Вкажи мені, о Господи, Твої дороги, навчи мене, де Твої стежки Пс. 25, 4
Я мав Утреню о шостій ранку, а потім – Літургію. Виходив із дому пів шостої, надворі ще темно. Доходжу я до зупинки, де люди чекають на «розвезення»: автобус доправляє працівників трамвайно-тролейбусного парку в депо. То був Різдвяний піст, на вулицях сніжок… Я вже хотів переходити дорогу, як раптом чую якісь вигуки з протилежного боку вулиці. Йдуть такі три розхристані парубки, колядують на всю горлянку. Рівняються з автобусною зупинкою і бачать, що серед людей, які чекають на автобус, стоїть молода дівчина. Всі троє перемахують через турнікет і – навпростець через дорогу до зупинки. Люди, які очікували на автобус, торби в руки і подибцяли вулицею вниз, а дівчина з двома великими сумками залишилася. Ті «герої» дівчину обступили й починають чіплятися до неї.
Мені час на Утреню, але бачу, що треба втрутитися в ситуацію. Трохи додавало впевнености, що в моїй течці лежали залізний хрест і залізне кропило. Підходжу до них і торкаю за плече того, що скраю. Він обертається: «Мужик, що хочеш?» Я кажу: «Маю одно запитання. Питання – відповідь, і я пішов». Його колєги тимчасом уже також розвернулися і розв’язно так до мене: «Шо, якісь проблеми?» Я тоді кажу до того, що я його зачепив: «Чи ви вірите в Бога?» А він: «Та ясно!» Бере в руку такий масивний хрест на золотому ланцюжку, що в нього на шиї висів, і цілує його. А я: «Серйозно? А в котрого?» «Та як в котрого? В Ісуса Христа!» «То виявляється, в того самого, що я». «Ну і що». «А хіба Ісус Христос казав, що в Різдвяний піст треба нализатися і горланити? І тим більше чіплятися до незнайомої людини?»
Поки я з тими хлопцями говорив, дівчина скористалася нагодою – сумки в руки і гайда звідти. І я став єдиним об’єктом уваги молодиків. Тож продовжую своє, а хлопець, до якого я звертався, придивляється до мене і раптом вигукує: «Пацани, то ксьондз, пішли!» І всі троє втекли. Ну, я такий герой – відбив атаку!
На такому піднесенні відправляю Службу Божу, розповідаю у проповіді про цю ранкову історію, хоч тема була іншою. Потім удома то все переповів із натхненням.
Минає років п’ять, мене вже призначили на іншу парафію. І ось в одну суботу телефонний дзвінок – із семінарії отців-василіян питають, чи можу я дати благословення на те, щоб вони розповсюджували на нашій парафії свій журнал. Ми домовилися, що хтось із семінарії принесе журнал, аби я його переглянув перед тим, як готувати оголошення.
І от в ризницю прийшли троє братів, принесли журнал. Я трохи з ними поспілкувався, двоє вийшли, а один залишився. Кажу до нього: «Брате, перепрошую, ще якісь питання?» А він: «Так. Одно питання – відповідь, і я пішов». А потім: «Ви мене не пам’ятаєте?» Я йому: «Щось дуже знайоме, особливо фраза». «А пригадайте такий зимовий ранок, коли ви розмовляли на вулиці з трьома п’яними хлопцями. То я той, кого ви питали, чи я вірю в Бога». Глянув я на його поставу, на рясу, жартую: «Ну, тепер тебе впізнав, ти ніби трохи погладшав».
Ми розговорилися, і той молодий василіянин зізнався, що справді тоді мене впізнав, бо я в їхній школі викладав християнську етику. Й стало йому соромно. Він прийшов додому, дістав із холодильника татове пиво та й ще собі доправив, щоб міцно заснути й не згадувати того випадку. Але ні! Уві сні зачепив хрестик на грудях і знову все пригадав. Зняв хрестик, поклав його у шухляду. А тут церковні дзвони кличуть на Службу Божу. Словом, довго він мучився, а ще боявся, що батьки про все дізнаються від мене. На щастя, він товаришував із одним семінаристом, і розповів йому ту історію. Семінарист заспокоїв приятеля: «Та, не переживай, отець дуже добрий. Він нікому нічого не скаже». І все одно хлопець не мав спокою, припинив ходити до церкви.
Нарешті товариш-семінарист запропонував йому піти на прощу до Святоуспенської Унівської лаври. Заманив його тим, що багато дівчат беруть участь у прощі. Й ось наш герой побачив під час прощі, як дівчинка років 10-12 підійшла до священника, щоб посповідатися. І він собі подумав у той момент: «То така мала дитина наважилася і пішла до сповіді, а я, бовдур дорослий, не можу зробити цей крок?!» Підійшов до священника потайки, щоб ніхто не побачив і часом не впізнав, щиро висповідався і мав відчуття, що з нього спав страшний тягар. І після того постановив, що стане монахом. А тепер вже є священником!
