Софії. Наступного дня під тиском митрополита, своє помешкання у Софійській слободі змушена була залишити родина митрополичого намісника Мартина Корсака. А вже 17 липня церкви Св. Миколи Десятинного, Св. Симеона та Св. Василія також передано православним. Отже, з липня 1633 року єдиним осередком уніятів залишався монастир Св. Михайла у Видубичах під Києвом, але ненадовго, оскільки королем було затверджено рішення про обмін цієї обителі на Гроденський православний монастир, що і було втілено в життя до березня 1635 року.
Зрозумілим є те, що кафедральний собор Софії Київської займав важливе місце в житті Унійної Церкви. У першій третині 17 ст. було здійснено низку заходів спрямованих на відбудову зруйнованого у попередні століття храму. З ініціативи митрополита Йосифа Рутського, масштабні відновлювані роботи розпочалися у 1629 році і з перервами тривали до 1633 р. Саме тоді кафедральний собор Св. Софії був значно відбудований уніятами. Завдяки цьому Богослужіння в соборі могли відбуватись постійно.
Як бачимо, найважчий період поширення унії в Києві припадає на 1618–1636 роки. Саме в цей час київська православна опозиція вирішила будь-яким способом ліквідувати унію в місті, застосовуючи навіть фізичну розправу над представниками уніятського духовенства та вірними. Активну участь в боротьбі проти уніятів займали і запорозькі козаки. Ще однією причиною такого розвитку подій була слабкість королівської влади на Київщині. Вище перелічені обставини призвели до занепаду унії в Києві.
Унійна Церква на Київщині
Стосовно існування Унійної Церкви на території Київського воєводства, то варто звернути увагу на те, що Унійна Церква тут мала обмежене поширення, а змогла утвердилась у митрополичих маєтках, де були церкви. В митрополичих володіннях діяли менші монастирі, але всі вони були спустошені та зруйновані. На Гнилецьких грунтах був повністю зруйнований Пречистенський монастир, а в Зарубській обителі в 1607 році жив тільки один чернець.
Є підстави припускати, що в кінці 16 – на початку 17 ст. унія поширювалась на частину парафій Київського Полісся (північ Київського воєводства). Зокрема, є згадки про існування в Овручі як уніятської, так і православної духовної влади. Також Заручайський монастир в Овручі певний період часу належав уніятам. Поширення унії могло відбуватися і в окремих приватновласницьких маєтках (зокрема, Мгарський монастир у посілостях князя Яреми Вишневецького на Лівобережжі).
У Київському воєводстві маєтності Унійної Церкви становили переважно митрополичі землі та володіння монастиря Св. Михайла у Видубичах під Києвом. Більшість митрополичих поселень були малолюдними. Унійна Церква на Київщині наприкінці 16 – в першій третині 17 ст. перебувала у доволі скрутному економічному становищі. Митрополичі маєтки були частково привласнені різними особами, спустошені сусідами, численними переходами військ, козацькими загонами. Такі обставини унеможливлювали відбудову церков у Верхньому місті, а також Софійського кафедрального собору уніятським митрополитом. Унійна Церква на Київщині була поширена локально. Найбільшим центром був Київ з митрополичою кафедрою та монастирем Св. Михайла у Видубичах. Поза Києвом існували маленькі уніятські осередки в митрополичих маєтностях, королівщинах та деяких приватних посілостях.
Поширення унії на Київщині відбувалось за доволі несприятливих обставин як громадсько-політичного, так і релігійного характеру. До прикладу, напередодні підписання Берестейської унії від ідеї з’єднання відмовився київський воєвода, князь Костянтин Острозький, а також архимандрит Києво-Печерського монастиря о. Ни- кифор Тур. Така їхня позиція могла мати вплив на релігійний вибір киян.
Також у Києві доволі слабкою була королівська влада, перш за все через те, що виконавча влада в державі загалом була слабкою. По-друге, Київ знаходився на віддалі від головних центрів громадсько-політичного життя країни, а також через те, що на сході країни панувала козацька вольниця. Таким чином, православна опозиція, долучивши до релігійного конфлікту козаків, отримала можливість тиснути на місцеву уніятську адміністрацію та чинити відкриті спроби індивідуального терору. Ще однією вагомою перешкодою був тяжкий економічний стан уніятської митрополії.
