Зберегти любов можна, лише віддаючи її
У часі останньої війни (ІІ світової) в Європі, недалеко від залізничної станції на траві лежало майже 150 важко ранених вояків. Довкола – стогін і благання рятунку. «Чи є тут священик? – раптом почувся голос. – Я бажаю бачити священика». Одна з медсестер із поспіхом пішла до вмираючого вояка, аж тут якийсь хворий ніжно діткнувся краю її одягу і промовив: «Сестро, я священик. Візьми мене до того вояка, який бажає бачити сповідника». Був це військовий капелан. Ворожа куля розірвала йому обидві нирки, він лежав у крові й чекав на смерть. Медсестра не хотіла навіть торкатися до вмираючого священика, бо кожний рух справляв йому нечуваний біль, але отець благальним голосом промовив: «Сестро, чи ти не знаєш вартости безсмертної душі? Я мушу бути при вмираючому. Поможи мені дістатися до нього». Почувши ці слова, сестра милосердя прикликала до помочі кілька осіб, і вони перенесли вмираючого священика до вмираючого вояка. Поранені поглянули один на одного й усміхнулися: вояк був щасливий, що біля нього священик, а священик радів, бо міг помогти вмираючому. З останніх сил вояк висповідався, священик помолився над ним, уділив розрішення. Медсестра помогла отцеві підняти руку вгору, і він зробив знак Святого Хреста над головою вмираючого. В цій хвилині вони обидва відійшли у вічність.
Жалісний крик: «Чи є тут священик? Нам потрібний священик!» постійно лунає в наші дні, бо всюди відчувається брак священиків. Від найдавніших часів Бог вибирав людей на особливу службу. У Старому Завіті Господь вибрав патріярхів, пророків та левітів, які всеціло служили Йому. В Новому Завіті Ісус Христос вибрав собі до помочі учнів і дванадцять Апостолів та поручив їм проповідувати небесну науку, вказувати віруючим дорогу до вічного щастя в Небі. «Не ви мене вибрали, а я вас вибрав», – каже Христос (Йо. 15, 16). «Покликав тих, що їх сам хотів» (Мр. 3, 13). Господь Бог спасає душі з поміччю пастирів душ – священиків.
Справа покликання до священичого стану дуже лежить на серці Христа Спасителя. Ось що говорить євангелист Матей: Ісус, «бачивши юрми народу, милосердився над ними, бо вони були стомлені й прибиті, немов ті вівці, що не мають пастуха. Тоді Він каже своїм учням: «Жнива великі, та робітників мало. Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива» (9, 36–38). Без священиків, без духовного проводу, Святих Тайн, Євхаристійного Христа й проповіді Божого слова в людях занепадає віра і мораль.
В Америці (і по цілому світі – Прим. ред.) всюди відчутно брак покликань, кожного року єпископи змушені закривати церкви, а в деяких храмах люди моляться без священиків, і з року на рік цей стан погіршується. 1965 року в США було 58 132 священики, а в 1999 році число душпастирів зменшилося до 46 352 (на 11 780 священиків менше). В той час кількість католиків в Америці збільшилася з 45,6 млн до 59,2 млн. Дуже сумне явище! Чому нема покликань? Хто завинив? Чи Христос не кличе юнаків до семінарій і монастирів? Христос кличе, але молодь не йде за Його голосом. Чому?
Покликання до священичого стану родиться у християнських сім’ях, де є дух віри, де батьки і діти спільно моляться, разом беруть участь у Службі Божій і приступають до Святих Тайн. Статистика виказала, що 60 відсотків священиків, монахів та монахинь вийшло з тих родин, котрі спільно моляться і сумлінно сповняють християнські обов’язки. Родина є колискою покликань. Родина є першою церквою, семінарією майбутніх священиків. Добрий приклад батьків заохочує дітей до жертви для Бога. Церква і парафіяльна школа навчають дітей основ релігії, а батьки дають дітям живий приклад християнського життя.
Кілька років тому було проведено анкетування, в якому взяло участь 5000 семінаристві і 7000 новиків – кандидатів до чернечого життя. Це опитування виявило, що саме батьки заохотили синів вчитися на священиків або стати монахами. Ось що писали семінаристи і новики: «Моя мати давала мені добрий приклад. Вона дбала про те, щоб ми кожної неділі були в церкві на Службі Божій і приступали до Святих Тайн. Мій батько також совісно сповняв свої релігійні обов’язки».
