Покликання до духовного стану

Зберегти любов можна, лише віддаючи її

У часі останньої війни (ІІ світової) в Єв­ропі, недалеко від залізничної станції на траві лежало майже 150 важко ранених во­яків. Довкола – стогін і благання рятунку. «Чи є тут священик? – раптом почувся го­лос. – Я бажаю бачити священика». Одна з медсестер із поспіхом пішла до вмираючо­го вояка, аж тут якийсь хворий ніжно дітк­нувся краю її одягу і промовив: «Сестро, я священик. Візьми мене до того вояка, який бажає бачити сповідника». Був це військо­вий капелан. Ворожа куля розірвала йому обидві нирки, він лежав у крові й чекав на смерть. Медсестра не хотіла навіть торка­тися до вмираючого священика, бо кожний рух справляв йому нечуваний біль, але отець благальним голосом промовив: «Се­стро, чи ти не знаєш вартости безсмертної душі? Я мушу бути при вмираючому. По­можи мені дістатися до нього». Почувши ці слова, сестра милосердя прикликала до помочі кілька осіб, і вони перенесли вми­раючого священика до вмираючого воя­ка. Поранені поглянули один на одного й усміхнулися: вояк був щасливий, що біля нього священик, а священик радів, бо міг помогти вмираючому. З останніх сил вояк висповідався, священик помолився над ним, уділив розрішення. Медсестра помо­гла отцеві підняти руку вгору, і він зробив знак Святого Хреста над головою вмираю­чого. В цій хвилині вони обидва відійшли у вічність.

Жалісний крик: «Чи є тут священик? Нам потрібний священик!» постійно лунає в наші дні, бо всюди відчувається брак свя­щеників. Від найдавніших часів Бог виби­рав людей на особливу службу. У Старому Завіті Господь вибрав патріярхів, проро­ків та левітів, які всеціло служили Йому. В Новому Завіті Ісус Христос вибрав собі до помочі учнів і дванадцять Апостолів та поручив їм проповідувати небесну науку, вказувати віруючим дорогу до вічного ща­стя в Небі. «Не ви мене вибрали, а я вас вибрав», – каже Христос (Йо. 15, 16). «По­кликав тих, що їх сам хотів» (Мр. 3, 13). Господь Бог спасає душі з поміччю пасти­рів душ – священиків.

Справа покликання до священичого стану дуже лежить на серці Христа Спаси­теля. Ось що говорить євангелист Матей: Ісус, «бачивши юрми народу, милосер­дився над ними, бо вони були стомлені й прибиті, немов ті вівці, що не мають пас­туха. Тоді Він каже своїм учням: «Жнива великі, та робітників мало. Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива» (9, 36–38). Без священи­ків, без духовного проводу, Святих Тайн, Євхаристійного Христа й проповіді Божого слова в людях занепадає віра і мораль.

В Америці (і по цілому світі – Прим. ред.) всюди відчутно брак покликань, кожного року єпископи змушені закривати церкви, а в деяких храмах люди моляться без свя­щеників, і з року на рік цей стан погіршу­ється. 1965 року в США було 58 132 свя­щеники, а в 1999 році число душпастирів зменшилося до 46 352 (на 11 780 свяще­ників менше). В той час кількість католиків в Америці збільшилася з 45,6 млн до 59,2 млн. Дуже сумне явище! Чому нема покли­кань? Хто завинив? Чи Христос не кличе юнаків до семінарій і монастирів? Христос кличе, але молодь не йде за Його голосом. Чому?

Покликання до священичого стану ро­диться у християнських сім’ях, де є дух віри, де батьки і діти спільно моляться, ра­зом беруть участь у Службі Божій і присту­пають до Святих Тайн. Статистика виказа­ла, що 60 відсотків священиків, монахів та монахинь вийшло з тих родин, котрі спільно моляться і сумлінно сповняють християн­ські обов’язки. Родина є колискою покли­кань. Родина є першою церквою, семінарі­єю майбутніх священиків. Добрий приклад батьків заохочує дітей до жертви для Бога. Церква і парафіяльна школа навчають ді­тей основ релігії, а батьки дають дітям жи­вий приклад християнського життя.

Кілька років тому було проведено ан­кетування, в якому взяло участь 5000 се­мінаристві і 7000 новиків – кандидатів до чернечого життя. Це опитування виявило, що саме батьки заохотили синів вчитися на священиків або стати монахами. Ось що писали семінаристи і новики: «Моя мати давала мені добрий приклад. Вона дбала про те, щоб ми кожної неділі були в цер­кві на Службі Божій і приступали до Святих Тайн. Мій батько також совісно сповняв свої релігійні обов’язки».

