Пара всиновила дитину, попри різку критику людей

Ми вважаємо усиновлення справою бездітних – навіщо бра­ти чиюсь, якщо можна народити свою. Вболіваємо за те, щоб сиріт­ства в Україні не було та чи готові ми прихистити бодай одну покину­ту дитину?

Подружжя Савків розповіло: коли вони потрапили в дитячий будинок, то ця подія багато чого змінила в їхній уяві.

Оксана Савка: Я працювала в той час перекладачем і мала пере­кладати для групи людей з Амери­ки, які просто відвідували дитячий будинок. Я почала порівнювати, що моя донька робила б, будучи на місці цих діток. Я зрозуміла, що вона напевно б дня не прожила сама. Я, звичайно, там перекла­дати вже не змогла, плакала без упину, просто вийшла, прийшла додому і розповідаю чоловікові, що я бачила. Кажу: «Якось би тим на­шим діткам помогти». А він каже: «Ми не можемо всім допомогти, але ми можемо допомогти одній дитині. Давай всиновимо».

Чоловік Оксани Петро розпо­вів, коли прийшов у дитячий буди­нок, то натовп дітей підбіг до нього зі сльозами на очах та вигуками «Тато прийшов!»

Петро Савка: Мене це просто вразило, і я зрозумів одну річ, що діти живуть тим, що вони тут тим­часово, що мають відкритися двері, прийдуть тато і мама, їх заберуть.

Спершу подружжю запропону­вали 2-місячного хлопчика, адже пара вже виховувала доньку. Од­нак Оксана мала сумніви.

Оксана Савка: Їду додому і кажу до чоловіка: «Я напевно якась погана людина. Я ніби і ба­жання маю, але не відчуваю я, що то наш син. Коли ми приїхали і вий­шов Максим, подивився на мене, тоді я сказала: «Петро, це наш». Але виходять вихователі і кажуть: «Та ви що?! Та то найгірша дитина, нечемна, яка є в групі».

Петро Савка: Він був таким особливим. Я пам’ятаю, ми рік часу провідували його, тому що нам треба було пройти певну про­цедуру підготовки документів. Вже наступні рази було так – я двері відкриваю, всі діти зриваються, бі­жать, а Максим не біжить, він так поважно йде.

Сім’я Савків пригадує, коли відвідували Максима, то хлопець був дуже мовчазний. Але все змі­нилось, як тільки вони переступи­ли ворота дитячого будинку.

 Оксана Савка: «Максиме, ми вже їдемо додому. Ми вже сюди не повернемося». І тут ми зрозуміли, що в нас дуже шустрий хлопчик. Почав ставити мільйон запитань. О, та він навіть розмовляє, виявля­ється. Дитина нічого не знала. Ми приїхали, відкриває тумбочку, ви­тягує каструлю і: «Що це? що це?» Про себе він весь час говорив в жі­ночому роді – «я ходила, я їла, я там співала». А потім ми зрозуміли, що він крім розмови 2-х виховате­льок, ніколи не чув, як чоловік має розмовляти. І найгірше, що його ніхто не виправляв.

   Донька Софія: Перший вечір, він нарешті у нас вдома. Мама на­готувала на стіл. А він сидить і ні­чого не їсть. І я не можу зрозуміти, чому так. І прийшла ніч і якийсь шурхіт в хаті, щось відбувається. І ми встаємо і розуміємо, що він кра­де чорний хліб.  «Я завжди боявся, що того не буде потім. Я тихенько брав і хо­вав під подушку. А може я не буду мати, що поїсти», – пригадує Мак­сим. Перш ніж всиновити Максима, Оксана та Петро насамперед за­питали про це доньку. Софія дуже втішилась і щоразу відвідувала хлопця в дитячому будинку з бать­ками.

   Софія: Я тоді була ще мала. Три роки мені було чи навіть мен­ше, але пам’ятаю досі, що мене дуже вразило, по-перше, умови, в яких діти перебували і як до них ставилися вихователі. І навіть сам факт, що мами і тата дітки не ма­ють… Ми були звичайними братом і сестрою. Ніколи в нас не було та­кої різниці, що він якийсь інший, чи щось таке.

   Оксана Савка: Цікавий був ще такий момент, що нас ніхто не підтримував у нашому рішенні. На­віть рідні. Коли ми ходили робити медогляд, всі відмовляли. Та ви ж можете народжувати, навіщо ви це робите? Для нас це було не зрозу­міло. Навіть, коли суд відбувався про всиновлення, суддя теж нас відмовляв до останнього, щоб не робити, ніби, як поганого вчинку.  «Я був щасливий, що в мене є мама, тато і що мені люди не го­ворили, я взагалі не звертав ува­ги. Одна жіночка підійшла і хотіла мені розповісти те, що мене всино­вили. Але я не розумів, чому вона мені це говорить. Я це все знав і до того ще з самого змалку», – сказав Максим.

Петро Савка: Був принципо­вим, власне, момент всиновлен­ня. Для мене принципово: він має прізвище Савка, він Максим і він Петрович. Він є наш, він син і він спадкоємець.

Оксана Савка: Взагалі, я завжди всім кажу, що Максим – це ще одні мої руки. Це найбільший мій помічник. Він дуже мене лю­бить і тому дуже шанує. Щоб я зай- ве щось не підняла, зайве щось не зробила. Завжди все допомагає.

Максим: Були моменти досить навіть часто, і я задумувався, що б було. І зараз я просто дякую Бо­гові за те, що він послав мені цих батьків. Знаючи мій характер, що швидко відкриваюся людям і тим же проявляю свою слабкість, і якби не батьки, якби вони мене не виховували, я міг би вже давно і курити, і випивати. Я не знаю, я б ріс бандитом.

Максим кожного літа їздить в дитячі табори, де приїжджають діти з дитячих будинків, і він працює з ними. Також він бере участь в та­борах для прийомних сімей. Дуже часто батьки його просять поспіл­куватися з їхніми дітьми і розказа­ти, що таке життя в сім’ї.

Петро Савка: Насправді, за­раз, коли дивимося назад, повер­таємося, ми щасливі від того, що ми зробили цей крок. Так, спочат­ку було дуже важко. Це не просто. Це не собачку люди собі беруть. Це має бути жертовна любов. Це має бути посвята.

«Від себе можу дати поради сім’ям, які думають про це. На­самперед, це не слухати всіх цих страшних історій, придуманих в більшості випадків, про гени, про якісь інші речі. А поспілкуватися дійсно з сім’ями, які вже зробили цей крок», – наголосила Оксана Савка.

Максим: Так як я є всиновле­ний, мене турбувало це питання і хочу мати декількох всиновлених. Звісно, хочу, щоб вони всі любили музику, любили спорт. Так, як я. І навіть хочеться, щоб було 6 хлоп­чиків і 6 дівчат, щоб мама була з дівчатками, а в мене має бути команда з волейболу, команда з бас­кетболу. Музиканти мають бути. Хочеться передати це своїм дітям. Те, що я дуже ціную.  Оксана Савка: Цікаво, що ми думали на початку, що може ми станемо для нього таким благосло­вінням. Фактично Бог так зробив, що він став для нас благословін­ням.

 За матеріалами: rodyna.org. ua.