У 1976 році 3000 студентів середньої школи відповіло на запитання: «Чому замало покликань до духовного стану?» Найбільше число респондентів сказало так: «Батьки не дозволяють дітям іти за покликом Божим, а діти, щоб не засмучувати батьків, слухаються їх». Інші студенти писали: «Починайте від батьків, бо дуже багато з них відвертає серця дітей від служби Господеві».
Розмовляючи з одною мамою, я запитав її: «Чи ваш син не мав би охоти вчитися на священика?» – Відповідь матері була дуже нехристиянська, матеріалістична: «Мій син – найуспішніший учень, перед ним – світла кар’єра, була б велика шкода, якби він пішов до семінарії вчитися на священика». Мати-християнка думає і говорить, мов невіруюча, поганка, що для її сина священство – це пониження. Іншими словами, здібні юнаки мають вчитися на лікарів, адвокатів, інженерів, викладачів, а найгірші хай ідуть до семінарії, на священиків, – на службу Богові віддати те, що найгірше! Такий спосіб думання є зневагою Господа Бога, зневагою Святих Тайн, зневагою Христової Церкви. Якби батьки Митрополита Андрея Шептицького, блаженного єпископа Йосафата Коциловського, єпископа Ортинського, Кардинала Йосифа Сліпого та інших провідників Української Церкви відмовили їм вибрати священичий стан, наша Церква не мала б такого світлого Проводу.
Найбільшим ворогом покликань є матеріалізм. Дух матеріалізму, бажання вигоди, грошей і подібне заглушують голос Божий в душах юнаків. Молоді хлопці мріють про те, щоб здати університетські іспити, мати добре оплачувану роботу, купити дім зі зручностями, дорогу автомашину і розкішно жити. На запитання душпастиря: «Чи ти не хотів би вчитися на священика?» часто чуємо відповідь: «Священик заробляє мало грошей». Порнографічні журнали і сексуальні фільми засмічують душі й серця. Не раз молодь чує, як люди з погордою, з гострою критикою ставляться до священиків, і це також позбавляє їх охоти вибрати священичий стан.
Майбутність нашої Церкви у великій мірі залежить від того, чи родичі виховають своїх дітей у Христовій вірі. Нам потрібні батьки, що радо благословляють своїх дітей на службу Христові. Нам потрібні батьки, які навчають своїй дітей, що покликання до духовного стану є найкращим званням під сонцем. Нам потрібні батьки, які від щирого серця готові сказати: «Якщо Христос кличе тебе до священичого стану, дорогий сину, іди за Його покликом, будь священиком, трудися для рідної Церкви, для свого народу і провадь душі до Неба».
Усім нам треба молитися, аби Господь післав нашій Церкві ревних священиків. «Просіть Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива», – каже Христос (Мт. 9, 38). Справа покликань до священичого стану – це справа всіх християн, це ваша справа. Ми, священики, відійдемо у вічність, але вашим дітям і внукам будуть потрібні священики. Ваша дитина благословлятиме вас навіки, якщо ви своїм прикладом, своєю молитвою, своєю порадою і заохотою припровадите її до Господнього вівтаря.
У 1945 р. двох німецьких священиків – Гергарда Фіттава і Йозефа Кольфенбаха – заслали на далекий Сибір, між Печорою і Двиною. Отець Йозеф там важко занедужав. Перед смертю він висповідався і промовив до отця Гергарда: «Моя мати ціле своє життя важко працювала, щоб я міг вчитися на священика. Покликанням до священичого стану я завдячую моїй матері. Якщо ти, отче, повернешся додому, то передай моїй мамі цей хрестик і цю вервицю та скажи їй, що я держав їх у руках в хвилині смерти». Священик вмирає на далекій чужині як мученик Христової Церкви і дякує рідній матері за те, що вона помогла йому стати священиком! Слуга Божий Митрополит Андрей казав: «Якби я мав голос грому, я вийшов би на найвищу гору і не переставав би благати Всевишнього, щоб благословив наш народ численними покликаннями...» І всі ми благаймо Христа Господа, аби Він післав ревних священиків, монахів і монахинь для нашої Церкви. Амінь.