У 1976 році 3000 студентів середньої школи відповіло на запитання: «Чому за­мало покликань до духовного стану?» Най­більше число респондентів сказало так: «Батьки не дозволяють дітям іти за по­кликом Божим, а діти, щоб не засмучувати батьків, слухаються їх». Інші студенти пи­сали: «Починайте від батьків, бо дуже ба­гато з них відвертає серця дітей від служби Господеві».

Розмовляючи з одною мамою, я запитав її: «Чи ваш син не мав би охоти вчитися на священика?» – Відповідь матері була дуже нехристиянська, матеріалістична: «Мій син – найуспішніший учень, перед ним – світ­ла кар’єра, була б велика шкода, якби він пішов до семінарії вчитися на священика». Мати-християнка думає і говорить, мов не­віруюча, поганка, що для її сина священ­ство – це пониження. Іншими словами, здібні юнаки мають вчитися на лікарів, ад­вокатів, інженерів, викладачів, а найгірші хай ідуть до семінарії, на священиків, – на службу Богові віддати те, що найгірше! Такий спосіб думання є зневагою Господа Бога, зневагою Святих Тайн, зневагою Хри­стової Церкви. Якби батьки Митрополита Андрея Шептицького, блаженного єписко­па Йосафата Коциловського, єпископа Ор­тинського, Кардинала Йосифа Сліпого та інших провідників Української Церкви від­мовили їм вибрати священичий стан, наша Церква не мала б такого світлого Проводу.

Найбільшим ворогом покликань є мате­ріалізм. Дух матеріалізму, бажання вигоди, грошей і подібне заглушують голос Божий в душах юнаків. Молоді хлопці мріють про те, щоб здати університетські іспити, мати добре оплачувану роботу, купити дім зі зручностями, дорогу автомашину і розкіш­но жити. На запитання душпастиря: «Чи ти не хотів би вчитися на священика?» часто чуємо відповідь: «Священик заробляє мало грошей». Порнографічні журнали і сексу­альні фільми засмічують душі й серця. Не раз молодь чує, як люди з погордою, з го­строю критикою ставляться до священиків, і це також позбавляє їх охоти вибрати свя­щеничий стан.

Майбутність нашої Церкви у великій мірі залежить від того, чи родичі виховають своїх дітей у Христовій вірі. Нам потріб­ні батьки, що радо благословляють сво­їх дітей на службу Христові. Нам потрібні батьки, які навчають своїй дітей, що по­кликання до духовного стану є найкращим званням під сонцем. Нам потрібні батьки, які від щирого серця готові сказати: «Якщо Христос кличе тебе до священичого стану, дорогий сину, іди за Його покликом, будь священиком, трудися для рідної Церкви, для свого народу і провадь душі до Неба».

Усім нам треба молитися, аби Господь післав нашій Церкві ревних священиків. «Просіть Господаря жнив, щоб вислав ро­бітників на свої жнива», – каже Христос (Мт. 9, 38). Справа покликань до свяще­ничого стану – це справа всіх християн, це ваша справа. Ми, священики, відійдемо у вічність, але вашим дітям і внукам будуть потрібні священики. Ваша дитина благо­словлятиме вас навіки, якщо ви своїм при­кладом, своєю молитвою, своєю порадою і заохотою припровадите її до Господнього вівтаря.

У 1945 р. двох німецьких священиків – Гергарда Фіттава і Йозефа Кольфенба­ха – заслали на далекий Сибір, між Пе­чорою і Двиною. Отець Йозеф там важко занедужав. Перед смертю він висповідався і промовив до отця Гергарда: «Моя мати ціле своє життя важко працювала, щоб я міг вчитися на священика. Покликанням до священичого стану я завдячую моїй матері. Якщо ти, отче, повернешся додому, то пе­редай моїй мамі цей хрестик і цю вервицю та скажи їй, що я держав їх у руках в хви­лині смерти». Священик вмирає на дале­кій чужині як мученик Христової Церкви і дякує рідній матері за те, що вона помогла йому стати священиком! Слуга Божий Ми­трополит Андрей казав: «Якби я мав голос грому, я вийшов би на найвищу гору і не переставав би благати Всевишнього, щоб благословив наш народ численними по­кликаннями...» І всі ми благаймо Христа Господа, аби Він післав ревних священи­ків, монахів і монахинь для нашої Церкви. Амінь.

Єпископ Іннокентій Лотоцький, ЧСВВ

«Хваліте Господа», Львів, 2002